Українська Центральна Рада. Створення УНР.

Українська Центральна Рада (УЦР), також Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники. 3 (16) березня 1917 року самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мала перетворитися на орган тимчасового правління незалежності України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП.

Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно — політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській, 42 в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства Українських Поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо). Головою УЦР заочно обрано М. Грушевського, якого тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д. Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Вона складалася з членів президії й секретарів УЦР та з двох представників від політичних фракцій. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР. За час її існування відбулося 9 пленарних сесій

07.11.1917 — проголошено створення УНР як широкої національної автономії при збереженні федеративного зв'язку з Росією у 3 Універсалі Української Центральної Ради (вищий законодавчий орган на українських землях колишньої Російської Імперії) .

22.01.1918 — проголошено самостійність УНР у 4 Універсалі Української Центральной Ради. Це сталося після розгону більшовиками Установчих зборів у Петроградi — першого легітимного законодавчого органу Росії після зречення Миколи Другого. У той же час розпочинається агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим. Вторгнення на українські землі сталося на заклик малочисельної більшовицької фракції Української Центральної Ради, що в грудні 1917 скликали Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові. Цей так званий з'їзд було скликано після провалу більшовицьких планів щодо керування Всеукраїнським з'їздом рад, що тоді ж таки проходив у Києві. Харківський з'їзд оголосив пролетарську Українську Народну Республіку Рад.

Конституція УНР (1918 р.).

Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід.

У І-му розділі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. 3); територія України є єдиною і неподільною (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, - говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська, і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. В ст. 12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, належала Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів (РНМ), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів: один депутат - від 100 тис. жителів терміном на 3 роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов'язки організовувати і очолювати роботу парламенту, «сповняти всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35). Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т. д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше 30 осіб); РНМ; органам самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. осіб).

Згідно з Конституції РНМ формувалася Головою парламенту. Склад і програма РНМ затверджувалися парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовіри уряд йшов у відставку. Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Окремий розділ був присвячений національним проблемам. Верховним органом у Національних Союзах є Національні Збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (в такому разі створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо