Правовий статус юридичних осіб  та їх види.

Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 Цивільного кодексу України.

Під юридичною особою розуміється організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Вона наділяється цивільною право­здатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Правовий статус юридичної особи характеризується специфікою, що відрізняє юридичну особу від інших суб'єктів господарської діяль­ності.

По-перше, юридичною особою є організація, тобто колективне утворення, що характеризується наявністю організаційної єдності. Орга­нізаційна єдність дістає вияв насамперед у визначеній установчими ці­лями юридичної особи внутрішній структурі, ієрархії, підлеглості орга­нів управління, що складають цю структуру, а також чіткій регламентації відносин між усіма її складовими.

По-друге, як вже зазначалось вище, юридична особа має відокрем­лене майно, базою для формування якого є майно, що передається засновником під час її створення. Відповідно, юридична особа несе са­мостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями, крім ви­падків, встановлених законом та установчими документами юридич­ної особи.

По-третє, для набуття статусу юридичної особи організація повин­на пройти процедуру державної реєстрації, що випливає з визначен­им юридичної особи та підтверджено ч. 4 ст. 87 ЦК України. Саме після державної реєстрації організація набуває права виступати в цивільному обороті (укладати угоди та ін.) та інші права, а отже - цивільну право – та діє- здатність.

Стосовно юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності ст. 45 Господарського кодексу України визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь - яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця. В цьому разі, як бачимо, вибір підприємця щодо конкретної організаційно-правової форми юридичної особи - суб'єкта підприємництва обмежений існуванням відповідного положення щодо неї у зако­ні Іншими словами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно - правову форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передбаче­ні законом.

Правовий статус відокремлених підрозділів юридичних осіб (філій, представництв, інших відокремлених підрозділів господарських органі­зацій (структурних одиниць), утворених ними для здійснення господар­ської діяльності, визначений ст. 132 ГК України, а також ст. 95 ЦК Украї­ни. Остання визначає філію як відокремлений підрозділ юридичної осо­би, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій; представництвом, у свою чергу, є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Згідно зі ст. 132 ГК України відокремлені підрозділи (структурні одиниці) гос­подарських організацій здійснюють свою діяльність від імені цих гос­подарських організацій без статусу юридичної особи. Вони наділяють­ся частиною майна господарських організацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного використання чи інше речове право, передбачене законом, можуть мати рахунок (рахунки) в установах банку. За змістом ч. З ст. 132 ГК та ч. З ст. 95 ЦК України структурні підрозділи ді­ють на підставі затвердженого юридичною особою, що їх створила, по­ложення, а керівник структурного підрозділу - на підставі виданої нею довіреності.

Філії, представництва та інші структурні підрозділи юридичних осіб за своєю правовою природою не є суб'єктами господарської діяльності. Діяльність структурного підрозділу не є само­стійною та ініціативною, оскільки здійснюється від імені юридичної особи та на визначених нею напрямах; ознака діяльності на власний ризик, що характерна для підприємництва, також не застосовується до від­окремлених підрозділів, оскільки усі ризики як майнового, так і немайнового характеру покладаються на юридичну особу, що «наділяє» під- розділ майном.

Юридичні особи - суб’єкти господарювання здійснюють свою діяльність на підставі установчих документів.

Згідно зі ст. 57 ГК України установчими документами суб'єкта гос­подарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта госпо­дарювання.

Стосовно змісту установчих документів, вимоги до нього зазнача­ються у різних законах, зокрема ГК України, ЦК України, ЗУ «Про держав­ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», ЗУ «Про господарські товариства», ЗУ «Про акціонерні товариства» тощо.

За загальними правилами в установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет гос­подарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, по­рядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

Згідно із ЗУ «Про господарські товариства» обов'язковим установ­чим документом для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є статут, для повного товариства та командитного товариства - установчий договір.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових заснов­ників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утво­рення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відо­мості, що не суперечать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у ви­падках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (засновни­ком) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або пішими суб'єктами відповідно до закону.

На підставі засновницьких документів проводиться державна реєстрація суб'єктів господарювання, які набувають правосуб'єктності з моменту внесення про них відомостей до Державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).

Згідно з ч. 2 ст. 58 ГК України відкриття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв без створення юридичної особи не потребує їх державної реєстрації. Вони діють на підставі Положення про Філію (відділення), яке затверджується власником (загальними зборами учасників товариства).

 4. Поняття та види підприємств та господарських товариств.

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади чи органом місцевого само­врядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та осо­бистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково - дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприєм­ництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Майно підприємства складають виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному ба­лансі підприємства.

До основних засобів підприємства належить сукупність матеріально-речовинних цінностей, що діють в натуральній формі впро­довж тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері. До основних засобів належать також капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель і в орендовані будівлі, споруди, устаткування і інші об'єкти, що належать до основних засобів.

Підприємства можна класифікувати на види за різними ознаками.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування ста­тутного фонду в Україні діють підприємства: унітарні, корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону ста­тутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподі­ляє доходи, безпосередньо або через призначеного ним керівника ке­рує підприємством і формує його трудовий колектив на основі трудово­го найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними підприємствами є: державні, комунальні, приватні.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на осно­ві об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності за­сновників, їх спільного управління справами, участі засновників у розпо­ділі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є: кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, інші підприєм­ства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валово­го доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих, середніх та великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприєм­ства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінан­совий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 млн грн.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких серед­ньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік переви­щує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, по­слуг) за рік перевищує 100 млн грн.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

Згідно з ч. 1 ст. 63 ГК України залежно від форм власності, перед­бачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

-приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

-підприємство, що діє на основі колективної власності (підпри­ємство колективної власності);

-комунальне підприємство, що діє на основі комунальної влас­ності територіальної громади;

-державне підприємство, що діє на основі державної власності;

-підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Особливості приватного підприємства.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або декількох громадян, іноземців, осіб без громадянства і його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Приватне підприємство не має спеціального закону, який би передбачав всі особливості діяльності приватних підприємств. Тому Держкомпідприємництва було рекомендовано використовувати правові норми, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, оскільки вони найбільш схожі за головними ознаками. Головною озна­кою, що відокремлює приватні підприємства є те, що законом не ви­значено мінімального розміру статутного капіталу приватного підпри­ємства, на відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, де з ЗО грудня 2009 р. мінімальний розмір становить 1 мінімальну заробітну плату, що встановлюється на момент реєстрації ТОВ.

Однак існують і окремі види діяльності, які передбачають особли­ві умови створення і функціонування, та одночасно належать до приват­них підприємств. Зокрема до них належать фермерські господарства.

Згідно зі ст. 1 ЗУ «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, що виявили бажання проводити товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією з метою здобуття прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до за­кону.

Фермерське господарство може бути створене одним громадяни­ном України або декількома громадянами України, родичами або чле­нами сім'ї, відповідно до закону. Воно має своє найменування, друк і штамп.

Фермерське господарство діє на основі статуту. Главою фермер­ського господарства є його засновник або інша визначена в статуті осо­ба. Глава фермерського господарства представляє фермерське госпо­дарство перед органами державної влади, підприємствами, установа­ми організаціями і окремими громадянами або їх об'єднаннями відпо­відно до закону. Він укладає від імені господарства операції і здійснює інші юридично значимі дії відповідно до законодавства України. Глава фермерського господарства може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, що працює за конт­рактом.

Згідно з ч. 1 ст. З ЗУ «Про фермерське господарство» членами фер­мерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, що досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спіль­ного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються по­ложень статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, що працюють в ньому за трудовим договором (контрактом).

Після здобуття державного акту на право власності на земельну ді­лянку або укладення договору оренди земельної ділянки і його держав­ної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстра­ції. Вона здійснюється у виконавчому комітеті міського районної в міс­ті ради або районною, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи чи місцезнаходженням зе­мельної ділянки.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЗУ «Про фермерське господарство» члени фер­мерського господарства мають право на одержання безоплатно у влас­ність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Діяльність фермерського господарства припиняється у випадку:

- реорганізації фермерського господарства;

- ліквідації фермерського господарства;

- визнання фермерського господарства неплатоспроможним (бан­крутом);

- якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, що бажає продовжити діяльність господарства.