Відносини Центральної Ради з Радянською Росією.

Проголошення УНР спонукало російських більшовиків до рішучих дій. Не маючи підтримки в Україні, вони не могли роз­раховувати на захоплення тут влади за петроградським сцена­рієм, але й «відпускати» Україну не мали наміру. По суті, неза­лежно від свого ставлення до комуністичного режиму в Росії, УНР була приреченою на більшовицьке вторгнення. Заглушаю­чи голоси протесту демократичних партій, більшовики підняли шалену пропагандистську кампанію проти «буржуазної» Цент­ральної ради, одночасно засилаючи в Україну озброєні загони. Коли ж Центральна рада стала їх роззброювати й відсилати туди, звідки вони прибули, ленінський раднарком звинуватив її у «контрреволюційності».

Врешті-решт, після такої «підготовки» 4 (17) грудня 1917 р. В. Ленін і Л. Троцький надіслали до Києва відомий «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Укра­їнської Ради» — неперевершений зразок лицемірства й слово­блуддя. Підтверджуючи на словах визнання УНР, далі більшовики бездоказово звинуватили Центральну раду в усіх можливих «гріхах»: веденні «буржуазної політики», «дезорганізації фронту», «підтримці каледінського уряду на Дону» і т. п. На те, щоб Цент­ральна рада змінила свою політику, їй відводилося 48 годин, після чого, говорилося в ультиматумі, РНК «буде вважати Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Керівництво України спростувало й рішуче відкинуло претен­зії більшовиків. Фактично з 6 грудня 1917 р. УНР і радянська Росія вже перебували у стані війни. Наприкінці грудня з Росії в Україну, переважно до Харкова, прибуло до 20 тис. російсько­го війська (загони Хавріна, Сіверса, Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна). Загальне керівництво ними було покладено на В. Антонова-Овсієнка. 13 грудня більшовики захопили Ло­зову, 18 — Павлоград, 21 — Синельникове.

Для надання агресії видимості «внутрішньої» справи україн­ців, 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові було проголошено радянську владу в Україні.

«Радянський уряд» України поспішив проголосити її скла­довою Росії. Отже, на початку 1918 р. в Україні постало відра­зу дві держави з однаковою назвою — УНР. Між ними розпо­чалася «війна декретів»— УЦР скасовувала «декрети» харків­ського «уряду», а той — рішення УЦР й Генерального Секрета­ріату. Проста людина нічого не могла зрозуміти, що й потрібно було творцям «радянської влади» як в Україні, так і в Росії. Більшовики також поставили за мету розчленувати Україну, для чого «виключили» з неї Донецько-криворізький район і «передали» його Росії, назвавши «Донецько-криворізькою Радян­ською Республікою» РРФСР. Далі настала ланцюгова реакція й такі «республіки» почали виникати, як гриби після дощу.

Проти України було кинуто 3 російські армії:

1-ша «революційна армія» М. Муравйова (лівий есер);

2-га «революційна армія» Р. Берзіна (більшовик);

3-тя «революційна армія» І. Кудинського (есер-максима­ліст).

У цілому за грудень 1917— січень 1918 р. прибуло 60 тис. російських військ. До них також долучилися ще 100 тис. «чер­воної гвардії» та «червоні козаки» Ю. Коцюбинського. Останні мали видавати себе за «українське військо».

15 грудня Генеральний Секретаріат утворив для відсічі аг­ресії Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Пет­люра, В. Єщенко), а 18 грудня призначив полковника Ю. Кап­кана командувачем усім українським військом. 26 грудня було прийнято постанову про створення на засадах добровільності та оплати армії УНР. Проте ці заходи не дали бажаного ре­зультату. Після взяття більшовиками у середині січня 1918 р. Миколаєва (14), Одеси (14-17) та Херсона (17-18),

Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.

Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку нім­цями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втру­чання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського геть­манського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було прого­лошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.

Першими кроками гетьмана були:

— ліквідація УНР та проголошення Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок вла­ди: законодавчої, виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності приватної власності;

— формування нового уряду — Ради міністрів, який послі­довно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).

У галузівнутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного за­конопроекту передбачалося наділити частину селян («справж­ніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експе­диції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на роз­будову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисель­ність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для на­ціонально-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну гале­рею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйо­нів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створеннябанківсько-фінан­сової системи.

5. Було впорядкованосудочинство, упорядкованозаліз­ничний рух.

6. У галузіпромисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарпла­ти визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегу­лювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верст­вах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після про­голошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федера­цію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.

50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ > в 1917.1920рр.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо­ду русифікації, національного та соціального гноблення упер­ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер­жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен­ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід­них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на­ціонального будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали мо­гутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під со­бою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн­ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. По­збавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери­торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку­пантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук­раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила­ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під­тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у між­народну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася пораз­кою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася краї­на з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо­шення державної незалежності у 1991 р.

Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх націо­нально-патріотичних сил для досягнення спільної мети — не­залежності. Саме відсутність такої єдності була основною внут­рішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідно­сті взаємних поступок, компромісів різних національно-пат­ріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси насе­лення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовніш­ньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.