Особливості економічної кризи 1929 – 1933 років у Німеччині. Роль німецької школи неолібералізму у господарському відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного госпо­дарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швид­ке й рішуче проведення політики встановлення «нового поряд­ку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1) примусове картелювання промисловості;

2) ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3) контроль над цінами і заробітною платою;

4) централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів;

5) жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців;

6) прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми (продовольством і сировиною);

7) протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького госпо­дарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом форму­вання системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Те­пер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовніш­ньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, вста­новлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення полі­тики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продоволь­ства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, дохо­ди, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеч­чині була підпорядкована головній меті — досягненню максималь­ного економічного та військового потенціалу. Працю розгля­дали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримуван­ня, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже,складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

1924 - 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного під­несення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило його па 13 %. За підтримки міжнарод­них капіталів Німеччина відновила економічну могутність і по­вернула собі друге місце у світі за розмірами промислового ви­робництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відно­сини. Однак це не було простим, механічним поверненням до си­стеми вільних ринкових відносин. Скорочення статистських від­носин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах три­вав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньо­господарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала євро­пейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загаль­ну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби те­риторіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів ета­тизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки колива­лися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і праг­ненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили не­вигідним обмін товарами між країнами.