Основні тенденції розвитку ренесансної культури на українських землях.

Виникає питання, чому ренесансні тенденції, які намітилися в українській культурі в другій половині ХV ст., так і не були повноцінно реалізовані на місцевій основі?

По-перше, не було помітних соціально-економічних зрушень та культурного піднесення. З кінця ХV ст. українські землі, в т.ч. Київ та Київщина, стали об’єктом постійних нападів кримських татар. Це, зрештою, призвело до занепаду міста.

По-друге, в Україні не знайшлося осередків, які б змогли перехопити естафету ренесансу. Соціально-економічна, політична й культурна ситуація в краї кінця ХV - початку ХVІ ст. не була такою, щоб такі осередки могли з’явитися. Коли ж у другій половині ХVІ ст. намітилася їхня поява, то вони змушені були діяти в умовах інтенсивної експансії західної латинської культури, яка не давала їм розвиватися на автохтонній основі.

По-третє, «культурна підживка» ренесансу виявилася не настільки багатою та ефективною, як «підживка» Ренесансу італійського. Проторенесансні діячі візантійської культури після завоювання своєї батьківщини турками переважно емігрували до Італії, де стимулювали гуманістичні студії. Хоча місцем еміграції для них могли б стати українські землі, якби тут існувала сприятлива соціальна й політична ситуація. Адже це був регіон, де переважало православ’я й були закорінені традиції візантійської культури. На жаль, більш чужа в конфесійному та культурному плані Італія могла запропонувати візантійським емігрантам кращі умови.

Все це разом узяте не дало в Україні розвинутися автохтонному Ренесансу. Однак у науковій літературі можна зустріти перелік низки імен діячів ренесансного типу (в західноєвропейському розумінні), які були пов’язані з Україною. Їх варто поділити на кілька категорій:

Першою тенденцією була поява когорти вихідців з України, які, навчаючись на Заході в університетах, засвоїли деякі здобутки ренесансної культури й часто залишалися працювати там, перебуваючи в католицько-латинському культурному полі. Їхня діяльність, здебільшого, не була відома в Україні й не мала для української культури значення. До таких діячів належали Юрій Дрогобич, Павло Кросненський, Григорій Тичинський.

Наступною, другою, тенденцією стала поява діячів ренесансного спрямування, що були пов’язані з Україною й намагалися витворити тут особливий («проукраїнський») тип культури, який би знаходився в межах католицько-латинського культурного поля. До найбільш яскравих представників цієї тенденції слід віднести Станіслава Оріховського, Себастьяна Кленовича, Шимона Шимоновича, Йосифа Верещинського, Іоана Домбровського, Симона Пекаліда. Отримавши освіту за кордоном і зазнавши впливу Відродження, ці діячі намагалися адаптувати ренесансні ідеї до українських реалій. Вони прагнули створити в Україні свої ренесансні осередки. Такими були Замойська академія, двори єпископів Григорія Саноцького на Львівщині та Юзефа Верещинського на Київщині. Представники даної тенденції справили певний вплив на українську культуру й суспільне життя.

Третьою проренесансною тенденцією в Україні можна вважати проникнення на її землі ренесансних ідей у поєднанні з ідеями Реформації. Взагалі питання співвідношення Реформації та Ренесансу не є простим. Деякі ідеологи Реформації, наприклад, М.Лютер, Ж.Кальвін та інші, були противниками Ренесансу. Відповідно, більшість реформаційних течій негативно ставилися до ренесансної культури. Інша річ, що ці течії, розвиваючись у гуманістичному середовищі, мусили вбирати окремі ренесансні елементи.

Протестантською течією в Україні, яка мала сильний ренесансний потенціал, виступало соцініанство. Саме воно стало чи не єдиним протестантським напрямком, де органічно поєднувалися ренесансні й реформаційні ідеї. На українських землях соцініани мали свої осередки, в яких, окрім молитовних будинків, діяли школи. Мали й школу вищого типу – Киселинську академію. Також в Україні працювали видатні соцініанські ідеологи – Самуїл Припковський та Андрій Вишоватий.

Ще однією, четвертою, тенденцією проникнення на українські землі західноєвропейської проренесансної культури, була діяльність католиків, передусім членів ордену єзуїтів. Вони використовували здобутки Ренесансу у своїй педагогіці. Завдяки цьому їхні школи користувалися значною популярністю.

Чимало українців навчалося в єзуїтських колегіях (як у себе на батьківщині, так і за кордоном). Звісно, частина з них була полонізована й покатоличена. Проте деякі єзуїтські вихованці стали відомими українськими діячами (Б.Хмельницький, Ф.Прокопович та ін.). Також православні, ведучи боротьбу з католиками, змушені були переймати досвід єзуїтів. Завдяки полеміці з ними, українські мислителі почали звертатися до давньогрецької філософії й інтерпретувати її в дусі оновленої, т.зв. «другої схоластики», тим самим сприяючи розвитку філософської думки в Україні.

Отже, західні філософські впливи, зокрема, ренесансні, мали для української культури подвійне значення. З одного боку, знайомили українців з досягненнями суспільно-філософської культури Заходу, сприяючи в Україні розвитку філософської думки. Але, з іншого, не давали українцям повноцінно розвивати власну філософську культуру на автохтонній основі.