Традиції іспанської поезії, що вплинули на художній стиль автора

Лірика Ф. Гарсіа Лорки являє собою єдиний динамічний текст, в якому кожен поетичний цикл знаменує новий, не тільки творчий, але перш за все, духовний етап розвитку. У центрі уваги незмінно виявляється проблема ідентифікації людиною власного місця в житті, тісно пов'язана з цілим масивом конфліктів особистісного та універсального характеру. Палкі юнацькі вірші, щедрі на алюзії і ремінісценції, вдумлива переробка фольклору в якості основи і структури, навмисне віддалення від авторської літературної традиції привели до появи вишуканого, неймовірно складного за формою і змістом поетичного продукту, за яким стоїть автор-інтелектуал.

Як поет Гарсіа Лорка дебютував «Книгою віршів» у 1921 році. Він писав про свою першу збірку, що вона завжди нагадуватиме його запальне дитинство, коли він «бігав босоніж луками, в оточеній горами долині»[4, с. 257, Т. 1].

Можливо, саме запальність, жар серця найбільше приваблюють у поетові. Він наче зітканий зі струн, як його улюблена гітара. Кожна струна — це почуття, яке на спілкування з навколишнім світом реагує своїм звуком, що надає відповідного емоційного настрою віршам, викликає певний образ в уяві поета. Це — інтуїтивне сприйняття світу. Асоціації поета дуже своєрідні, їх треба відчувати. У квітневому морі поета «зуби із піни, губи із неба»; у садах його поезій дмуть лимонові вітри, зірки мріють про квіти, а веселка нагадує сімох красунь; кукурудза всміхається жовтими зубами; ніч не заглядає у вікно, не спускається на землю (як ми до цього звикли), а просовує у вікно свою смагляву руку...[3, с. 119]

Не завжди читачеві зрозумілі образи поета. Гарсіа Лорка казав з цього приводу: «Нічого не поробиш. Я це саме так бачу». Йому було властиве геніальне вміння бачити й чути. Складне переплетіння асоціацій створює чарівний поетичний світ митця.

За своїм світоглядом Гарсіа Лорка — пантеїст. Для нього Бог і природа — це єдиний світ, і всі елементи всесвіту: зірки, світло, тінь, тварини, рослини — начебто складаються з однієї речовини й тому не тільки порівнюються одне з одним, а й перетікають одне в одне, постійно містяться одне в іншому. Наприклад, людське тіло порівнюється із землею. Навіть почуття у поета «зроблені» з тієї ж речовини, що і єдине тіло світу. З білої пряжі печалі можна прясти хустини; спіралі плачу здіймаються у повітря; крик залишає на вітрі кипарисову тінь. Система світо-устрою в поезії Гарсіа Лорки настільки чітка, що охоплює усе суще — від зернинки до сонця. Поетичні образи Гарсіа Лорки завжди обумовлені звуковою або зоровою асоціацією. Його знаменита «Гітара» — це ціла низка звукових асоціацій:

Як заридала

моя гітара,—

розбилась досвітку

криштальна чара.

Плаче, як вода,

що рине з яру,

плаче, як вітер,

що жене хмару.

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання [6].

І, нарешті, образ, який робить зримим почуття, що викликане отим риданням струн:

А-ой, гітаро!

У серці п'ять ножів

одним ударом! [6]

Гарсіа Лорка прекрасно малював. Даруючи книгу своїх віршів одному з друзів, він супроводив її чудовими малюнками, Саме тому зорові асоціації переважають у його поезіях. Вони стають вихідним пунктом численних уособлень — улюбленого тропу митця. Прислухаємося, якою щемливою тугою наповнюється серце від співчуття отій красуні — троянді («Касида про троянду»), яка не шукає чогось конкретного, земного, а тягнеться «мовчки в небо», до незнаного. Троянда оживає. Як зрозумілі її почуття людині, що теж завжди знаходиться на межі «між плоттю й мрією»![4, с. 88]

Корені поезії Гарсіа Лорки — в іспанському, точніше андалуському, фольклорі. Андалусія протягом століть була під впливом багатьох культур: античної, арабської, єврейської, циганської. Усе це поєдналося в народній свідомості й відбилося в народному мистецтві. Іван Драч писав: «... коли у Лорки йдеться про Іспанію, вона для нього синонім Андалусії. Він зумів відтворити в своєму мистецтві душу іспанця з такою своєрідністю, з якою вже протягом століть не відтворював жодний інший іспанський письменник», Гарсіа Лорка не намагався копіювати традиційні фольклорні образи й формули. Для нього важливо було відтворити не місцевий колорит, а «колорит духовний», тобто народне світовідчуття [2, с. 227].

У 1921—1922 роках поет працює над віршами, що склали збірку «Канте хондо» (опублікована у 1931 році). Канте хондо — дуже давній різновид андалуського фольклору, поетичний спів, про який Гарсіа Лорка говорив: «Він і справді глибокий, глибший за всі безодні й моря, набагато глибший за серце, в якому сьогодні звучить, й голосу, в якому воскресає,— він майже бездонний. Він йде від незапам'ятних племен, перетинаючи могильники століть і листопади бур. Йде від першого плачу й першого поцілунку».

У 1922 році Гарсіа Лорка став одним з організаторів фестивалю канте хондо у Гранаді.

У своїй збірці поет не імітує народну андалуську пісню. Розмір його віршів вільний, залежить від ліричного настрою. Але митець передає внутрішній, потаємний дух андалуської народної пісні. І тому важко провести межу між автором і простим андалусцем, який виплакує своє горе (вірш «Ай!»):

Зойк лишає у повітрі

тінь сумного кипариса.

(Лишіть мене в чистім полю,

хай поплачу вволю.)

Все на світі заломилось,

залишилась тільки тиша.

(Лишіть мене в чистім полю,

хай поплачу вволю.)

Потьмянілий небосхил язики багаття лижуть.

(Ой прошу ж вас:

Лишіть мене в чистім полю,

хай поплачу вволю...)[8, с. 213]

«Усі вірші канте хондо,— стверджував Лорка,— сповнені розкішного пантеїзму». їх персонажі — це повітря, земля, море, вітер, ридання. Як натягнута струна гітари, що ось-ось не витримає і розірветься, звучить крик, на який відгукується вся Андалусія (вірш так і називається «Крик»):

Од гори

і до гори

еліптичний лине крик.

З оливного гаю

чорна райдуга — дуга

у блакитній ночі.

Ай![6].

Дія канте хондо завжди розвивається вночі, у суцільній темряві. Тільки морок і зірки стають свідками трагедій, що невіддільні від людського буття. Ось вірш «Краєвид»:

Понад рікою темрява

й очерети тремтливі.

Повітря сіре брижиться,

а віти

налиті граєм жалібним

по вінця.

Тривожна зграя

пташок — невільниць

хвостами довгоперими

б'є ніч навідліг [9, с. 271].

Загальновизнано, що жодній літературі світу не притаманна такою мірою специфічна властивість виражати все потаємне, похмуре та жахливе, як іспанській. Потаємне і жахливе є постійними супутниками поезії Гарсіа Лорки. Як пантеїст, він усвідомлює, що світовий порядок побудовано на контрастах: життя і смерть, любов і ненависть, добро і зло, реальність і мрія, ніч і день, світло й темрява, радість і горе тощо. Він розуміє, що ці поняття невід'ємні одне від одного, їх чергування є виявом закону, за яким існує всесвіт. Цю закономірність і відбиває Лорка у своїх творах. Ще у юнацькому вірші поет так визначив центральну тему своєї творчості:

Бачити, як життя і смерть,

синтез всесвіту,

в глибинних просторах

зливаються воєдино[9, с. 276].

Похмуре очікування смерті як неминучої ланки у світовому коловороті знаходимо у більшості віршів поета, наприклад у вірші «І вкінці»:

Гинуть

часу лабіринти,

стіни рушаться і стелі.

(Залишається

пустеля.)

Гине

серце —

бажань система.

(Залишається

пустеля.)

Гинуть

мрії про цілунки

й сонячні містери.

(Залишається пустеля.)

Стелиться

Пустеля[9, с. 275].

Гарсіа Лорка вважав, що канте хондо — це «численні градації Страждання і Печалі», що зміст канте хондо можна викласти двома словами: кохання і смерть. Вірші збірки не стільки про пісню, скільки про її творця — народ, про людей, які народжуються, кохають, страждають і помирають. Символічний образ батьківщини створив поет у вірші «Село»:

На лісогір'ї

фігура.

Тиха вода,

столітні оливи-понури.

В закутках, завулках

закутані люди,

а на вишках

крутяться флюгери.

Крутяться, крутяться, крутяться

флюгери.

Ох ви, села заблукані

в нетрях Андалусії-туги![9, с. 276].

Тужлива Андалусія стає героїнею наступної книги Гарсіа Лорки — «Циганський романсеро» (виходить друком у 1928 році). Гарсіа Лорка знову звертається до народної поезії, до улюбленого її жанру — романсу. Він пояснював, що намагався «поєднати циганську міфологію з відвертою буденністю плинного часу». І вийшло «щось дивовижне... і по-новому прекрасне». Поет створює свій власний міф про Андалусію. Де проходить межа між реальністю і фантазією, сказати важко. Тут панує атмосфера загадковості й утаємниченості, що надає читачеві можливість стати співавтором блискучого художника: домислити, побачити й почути недовисловлене. Ось дзвінке циганське місто зі своїм побутом, звичаями, традиціями в «Баладі про іспанську жандармерію»:

Ой циганське славне місто!

Прапори на кожнім розі,

місяць жовтий, як гарбуз,

і черешні у сиропі.

Ой циганське славне місто,

не забути тебе ніколи!

Місто мускусу і муки,

вбране в вежі червінькові... [8, с. 215].

У місті свято. В його описі легко розпізнаються характерні деталі церковних свят Іспанії: «прапори на кожнім розі», «Божа Мати й святий Йосип»,— і в одному ряду з ними місцевий винороб Педро Домек зі своїми друзями. Та «вже їдуть ночоброди», що порушують це свято і несуть вільному циганському народові смерть:

Необачне сонне місто

двері множило нарозтвір,

як нагрянули жандарми —

некликані лихі гості[6].

Ці реальні картини набувають характеру символічного. Вони нагадують знову і знову: життя і смерть йдуть поруч.

Майже у всіх віршах «Циганського романсеро» події відбуваються у пітьмі, коли «темна ніч упала». Вночі приходить у кузню «Місяцівна в серпанковім покривалі» й забирає із собою хлоп'ятко, за яким «плачуть, голосять цигани» («Про царівну Місяцівну»); чорні янголи смерті літають «при заході над землею», коли в роковому двобої стикаються два супротивники («Бійка»); вночі жандарми їдуть на чорних конях («Балада про іспанську жандармерію»). Ніч, чорний колір, смерть стають майже синонімами.

Визначаючи задум збірки «Циганський романсеро», дещо пізніше поет писав: «Книжка та — це власне один вірш про Андалусію, я назвав його циганським, бо то найвитонченіше визначення андалуського. Це книжка, в якій майже немає такої Андалусії, що відкрита для ока, проте є Андалусія, що відчувається серцем. Я старанно уникав у ній циганщини. Герой цієї книжки один — біль...» Цей біль народний відчувається у кожному рядку, кожному образі, у всіх звуках та барвах, якими насичені поезії збірки. А циганки із «Сновійної балади», романсу «Циганка в черницях» і «Балади про чорну тугу» втілюють три обличчя цього болю, що зветься андалуською тугою: «Все розступається перед нею, величезною й темною, наче літнє небо. У цієї туги, що нею насичені наша кров і деревні соки, немає нічого спільного ані з печаллю, ані з томлінням, ані з жодним іншим душевним болем. Це скоріше небесне, ніж земне, почуття. Андалуська туга — боріння розуму й душі з таємницею, яка оточує їх і яку вони не в змозі осягнути»[4, с. 333, Т.2].

Однією з таких таємниць є кохання. Воно, як і в «Канте хондо», весь час веде двобій зі смертю. По-різному кохають герої «Циганського романсеро». Насолодам земного, чуттєвого кохання віддають перевагу герої вірша «Чужа невірниця».

У «Сновійній баладі» описано трагічне кохання. Ми точно не знаємо, чому померла юна циганка, чому її коханий «скривавлений прийшов з Козиного перевалу». Вражає зелений колір, що з перших рядків невіддільний від образу героїні: «Я люблю тебе в зеленім. Зелен вітер. Зелен явір». Що то за барви? Чи то зелений колір нагадує про те, що красуня зовсім юна? Чи примушує очікувати на трагічну розв'язку? Чи то правда, чи то примарилося? А чи була вона, «гірка коханка», що «виглядала... з вечора до ранку»? І чому вірне кохання завжди йде поряд зі смертю?

На поверхні водозбору

колихається циганка,

вся зелена — тіло й коси,

очі — дві срібляні склянки[8, с. 214].

Скільки гіркоти й туги! І скільки поезії! Як бачимо, в поезії Лорки — три основні мотиви: доля (як правило, трагічна, фатально зумовлена), смерть і кохання.

Кохання є провідним мотивом збірки «Тамаритянський диван». Взяти хоча б «Газелу про негадану любов». Ніч. Двоє закоханих. їхнє кохання — «незахищене колібрі». Яка блискуча знахідка: кохання порівнюється з найменшою в світі, найнезахищенішою пташкою! Як тривожно й моторошно стає від цих рядків! Розумієш, що нічого не можна вдіяти — трагедія невідворотна:

... я перласті літери низав

собі з грудей, щоб винизати — навіки,

навіки — віки — сад моїх агоній,

твоє зникоме, перебіжне тіло,

кров твоїх вен у мене на устах,

твої уста — на смерть мою — стьмянілі[5, с. 213].

Ще юнаком Федеріко Гарсіа Лорка любив брати участь у карнавалах. Йому подобалось у маскарадному костюмі блукати серед натовпу. Перевдягання, як згадує брат поета, приваблювало Федеріко не стільки можливістю пожартувати над кимсь із знайомих, скільки можливістю перевтілення. Гадаємо, саме із карнавалів почалася любов Лорки до театру. Прем'єра його першої п'єси — «Чаклунство метелика» — відбулася 22 березня 1920 року у мадридському театрі «Еслава». П'єса була настільки не схожою на те, до чого звикла іспанська публіка, що успіху не мала. Родина чекала у Гранаді вісточки про те, як пройшов спектакль. Друг батька надіслав телеграму такого змісту: «П'єса не сподобалась. Усі вважають, що Федеріко — великий поет»[16, с. 254].

Саме так, Гарсіа Лорка прославився спочатку як поет. І, як не дивно, це дещо заважало шанувальникам його таланту побачити в ньому обдарованого драматурга. Та з часом Гарсіа Лорка довів, що звернувся до драматургії не випадково, що це така сама вагома частина його творчості, як і поезія. Він написав багато п'єс, що здобули заслужене визнання. Серед них — «Маріана Пінеда» (1925), «Чарівна чоботарка»(поставлена у 1930 році), «Коли мине п'ять років» (написана у 1930—1931 роках, вийшла друком у 1954 році), «Криваве весілля» (1933), «Йєрма» (1934), «Донья Росіта, дівиця, або Мова квітів» (1935), «Дім Бернарди Альби» (завершена у 1936 році, за місяць до фашистського заколоту, опублікована і поставлена у 1945 році)[5, с. 256].

У 1931 році, після утворення республіки, Гарсіа Лорці було дозволено організувати пересувний студентський театр. Він назвав його «Ла Баррака» («Ба-лаган») і присвятив йому три роки свого життя. У театрі драматург вбачав школу виховання глядача, відводив йому високу просвітницьку місію.

Прихід Гарсіа Лорки до театру цілком закономірний. Створені ним п'єси є настільки поетичними, наскільки драматичними є його вірші; його поезія вражає своїм драматизмом, а драма — ліризмом.

В усіх творах Федеріко Гарсіа Лорки — душа рідної землі, пісенної, світлої, багатостраждальної: «Я — іспанець... Іспанія живе в глибинах мого серця, я її поет...» Великий іспанський поет і драматург Гарсіа Лорка — син світу і всесвіту, «брат усім людям». Він вірив у прийдешнє царство Боже на рідній землі (вірш «Пісня-стріла»):

Христос іде,

весь засмаглий, засмалений,

од лілей Іудеї

до гвоздик Іспанії.

Дивіться, він гряде![8, с. 216]

Отже іспанський дворянин з душею цигана, Федеріко Гарсіа Лорка був новатором і самородком, версифікатором і стилізатором. У нас вже давно прийнято писати про Лорку лише в найвищому ступені – видатний, геніальний, найвідоміший іспанський поет. Це, звичайно, правда, але ці мертві слова мало що говорять про поетичний світі Лорки, його сутність  людини і поета.

РОЗДІЛ 2