Нормативний зміст редагування

Спрощене (унормоване) тлумачення поняття, що первинно обумовлене було прикладним характером редакторської правки, сьогодні є досить поширеним: редагування розглядається лише як виправлення помилок у тексті. Складається враження, що подане ще в середині ХХ століття відомим російським мовознавцем С. Ожеговим визначення редагувати як «перевіряти і виправляти текст при підготовці до друку» продовжує домінувати, фактично без змін, в цілому ряді довідкових видань як загального, так і професійного призначення. Одним із перших зафіксували це визначення автори «Большой Советской Энциклопедии»: «Редактор – особа, яка виправляє, обробляє будь-який текст і приводить його у відповість з правилами літературного складу, стилю, з призначенням, характером і політичною спрямованістю конкретного друкованого видання». Творці чотиритомного «Словаря русского языка», що побачив світ другим виданням 1984 р., зважаючи на авторитет головного радянського енциклопедичного видання (такі видання за радянських часів вважалися еталонними), також пояснюють термін «редагувати» як «перевіряти (перевірити) і виправляти (виправити) будь-який текст, піддавати (піддати) його остаточній обробці». Майже дослівно повторюють таке тлумачення російських колег і українські словникотворці: «Редагувати - перевіряти і виправляти або відповідно оформляти певний текст».

Зрозуміло, що таке тлумачення поняття редагування та обов‘язків редактора чим далі входило в конфлікт з практикою. І рано чи пізно на нього мали знайтися опоненти. Чи не першим відважився це зробити один із засновників української школи редагування Р. Іванченко. «З таким розумінням обов‘язків редактора і процесу редагування – не можна погодитися. – Сміливо заперечує маститим авторам головного радянського енциклопедичного видання молодий на той час український дослідник. – За визначенням, що його подає БСЭ, редактор і до текстів, що вийшли з-під пера видатних майстрів слова, і до текстів, що їх подали люди, котрі вперше взялися за перо, має підходити однаково – правити згідно з їх смаками, підгонити до своїх стилістичних уподобань... Це визначення мовчазно спонукає до тексту підходити як до такого, що його треба будь-що опрацьовувати».

Незважаючи на справедливу критику офіційних словникарських тлумачень сутності редагування, таке його розуміння, переживши тривалий часовий проміжок, перейшло незабаром і в сучасні навчальні видання, призначені для підготовки майбутніх фахівців видавничої справи та редагування. Ось як визначає предмет і завдання редагування автор найновішого підручника в Росії «Основи редагування» О. Мартинова: «Редагування - перевірка, виправлення і доповнення по суті конкретного тексту, рукопису, їх остаточна літературна обробка, редакція».

Подібна інтерпретація багатогранного процесу редагування безумовно збіднює його справжній зміст і значення відповідальної ролі редактора у творенні цілісного й високоякісного друкованого продукту, зводить роль носія цієї професії лише до звичайного правщика тексту. Чи не звідси починається і спрощений, а відтак хибний, підхід до оцінки сутнісного наповнення професії редактора? У середовищі батьків абітурієнтів, та й самих студентів-журналістів, не раз доводилося чути такі оціночні сентенції: спеціальність «Видавнича справа та редагування» не може навіть конкурувати з «Журналістикою» тому, що з дипломом редактора-видавця доведеться все життя порпатися в чужих текстах у пошуку пропущених букв, крапок і ком. Про те, що саме для таких випадків у редакційно-видавничому процесі задіяні ще й посади коректорів, тут годі когось переконувати. 

Перелічені вище визначення редагування є досить вразливими і неповними не лише з точки зору поверхового розуміння змісту редакторської роботи, а й з точки зору сутності затрачуваних редактором зусиль з пошуку і виправлення помилок. Припустімо, що редактор якогось видавництва, готуючи до видання книгу сучасного маловідомого автора, скажімо, із заголовком «Як не захворіти на грип», ретельно виконав лише те, що йому перед цим «приписано» у визначенні редагування, - бездоганно виправив усі «помилки й неточності». Книга оперативно надрукована без помилок, але цілковито не структурована; кричуща не співмірність розділів, параграфів фактично розсипає текст; у ній бракує, скажімо, конкретних рекомендацій, переконливих прикладів з практики, висновків; украй годилося б подати до авторського бачення проблеми передмову якогось авторитета галузі, яка б розвіяла підозру читача, чи такому тексту варто вірити, чи його не написав якийсь шарлатан; вмістити покажчик основних понять; до того ж, як з‘ясувалося, заявлена тема виявилася надто «збитою» для читача – кілька книг на подібну тему і з подібною інтерпретацією вже побачило світ.

Ось коло проблем, які можна виявити фахівцеві неозброєним оком в надрукованій книзі, де ретельно виправлені лише всі помилки й неточності. Звичайно, що таке редагування не задовольнить ні читача, ні видавництво. У такому обсязі виконання воно виявилося нікому не потрібним. Надто ж для видавництва: адже з матеріальної точки зору – воно однозначно затратне, якщо видавалося не на кошт спонсора, а з іміджевого – ще й компрометуюче репутацію видавця.  

Перелік невиконаних редакторських функцій, іншими словами, неповноту редагування у цьому випадку складають: попереднє рецензування авторського оригіналу редактором, поглиблене читання, виконання автором рекомендацій і вимог редактора щодо структури тесту, його комплектності, остаточна редакторська правка, погоджена з автором тощо. Кожен досвідчений редактор упевнено ствердить, що все це – також реагування. Цього не було зроблене тому, що редактор розумів свої обов‘язки у вузькому, спрощеному, варіанті. 

Не можна не звернути уваги ще на одне суперечливе твердження у спрощеному визначенні реагування, яке із завидною настійливістю повторюється не лише у фахових довідкових, а й навчальних виданнях. Зокрема, в останньому виданні московської енциклопедії «Книга» третє значення цього багатоаспектного поняття подається так: «Редагування – приведення змісту і форми будь-якого документа, написаного чи підготовленого кимось, у відповідності із загальноприйнятими чи спеціально встановленими вимогами і нормами».

Отож, цим визначенням порушено проблему так званих норм редагування, а відтак співмірності творчого і нетворчого початків у редакторській роботі. Обійти її в огляді публікацій на тему визначення терміна редагування ніяк не можна.

Серед українських дослідників діяльним прихильником нормативної концепції реагування є З. Партико. Його визначення майже цілковито збігається з тим, який запропонували автори російської книжкової енциклопедії: «Предмет реагування – це приведення об‘єкта редагування у відповідність із чинним у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту

Не випадково виділяємо у приведеній вище цитаті думку російського колеги про протипоказання нетехнічної стандартизації і нормотвору для редакторської справи. Бо те, що пропонується окремими теоретиками редагування (якщо б його прийняли, як у недавні радянські роки, до неухильного виконання редактори-практики), загрожує, з одного боку, повним вихолощенням віками набутого потужного творчого начала в складному процесі редагування, а з іншого – формує в головах редакторів-початківців комплекс меншовартості: мовляв, не треба нічого творити й вигадувати, не варто перейматися досвідом попередників, слід лише засвоїти певну кількість норм, оволодіти якимись ефемерними алгоритмами і ти вже Редактор.

   Спроби формалізувати, регламентувати творчість (письменника, журналіста, редактора, митця взагалі), поділити й полічити „творчі й нетворчі операції” робилися неодноразово. Одна з наймасштабніших, яка була ініційована в 30-х роках минулого століття провідниками комуністичного Кремля, з метою запровадження «спеціально встановлених у суспільстві вимог і норм», закінчилася для української культури, складовою якої була і є українська видавнича справа, цілковито трагічно. Але щоразу такі спроби зазнавали невдачі. З тієї простої причини, що в подібних підрахунках ігнорується Особистість, нівелюються критерії Творчості. Адже один і той же текст у результаті опрацювання, скажімо, двома різними редакторами може вийти цілком відмінний. В одному будуть ретельно виправлені практично всі помилки, уніфіковані усі його складові, логічною і вмотивованою вийде структура, а виклад матеріалу не зачепить „за живе” нікого; читач відкладе його вбік після прочитання кількох абзаців чи сторінок. В іншому – той же матеріал виблискуватиме, викликатиме асоціації, спонукатиме думати. У першому випадку текст готував до друку „інженерний” редактор, який, як машина, сліпо слідував нормам, у другому – „творчий”, бо працював з отим алмазним різцем, який, за влучним виразом американця Гарольда Росса, рафінує, шліфує, зачищає тріщини, виявляє й лікує хвороби у матеріалі, перетворюючи таким чином камінь у коштовності.

   Крім того, співвідношення творчих і нетворчих начал у редагуванні залежатиме також і від виду видання, читацького призначення, рівня підготовленості автора – особистість він чи примітивний компілятор або графоман. 

Водночас, у посібнику З. Партика є немало і слушних міркувань в означенні сутності реагування. Серед них: про необхідність позбавлення редагування ідеологічного «нашарування» радянсько-комуністичними догмами, яким воно було просякнуте, поки Україна входила до складу тоталітарної держави – СРСР; про аспекти редагування взагалі і літературного редагування зокрема; про необхідність залучення до аналізу досліджуваних теоретичних проблем з редагування наукових праць представників західної школи та ін.   

Отже, огляд і аналіз першої групи визначень дає змогу зробити такі висновки: 

а) складний і багатогранний процес редагування не можна обмежити лише рутинною роботою спеціального працівника з перевірки й виправлення авторського оригіналу; поняття це значно ширше;

б) вимога до редактора приводити зміст і форму тексту у відповідність із встановленими в суспільстві вимогами і нормами вступає у суперечність із сповідуванням принципів свободи творчості зокрема і людських цінностей у цілому, що є необхідною умовою називати таке суспільство демократичним;

б) уніфікація процесу редагування у вигляді математично обрахованих алгоритмів та норм (не ототожнювати з правописними вимогами) є для професії редактора чужою й такою, що шкодить справі.

Творчий зміст редагування

Наявність такої точки зору в радянській теорії та практиці реагування констатував ще один із засновників цієї науки М. Сікорський, на працях якого виховувалося не одне покоління радянських редакторів. Згідно з цією точкою зору, редагування є творча робота редактора з автором над рукописом твору, підготовкою його до поліграфічного відтворення і випуском книги в світ.

   Констатуючи відчутні зміни в організації роботи редактора ХХ століття, російська дослідниця К. Накорякіна у підручнику «Редагування матеріалів масової інформації» особливо наголошує на посиленні в цій роботі саме творчого начала: «Редагування слід розуміти як багатогранну творчу літературну роботу над текстом». Видана чверть століття тому, ця праця не втратила своєї актуальності й нині. В ній знаходимо немало суджень і висновків, які на відстані часу можуть переконливо опонувати, скажімо, нинішнім ініціаторам доконечної заміни використання в процесі редагування «досвіду попередників» формульними алгоритмами. Авторка звертає увагу на необхідність творчого підходу сучасного редактора на засвоєнні багатющого досвіду колег із минулого: «Редактору непросто висловити справедливе міркування про авторський матеріал, якщо предмет йому мало знайомий. Оцінити матеріал, а тим більше виправити його, редактор зможе лише тоді, коли він володіє тим багатством досвіду, яке було нагромаджено його попередниками...».

   Називаючи редагуванням (у першому наближенні до нього) своєрідним видом інтелектуального випробування рукопису, згадуваний уже російський дослідник цієї проблеми А. Мільчин у своїх численних публікаціях на цю тему з‘ясовує сутність редагування, розкриває його закономірності, визначає основні поняття лише крізь призму «творчого розв‘язання редакційних завдань, які стоять перед редактором». В основу редагування учений поставив редакторський аналіз, професійно здійснити який без творчого підходу неможливо. Тому специфічний підхід до тлумачення відомим ученим поняття редагування ми можемо з цілковитою вірогідністю віднести до цього блоку визначень, що асоціює редагування передусім із творчістю: «Редагування – це процес, головна мета якого – на основі аналізу призначеного до видання твору встановити міру його суспільної цінності й торговельних перспектив, тобто міру відповідності змісту і форми твору його суспільному, соціально-функціональному призначенню та читацькій адресі, порівнюючи прогнозований вплив твору на читача у цілому і в деталях із тим, яким йому, на погляд редактора, бажано бути, і властивості, які має твір, з тими, які можуть забезпечити йому успіх на книжковому ринку, а також допомогти авторові придатного до видання твору посилити його позитивні сторони й усунути недоліки, виявлені в процесі редакторського аналізу». 

Подібної точки зору на сутність редагування дотримується і львівська дослідниця Е. Огар.      

   В українській школі редагування найяскравішим виразником творчого начала в редагуванні є Р. Іванченко. Учений не випадково обрав предметом свого аналізу твори красного письменства, оскільки саме на таких текстах редактор найповніше може збагнути змістове наповнення своєї праці. І хоч повного, узагальненого, визначення сутності редагування в двох найголовніших книгах Іванченка («Рукопси у редактора», «Літературне редагування») не віднаходимо, своєрідний анатомічний «зріз» процесу редагування та трактування його природи здійснено в цих книгах повно і переконливо. Творчий процес народження будь-якого авторського твору Р. Іванченко схематично поділив на два етапи, або на дві черги: 1. Процес визрівання і реалізації задуму; 2. Процес шліфовки твору. Необхідність, на перший погляд, не бажаного й непотрібного посередництва редактора в реалізації творчого процесу письменника автором доведена тут із точки зору зумовленості такого посередництва «суспільною потребою суспільства». Редакторську роботу «другої черги», цю своєрідну шліфовку викладу, цей учений вважає фактично перевіркою тексту з позиції сприйняття. Лише з цієї позиції, він дає визначення редагування як «остаточного опрацювання тексту перед здачею до набору з позиції сприймання».

Російський дослідник Р. Абдуллін, критикував це визначення як таке, яке «збіднює значення редагування, зводячи його до обробки тексту перед здачею рукопису в набір». Він аргументував свою думку так: «Не враховує в своїй роботі результатів інших дослідницьких робіт в галузі редагування, а також директивних документів, у яких ці результати одержали своє відображення». Прикро, що російський дослідник, критикуючи українського вченого за звуженість і однобокість трактування поняття редагування, не добачив на наступній сторінці критикованої ним книги ті міркування Р. Іванченка, які дають підстави стверджувати: один із засновників української школи редагування вкладав у це поняття творчий (багатоаспектний) зміст.

Ось аргументи Іванченка: «На перший погляд може здатися, що обсяг редакторської роботи сміливо можна обмежити опрацюванням мови твору. Проте це на перший погляд. Саме виклад часто буває найбільш копіткою і громіздкою частиною редакторської роботи. Зовсім своєрідно можна, наприклад, розуміти і композицію твору. Тому і питання тематики, композиції, авторської позиції теж входять в загальний обсяг роботи редактора видавництва».  

   Передусім, як багатогранну творчу діяльність, як діалектичний цілісний процес розглядав редагування український теоретик і практик Д. Григораш. І хоч об‘єктом його дослідження були здебільшого журналістські матеріали, трактування змісту редагування виходило далеко за межі звичайних виправлень та змін: В розумінні Д. Григораша, редагування – це літературне опрацювання матеріалу для вміщення його на сторінках друкованого органу або передачі по радіомовленню чи телебаченню; підготовка редакційного оригіналу (в газеті, журналі) чи мікрофонного матеріалу (а радіо, телебаченні). Включає всі етапи роботи над рукописом, в тому числі техніку правки тексту, підготовку матеріалу до опублікування чи випуску в ефір. Передбачає мовностилістичну правку рукопису, сприяє популярності викладу, дотримання в текстах норм граматики, єдності стилістичних і жанрових особливостей журналістських виступів та ін.»        

   «Редагування - єдиний творчий процес, який охоплює всі сторони роботи над рукописом», - погоджується із усталеним твердженням ще одна українська сучасна дослідниця з Луганська С. Лобода.

   Таким чином, головні висновкові квінтесенції з цієї групи визначень редагування можна сформулювати так:

- редагування є процес творчий;

- якісний і кількісний аспекти цієї творчості не підлягають ніякому мірилу, оскільки все залежить від стану самого авторського оригіналу, досвідченості редактора і виду майбутнього видання;  

- стосується цей процес усіх етапів роботи автора з рукописом (редакторського аналізу, спільної розробки редактора і автора програми його вдосконалення майбутнього видання, безпосереднього доведення авторського і видавничого оригіналу до бажаного рівня якості на всіх його етапах аж до випуску видання у світ).