Лекція 12. Соціологічні проблеми освіти

Система освіти в Україні

Завдання соціології освіти

     3. Функції освіти

     4. Основні ступені і форми освіти

Соціологія особистості студента

Соціологія освіти — розділ соціологічної науки, що вивчає закономірності функ­ціонування утворення як соціального інституту (функції в суспільстві, взаємозв'язок з іншими інститутами, соціальну політику в галузі освіти, ціннісні орієнтації фахівців, освітні системи і структури, ставлення до освіти різних соціально-демографічних груп, питання управління і кадрового забезпечення освітніх установ тощо).

Основи соціології освіти були закладені Е. Дюркгеймом, М. Вебером, які досліджу­вали соціальні функції освіти, її зв'язок з економічними, політичними процесами. Пізніше Т. Парсонс запропонував вивчення освіти як інституту соціалізації, а навчаль­них закладів — як соціальних систем.

Нормальне функціонування будь-якого сучасного суспільства неможливе без повноцінної системи освіти. Освіта давно вже стала одним з першорядних факторів економічного розвитку, важливим інструментом політики будь-якої держави.

Інститут освіти відносно самостійний і, водночас, робить сильний, якщо не ви­рішальний вплив на розвиток суспільства. Освіта виходить на перше місце за числом зайнятих викладачів і учнів, студентів, у порівнянні з народним господарством. XX і початок XXI ст. називають століттями освіти. Вона інтегрує навколо себе інші суспільні системи (економіку, науку, культуру, екологію), визначаючи не тільки перспективи розвитку суспільства, але й діяльність кожної окремої людини. У ци­вілізованому суспільстві, якщо виключити крайнощі протекціонізму, доля людини, її біографія і кар'єра залежать від двох основних факторів —здоров'я і якості отри­маної освіти.

Чітко проглядається одна найцікавіша закономірність: чим більш розвинута краї­на, тим більше критики на адресу її системи освіти. Нині про необхідність реформу­вання освіти мова йде у всіх розвинутих країнах. Проблеми національної освіти ста­ють пріоритетними в програмах багатьох політичних лідерів. Приміром, Дж. Кеннеді, Д. Буш увійшли в американську історію як президенти, що багато зробили для націо­нальної системи освіти. Деякі кроки в цьому напрямі здійснюються й в Україні. Зокре­ма вступ до так званої «Болонської системи».

Освіта як система — це унікальний соціальний інститут, покликаний розвивати і множити людський капітал, формуючи ідеї, соціально-значущі ідеали, світоглядні позиції, надії, що конструюють як майбутнє суспільство в цілому, так і долю окремих людей. Освіта - це система проектування майбутнього. У цьому зв'язку постає запи­тання: якого майбутнього?

Відповідь може мати два крайніх варіанти:

1 варіант — образ майбутнього суспільства жорстко оцінюється і задається його сьогоднішніми ідеологами. Система освіти вданому випадку є інститутом з форму­вання членів цього майбутнього суспільства.

2 варіант — майбутнє суспільство конструюється соціальною практикою само­діяльного і вільного народу. Система освіти тут має варіативний характер, з'являєть­ся як система варіативного навчання, що розвиває освіту для життя в невизначеному суспільстві, у я кому треба відповідати і за себе, і за країну. Завдання суспільства зво­диться до того, щоб наступні покоління були більш освіченими, ніж попередні.

Установка на пріоритет варіативної школи, що розвивається, природна для відкритого суспільства, для суспільства, що знаходиться в умовах трансформації і прагне до відкритості. Це вимагає політичної волі і твердої програми дій. Системоут­ворюючою основою таких дій є модернізація освіти з урахуванням стратегії реформ.

Система освіти в Україні

До кінця 50-х рр. XX ст. наша країна володіла однією з кращих у світі системою середньої, професійної і вищої освіти. Вона займала друге місце у світі за чисельні­стю студентів на 10000 чоловік населення.

Завдяки створеному інтелектуальному потенціалу в Україні досягнутий високий рівень фундаментальної науки.

Можна навести такі цифри: до початку Другої світової війни рівень освіти насе­лення України дорівнював чотирьом рокам навчання; на початку 60-х рр. XX ст. - семи рокам навчання; нині — дванадцяти рокам.

У США, Канаді, Японії в середньому на дорослого припадає вже 13-14 років на­вчання; більше половини випускників дванадцятирічної середньої школи продов­жують навчатися в університетах.

Криза в нашій системі освіти почалася з кінця 60-х рр. XX ст. Радянські керівни­ки спочивали на лаврах після запуску першого штучного супутника Землі, у той час коли увесь світ звернув увагу на радянський досвід розвитку освіти. До речі, саме тоді конгрес СШ А прийняв Закон «Про освіту з метою національної оборони». З ініціативи президента Дж. Кеннеді в країні вдвічі збільшилося число університетів. Наприкінці 80-х рр. XX ст. США витрачали на розвиток освіти 6,7 відсотка свого валового націо­нального продукту, Японія — 5,7 відсотка.

Частка витрат на освіту у відсотках до витрат державного бюджету СРСР установи­лася до кінця 20-х рр. XX ст. нарівні 12,5 відсотка, у період 1965-1980 рр. збільшилася до 15-17 відсотків. Після 1980 р. ці витрати складали 12 відсотків, потім відбувся різкий спад: у 1991 р. —до 5,8 відсотка, у 1993р.— 4,4 відсотки.

Були допущені серйозні прорахунки в стратегії освіти. У 60-80 рр. XX ст. у нашій країні різко збільшилася підготовка робітників у профтехучилищах — у 2,5 рази, а ріст фахівців з вищою освітою тільки — у 1,3 рази. Однак весь світовий досвід свідчить: найбільший внесок у приріст продуктивності праці, темпів економічного розвитку вносять фахівці, що отримали вищу освіту.

При всій очевидності реформування освіти до нього треба підходити дуже обе­режно. Результати освітньої політики, впровадження інновацій часто позначаються тільки через 10-15 років. Цим і користуються деякі реформатори і «новатори» від ос­віти, відмінно розуміючи, що їм навряд чи доведеться відповідати за непродумані екс­перименти.

Система освіти повинна обережно включати у свої програми новації, нові фор­ми організації. Відомо, що будь-яка велика наукова ідея у своїй еволюції проходить три етапи. Спочатку: «цього не може бути», потім: «у цьому щось є» і, нарешті, третій етап: «як цього можна було не розуміти і не приймати?». Масова освіта повинна орі­єнтуватися в основному на нього.

Це ж стосується й організаційних форм, нових типів навчальних закладів. На­прикінці 50-х рр. XX ст. було прийняте рішення про те, що першокурсники вузів по­винні були вдень працювати, а вечорами — учитися. На щастя, це починання проіснува­ло всього один навчальний рік. До такого роду невдалих і непродуманих експериментів можна віднести і рішення уряду про військову службу студентів, які навчаються наденній формі.

Система освіти відрізняється позитивним консерватизмом набагато в більшому ступені, ніж економіка чи політика. В Україні докорінно змінилися економічний ук­лад і політична система, а навчальні заклади, вичистивши ідеологічну зашореність, тільки починають реформуватися.

Завдання соціології освіти

Зрозуміло, соціологія освіти не може обійти своєю увагою і технологічні питан­ня. Майбутні інженери, економісти, керівники, політики XXI ст. зараз знаходяться в шкільних класах і студентських аудиторіях. Природні запитання: а чи тому їх учать, чи будуть затребувані отримувані знання, чи буде достатнім рівень їх освіти?

Здавалося б, існує простий вихід — створити, скажімо, на основі опитування авторитетних експертів модель фахівця, яка буде потрібна через 10-15 років, і під нього зробити кваліфікаційні характеристики, навчальні плани. Але навряд чи всі науки, що мають відношення до технології освіти, навіть об'єднавши свої методики, прогностичний інструментарій і математичні програми, зуміють справитися з цим завданням.

Саме соціологія освіти, використовуючи свої підходи, зокрема, і на основі соціоло­гічного аналізу історії освіти, підказує можливий вихід — підвищення фундаменталь­ності освіти. Якщо нова наукова інформація старіє на очах, то цього не скажеш про фундаментальні теоретичні знання — фундаментальні науки значною мірою забезпечу­ють стики наукового знання, а це сьогодні швидкозростаючі моменти сучасної науки — фізична хімія, економічна кібернетика, математичне моделювання, економічна соціо­логія тощо. Тому єдина можливість для системи освіти не помилитися, працювати на перспективу — тобто усіляка фундаменталізація освіти. До речі, вона забезпечує і про­фесійну мобільність фахівців, що так важливо в сучасному світі, в якому постійно вини­кають нові галузі науки, а потім — і виробництва, наприклад, біотехнологія, екологічно чисте сільськогосподарське виробництво тощо.

Інша парадигма сучасної освіти - навчити студента працювати з новою інформа­цією, постійно поновлювати свої знання. Адже робота будь-якого сучасного фахів­ця-це безупинний пошук знань, уміння застосовувати їх у своїй повсякденній діяль­ності.

Ще одна соціологічна проблема вітчизняної освіти — низька затребуваність знань, професійної кваліфікації. Багато студентів навчаються не заради знань, професійних умінь, а заради документа, диплома. І, насамперед, тому, що в деяких галузях народ­ного господарства не потрібний високий рівень професійної підготовки, багато фахівців повсякденно виконують некваліфіковану роботу.

Дефіцит професіоналізму — лихо української інтелігенції. Досить сказати, що закуплені в західних країнах техніка і технологія в нас використовуються зі значно більш низькою ефективністю. Саме з цієї причини сильно відстають переробка сільськогосподарської продукції, екологізація виробництва. Очевидно, що за вели­кими екологічними катастрофами, техногенною аварією Чорнобиля стоїть, насам­перед, недостатній професіоналізм тих фахівців, що проектували, оцінювали ситуа­цію, приймали рішення.

Проблема полягає й утому, що в плановій економіці централізовані форми пла­нування і розподілу молодих фахівців не стимулювали якості підготовки. Випускник практично не шукав собі роботу, підприємство не платило за його підготовку, одер­жувало молодих фахівців безкоштовно, а виходить, і не прагнуло їх ефективно вико­ристовувати.

Перехід до ринку в корені змінює ситуацію. В умовах реформи розвиваються до­говірні відносини, контрактна форма підготовки, здійснюється повна чи часткова компенсація витрат на освіту, виділяються кредити на освіту. Багато старшокурсників успішно сполучать роботу з навчанням, прагнуть поглиблено вивчати іноземні мови, програмування, законодавство тощо.

Якість підготовки в школі і ВНЗ — одна з основних проблем соціології освіти. Звичайно, соціологи вивчають не дидактичні проблеми — це справа педагогіки і пси­хології, а соціальні аспекти якості освіти. Тут важливе все, але, насамперед, осо­бистість викладача, педагога. Через низьку зарплату і престиж у школах плинність кадрів, високий ступінь їх фемінізації. Напевно, ключова проблема — це зарплата. Якщо заробітна плата вчителя буде не нижче ніж у промисловості, то і чоловіки обо­в'язково з'являться в школі.

Позначилися тенденції: відхід науково-педагогічних працівників у комерційні структури; старіння викладацьких кадрів ВНЗ — їх середній вік складає 58-59 років. Виникли серйозні проблеми з поповненням обдарованою молоддю аспірантур ВНЗ і академічних інститутів. За оцінками соціологів, четверта частина випускників має намір виїхати для роботи за кордон.

Якщо зазначені тенденції збережуться, то в українській вищій школі буде поруше­на нормальна система, що складалася десятиліттями, відтворення науково-педагогічних кадрів. Ще 5-7 років ВНЗ протримаються на існуючому потенціалі, а потім неминучий розвал багатьох кафедр і напрямів підготовки фахівців.

Зрозуміло, кваліфіковані науково-педагогічні кадри — не єдина умова, яка визна­чає якість підготовки фахівців. На цей показник впливають багато організаційних пи­тань, що також є предметом інтересу соціологів. Наприклад, залежність між числом відрахованих студентів і звільненням викладачів за скороченням штатів; найбільш оп­тимальна чисельність студентської групи. Усі вони були здебільшого вирішені в ос­танні роки за допомогою соціологів.

Фахівці стверджують, що середній студент засвоює приблизно третю частину зап­ропонованої навчальної програми, причому більш зручну і прийнятну для себе. На частку зусиль самого викладача, його педагогічної і методичної майстерності припа­дає не більше п'ятої частини усіх факторів, що визначають рівень засвоєння навчаль­ного матеріалу. Інакше просто неможливо пояснити, чому за інших рівних умов в одній групі в одного викладача поряд і відмінники, і двієчники.

Студентам слід надати якнайбільше академічної свободи, зокрема, індивідуаль­ний графік, вільне відвідування занять, екстернат тощо. Але, з іншого боку, повинна бути збільшена міра відповідальності. Тільки в такому зв'язку може серйозно підви­щитися якість освіти.

Найважливіша соціологічна проблема освіти — формування культури, гумані­тарна підготовка студентів. Завжди існує спокуса готувати фахівця вузького про­філю — менші витрати. В усьому цивілізованому світі ставка була зроблена на уні­верситетську освіту, а в нашій країні — на вузькоспеціалізовані ВНЗ. Природно, їх випускники не знали іноземних мов, екології, права, не мали необхідної гумані­тарної підготовки. В результаті страждає не тільки справа, але обкрадається сама людина, адже гарна гуманітарна, загальнокультурна підготовка дає можливість вести повноцінне життя.

Відомо, що в американських університетах на гуманітарні і соціальні науки при­діляється від чверті до третини навчального часу навіть на технічних факультетах. Ось позиція одного з керівників американського університету: «Наше завдання не тільки підготувати вас до того, щоб заробляти на життя, але й навчити, як жити. І філософія є складовою частиною вашої підготовки до життя. Це наша тверда позиція, і ми не збираємося змінювати її».

Справа ще й у тому, що коли в 18-20 років молодий чоловік вивчає математику, біологію, інформатику, він ще не знає, що в 40-45 років йому більше будуть потрібні психологія, право, соціологія. У цьому віці гарний фахівець уже керівник, батько сімейства, суспільний чи політичний діяч, а також виконує й інші соціальні ролі, де в першу чергу вимагаються культура, психологія, наука управління.

Опитування свідчать, що, на думку студентів, та й самих викладачів, до 40 відсотків викладачів мають посередній і навіть низький рівень культури. На думку 60 відсотків студентів і 73 відсотків викладачів, старшокурсники, випускники ВНЗ не можуть пов­ною мірою вважатися інтелігентними людьми.

Водночас студенти вважають, що професіоналізм викладачів зберігся. Більш того, його оцінки трохи виросли. Нині 35% студентів ВНЗ (2003 р.) високо оцінюють професіоналізм викладачів, а в 1989 було 32%. Однак студенти відзначають падіння за­цікавленості викладачів у роботі (49% — 1989 р., 20% — 2003 р.).

Серед соціологічних проблем освіти зараз усе більше постає проблема збережен­ня здоров'я учнів і студентів. Здоров'я - безцінний дарунок, яким у молодості ніхто не дорожить. Тим часом, сучасна екологія, генетика накладають обмеження на здо­ров'я покоління, що народжується. Вже в дошкільному віці різні хронічні захворю­вання мають 15-20 відсотків дітей, до закінчення школи їх кількість збільшується до половини. Третина має відхилення в серцево-судинній системі, нервово-психічні роз­лади, майже мільйон дітей — недоліки фізичного і розумового розвитку. Показники здоров'я студентів не кращі, вони починають знижуватися після третього курсу, коли припиняються обов'язкові заняття фізичної культури. Студенти хворіють частіше, ніж працівники найбільш шкідливих виробництв.

Головна причина такого становища — низький рівень культури народу: немає моди на здоровий спосіб життя. Не культивує його і більшість наших сімей і політич­них лідерів. Отже, для збереження здоров'я треба давати необхідні знання, прищеп­лювати навички до здорового способу життя на всіх ступінях освіти. І потрібно шука­ти не тільки медичні шляхи вирішення проблеми, але і соціологічні, організаційні. Наприклад, захворюваність дітей у дитячих установах різко знижується, якщо пра­цівники отримують гарну доплату за здоров'я своїх вихованців.

Усе сказане дозволяє дійти висновку, що освіта —соціальний інститут суспільства, який виконує найважливіші функції.

Функції освіти

Соціалізація підростаючих поколінь — це не тільки навчання правилам, профе­сійним навичкам, але й формування у певному соціокультурному середовищі. Освіта сприяє передачі цінностей сформованої в суспільстві культури, допомагає підтриму­вати існуючий соціальний порядок.

У системі освіти молода людина знаходиться до чверті століття під контролем педагогів, вихователів у навчальний і позанавчальний час. Слід формувати законо­слухняних громадян, що ставляться з повагою до норм, традицій, владних інститутів. «Школа» — це грецьке слово, що означає «час — проведення часу», «дозвільні занят­тя».

Щоправда, на цей рахунок є й інші точки зору. У 1971 р. у США вийшла книга Івана Ілліха «Суспільство, яке відмовилося від освіти». Автор запропонував скасува­ти обов'язкове навчання, заборонити запитувати документи про освіту при прийомі на роботу. На його думку, школа не розвиває дитину, а готує деталі для суспільної машини, придушує особистість.

Рівень освіти вже припускає визначений соціальний статус, можливості профе­сійного і соціального просування. У класовому суспільстві практично завжди прово­диться політика протекціонізму, будь це робітфаки, інститути червоної професури чи елітарні навчальні заклади на платній основі. Система освіти — свого роду фільтр для молодих людей, які визначають, що вони будуть робити, коли стануть дорослими.