Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення

Відповідно до ст.12 ЦКУ особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Тому здебільше особа здійснює свої права та виконує обов’язки самостійно. Але не всі суб’єкти цивільного права можуть здійснювати ці права самостійно. Перепоною для цього с можуть стати об’єктивні, в основному нездатність особи здійснювати ці права і силу недостатності обсягу дієздатності, нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, наявності фізичних вад чи похилого віку. 

З часів римського приватного права для забезпечення потреби належного здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тих випадках коли особа не може і не здатна це робити самостійно слугують спеціальні правові інститути: опіки і піклування. Вони засновуються на ідеї турботи за людину, що не має достатньої зрілості для необхідних їй матеріальних засобів[186].

 Здебільше це зв’язується з тими дітьми у кого нема батьків, чи батьки не в змозі належним чином виконувати свої обов’язки. Держава намагається створити для таких дітей альтернативу через спеціальні правові конструкції, що максимально наближені до сімейної моделі взаємної турботи і контролю. Ще Г.Ф.Шершеневич влучно зауважив, що опіка за своєю метою наближається до наслідування природної сім’ї.

Виходячи з таких позицій опіка і піклування у деяких приватних порядках опіка і піклування засновані на сімейних принципах. У Франції батькові належить законна опіка, але мати, яка вступила у новий шлюб, усувається від опіки. При відсутності батьків взагалі опікун призначається сімейною радою.

За Німецьким цивільним уложенням вирішення питання про призначення опікуна – виключна прерогатива опікунського суду. Обов’язки опікуна виконують батько, матір, діда чи бабу. При їх відсутності суд призначає опікуна самостійно із переважно числа родичів чи свояків.

В Англії опікун призначається заповітом батька чи канцлерським судом, який складає опікунське встановлення. Опікуном може бути призначений родич або інша особа, яка має високі моральні якості і авторитет.

В Росії опіка і піклування регулювались і межах сімейного права. Опіка означала по суті повну заміну фігури підопічного опікуном при учиненні правочинів. Опіку учиняв угоди для і від імені підопічного. Цікаво, що опіка встановлювалась над особами до досягнення ними 17 років. Навпроти піклування полягало у сприянні досвідом житейськими порадами недостатню зрілість, особи над якою встановлювалось піклування. Така особа діяла самостійно але за порадою і з дозволу піклувальника. Якщо вона виходила за межі, то піклувальник міг зупинити ці дії.

Отже традиційно опіка будувалась на ідеї сімейного зв’язку і сімейної турботи. Елементи такого підходу простежуються із часів Руської правди.

Довгий час законодавство СРСР виходило із французької моделі опіки і піклування і з часу Основ законодавство про шлюб та сім’ю, аж до вступу у силу нового ЦКУ регулювалось у межах сімейного законодавства. Новий ЦК пристав на німецьку модель опіки і піклування.

Варто відзначити, що з метою реального забезпечення охорони прав таких осіб в ст. 57 ЦКУ встановлено, по суті, імперативна вимога про те, що особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування. Такий імператив гарантується зазвичай нормами публічного права, здебільше адміністративного, яке передбачає адміністративну відповідальність.

Опіка і піклування відповідно до ст. 55 ЦКУ встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Таким чином основне завдання опіки – охорона суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних осіб. Їх треба оберігати від учинення таких правочинів які можуть зашкодити їх особистим чи майновим інтересам. Для хворих осіб та осіб похилого віку це засіб проти зловживань зі сторони інших осіб.

Правове регулювання відносин з опіки та піклування до прийняття нового ЦКУ здійснювалось КпроШС УРСР та затвердженими Наказом Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Правилами опіки і піклування”. В ньому відзначається, що опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, як і для захисту таких же прав повнолітніх, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки.

У новому ЦКУ ці інститути врегульовано главою ЦК. Положення цієї глави є набагато ширшими чим це було у КпроШС. Є ряд новел, наприклад інститут надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав і виконання обов’язків. Варто відзначити що ці Правила багато в чому суперечать положенням нового ЦКУ і повинні бути приведені у відповідність з ним.

Сутність правового явища проявляється у його змісті і призначенні. Якщо основне призначення опіки і піклування полягає у охороні прав і законних інтересів, осіб у яких їх правові можливості із самостійного здійснення своїх прав і реальні потреби не співпадають. Крім основного призначення є додаткові: контроль за юридично значимою поведінкою підопічних, виховання їх у дусі поваги до вимог закону, співставлення своїх бажань і реальних можливостей.

Сутність проявляється у правовому зв’язку між опікуном та підопічним, обов’язком опікуна здійснювати права підопічного і виконувати за нього юридичних обов’язків. При встановленні опіки над майном забезпечується управління цим майном та охорона майнових прав власників і майнових інтересів осіб, які мають майнові вимоги до власника. Для піклувальника сутність його юридичних повноважень проявляється у контролі юридично значимої поведінки особи, над якою встановлено піклування. 

   2. Поняття опіки і піклування та їх види

Кожне юридичне поняття відображає його сутність та основні правові зв’язки між його суб’єктами. Зазвичай поняття в праві – результат синтезу сутнісних ознаки певного правового явища, що відображає певний блок правових норм, який має певне призначення, вказує на його персоніфікованих суб’єктів, підставу виникнення право визначає основний зміст.

Ознаки опіки м и вбачаємо у наступному:

- формалізації у чинному законодавстві як системи правових норм;

- підстава виникнення – рішення суду чи вказівка закону;

- парність правового зв’язку між опікуном та підопічним (приватно-правовий) та органом опіки і піклування та опікуном (публічно-правовий);

- загальна визначеність правового становища опікуна та підопічного.

Опіка – спеціальний комплексний інститут цивільного права згідно якого визначений законом чи призначений у встановленому порядку опікун самостійно здійснює за підопічного його права та обов’язки чи надає таку можливість підопічному під загальним контролем органу опіки та піклування.

Відповідно п.2.1. Правил опіка встановлюється над фізичними особами які є малолітніми та визнаними у встановленому порядку недієздатними. Опікун заміщає собою фігуру підопічного. Опіка також встановлюється над майном визнаної безвісти відсутньою особи. На підставі ст.61 ЦКУ опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Комплексність цього інституту зумовлена матеріально-процесуальними повноваженнями опікуна який не тільки учиняє за підопічного правочини, але в разі порушення чи загрози порушення суб’єктивних прав можу звертатися до суду. Одночасно опікун має представницькі повноваження.

За підставами виникнення опіка може бути: законна, судова і адміністративна. Відповідно перша встановлюється на підставі закону. Хоча й новий СК У на відміну від КпроШС УРСР прямо не встановлює що батьки неповнолітнього є його опікунами, але із змісту багатьох його статей це прямо випливає (статті 154, 158, 177 СКУ). Така опіка може ще бути названа сімейною.

Судова опіка встановлюється за заявою зацікавлених осіб у судовому порядку. На підставі судового рішення орган опіки і піклування призначає конкретного опікуна переважно із кола родичів чи свояків підопічного. За відсутності таки, чи неможливості їх призначення опікунами за їх особистими властивостями опікуном може бути призначена інша особа. Адміністративна опіка базується на положеннях статті 61 ЦКУ, яка передбачає встановлення опіки та піклування безпосередньо органом опіки та піклування.

Якщо особа взяла на себе добровільно опікунські обов’язки щодо особи яка зосталась без батьківської чи родинної опіки, то до моменту її узаконення доцільно вважати її добровільним опікуном, о опіку – добровільною.

Піклування – інститут приватного права згідно якого піклувальник допомагає підопічному у здійсненні його приватних прав і обов’язків порадами і дає згоду на учинення ним правочинів, а в разі загрози майновим правам і інтересам підопічного приймають міри до визнання таких правочинів недійсними. Відповідно п.2.2. Правил піклування[187] встановлюється над неповнолітніми та громадянами, визнаними у встановленому порядку обмежено дієздатними. Піклування може також бути встановлене над особами, які за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права. Вст. 59 ЦКУ закріплено, щопіклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Як і опіка піклування може бути законним (ст.32 ЦКУ) судовим і адміністративним.

3.Органи опіки та піклування

Загальні положення про орган опіки та піклування закріплені ст. 56 ЦКУ. Згідно неї органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Ці органи уточнені в Правилах. Відповідно до п.1.3. Правил органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є рай­онні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, вико­навчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої держав­ної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Це відділи охорони здоров’я, освіти, органів соціальної допомоги.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та пе­редачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влашту­вання безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закла­дах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо за­безпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслу­говування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

 Органи охорони здоров'я здійснюють діяльність (діагностичну, ліку­вальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внас­лідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Органи опіки та піклування здійснюють свою діяльність відповід­но до чинного законодавства. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюють­ся опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості. Обов'язки секретаря опікунської ради виконує штатний інспектор опі­кунської ради.

 Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповід­них управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

· вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

· ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування);

· здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;

· забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездат­них осіб, які потребують опіки (піклування);

· розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків свої­ми правами;

· вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням);

· розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей;

· розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);

· вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла;

· вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав непов­нолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Наприклад при відчуженні приватизованої квартири, співвласником якої є особа, стосовно якої є чи встановлена опіки чи піклування, зокрема діти, потрібна згода органу опіки і піклування.;

· беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав не­повнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

· установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;

· оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо май­на, над яким установлюється опіка;

· охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

· провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів непов­нолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Рішення органів опіки і піклування про призначення чи звільнення опі­кунів і піклувальників від виконання своїх обов'язків, а також з інших питань опіки і піклування можуть бути оскаржені в установленому законом порядку.

 Керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяль­ністю здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

  4. Встановлення опіки та піклування

 Відповідно до ст. 60 ЦКУ встановлення опіки та піклування судом. Таке уточнення є вельми  суттєвим. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності.

  Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. При встановленні опіки слід встановити особу того над ким встановлюється опіка, особливості його психічного здоров’я інші обставини, що мають суттєве значення для досягнення мети встановлення опіки. До них відноситься місце встановлення опіки, визначення кандидатури опікуна та його особистості.

    Відповідно до ст. 62 ЦКУ опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Відповідно це зумовлює матеріальний та процесуальний боки встановлення опіки або піклування.

Не менш важливим є питання про Призначення опікуна або піклувальника

    В ст. 63 ЦКУ встановлено, що опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування. Це проводиться за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування. Відповідно персонам опікуна і піклувальника при цьому приділяється значна увага, що зумовлено загальними вимогами до їх дієздатності. Тож не дарма закон встановлює, що

опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч.2 ст. 63 ЦКУ). Така особа повинна бути готовою взяти на себе права та обов’язки опікуна бо піклувальникам, що зумовлене формальними вимогами до їх особистості: наявності цивільної дієздатності, високих моральних якостей, факту позбавлення цього статусу внаслідок зловживання своїми правами тощо. Крім формальних вимог немаловажне значення приділяється психологічній готовності набути таких права та обов’язків як взагалі так і стосовно певної особи що потребує опіки та піклування. Мова йде про психологічну сумісність як запоруку взаєморозуміння між опікуном і підопічним. У зв’язку з цим ч.3 ст. 63 ЦКУ встановила, що фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.

Чинне законодавство враховує низку факторів, які можуть сприяти підвищенню ефективності інститутів опіки та піклування. Здебільше опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника (ч.4 ст. 63 ЦКУ). При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.

Цивільне законодавство встановило одночасну можливість декількох опікунів чи піклувальників. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників (ч.4 ст. 63 ЦКУ).

Одночасно, ст. 64 ЦКУ визначає перелік фізичних особа, які не можуть бути опікуном або піклувальником. Ними не може бути фізична особа:

1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

     До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.

    Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.

Зміст опіки і піклування

Якщо зважати на те, що опука і піклування – правовідносини, то їх змістом є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Новим цивільним законодавством вони конкретизовані. Це досягнуто двома засобами: уточнення повноважень опікунів та піклувальників і можливістю підопічних звернутися до органу опіки і піклування у тому разі, коли опікуни чи піклувальними зловживають своїми правами чи їх перевищують.

 Права та обов’язки опікуна і піклувальника поділяються на дві групи: особисті і майнові. В особистих правах власне й підкреслюється домашній та сімейних характер цих цивільно-правових інститутів. Відповідно до ст. 67 ЦКУ опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням. Додатково, опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Він має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.

 У сфері побутовій та, зокрема, майнового обороту опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Іншими словами, він повністю заміщає у майновій сфері підопічного за виключенням тих, випадків коли чинним законодавством малолітньому дозволено учиняти дрібні побутові угоди самостійно. Опікун вправі дозволити підопічному вийти за межі цих угод, наприклад дати згоду щоб підопічний на власні чи виділені йому кошти самостійно придбав для себе необхідний йому одяг, оргзасоби (оргтехніку) тощо.

   У той же час опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

 Чинним законодавством встановлені обмеження щодо можливості опікуна учиняти певні правочини. Відповідно до ст. 68 ЦКУ опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім цього опікун самостійно не може відмовитися від спадщини на користь підопічного.

 Права та обов'язки піклувальника конкретизовані у ст.69 ЦКУ. Перш за все піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток. Таким чином, цивільне законодавство віддає першість немайновим правам особи.

   Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов. Звичайно, що ця група зобов’язань потребує певних матеріальних затрат.

    У майновій сфері піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до статей 32 та 37 ЦКУ. Відповідно, учинений без його згоди правочин може бути у встановленому порядку судом визнаний недійсним.

    Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. У зв’язку з тим він вправі звертатись до порушників прав із вимогами, а в разі їх ігнорування з позовами.

У той же час ЦКУ визначені правочини, на вчинення яких піклувальник не може давати згоду. Так, піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички. Тим самим майнові права та інтереси підопічних беруться під охорону цивільного законодавства.

    В ст. 71 ЦКУ визначено правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;        

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

   Піклувальник має право дати згоду на вчинення зазначених правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Із введення у практику інституту довірчого управління майном виникла потреба врегулювання відносини при переданні майна підопічного чи його частини у довірче управління майном особи. Такі відносини виникають за наявності у власності підопічного нерухомості та іншого цінного майна, наприклад цінних паперів. Вони потребують кваліфікованого здійснення повноважень власника, що для підопічного вельми проблематично за юридичних (ці правочини вони не можуть учиняти, та психологічного (не здатні усвідомлювати) причин.

   Тож опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.

    Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

    Утримання підопічного та здійснення повноважень опікуна та піклувальника так чи інакше потребує певних матеріальних витрат. Згідно принципу “опікун та підопічні не зобов’язані утримувати один одного” у ст. 73 ЦКУ передбачено право опікуна та піклувальника на плату за виконання ними своїх обов'язків. Так джерелами матеріального забезпечення підопічних згідно чинного законодавства є пенсії (наприклад у зв’язку із втратою годувальника), стипендії, допомоги та інші соціальні виплати, аліменти, заробітна плата, доходи він довірчого та іншого управління їх майном, доходи від належних цінних паперів чи корпоративних прав, відсотки по вкладам. Ці доходи можуть витрачатися опікунами і піклувальниками виключно на користь інтересів підопічних і під контролем органу опіки та піклування.

   Зазвичай виконання обов’язків опікуна та піклувальника хоча і є підзвітними та підконтрольними із сторони органа опіки та піклування, але вони здебільше засновані на почутті родинного чи громадянського обов’язку. Тому виплати винагороди не передбачено. Але ЦКУ встановлює правову основу для платного виконання таких обов’язків. Безпосередньо відповідно до ст. 73 ЦКУ підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються КМУ.

   Особливим видом опіки є опіка над майном. Така опіка встановлюється над майном особи, яка визнана безвісти відсутньою, а також над майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, якщо у неї є майно, що знаходиться в іншій місцевості. У такому випадку опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

   Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.

6. Звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки

Звільнення з опіки та піклування безпосередньо зв’язується із рядом обставин: певним строком, особливостями особистостей підопічного, а також опікуна й піклувальника чи інших передбачених в законі чинників. ЦКУ і ст.75 передбачено інститут звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки. Вони включають в себе підстави та порядок. Відповідно звільнення може бути добровільним чи примусовим. Так, орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного місяця. Але особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

  Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. Такі причини можуть бути внутрішнього або зовнішнього характеру. Здебільше – це психологічна несумісність суб’єктів, зловживання правами опікуна чи піклувальника, інколи відсутність елементарних навиків.

  Також, за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

  Звільнюється від судової опіки та піклування: малолітній від опіки, а неповнолітній від піклування в разі повернення їх батькам чи при усиновленні у встановленому порядку. Тут, власне міняється піклувальник і ним стають батьки чи усиновителі. Сама законна опіка чи піклування залишаються. Відповідно до ст.76 ЦКУ опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам).

  Опіка припиняється природним шляхом - у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

   Аналогічно законом визначено підстави для припинення піклування. Зокрема, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

1) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

2) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

   Передбачене ст. 78 ЦКУ надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків є новелою ЦКУ. Мова по суті йде про патронат над повнолітніми та повністю дієздатними фізичними особами котрі за станом свого здоров’я не можуть самостійно здійснювати та захищати свої права й виконувати взяті чи покладені законом юридичні обов’язки. Це здебільше хворі люди, котрі не здатні пересуватися і самостійно себе обслуговувати. Сюди також відносяться особи престарілі чи інваліди у яких відсутні особи. які за законом повинні їх утримувати та надавати допомогу. Відповідно до вказаної стаття дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Розуміється, що помічником може бути дієздатна фізична особа.

    Призначення помічника має свій порядок. Оскільки мова йде про повністю дієздатних осіб, то особа такого помічника призначається виключно тим, хто потребує допомоги. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України.

Законом змодельовано зміст цивільного патронату. Так, помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.

У той же час, помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.

    За загальним правилом, послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.

    Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються. На відносини патронату поширюються правила про опіку та піклування.

  Цивільне законодавство передбачає можливість оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Звідси дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

Контрольні питання:

1. Значення опіки та піклування.

2. Поняття опіки та порядок її встановлення.

3. Поняття піклування та порядок її встановлення.

4. Відмінність опуки та піклування.

5. Вимоги до опікуна та піклувальника.

6. Повноваження опікуна.

7. Повноваження піклувальника.

8. Припинення опіки.

9. Припинення піклування.

10. Надання допомоги у здійсненні цивільних прав та обов’язків.

11. Порядок призначення помічника.

Лекція 11. Загальні положення про юридичні особи (Мічурін Є.О.)

План:

1.Поняття та ознаки юридичної особи.

2.Доктрина юридичної особи.

3. Право- та дієздатність юридичної особи.

4. Види юридичних осіб.

5.Організаційно - правові форми юридичних осіб.

6.Філії та представництва юридичної особи.

Нормативні акти: Конституція України; ЦКУ; ГКУ, ЦК УРСР, ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” ( Відомості Верховної Ради України, 2003, N 31-32, ст.263 ); ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; ЗУ “Про підприємства”; ЗУ “Про господарські товариства”; ЗУ “Про підприємництво”;  Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с., Положення про національний заклад (установу) України. Указ Президента України від 16 червня 1995р. №70. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література:Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність / Вісник Академії правових наук-№27.-С.117, Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950; Венедиктов А.В. Правовая природа государственного предприятия. Л.., 1928; Гайворонський В. Інститут юридичної особи в проекті цивільного кодексу України / Вісник Академії правових наук.-№21.-С.89, Годяк А.І. Органи внутрішніх справ як юридична особа в цивільних правовідносинах //Тернопільська академія народного господарства. Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник юридичного інституту ТАНГ. Віпуск 1. Тернопіль.ЮІ.ТАНГ. 2000. –С.80-88, Грешников И.П. Субъекты гражданского права // С.-Петербург. Юридический центр. 331 с.; Проблеми юридичної особи у цивільному праві України: Матеріали наук.-практич. Конф., присвяченій памяті проф.. О.А.Пушкіна, Харків, 21 травня 2004р. Х., НУВС; ХЕПУ; Прометей_прес. -2004, -188с., Трубецкой Е.Н. Лекции по энциклопедии права. М., 1917; Мічурін Є.О. Юридичні особи за Цивільним кодексом України // Мала енциклопедія нотаріуса, №2, 2003, с. 12-20., Скловский К.И. Собственность в гражданском праве // М.: Дело. – 2000; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. Л. 1955; Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1. Л., 1975; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. М.; Толстой Ю.К. К разработке теории юридического лица. // Проблемы современного гражданского права. М.: Городец. 2000; Шишка Р.Б. Новий погляд на підприємницьку правосуб’єктність // Вісник Університету внутрішніх справ. - № 3-4. – 1998 . – с. 266-272;

Новицкий И.Б. Римское право. М. 1993; Римское право / под ред. И.Б. Новицкого и И.С.Петровского; Мотылева В.Я. Римское право. // М.:Юнита, 1999; Гражданское право Украины. Ч. 1. Под редакцией Пушкина А.А., Самойленко В.М., Х.: Основа, 1996, 438 с.; Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. (По изданию 1914 г.) // М.: Спарк. – 1994, 335 с; Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). М.: Спарк, 1995. – 556 с.; Гражданское право. Учебник. 2-е издание. / Под ред. Е.А.Суханова. М.: 1998. Т.1; Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія:юридична особа, правосубєктність юридичної особи, сутність юридичної особи, організаційно-правова форма, способи та порядок створення юридичної особи.

1. Поняття та ознаки юридичної особи(разом з Р.Б.Шишкою)

Поряд з фізичними особами суб’єктами цивільного права визнаються юридичні особи. Юридичні особи – спеціальна юридична конструкція, яка надає можливість виражати колективний інтерес фізичних осіб від імені однієї особи і тим персоніфікувати цивільні відносини. За допомогою конструкції юридичної особи досягається значні масштаби концентрації майна фізичних чи створених фізичними особами юридичних осіб, його формалізація, що проявляється у конструкції підприємства як майнового комплексу (ст. 191 ЦКУ) та обов’язковості його обліку, конкретизується носій суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, не допускається перенесення природних прав людини на організації, через статистику із тіні виводяться реальні результати діяльності, що надає достатні дані для управління суспільними процесами.

Загалом поява юридичної особи як суб’єкта цивільного та іншого права детермінована розвитком товарно-грошових відносин, суспільним розподілом праці, необхідністю включення у цивільних облік публічного майна (майна держави та органів самоуправління), кооперації у задоволенні особистих немайнових та майнових інтересів фізичних осіб.  

Юридичні особи виконують у суспільстві певні функції:

- формалізують правову форму реалізації інтересів їх засновників і упорядковують правові зв’язки між ними та самою юридичною особою;

-  юридично оформляють відособлення майна від власника, а також слугують об’єднанню та мобілізації капіталу;

- виражає інтереси держави та територіальних громад при здійсненню нею своїх повноважень у громадянському суспільстві;

- слугує мінімізації ризиків;

- полегшує участь в майновому обороті;

- полегшує здійснення фіскальної політики держави.  

     Легальне поняття юридичної особи надано у ст. 80 Цивільного кодексу України. Згідно з цим юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Варто зауважити, що на відміну від ст. 23 ЦК УРСР 1963р. у цьому визначенні не міститься розгорнутого визначення юридичної особи, а вказуються найбільш суттєві ознаки щодо сутності та легальності. Ми солідарні у тому, що навряд чи доцільно змінювати виправданий теорією і практикою перелік ознак юридичної особи.  

В юридичній літературі підхіл до ознак юридичної особи відображає різні етапи становлення вчень та легального поняття. О.О.Красавчиков поділив ознаки юридичної особи на дві групи: матеріальні (внітрішня організаційна єдність та зовнішня автономнія (самостійність),економічна єдність та відособленність майна, керівна єдність, функціональна єдність) та правові ознаки (законність утворення юридичної особи. здатність організації від свого імені приймати участь у цивільних правовідносинах, здатність нести самостійну майнову відповідальність, наявність стату (положення)[188]. В основному позиції розділились на визначення ознак юридичної особи та ознак індивідуалізації. Проте є низка підходів, що засновуються на виділенні первинних та похідних ознак юридичної особи.

Традиційно виділяють наступні ознаки юридичної особи:

1. організаційна єдність означає, що юридична особа є єдиним цілим. Вона є так би мовити єдиним організмом, який має певну структуру, де кожен елемент виконує свою функцію, що спрямована на досягнення цілей юридичної особи. Така єдність закріплена в статутних документах юридичної особи (статуті, установчому договорі). 

В доктрині цивільного права під нею розуміють особливу систему відносин, завдяки яким юридично особа стає єдиним цілим. А.Г.Калпін та О.І. Масляєв вичленяють три компоненти, що характеризують організаційну єдність: наявність системи істотних соціальних звязків, через які люди обєднуються в єдине ціле; наявність внутрішньої структурної функціональної диференціації, наявність визначеної мети створення та функціонування[189]. 

Можна виділити дві складові структуризації юридичної особи:

- людський компонент який складається у свою чергу з двох нерівномірних у своїй суті груп осіб: засновників та колективу. Правове становище засновника визначається на загальному рівні як носія суверенітету та структуруючого волевиявлення юридичної особи детермінанта. Воля засновників як інвесторів є основною у формуванні волевиявлення юридичної особи. Остання як штучне утворення волі мати не може, а є провідником воли суверена: одноособового, корпоративного чи похідного. Перші два – представлені юридичними особами, третя – державою в особі її уповноважених органів. В основному створення, діяльність та припинення юридичної особи залежить від засновника. Саме він формує трудовий колектив.

Трудовий колектив формується на основі трудового договору (трудового контракту), прийняття на службу, зарахування на навчання чи на інших підставах, зокрема конкурсній основі. Кожна підстава виписана нормою права на загальному та спеціальному рівні. Тобто уже на стадії прийняття в трудовий колектив визначені певні правила (імперативи): підстави зарахування, строк участі, правове становище, засоби впливу на поведінку працівника, порядок, способи та форми охорони його прав тощо.

Члени кооперативу можуть бути штатними чи позаштатними, сусмісниками. Для деяких юридичних осіб, наприклад вищих навчальних закладів розрізняють постійний та перемінний склад. Кожен із штатних і позаштатних працівників юридичної особи виконує тільки свої функціональні обов’язки.  Проте може проявляти розумну ініціативу поза межами своїх обов’язків.

      Результати діяльності кожного із фізичних осіб впливають на загальні результати діяльності юридичної особи, як і загальні результати діяльності юридичної особи – на індивідуальне становище співробітників. Ці категорії є взаємопов’язаними і визначають престиж як самої юридичної особи так і причасність до неї. Професіоналізм працівників чи службовців впливає на загальні результати діяльності юридичної особи та її ділову репутацію;

- речевий компонент який складають наявне на праві власності майно, майнові права та обов’язки, що відображається на балансі юридичної особи. Зазвичай це проявляється у активах і пасивах юридичної особи. Активи бувають матеріальні і нематеріальні (майнові права інтелектуальної власності, права вимог). Виділяються основні та зворотні фонди. Деякі з фондів наділяються сугубо певним імперативним правовим режимом. Так фонд заробітної плати не можна витрачати на інші потреби. Виходячи з майнового аспекту, останнім часом в праві поширюється концепція, що підприємство можна розглядати не лише як суб’єкта права, а й як об’єкт права. Так, ч. 3 ст. 191 ЦК України вказує, що підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Висвітлення цього аспекту в праві важливо, передусім, для того, щоб забезпечити законодавчу можливість для підприємства бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Це й зроблено, до речі, у ч. 4 ст. 191 ЦК України.

Статутні документи, підтверджуючи єдність юридичної особи, закріплюють її структуру, цілі діяльності, компетенцію органів, регламентацію відносин усередині організації тощо;

2. участь в цивільному обігу від свого імені. Це означає, що юридична особа діє у цивільних відносинах саме від свого імені, а не від імені, наприклад, її засновників. Це здійснюється через персоніфікацію правового становища її засновників та індивідуалізацію юридичної особи. Тим самим підкреслюється різна правова природа прав засновників юридичної особи та самої юридичної особи. Також вказана ознака індивідуалізації передбачає для юридичної особи можливість від свого імені набувати цивільні права, нести обов’язки, виступати позивачем та відповідачем у суді, господарському суді, третейському суді;

3. має майно передбачає, що юридична особа має власне майно, за рахунок якого воно здатне виконувати поставлені статутні цілі та завдання. Відокремлення майна юридичної особи означає належність його саме цієї організації. Отже, це майно не належить ні засновнику юридичної особи, ні будь-яким іншим суб’єктам, а саме та лише юридичній особі.

Варто зазначити, що у проекті ЦК вказувалось наявність майна на праві власності чи майнових прав. Тим самим підкреслювались майнові гарантії участі юридичних осіб у зобов’язанням і особливо можливість притягнення їх до матеріальної відповідальності. Але у ЦК це не отримало прямої формалізації.

Ознака наявності майна в юридичної особи може бути виведена з ч.1 ст.81 ЦК України де встановлено що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Звідси для юридичної особи характерним є наявність майна. За такої конструкції одночасно допускаються юридичні особи, що не мають майна. Проте це скоріше є виключення із загального правила. Інакше ускладненим буде реалізація вимог ст. 96 ЦКУ про відповідальність юридичної особи.

Не менш значимим є встановлення мінімального статутного фонду для окремих видів юридичних осіб: акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Крім цього встановлені розміри статуних фондів для юридичних осіб в окремих галузях, наприклад банківській сфері, страхуванні. Для державних та комунальних юридичних осіб встановлено наділеня їх майном в момент заснування та щорічне бюджетне фінансування.

Засновники так чи інакше повинні наділити створювану ними юридичну особу певним майном хоча б для того щоб бути за легалізованою. Так чи інакше за реєстрацію, ліцензування, отримання дозволів на виготовлення печатки необхідно платити (мито, збори, витрати).

У процесі діяльності юридична особа повинна виконувати вимоги чинного законодавства (платити заробітну плату чи посадові оклади, сплачувати податки чи місцеві збори) підтримувати своє існування та оплачувати комунальні послуги інші платежі. Для цього юридична особа         так чи інакше повинна мати майно у тім числі й грошові кошти.

В доктрині цивільного права висловлені заперечення проти самостійності такої ознаки, а вказується, що майнова самостійність не може бути самостійною ознакою юридичної особи за того, що вона – наслідок власної правосуб’єктності організації[190]. Зважаючи на вище зазначене такий висновок не має достатніх підстав. Більш того юридична особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності. Якщо полишити її майнової самостійності виникає низка проблем із притягненням без майнових юридичних осіб до відповідальності та забезпечення прав потерпілих від неправомірних шкідливих дій юридичних осіб.

4.несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.Стаття 96 ЦК України передбачає, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Вказані вище чотири ознаки є “класичними” щодо характеристики юридичних осіб. Їх умовно можна визначити як матеріальні ознаки юридичної особи.

 5.має процесуальну правосуб’єктність–здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Це означає, що юридична особа може бути стороною у цивільному процесі, та особливо для комерційних юридичних осіб – у господарському процесі. У публічних звинуваченням юридична особа може висувати звинувачення, підтримувати їх та відповідати. Процесуальна правосуб’єктність за умови правомірності ведення своєї діяльності може бути і не реалізована.

6. легалізаційна ознака. Юридична особа має у встановленому порядку бути зареєстрована як така і отримати в разі необхідності спеціальні дозволи на здійснення своєї статутної діяльності[191]. Остання ознака є формальною на відміну від матеріальних та процесуальної, що вказані вище.

Кожна із зазначених ознак має своє призначення, а всі разом вони є конститутивними (утворюючими) правову конструкцію юридичної особи. На підставі наведеного юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, має майно може ним відповідати за своїми зобов’язаннями, наділена загальною цивільною правоздатністю і дієздатністю у тім числі й процесуальною, від свого імені набуває суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Доктрина юридичної особи

Юридичні особи є суб’єктом права, який не має фізичної субстанції. Отже, у фізичному смислі юридичних осіб не існує – це цілком соціальна субстанція. Тому виникає питання щодо походження юридичної особи. У той же час не можна стверджувати, що юридична особа є цілком породженням права. Як зазначав з цього приводу професор О.А.Пушкін, як і фізичні особи, юридичні особи є реальними суб’єктами цивільного права. Адже виникнення й існування юридичних осіб зумовлено об’єктивним розвитком економіки й соціальними потребами, а законодавство лише сприяє їх становленню й зміцненню, визначаючи суб’єктами права.[192]Отже, юридичні особи не вигадані правом. Юриспруденція лише констатує, що ця соціальна субстанція є суб’єктом права, оскільки підпадає під ознаки суб’єкта права. З огляду на це юридична наука певною мірою пояснює правову природу й витоки походження юридичних осіб.

Формування уявлення про юридичну особу в праві йшло поступово. Досить немає одностайності у думках дослідників, наскільки розвинутим сприйняття такого суб’єкта як юридичної особи було у витоків приватного права – в Давньому Римі. З цього приводу були висловлені різні точки зору. І.Б. Новицький вважав, що римські юристи порівнювали організації, що існували, з людиною, і говорили, що організація діє “замість особи”.[193] Е.А. Флейшиц, стверджує, що думка про юридичну особу як прийом юридичної техніки, для введення в оборот майнової маси, так чи інакше відособленої від майна фізичних осіб, була виражена римським правом чітко.[194]  

Ще в давньоримські часи замислювались над особливим субстратом, що в сучасному праві отримав назву “юридичної особи”. Мотильова вказує, що давньоримське право знало також і окремі норми щодо юридичних осіб, однак про докладну розробку цього інституту римськими юристами говорити не приходиться. Причому і сам термін "юридична особа" не був їм відомий[195].

На сьогоднішній день розроблено більше 20 теорій походження юридичних осіб, які розглянемо далі. В їх основу як наріжний камінь закладено питання про те, хто є носієм властивостей цього суб’єкта права. В залежності від того, як відповідають на це питання, виникає та чи інша теорія про сутність юридичної особи.

Серед найбільш помітних робіт з цього питання окрім зазначених раніше слід назвати наступні: Герваген Л.Л. Развитие учения о юридическом лице. –СПб.1888, Ельяшевич Б. Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском праве. СПб.1910, Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. М.: 1947, Грибанов В.П. Юридические лица. М.: 1961, Хохлов Е.К. Бородин В.В. Понятие юридического лица: история и современная трактовка //Государство и право. 1993,-№9. –С.152-159, Суханов Е.А. Юридические лица как участники гражданских правоотношений //Гражданское право: Учебник: В 2 т. /Отв. Ред. Проф. Е.А.Суханов. М., 1998.Т.1., Суворов П.С. О юридических лицах по римскому праву. М.: 2000. Борисова В.І. Теорія юридичної особи: історія і сутність //Вісник Академ. прав. наук України. 2001. № 1, Борисова В. Теорії сутності юридичної особи: історія і сучасність / Вісник Академії правових наук-№27

 Ці теорії можна класифікувати на дві основні групи:

 Перша група теорій походження юридичної особи концептуально заперечує існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями юридичної особистості. В її рамках заслуговують уваги такі теорії:

 теорія фікції (Савіньї) є однією з перших фундаментальних концепцій походження юридичної особи. Попри Савін’ї, що обґрунтував цю теорію її авторство приписується й папі Римському Інокентію ІУ, який у 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві і є фікцією (persona ficta), позбавлена волі а лише її члени таку волю мають і діють[196]. 

Концептуально теорія зводиться дозаперечення існування реальності юридичної особи. За нею юридичні особи існують лише за волею і в межах закону та постільки, поскільки вони ним регламентовані. Отже, законодавець створює юридичну фікцію, вигаданого суб’єкта права, що, за сутністю, є абстракцією. Але завдяки їй відокремлюються інтереси, що загальні для багатьох фізичних осіб, а також юридичні засоби їх досягнення. Подібного погляду притримувався й Г.Ф.Шершеневич[197].

Суть "теорії фікції" така: з одного боку, волею, свідомістю, тобто властивостями суб'єкта права, володіє лише людина, окрема людська особистість. З іншого боку, життя дає численні приклади того, як майнові права належать не окремій людині, а союзу людей, корпорації, законодавець визнає за цією корпорацією властивості особистості, суб'єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. При цьому законодавець усвідомлює тім, що корпорація особистістю бути не може, тобто прибігає до фікції.

В противагу “теорії фікції”Е. Н. Трубецькой вдало опонував, що фікція є вимисел, припущення чогось неіснуючого. Тим часом, приписуючи права установам і корпораціям, ми зовсім не змушені вигадувати щось неіснуюче: з'єднання людей у суспільстві, що переслідують визначені цілі, а так само й установи з визначеними функціями суть величини дуже реальні. Раз "суб'єкт права" — узагалі не те ж, що людина, то називати установи і корпорації юридичними особами -— зовсім не значить створювати фікції"[198];

теорія персоніфікованої цілі (Бринц, Беккер). Оскільки юридичні особи створюються для управління майном, це й є персоніфікована ціль, яка виправдовує їх існування. Як і попередня, ця теорія заперечує існування реального суб’єкту, що відповідає властивостям юридичної особи. Права, за думкою дослідників, можуть належати не тільки будь-кому, а й будь-чому, а саме – цілі, для якої призначено майно юридичних осіб. Отже, допускається можливість існування права без суб’єкта.

Є права, що відносяться до мети: суб'єктами права можуть бути тварини (наприклад, при спадкуванні). Юридична особа, з погляду цих учених, є триваючий стан керування майном, відділеним від іншого майна. Критика цієї теорії зводиться до того, що суб'єктивне право неможливе без суб'єкта, яким може бути тільки людина, тому що об'єктивне право регулює відносини між людьми, а не відносини між особами і не особами. Крім того, представники цієї теорії також не обходяться без застосування фікцій;

теорія персоніфікованої відповідальності (Богданов Є.В.) згідно якої юридична особа потрібна для виконання соціальної ролі та персоніфікації суб’єкта цивільно-правової відповідальності.

Друга група теорій походження юридичних осіб визнає реальність існування юридичних осіб. Іншими словами, визнається існування суб’єкта права як носія властивостей юридичної особистості. В її рамках звертають увагу:

органічна теорія (Гірке) стверджує, що юридична особа є своєрідним організмом. Юридична особа, за цією теорією є так би мовити соціальним організмом, союзною особистість. Вона не є простою сукупністю осіб, які беруть участь у цьому союзі

Юридична особа — це особливий тілесно-духовний організм, на який держава впливає, але не призиває до життя. Органічна теорія виходить з того, що усі колективності, що задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав, де немає волі, там немає і права. Тим часом реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські індивіди і можуть виражати волю колективних облич, а це можливо, якщо останні мають відповідні органи. У такій побудові орган є не що інше, як індивід, що передає зовні волю колективної особи. Колективність у юридичному змісті є ніщо без своїх органів. Між колективністю й органом не існує ніякого юридичного відношення, тому що вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колективність, організована, мисляча і бажаюча через свої органи.

Зазначена теорія була піддана критиці, причому її опоненти висували різні аргументи, наприклад, що ця теорія замість "теорії фікції" Савін’ї ставить "іншу, ще більш штучну і фікцію, що віддає середньовічною схоластикою, реального існування тих самих сукупних осіб і майна, у яких єдність волі в багатьох є не що інше, чим сума одиничних воль". Були обвинувачення й у "біологизації” юридичної особи"[199];;

реалістична теорія (Саллейль) передбачає існування особливих суб’єктів права – юридичних осіб. Адже це не проста сукупність індивідів. Визнаючи юридичну особу суб’єктом права, розробникам вказаної концепції вдалося уникнути “біологізації” юридичних осіб;

теорія Йерінгавизнає фіктивність юридичної особи як такої. Водночас визначається, що за цим суб’єктом стоять реальні групи людей. Отже, право як система захищених законом інтересів, захищає окремі групи людей. Ці об’єднані групи людей виступають ззовні як єдине ціле, єдиний суб’єкт. За його думкою, немає сумніву, що суб’єктом права може бути лише фізична особа, що має потреби. Суб’єкт права – той, хто здійснює інтерес, що правом захищається. Користування правом належить тому, для кого воно призначено (дестинатору). Для юридичної особи це буде не сама вона, а конкретні фізичні особи, що за нею стоять (у лікарні – хворі тощо).

 теорія колективу (А.В.Венидиктов Розвивали в різних аспектах й прихільниками цієї теорії виявилися С.Н. Братусь, В.К. Райхер, В.А.Мусін. Згідно із теорією колективу безпосередніми носіями правосуб’єктності юридичної особи є колектив. Це може бути колектив працівників підприємства, а також всенародний колектив, що організований у соціалістичну державу.

На думку А.В. Венедиктова, державний трест має двояку природу. Як орган держави він виступає у відносинах, позбавлених товарного змісту, причому, оскільки це відносини усередині державного механізму, вони не правові, а організаційно-технічні. Трест бере участь у правовідносинах як юридична особа, якщо закріплене за нею майно включається в сферу товарного обороту. Механізм товарного обороту вимагає, щоб той самий суб'єкт, що хазяює, (держава) виступала в обороті не в одної, а в декількох особах[200].

В противагу цієї теорії висловився К.І.Скловський, який зазначив, що в кінцевому рахунку, юридична особа – це не стільки об’єднання осіб, скільки відокремлення капиталів.[201] Є.О.Суханов також критикує вказану теорію та вказує, що вона не враховує майнову сторону справи[202].

теорія держави(С.І.Аскназій).  Виходить з того, що за кожним державним підприємством стоїть власник майна – сама держава. Отже, державна юридична особа й є сама держава, що діє на окремої ділянці відносин.Ця теорія була аргументована в період абсолютного панування державної власності.

С.І. Аскназий вказує, що за кожною юридичною особою стоїть держава як всенародно організований колектив. За кожним підприємством виявляється той самий суб'єкт, однак не в єдності усіх своїх функцій, а організуючий саме дану ділянку роботи.

теорія директора (Ю.К.Толстой, В.П.Грибанов).За основу взята теза про те, що головна ціль виділення юридичної особи як самостійного суб’єкта права – можливість забезпечення участі у цивільному обігу. Від імені організації діє саме директор. Він представляє юридичну особу в цивільному обігу, діє від її імені. Отже, директор і є основним носієм особистості юридичної особи.

Ця теорія також враховувала існування державного впливу. Зокрема, вказувалось, що за кожною державною юридичною особою стоять: 1) держава як єдиний власник наданого держоргану майна; 2) відповідальний керівник держоргану, що одержує від держави засоби виробництва й інше майно і, не стаючи його власником, він затверджується як уповноважений держави по керуванню цим майном відповідно до планів, затверджених державою[203];

теорія соціальної реальності (Н.Г. Александров, Д.М. Генкін) встановлює, що цілком достатньо визнання юридичної особи такою же соціальною реальністю, який є інші суб'єкти права. Критики цієї позиції вказували, що прихильники цієї теорії не стільки вирішували проблему юридичної особи, скільки ухилялися від її вирішення[204]

теорія персоніфікованого (цільового) майна (С.Н.Ландкоф, Є.О.Суханов, Кравчук) виходить з того, що особистість юридичної особи виявляється у об’єднанні розрізненого майна у єдиний комплекс і в управлінні ним. Отже, саме через це законодавець виділяє та персоніфікує суб’єкта права – юридичну особу. Ця теорія виходить з верховенства такої ознаки юридичної особи як відокремлене майно;

теорія соціальних зв’язків (О.А.Красавчиков) во главі кута щодо існування юридичної особи бачить існуючи в суспільстві соціальні взаємозв’язки. Через ці зв’язки особи чи групи осіб об’єднують для досягнення певних цілей. Отже через це й виникає структурно відокремлене, єдине соціальне ціле. В праві воно визнається окремим суб’єктом та має назву юридичної особи.

теорія організації (О.А.Пушкін). Організаційна єдність – необхідна умова існування організацій як суб’єктів не тільки в цивільному, а й в інших галузях права. Адже й у них юридичні особи не можуть виступати в якості суб’єктів без достатньо вираженої і закріпленої в статуті чи положенні організаційної єдності.[205] Доведено, що організація є певним соціальним осередком, що створюється особами чи іншими організаціями на певних умовах та для досягнення певної мети. Теорія організації знайшла відображення як у ЦК УРСР (1963 року), так і у ЦК України. Адже поняття юридичної особи дається саме через поняття організації. Отже, на сьогоднішній день ця теорія є актуальною та вона адекватно відображує природу юридичної особи.

Доктрина юридичної особи. Прибічники першої групи теорій походження юридичної (наприклад, теорії фікції) концептуально заперечують можливість існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями юридичної особистості. Однак дозволимо собі виказати власну думку з цього приводу, трохи погодивши між собою «реальність існування» фізичної особи і «нереальність існування юридичної особи».

Як при участі фізичних осіб, так і при участі юридичних осіб у цивільному праві виявляється їхня юридична сутність. Вона здійснюється через їхню право – і дієздатність. Тому юридична особа в цивільному праві настільки ж реальна, як і фізична. Не більше, не менше. І фіктивність юридичної особи виявляється в цивільному праві не більше фіктивності правового статусу фізичної особи. Адже останні представлені в цивільному праві не у всій об'єктивній сукупності своїх людських якостей, а тільки за допомогою правосуб’єктності. Юридичні особи в праві також існують в силу наділення їх правосуб’єктністю. Тобто в цивільному праві немає людини взагалі, а є саме фізична особа. Останньої (а не людині як такої – біологічній істоті) притаманні право- і дієздатність – єдине в чому і за допомогою чого людина виявляється й існує в цивільному праві.

Зрозуміло (але це не критерій, щоб говорити про “фіктивність” юридичної особи в праві), що людина це не тільки фізична особа, а явище більш багатогранне (і біологічний організм, і фізичне тіло); а юридична особа – ні. Але така відмінність для юридичної сутності не має істотного значення; для права важлива правосуб'єктність особи й у цьому аспекті вона в може брати участь у правовідносинах, а право “цікавиться” нею. Саме так, як не цікаво для фізика чи біолога в межах їхньої науки, що людина крім того, що є фізичним тілом чи живим організмом, володіє ще і правосуб’єктністю.

Після такої посилки важливо розглянути взаємозв’язок, а скоріш навіть – взаємний вплив фізичних і юридичних осіб у цивільному праві і показати його існування. Вважаємо за можливе прояв як правосуб'єктності фізичних осіб за допомогою юридичних осіб, так і навпаки. Так, фізична особа може здійснити свою правосуб'єктність через юридичну особу, ставши її засновником. У свою чергу, юридична особ