Організаційний старшина, 2013 р.

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР «ПАТРІОТУ УКРАЇНИ»

(статті А.Білецького 2005-2007 років)

ПАТРІОТИЗМ ПРОТИ НАЦІОНАЛІЗМУ?

Зараз нам постійно підсовується тупувато-дегенеративна ідея про те, що Патріотизм і Націоналізм – далеко не одне і теж, або, навіть, що це – ворожі один-одному поняття. Згадаймо такий «інтелектуальний» клич: «Молодь проти націоналізму, молодь за патріотизм».

Така масована пропаганда втовкмачує в голови: Патріотизм – це територіальне уподобання; Націоналізм – кровно-культурне. Вірити в таке можуть тільки не дуже розумні та далекоглядні люди. Ми не відносимо Вас до таких, а тому давайте разом поглянемо на правдивість, або хоча б логічність таких тверджень.

По-перше, поговоримо про «ненаціональний патріотизм» та про «патріотичний націоналізм». Спитаймо себе, чи може бути глибоким прив’язання до якоїсь території (фактично, до купки землі) без прив’язання до культури, мови, інтересів народу, який живе на цій території, без прив’язання до могил предків? Чи зможе людина, всі прив’язання якої – це спомини про «родной дворик и школу» та «счастливые годы студенчества», спромогтися на які-небудь жертви, або хоча б дії в ім’я цієї території? Безумовно ні.

До того ж, кожний може зв’язувати такий свій патріотизм до однієї території зі своїми симпатіями до іншої держави. Наприклад, мер Москви – Лужков – великий патріот Криму. Більшість російської меншини в Україні, безумовно, є патріотами Слобожанщини, Донеччини, Запоріжжя, і ще більше – Києва – «матери городов русских», і взагалі – вони патріоти «Малоросії», але в складі «Великой России». Мадяри, що живуть в Мукачево та районі Берегово на Закарпатті – патріоти Закарпаття, тільки бажано без українців і з назвою Східна Угорщина. Саме тому ці «наші патріоти» за триста років свого проживання на нашій землі не вивчили ні української мови, ні культури, не сприйняли наші національні інтереси, як свої. Це патріоти української території і вороги української державності. Але це хоча б нації, які в процесі окупації України, прожили тут по декілька сотень років – в них вже з’явилися свої могили предків, свої прив’язання до нашої землі, вона їм не байдужа. Вони ворожі до України і українців, але «дружні» до нашої території. Інші національні меншини, які під виглядом «біженців» або «шукачів кращої долі» збігаються до нас з гарячих точок і країн третього світу – ці люди не мають навіть найменшого територіального прив’язання до України. Для більшості з них Україна – просто «кусень м’яса», який можна поділити, розірвати і з’їсти, або транспортний коридор на шляху до Західної Європи, в якому можна робити що завгодно. Тому «туркменська, нігерійсько-заїрська, в’єтнамо-камбоджийська молодь - за патріотизм» - це сумний жарт нашої влади. Весь їхній патріотизм замкнений на їхньому земляцтві, і полягає в захисті будь-якими засобами економічних інтересів своїх груп, кланів, родин. Тож, як бачимо, патріотизм по відношенню до однієї і тієї ж території може бути у різних груп і народів, навіть ворожих один-одному.

Україні потрібен один український національний державний патріотизм, який розглядає її як єдину територіальну, державну, національну і культурну цілість. Всі інші «патріотизми» - це підміна понять, брехня.

А тепер відступимо трохи від політики, та звернемося до елементарної логіки – чи можна взагалі називати словом «Патріотизм» любов до якоїсь території? – Ні, не можна. Прив’язання до території – це що завгодно - «землелюбство», «територієфільство» і таке інше – але не Патріотизм. Тому що слово патріотизм бере свою назву від латинського «patrio» - Батьківщина – країна батьків, країна твого народу. В свою чергу, слово «patrio» веде родовід від «pater» - батько – кровний і духовний отець. Як бачимо, навіть слово Патріотизм каже про кровно-родове, історичне пов’язання, а не про «любов до території».

Тому «молодь – за патріотизм» повинна чітко визначитися, за який саме вона Патріотизм – за Український Національний Патріотизм, який ставить любов до своєї Нації та Країни понад усе, і для якого державні інтереси України стоять на першому місці – або проти нього? І двозначності в цьому питанні бути не може!

Андрій Білецький, газета «Nаступ», 2005 р.

МІГРАНТИ

24 березня 1999 року на Сербію посипався дощ НАТОвських бомб. Цей день став кульмінацією боротьби білого корінного населення країни, та мусульман (мігрантів-албанців) за Косово. Передісторія цього дня така. В 1945 році до влади Сербії приходять комуністи-інтернаціоналісти на чолі з Йосипом Броз Тіто. Позбавлені «всіляких націоналістичних забобон» вони дозволяють албанцям-мігрантам в΄їзджати в країну в величезній кількості. Інтернаціоналістичним керівництвом країни не береться до уваги ані: в 2-3 рази вища народжуваність в мусульманських сім’ях порівняно з сербськими; ані давнє заповітне (з 1389 року) бажання мусульман захопити Косово. В результаті цієї інтелектуальної і далекоглядної політики, уряду вже в 1980 році албанці становили 75% населення Косово. Це при тому, що навіть під час 500-літньої окупації Сербії Османською імперією, мусульмани не становили навіть третини населення Косово! Після 1990 року албанці, які вже складали більш 80 % населення, почали цілеспрямоване витіснення сербів з Косово. В хід було пущені підпали, побиття і вбивства, зґвалтування, і дискримінація на роботі і учбових закладах, направленні проти сербського народу.

Не маючи особливого потягу до праці. Але маючи такий потяг до криміналу і наркотиків, Албанці за короткий термін перетворили економічно розвинуте Косово, в головну зону європейського наркотранзиту. Коли у сербів настало прозріння і вони спробували навести лад в своїй же країні, з неба посипалися бомби...

2005 рік Україна. Нова влада руками і ногами лізе в Європейський Союз, що розвалюється прямо на очах. В той час, як європейські нації трохи отямилися від інтернаціонально-інтеграційної пропаганди, і згадали про свої національні інтереси, українська влада продає ці інтереси оптом і в роздріб. Та що там продає віддає задарма, за будь-яку подачку, ласкавий погляд майбутнього „господаря” – комісара ЄС.Ось міністр внутрішніх справ Великобританії Чарльз Кларк заявляє – ЄС може пом’якшити візовий режим для громадян України (тобто полегшити виїзд українських робітників, що горбатяться по всій Європі), для цього треба не багато, щоби Україна підписала договір по реадмісії. Для не освічених (сам такий) поясняю: реадмісія – це повернення на Україну, за її кошт, всіх нелегальних мігрантів, що попали в ЄС через нашу територію. Що ми далі будемо з ними робити це вже наші з вами проблеми. Коротше кажучи, підписавши договір по реадмісії Україна перетворюється на „звалище відходів” з усього третього світу. Для того щоб відправити їх до дому потрібні договори по реадмісії з тією державою з якої вони прибули. Майже всі вони прибувають з Росії, яка категорично відмовляється підписувати договір по реадмісії з Україною .

Про яку кількість мігрантів іде мова? – по офіційним даним близько 9000 чоловік на рік. Реально ця статистика занижена мінімум в десять разів. Тобто реально більше ста тисяч африканців, азіатів і хтозна кого будуть осідати кожен рік на Україні. Подальші розрахунки прості п’ятсот тисяч за п’ять років, мільйон за десять. Але мігранти ще мають звичай розмножуватися. Наприклад в середній афганській сім’ї шість-вісім дітей. Порівняйте це з середньою українською сім’єю на яку приходиться одна-дві дитини.

Далі нас чекає наступне: після п’яти років перебування на території України, мігранти автоматично стають повноцінними громадянами. Кількість їх буде рости, разом з їх впливом на політику, економіку, культуру України. При мінусовій народжуваності в етнічних українців, через 30-40 років половина населення України буде „кольорове”. Ті хто тішать себе ілюзіями, що мігранти спокійно ввіллються в українське життя, не хочуть бачити правди. Більшість мігрантів не маючи навіть початкової освіти, не знаючи мови України, будуть поповнювати кримінал і маргінальні класи, не маючи можливості конкурувати на рівних з українцями, вони будуть створювати „земляцтва”, які будуть витискати всіх „не земляків” з цілих сфер економіки. (Це відбувається вже зараз зі сферами: харчування, перевезень, роздрібної торгівлі і т.д.). Нас чекає небувалий підйом криміналу, наркоторгівлі, втрати робочих місць.Все це стане реальністю завтра, якщо ми не зупинимо це сьогодні. Поки що для цього для треба не багато: перше, відмовитися від договору по реадміссії; по-друге, збільшити контроль кордону з Росією; по-третє, ввести закон що унеможливлює отримання громадянства мігрантами. Для цього потрібна політична воля і національна ідея у влади. Але схоже, що шукати її там даремно.

Ніколи Азія і Європа не будуть сумісні, ніколи вони не знаходили спільної мови ні в релігії, ні в расі, ні в культурі, ні в економіці. Україна завжди була щитом Європи, тепер час їй подбати про саму себе. Ми хочемо Української – України і не дамо перетворити її на смітник Євразії. Якщо влада не зупинить цей процес його зупинить українська вулиця. Перемога все рівно буде за нами, як було десятки разів в нашій історії!