Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно – монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж. Робінсона.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутстваслаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечністьіз панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.

У цьому ЇЇ позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який вважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добро­буту підприємців, фірми та держави. Вчений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, що поєднує елементи конкуренції (вільний до­ступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами моно­полії (споживачі віддають перевагу деяким продуктам, за які згод­ні платити навіть завищену ціну). На думку Е. Чемберліна, мо­нопольне становище на ринку досягається за рахунок диференці­ації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умо­ви його реалізації й доведення продукту до споживача. Тобто ри­нок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками: ціною продукту, його особливо­стями та витратами зі збуту.

 У теорії Е. Чемберліна конкуренція і монополія існують по­ряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е. Чемберлін серед причин виникнення монополій називав поза виробничі чинники, зокрема унікальні особливості підприємства, репутацію фірми, виготовлення това рів-субститутів, рекламу тощо. Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, змен­шенням випуску товарів і незавантаженими виробничими потуж­ностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.

За таких умов саме держава мусила вдатися до певного регу­люючого впливу на економіку, обмежуючи тим самим процес монополізації. Одним із перших антимонопольний закон був ух­валений у США 1890 року. Конгрес ухвалив закон (відомий як закон Шермана), що забороняв будь-яке об'єднання у формі тре­сту чи іншій формі, спрямоване на обмеження виробництва або торгівлі. Це був час, коли економісти вірили, що лише досконала конкуренція може дати найкращі результати і тільки вона є аль­тернативою монополії. В антимонопольній політиці багатьох країн світу відбулися суттєві зсуви акцентів: пріоритетним напря­мом став захист споживачів. Водночас велику увагу приділяли проблемам підвищення ефективності й динаміки споживчих цін. Сприятливі умови для розвитку у США були створені завдяки гарантуванню з боку держави повної свободи економічної діяль­ності після Громадянської війни; значним сировинним ресурсам; еміграції; відсутності морально застарілого устаткування; протек­ціонізму уряду в сфері торгівлі імпортом, повною свободою ім­порту іноземного капіталу тощо.

Німеччина в цей період набувала статусу другої країни після США за рівнем і темпами економічного розвитку. Цьому сприяло об'єднання країни, відновлення і розвиток паливно-металургійної бази німецької промисловості, запровадження новітньої й відсут­ність морально застарілої техніки, введення військово-морських програм, а також залучення у промисловість значних обсягів державних і приватних капіталів. Основним чинником, що стри­мував подальше зростання економіки Німеччини, був брак сиро­вини (нафти і кольорових металів) та незначний за обсягом внут­рішній ринок.

Велика Британія втрачала промислову гегемонію через низку чинників: застаріла виробнича база англійської індустрії; експорт капіталу; закриття ринків для британських товарів (епоха вільної торгівлі добігла кіпця). Економіка країни (крім суднобудування) переживала кризу. Проте в банківській сфері набирала обертів та­ка сфера економіки, як кредит, і особливо — іноземний. Певною мірою доходи від іноземних інвестицій відшкодовували втрату пе­редових позицій у світовій промисловості, але разом із тим вони підсилювали застій англійської економіки, що спричинило занепад заповзятливості англійської буржуазії, бо через зменшення верст­ви капіталістів у країні збільшувалася кількість рантьє.

На початок XX ст. припадає економічне відставання Франції, слід зазначити, що тут в основних рисах повторилася ситуація Великої Британії. Становище економіки Франції ускладнювалося тим, що в країні лише частково збереглася капіталістично пере­творена соціально-економічна структура населення, й тим, що буржуа віддавали перевагу вкладенням у фінансову сферу еко­номіки, а не в промисловість. Французький капіталізм був пере­важно лихварським. Слід наголосити, що певні зрушення відбу­лися у важкій промисловості, що пояснювалося підготовкою до військового реваншу.

97. Загальна характеристика розвитку світової системи господарства і провідних напрямів економічної думки в 50 – 70-ті роки XX ст.

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господар­ства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які пер­шою чергою позначилися на структурних конструкціях еконо­мічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринко­вих механізмів регулювання капіталістичного відтворення, від­так у повоєнний період відбувається пролонгація функціонуван­ня системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак ета­тизм — дер­жавного яекономічні відносини. У цей період ета­тизм трансформується в пеоетатизм і стає одним ізелементів змішаних економічних систем, котрі в різних модифікаціях вті­лювалися окремими країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках вусіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила біль­шість країн Західної Європи, переважав так званий неоетатистський варіант змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення дер­жавного сектора, система впливів держави на приватне під­приємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізова­ний у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвива­ються.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: ком­плекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відро­дження національних економік, ринкових господарств континен­тальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілюва­лася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного ха­рактеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних струк­тур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три па­нівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового спо­живання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкурен­ція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки ви­добувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промис­ловість. Провідне місце в структурі господарства посіла елек­тротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуван­ню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелект­ронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного ви­робництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетво­рюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут посту­пово зменшується, що є характерним для розвитку індустріаль­них суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили техно­логічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлін­ський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого по­коління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробницт­во персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

— з'являються науково-виробничі комплекси — територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

— домінантними стають інтенсивні фактори розвитку еконо­міки — модернізація, автоматизація виробничих процесів;

— зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: осві­ту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабі­лізації основних галузей промисловості; зростання виробниц­тва товарів споживання; підвищення життєвого рівня насе­лення.

98. Посилення ролі держави в господарстві суспільств Західної цивілізації та його аргументація в економічній думці в 50 – 70-ті роки XX ст.

Вагомою особливістю повоєнного часу було створення дер­жавного сектора економіки, а відтак — набутгя державою, поряд із приватним підприємництвом, статусу великого власника. На­буття нового статусу державою, окрім постулатів, аргументова­них Дж. М. Кейнсом за часів Великої депресії, зумовлювалося новими обставинами повоєнного періоду:

-по-перше, відчутними матеріальними втратами національ­них економік. Процес масштабної відбудови господарства став можливим лише за участі держави, яка стимулювала нарощуван­ня обсягів виробництва і зайнятості населення;

-по-друге, потребою в структурній перебудові економіки. Держава мусила прискорити цей процес, з одного боку, як суб'єкт господарювання, а з іншого — як орган, що регулює еко­номічний розвиток.

Безперечним є факт, що саме активна діяльність держави у повоєнний період відіграла вирішальну роль у стимулюванні НТП і забезпеченні сприятливого інституціонального середовища (режиму). Підґрунтя усвідомлення державою власної ролі як локомотиву НТП закладали провідні вчені — прихильники пере­дусім інституціонального напряму, зокрема американський еко­номіст Волт, Вірмен, Ростоу.

Ростоу зазначав, що саме держава має стимулювати НТП, пе­ребравши на себе турботу щодо організації фундаментальних до­сліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчан­ня, здійснення експериментальних і ризикових у комерційному плані проектів. Зв'язок держави з господарством після Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування нової матеріальної культури (вдосконалення наявної техніки, упрова­дження нових технологій, розвиток інфраструктури транспорту й зв'язку тощо). Все це працювало на забезпечення швидкого, підконтрольного державі соціально зорієнтованого зростання економіки.

На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інетитуціо-пальний напрям. Зазначимо, що від 50—60-х років XX ст. трива­ють дослідження у межах інституціональпо-соціологічного на­пряму, виникнення якого датують кінцем XIX — початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, прямого впливу її на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.

Представники інституціональної економічної теорії одними з перших висловили ідею державного контролю над еко­номікою і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.

Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домі­нантний центр, праве крило займали неолібералізм та неокласи­ка, а відроджений у повоєнний період інституціоналізм був зліва

Вплив військово – конверсійних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи після Другої світової війни. План Дж.Маршалла.

Військово - конверсійний, або фактор війни (група факторів не­гативної і позитивної дії на повоєнний розвиток європейської та загальносвітової цивілізацій): геополітичні трансформації; демо­графічна криза й стагнація; дестабілізація економічної системи, фінансової сфери, сільського господарства, сфери праці та між­народних економічних зв'язків, визрівання передумов для їх ста­білізації.

Цей фактор спричинив низку змін геополітичного характеру, зокрема зусилля країн Західної Європи почали спрямовуватися на відбудову господарств, поліпшення соціальної сфери, понов­лення міжнародних зв'язків.

Бурхливому розвитку економічної системи європейської циві­лізації і США та Японії у період між 1945 і 1975 роками, переду­вали такі явища світового масштабу як жорстка економічна де­пресія і кровопролитна війна. Повсюдно, за винятком США, перехід економіки на мирні рейки неймовірно ускладнився. Зага­лом фактор війни суттєво вплинув на світову господарську си­стему та її структурні елементи — національні економіки. Одразу по завершенні війни активізувалася політична підсистема євро­пейської цивілізації та США у відповідь на проблеми, пов'язані із повоєнним устроєм. За підсумками Другої світової війни доко­рінно змінилося співвідношення сил між державами світу. Євро­пейська цивілізація зазнала найбільших втрат, а Німеччина — то­тальної поразки; Велика Британія та Франція відчутно послаб­шали, тоді як США збагатилися І почали домінувати над країна­ми Західної Європи. Не забарилися й ознаки розпаду колоніаль­ної системи.

З огляду на суттєве посилення ролі інститутів і, насамперед, держави, яка й надалі утверджувалася в статусі гаранта економіч­них, соціальних і політичних прав особистості, місією політич­них еліт провідних європейських країн стає розв'язання завдання захисту і безпеки існування європейської цивілізації.

Утім, незважаючи на інституціональний обвал і завдяки част­ковому збереженню політичної узгодженості дій ще під час війни, й особливо — у повоєнний період, більшість країн Захо­ду вдалися до налагоджування відносин співпраці та соціальної згоди. Головним стимулом для їхньої солідаризації було утво­рення наприкінці 1950-х років світової соціалістичної системи. Тут сформувався внутрішній соціалістичний ринок, система якого мала позаекономічний характер. Цей розкол Європи й утворення ідеологічно незіставиих груп країн зумовив стан «холодної війни», який, своєю чергою, вийшов за межі внутріш-ньоєвропейського конфлікту. Утверджуються, по суті, два ідео­логічно полярні та політично відмінні табори— капіталістич­ний та соціалістичний, які розкололи Європу на два непри­миренні полюси, протистояння яких зумовило пролонгацію на­рощування військового потенціалу на шляху до встановлення балансу сил.

Отже, серед проблем повоєнного відновлення та співіснуван­ня провіднихкраїн світу слід назвати такі:

--повоєнна відбудова національних господарств, упорядку­вання світової економічної системи;

- розв'язання проблем національної й колективної безпеки; --потреба в уніфікації правовогопростору різних країн і ви­роблення спільних правил гри щодо координації економічної по­літики.

Звісно, головним для політикуму провідних країн світу по за­вершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкри­то конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фа­шистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню ми­ру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учас­ники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної бороть­би, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світо­вій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

План Маршалла названо на честь державного секретаря США Джорджа Кетлета Маршалла (1880-—1959). У червні 1947 року в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великої Бри­танії, Франції та СРСР було вирішено створити організацію з ви­вчення ресурсів і потреб європейських країн і визначення розвит­ку основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка мала розробляти спільну програму відбудови Європи.

Серед причин виникнення й подальшого застосування плану Маршалла назвемо такі: уповільнені темпи повоєнного економіч­ного відродження Західної Європи, посуха й низький урожай 1947 року; скорочення міжнародного товарообігу та дефіцит то­варів як наслідок валютного контролю у довоєнний та воєнний періоди, а також дотримання збалансованих двохстороннІх тор­говельних потоків; брак американської валюти («доларовий го­лод») для подолання товарного дефіциту (дефіцитні товари мож­на було придбати в Північній та Південній Америці за долари); брак інвестицій; загрозу політичній стабільності Західної Європи (загострення «холодної війни» між США і СРСР та роль комуні­стичних партій у Франції й Італії),

Плай Маршалла реалізовували від квітня 1948 року до грудня 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічної співпраці, очолювана відомими аме­риканськими фінансистами і політичними діячами. Допомогу на­давали з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За цим планом США видали 17 млрд доларів, основну частку з яких (60 %) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом «Про взаємну безпеку»,

Реалізація плану Маршалла мала низку наслідків.

По-перше, новий імпульс отримала промислова реконструкція країн та поновлення транспортної інфраструктури Західної Європи.

По-друге, створено умови для модернізації індустріального й сільськогосподарського обладнання, що позитивно позначилося на продуктивних силах національних економік Західної Європи.

По-третє, на стабільний рівень було виведено темпи вироб­ництва продукції, полегшилися внутрішньоєвропейські розрахун­ки та розрахунки із боргами країн Західної Європи.

По-четверте, відбулося пожвавлення фінансового ринку та розширення світової торгівлі зі специфікою до відкриття євро­пейського ринку збуту для США і Канади,

По-п'яте, розпочалося відновлення і зміцнення європейського середнього класу —- гаранта політичної стабільності і сталого розвитку.

По-шосте, було усунено загрозу комунізму для Західної Європи.

100. Вплив інноваційно – технологічних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 – 70-ті роки XX ст.. Концепції НТР.

2) Інноваційно - технологічний фактор (НТР, «зелена револю­ція») — позначився па особливостях розвитку продуктивних сил та зміни структури суспільного виробництва; спричинив поси­лення вимог до кваліфікації праці та рівняосвіти; зумовив подаль­ше поширення й реалізацію ідеї масового виробництва та ефекту
масштабу виробництва.

Вплив його у повоєнний період став чи не найвагомішим для прогресу госпо­дарської сфери в межах європейської та світової цивілізації. Нові економічні, соціальні й політичні умови вимагали принципово нових підходів, теорій і концепцій, які б пояснювали особливості трансформації економічних і соціальних структур.

Індустріальне суспільство XIX — середини XX ст. потроху поступалося своїм місцем суспільству масового споживання 50—60-х років XX ст., сформованому з принципово нових нук-леарних сімей (як соціальних і споживчих осередків), з новим уявленням про багатство нації як потік сталого споживчого по­питу, що забезпечує динамічні ринки збуту. Економічний про­грес такого суспільства вможливлювало поточно-конвеєрне ма­сове виробництво, насичення ринків якісними товарами і послу­гами, доступними для широких верств населення. Економічне зростання стає в цей період характерним явищем для розвитку національних господарств у межах Європейської цивілізації, США та Японії.

Економічне зростання насамперед відображає характер функ­ціонування економіки країни загалом, тому показники економіч­ного зростання використовують і для характеристики національ­них господарств, і як параметри порівняння різних країн. Виз­начальним фактором економічного зростання стає науково-тех­нічний прогрес.

Науково-технічний прогрес — процес взаємопов'язаного про­гресивного розвитку науки і техніки, зумовлений зростанням і ускладненням потреб суспільства, матеріального і нематеріаль­ного виробництва. Науково-технічний прогрес супроводжується багатьма факторами, що справляють вплив на суспільний розви­ток, сукупність яких зумовила дві форми науково-технічного прогресу: еволюційну та революційну.

Еволюційна форма НТП — порівняно помірне вдосконалення традиційних науково-технічних основ виробництва, тоді як рево­люційна засвідчує високі темпи в короткі проміжки часу.

Саме революційна форма НТП стає вирішальною у 50—70-х роках XX ст., бо забезпечувала вищий ефект, великі масштаби й пришвидшені темпи розвитку національних економік європейсь­кої цивілізації, США та Японії порівняно із довоєнним періодом. Ця форма НТП втілюється в науково-технічній революції. Зазна­чимо принагідно, що термін «науково-технічна революція» впер­ше вжив Дж. Бернал у своїй праці «Світ без війни» .

Ідея науково-технічної революції стає центральною віссю тео­ретичних концепцій, що визрівали в цей період і мали важливе значення в поясненні трансформаційних змін.

Таким чином, науково-технічна революція — докорінне перетво­рення продуктивних сил, перехід їх у якісно новий стан на засадах перетворення науки на провідний чинник розвитку господарства.

НТР — складова науково-технічного прогресу, серцевиною якого, власне, є прогрес науки і процес відтворення техніки, зок­рема створення нової техніки в глобальних масштабах. До Другої світової війни відбулося дві загальні (глобальні) технічні рево­люції: перша (кінець XVIII — початок XIX ст.) була складовою промислового перевороту й ознаменувалася поширенням та за­стосуванням парового двигуна, робочих машин і формуванням машинобудування, а друга (кінець XIX— початок XX ст.) пов'я­зувалася з такими процесами, як механізація й електрифікація виробництва.

Початок (або перший етап) третьої хвилі НТР припав на

1950—1970-ті роки.

Стрімкий розвиток фундаментальних наук з 1950-х років відкрив небачені раніше можливості впливу науки на виробниц­тво завдяки продукуванню передових технологій. Під впливом науки виникає новий напрям науково-технічного прогресу — автоматизація, за якої застосування технічних засобів призво­дить до часткової або повної заміни участі людини, її трудових зусиль в отриманні, перетворенні й використанні енергії, мате­ріалів та інформації. У машинобудуванні з'явилася нова га­лузь — виготовлення автоматизованих засобів виробництва, що були покликані пришвидшити й модернізувати матеріальне ви­робництво. Такі системи дістали назву гнучких автоматизова­них систем (ГАС), а перші їх складові елементи з'явилися вже у 1950-х роках— це насамперед верстати із числовим програм­ним управлінням, а згодом — створення роботів і комп'юте­ризація. Вирішальним значенням ГАС була їхня спроможність швидко перевлаштовувати виробництво, переводити його з од­ного виду продукції на інший, тобто структурна перебудова, яка стала типовою для НТР.

Таким чином, визначаючи найхарактерніші особливості НТР 1950-—1970-х років, слід вказати такі:

— революційні зміни в науці (передусім у фундаментальних науках: фізиці, математиці, біології, хімії. Зрушення в цих науках відкрили перспективи розв'язання проблем, які вимагають мультидисциплінарного підходу, тобто комплексного вирішення еконо­мічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем);

— розвиток прикладних наук та значення їх у доведенні успі­хів НТР до ринку;

— оптимізація взаємодії науки та виробництва й створення на цій основі єдиного комплексу: наука -— техніка (технологія) — виробництво (наука стає самостійною провідною виробничою силою, а виробництво — технологічним застосуванням науки);

— виникнення нового напряму науково-технічного прогре­су— автоматизації (часткова або повна заміна участі людини в отриманні, перетворенні й використанні енергії, матеріалів та ін­
формації автоматизованими засобами виробництва);

— запровадження гнучких автоматизованих систем (ГАС), основою яких стало виникнення верстатів із числовим програм­ним управлінням; створення роботів; комп'ютеризація;

— запровадження автоматизованих систем управління (АСУ), проектування тощо.

Концепція Форда—Тейлора—Друкера — концепція промислового перевороту, що пояснює характер роз­витку масових ринків у розвинених національних економіках по­воєнного часу за рахунок низки чинників, а саме:

—розширення зайнятості в працемістких поточпо-конвеєрних процесах галузей масового виробництва із високими заробітками працівників;

—розширення споживчого кредиту сім'ям зі зростаючими потребами в товарах тривалого користування.

Значною помилкою П. Друкера можна вважати те, що він зали­шив новому масовому капіталомісткому поточно-конвеєрному виробництву і суспільству масового споживання стару назву — «індустріальна система», що стирало принципову межу між до­бою НТР і антагоністичним фабрично-заводським виробництвом початку XX ст.

На відміну від концепцій НТР американських авторів, євро­пейські концепції 1950—1960-х років створювалися за умов жор­стких повоєнних класових зіткнень та конкуренції дешевих аме­риканських товарів. Основною лінією всіх концепцій стає ідея розвитку виробництва завдяки ускладненню техніки й запрова­дження автоматизації.

Однак зазначимо, що фабрично-заводська концепція НТР, що абсолютизувала значення капіталів і роль чиновника-технократа, не розкривала сутності глобального перевороту в матеріальному виробництві, що стався у 50—70-ті роки XX ст. Саме цей перево­рот створив нове виробництво і замінив панування капіталу на панування знань.

Ж. Фурастьє, Ф. Штернберг, Р. Арон, Ж. Еллюль, які розглядали НТР 1950—1970-х років як другу хви­лю розвитку автоматизації, складнішої техніки, підвищення про­дуктивності праці.

Загалом теорії перелічених авторів орієнтували масові органі­зації на необхідність контролю за перебігом НТР, найгострішій критиці було піддано конвеєрну технологію, що дегуманізує і де­кваліфікує працю.

Ідея «всеосяжної автоматизації» послугувала ядром цієї теорії і в 1956—1965 роках набула визнання в програмах соціал-демократичних партій Європи, які були переконані, що автома­тизація без революцій розв'яже проблеми рідкості благ і бідності. Позиція прихильників передових технологій влаштовувала керів­ників корпорацій, а наукові кола надихала ідея великої місії фун­даментальних наук.

101. Плив наднаціональних організацій (ООН, МОП, МВФ)на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 - -70-ті роки XX ст..

Головним для політикуму провідних країн світу по за­вершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкри­то конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фа­шистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню ми­ру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учас­ники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної бороть­би, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світо­вій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

 Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, під­писані у червні 1944 року представниками 44 країн під час ва­лютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироб­лено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредит­них центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фі­нансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних пла­тіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснува­ла здеякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1,           Кожна країна — член МВФустановлювала номінальний зо­лотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет ва­лют, а відтак — і валютний курс.

2.                Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінногокурсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість деваль-вацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснюва­ти такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є централь­ною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цін­ністю. Значною мірою розбудови інституції овального середови­ща соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ух­валена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у ви­гляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рів­ну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне іс­нування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засо­бами соціального забезпечення; па створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і до­звілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану що­річну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права люди­ни. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн — чле­нів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП— організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною захід­ною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіо­нальними організаціями, становлять своєрідний міжнародний ко­декс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблемати­ка соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали нор­ми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу полі­тичної волі щодо досягнення соціального компромісу

102. Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

— розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгор­тання «холодної війни»;

— уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

— наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загаль­нокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в черв­ні 1947 року заснували Комітет європейської економічної спів­праці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 ро­ку. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започат­кувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

— формування наднаціональних інститутів па західноєвро­пейському просторі;

— утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно­ європейського регіонального блоку;

— становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капі­талу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

— перспектива створення єдиного парламенту та уряду Захід­ної Європи;

— вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний пе­ріод має таку хронологічну послідовність:

- 1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерлан­дів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

- 1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІ­ЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

— 1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бені­люксу;

— 1957 р. (Рим)— створення Європейського економічногоспівтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а са­
ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міг­рації робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкод­ного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтова­риства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії еко­номічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтова­риство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейсь­кий парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграцій­ної політики;

- 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгів­лі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Нор­вегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було про­голошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціо­нальної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт сіає мож­ливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнераналізував вплив наявних міжгалузевих відмін­ностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конку­рентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конку­рентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінно­сті в структурі виробництва всередині союзу змушують відмов­лятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту

ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рів­них умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах — учас­ницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими мож­ливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямувашія зовні­шньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першо­му випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного рин­ку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів ви­робництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов виснов­ку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасииць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбу­вається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мо­більність факторів виробництва між країнами — учасницями ін­теграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження доб­робуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспря­мувашія потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі — зазначав, що ефект зростання добробуту від створення мит­ного союзу має залежати від співвідношення частки у внутріш­ньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За реш­ти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої про­дукції і чим нижчою — частка імпорту з країн — не членів сою­зу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Цс пояснюється тим, що заміна това­рів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по сою­зу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспряму-вання їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в мит­ному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних та­рифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джоисоном. Ці дослідники зазна­чали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розши­рення торгівлі, не зумовлюючи переспрямувашія зовнішньотор­говельних потоків.

103. Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в економічній думці у другій половині XX ст..

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господар­ства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які пер­шою чергою позначилися на структурних конструкціях еконо­мічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринко­вих механізмів регулювання капіталістичного відтворення, від­так у повоєнний період відбувається пролонгація функціонуван­ня системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак ета­тизм — дер­жавного яекономічні відносини. У цей період ета­тизм трансформується в пеоетатизм і стає одним ізелементів змішаних економічних систем, котрі в різних модифікаціях вті­лювалися окремими країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках вусіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила біль­шість країн Західної Європи, переважав так званий неоета-тистський варіант змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення дер­жавного сектора, система впливів держави на приватне під­приємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізова­ний у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвива­ються.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: ком­плекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відро­дження національних економік, ринкових господарств континен­тальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілюва­лася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного ха­рактеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних струк­тур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три па­нівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового спо­живання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкурен­ція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки ви­добувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промис­ловість. Провідне місце в структурі господарства посіла елек­тротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуван­ню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелект­ронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного ви­робництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетво­рюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут посту­пово зменшується, що є характерним для розвитку індустріаль­них суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили техно­логічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлін­ський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого по­коління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробницт­во персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

— з'являються науково-виробничі комплекси — територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

— домінантними стають інтенсивні фактори розвитку еконо­міки — модернізація, автоматизація виробничих процесів;

— зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: осві­ту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабі­лізації основних галузей промисловості; зростання виробниц­тва товарів споживання; підвищення життєвого рівня насе­лення. Найвагомішим аспектом успішного поступу європейської ци­вілізації, США та Японії з позицій людино центризму стає саме підвищення добробуту людей.