Роль мови в суспільному житті

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. “ В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання…І поки живе мова - житиме й народ, як національність.”(I. Огієнко)
Становлення народу тісно пов’язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної і творчої діяльності людини, кожний момент її свідомості супроводжуються мовою.
Мова – найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв’язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер – не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об’єктивні закони природи й суспільства. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на базі мовного матеріалу, слів і речень. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм – мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.
Літературна мова – це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України.
Така важлива роль мови в суспільному житті нашої держави зобов’язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Досконале знання мови є важливим показником розумового розвитку людини та її культурного рівня.
В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Стильові різновиди української мови

Мова обслуговує усі сфери суспільного життя. В процесі історичного розвитку в мові виробилося багато різноманітних засобів висловлювання, які по-різному використовуються залежно від мети спілкування.

Так, наприклад, мовні засоби художнього твору де в чому відрізняються від наукового твору; мовні засоби ділових документів відрізняються від художніх і наукових творів і т.д.

Літературна мова становить систему стилів. Структура, кількість, характер і співвідношення їх змінюються з розвитком суспільства. Під стилями літературної мови розуміють її різновиди, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль – розмовний. У писемній мові виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.
Офіційно-діловий стиль має підстилі: інформаційний, дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Ним написані найважливіші документи, в яких відбивається історія народу. Це стиль Конституції країни, законів, постанов, статутів, програм, наказів, звітів та інших ділових паперів. Документи відображають події, зберігають пам’ять через роки, пов’язуючи минуле з сьогоденням.
Тексти в офіційно-діловому стилі повинні бути змістовними, точними. Для офіційно-ділового стилю характерні усталені мовні звороти, стандартні початки і закінчення документів, поділ на частини. В ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль позбавлений образності й емоційності. Побудова речень відзначається лаконізмом. Речення чіткі й нескладні.

Стиль законодавчих паперів значно відрізняється від канцелярського. В канцелярсько-діловій мові виразно виявляється безпосередній зв’язок мови з виробничою діяльністю людей.

З роками, від століття до століття, від епохи до епохи змінюються мовні стилі. Ряд термінів і слів виходять з ужитку і виникають нові, а ті, що лишаються змінюють своє значення. Тому стилі української мови на сучасному етапі відрізняється від стилів попередніх років.

Один мудрий філософ сказав: ”Заговори, щоб я тебе побачив.” Вислів віками не втрачає своєї актуальності. Адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями – залежить рівень його освіченості і культури.

Вміння володіти словом – велика майстерність.

Не секрет, що не завжди на належному рівні виписані тексти, з якими доводиться працювати редактору. І, на жаль, частково огріхи припадають на невдало підібрані слова. Наприклад, у своїх текстах автори часто вживають російські слова в українському варіанті або ж навпаки, тобто калькують їх. Насичують свою мову просторіччям, територіальними діалектами, нехтують вимовою, а іноді й роблять це навмисне, мовляв, для” кращого ефекту”, але досягається зворотній.
Часто можна побачити в тексти, як через мовознавчу некомпетентність порушується граматична й лексична структура слів.

Мова тексту має бути бездоганною, простою, зрозумілою широкому колу читачів. Слід уникати іншомовних слів, якщо є українські відповідники; сполучників типу: тому що; через те, що; у зв’язку з тим, що; враховуючи те, що; з огляду того, що; зважаючи на те, що; так, як; про те, що і т.д.

Важливим є також правильне й доречне використання вставних слів і виразів, обережне послуговування крилатими словами та іншими фразеологізмами.

Теорія і практика редагуваннявходить до наукових дисциплін, які відають редагуванням і складанням текстів.

Тексти, особливо ділові, насамперед характеризуються логічною послідовністю.

Загальна логічна послідовність тексту досягається за допомогою слів на позначення результативності (таким чином, у результаті, отже тощо). Наприклад: «Отже, ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію і нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології».

Отже, уважне, дбайливе ставлення до мови є зовнішньою ознакою мовної грамотності редактора.

ВИСНОВКИ

Перед тим, як запропонувати власне визначення поняття редагування та літературне редагування, варто ще раз з‘ясувати ту основу, яка випливає із здійсненого аналізу та викладених вище його результатів. 

Змістове наповнення багатогранного поняття редагування не може обмежуватися лише:

а) перевіркою й виправленням помилок у тексті з точки зору його нормативності;

б) творчими аспектами в роботі редактора з авторським оригіналом.

Розширення діапазону тлумачення поняття редагування лише як творчого процесу додають у цьому випадку такі дії редактора:

а) процес пошуку й відбору авторів;

б) робота з автором після здійснення редакторського аналізу у плані оцінки теми та таку ж роботу щодо стану її розробки й удосконалення та виконання інших виробничих завдань

в) вивчення кон‘юнктури видавничого ринку;

г) промоція видання.

Отож, наше визначення понять редагування та літературне редагування є таким.

Редагування-це вид професійної діяльності, який передбачає послідовне виконання спеціально підготовленим працівником за результатами редакторського аналізу низки творчих та організаційно-технічних функцій на різних етапах підготовки й випуску конкретного видавничого, журналістського чи кіношного продукту і спрямований на удосконалення змісту та форми цього продукту з метою результативнішого сприйняття його користувачем.

Літературне редагування– це різновид редагування, який передбачає послідовне виконання спеціально підготовленим працівником низки творчих функцій, спрямованих передусім на удосконалення мови, стилю, композиції, всієї структури конкретного видавничого, журналістського чи кіношного продукту.

На нашу думку, такий підхід до розв‘язання проблеми мав би сприяти зближенню, а не роз‘єднанню, різних точок зору дослідників на предмет, зміст та складові редагування – одного із засадичних понять у теорії та практиці видавничої справи та редагування.