Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств

. Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств — це су­купність фінансових відносин (внутрішніх і зовнішніх) суб'єкта аг­рарного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних ці­лей і завдань. Фінансова діяльність сільськогосподарських підпри­ємств полягає в забезпеченні фінансово-ресурсних умов їх конку­рентоспроможності. Відповідно до ст. 25 ГК, конкуренція — це зма­гання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації останнього на ринку.

Забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарського підприємства досягається шляхом застосування як традиційних за­ходів: організації планування, створення різноманітних фондів (грошових та натуральних); здійснення різних видів обліку (бухгал­терського, статистичного, аналітичного); складання фінансового плану й звітності, — так і новітніх ринкових: маркетинг, менед­жмент, аудит тощо.

Ефективність фінансової діяльності сільськогосподарських під­приємств залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання його програми економічного й соціального розвит­ку (бізнес-плану). Бізнес-план сільськогосподарського підприємс­тва — це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційно-фінансові заходи для забезпечення виробництва ок­ремих видів товарів, робіт, послуг. План дає змогу визначити пер­спективи розвитку майбутнього ринку збуту, оцінити витрати на виготовлення й реалізацію потрібної цьому ринку продукції, виз­начити її потенційну прибутковість. План також дає відповідь: чи доцільно здійснювати інвестування виробництва з точки зору само­окупності витрат. Методика складання бізнес-планів затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21 квітня 1997 р. № 56.

Сільськогосподарське підприємство визначає свої загальні цілі на певний період (від 1 року), опрацьовує шляхи їх здійснення, а також забезпечує постійний контроль за виконанням зазначених у бізнес-плані показників. За умов впровадження ринкових еконо­мічних відносин особливого значення набуває пошук покупців своєї продукції, виявлення запитів та потреб споживача, організа­ційно-правове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабель­ність виробництва й прибутковості. Під час розробки комерційно­го плану підприємству потрібно мати уявлення про наступне звер­нення до банківських кредиторів¹. Згідно зі ст. 140 ГК джерелами формування фінансових ресур­сів суб'єктів господарювання є: грошові та матеріальні внески зас­новників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капіталовкладення й дотації з бюджетів; надход­ження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертву­вання організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом. Доходи сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господар­ської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Після платежів у бюджет та інших обов'язкових відрахувань прибу­ток розподіляється загальними зборами членів споживчого това­риства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згід­но з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ціни й тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сирови­ну, сільгосппродукцію й товари народного споживання, що вироб­ляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням по­питу й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів. В умовах ринкової економіки важливим є надання можливості суб'єктам аграрного господарювання вступати у зовнішньоеконо­мічні відносини. Для цього вони можуть відкривати валютні рахун­ки в тих комерційних банках, які мають відповідні ліцензії.

Податкові відносини є ще одним різновидом фінансової діяль­ності сільськогосподарських підприємств. У системі оподаткування сільськогосподарських товаровироб­ників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено З К і Законом України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю». Сільськогосподарські підприємства різних організаційно-право­вих форм, передбачених законами України, селянські та інші гос­подарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), пере­робкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (по­датковий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу під­приємства є платниками фіксованого сільськогосподарського по­датку.

17. Суб’єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин.

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатні­ми для участі в тих чи інших правовідносинах. Суб'єктами зе­мельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (грома­дяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юри­дичні особи (засновані громадянами України або юридични­ми особами України та іноземні), територіальні громади (ре­алізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через від­повідні органи державної влади). Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах тери­торії України, індивідуально-визначені земельні ділянки, зе­мельні частки (паї) та права на них. Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділян­ки, що перебувають у загальній спільній (частковій) влас­ності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власни­ка вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки. Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання і охорони земель. Можна виділити такі способи визна­чення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватноправовий. Публічноправовими способами є: виз­начення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обме­жень прав власників. Приватноправовим способом визна­чення змісту прав та обов'язків власників землі та землекористувачів є сервітут і правила добросусідства1. Встановлю)-ючи правила добросусідства, власники земель та землеко­ристувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними. На зміст земельних правовідносин впливають такі обставини: 1)основне цільове призначення земельної ділянки та її правовий статус. 2)розташування на ній окремих об'єктів. 3)правовий статус суб'єктів земельних правовідносин.