Творчість Серапіона, митрополита Кирила й Петра Ратенського (XIII-XIVст.).

У цей період велика увага починає приділятися есхатологічним мотивам, гріховності людей та божій карі за ці гріхи. Звісно, вказані мотиви були присутні і у візантійській, і у давньоруській літературі. Однак монгольська навала актуалізувала їх, що й відобразилося в творах письменників «темних віків».

Одним із перших представників цього письменства варто вважати Серапіона. Його часто іменують Серапіоном Володимирським, оскільки в кінці життя він став єпископом у м. Володимирі-на-Клязьмі. Основна частина його життя пов’язана з українськими землями, зокрема, Києво-Печерським монастирем, де він був архімандритом. Серапіон пережив монгольську навалу, руйнування завойовниками Києва, що, зрозуміло, не могло не відбитися на його творах.

Літописець характеризував даного автора як «дуже вченого в божественному писанні». Після себе Серапіон залишив п’ять «слів». Головними мотивами цих творів є страх перед гнівом божим, каяття за гріхи, повернення божої ласки шляхом дотриманням християнської моралі тощо. Хронологічно вказані твори співпадають з часом написання Галицько-Волинського літопису.

Серапіон змальовує світ, сповнений гріхом: «…Заздрість збільшилася, злоба примножилася, величання піднесло розум наш, ненависть на друзів вселилася в серця наші, ненаситність маєтків заволоділа нами…», «…ще маємо відступитися скверних і немилостивих суддів, кривавого насильства та будь-якого грабунку, вбивства, розбою і нечистого прелюбодіяння… сквернослів’я, обману, наклепу…». Все це Серапіон характеризує як «сатанинські справи». Постійно закликає паству до каяття, оповідає про свої багаторазові нагадування покинути злі звички. Однак відчуває марність такої праці. Люди не змінюються і далі продовжують жити в гріхах. Посилаючись на Євангеліє, Серапіон віщує кінець світу, ознаками якого є землетрус, затемнення сонця і місяця. Помітне місце в творчості цього автора займає засудження різноманітних пережитків язичництва, які, очевидно, залишалися дуже сильними. Він трактує їх як гріхи, за які обов’язково має наступити сувора кара.

Зазначені теми, мотиви, притаманні творчості Серапіона, знаходимо в творах його наступників – ієрархів Київської митрополії. Один із них – митрополит Кирило. Про нього відомо, що він був ставлеником Данила Галицького і, можливо, походив з Галичини. У вступі до праці «Правила» спочатку висловлюються міркування про божий промисел. Говориться, що зараз для вірних відкриті церковні правила і їх треба дотримуватися. Нехтування даних правил стало причиною божої кари у вигляді ворожої навали. У тексті з’являється опис наслідків цього: «Чи не розсіяв Бог нас по лицю землі? Чи не завоювали наші гради? Чи не впали наші сильні князі, пронизані мечем?».

У «Слові та повчанні до попів», яке приписується Кирилу, звертається увага на особливу місію священиків. Вони стоять «біля престолу господнього», є посередниками між Богом та людьми, мають піклуватися за паству, наставляти її на путь істинний. Автор закликає берегтися гріхів – пияцтва, ненажерливості, сварок, пихи, багатослів’я, люті, брехні, скнарості, немилосердя, ненависті, заздрості та інших сатанинських справ.

Продовжувачем цієї тенденції в давньоруській книжності був Петро Ратенський, митрополит київський, якого незадовго після смерті проголосили святим. Він народився на Волині – про це говорить його «Житіє». Петро Ратенський мав можливість отримати непогану освіту. Судячи з усього, він походив із заможної та культурної родини. У віці семи років майбутній митрополит починає «вчитися книгам», а в дванадцять іде в монастир, де навчається іконопису. З часом стає відомим іконописцем. З його іменем дослідники пов’язують розвиток іконопису на Волині.

Петро Ратенський не лише належав до талановитих церковних адміністраторів. Після себе він залишив певний культурний спадок – літературні твори. До нас дійшло шість його послань. У «Поученні смиренного Петра, митрополита київського й усієї Русі, ігуменам, попам та дияконам» автор закликав представників духовенства бути прикладом для своєї пастви, піклуватися про неї, пройнятися смиренністю і не чинити непристойних справ. Усі думки підтверджувалися біблійними цитатами. Також закликав пастирів шанувати й читати святі книги.

Митрополит часто в своїх посланнях звертався до етичної проблематики, засуджував гріховну поведінку. Уявляв світ таким, що сповнений «неізреченної» краси. Але цю красу хочуть зіпсувати «сатанинські діла». До них відносив ідолослужіння, обман, гнів, заздрість, злість, ненависть, розбої, татьбу, об’їдання, пияцтво, образи, бісівські пісні й танці, хуління, срамослів’я, волхвування, вбивство дітей, гордість, обман, порушення клятви.

Отже, повчальна література «темних віків», подібно до давньоруської літератури попереднього періоду, звертала увагу на етичну проблематику, котра осмислювалася в християнському контексті. Давньоруські книжники були переконані в тому, що діяння людини (добрі і злі) оцінюються Богом, який, у свою чергу, за гріхи карає людей. Література «темних віків» робила акцент на гріховності світу. У цьому ключі осмислювала трагічні події, пов’язані з монгольською навалою, котра розглядалися як кара за гріхи. Тому моральне очищення, етичне самовдосконалення вважалися необхідною передумовою для уникнення страждань і забезпечення нормального життя.