Форма договору: проста письмова.

Предметом договору банківського рахунка виступає надання послуг з приводу розрахунково-касового обслуговування, під яким розуміються послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов’язані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст.1 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Зміст договору (тобто коло операцій, які можуть вчинятися за рахунком) зумовлюється режимом відповідного рахунка. 

83. Форми готівкових розрахунків та порядок касових операцій.

Готівкова форма розрахунків застосовується для обслуговування населення (наприклад - виплата заробітної плати, премій, грошової допомоги, дивідендів, пенсій). Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі. Між готівковими і безготівковими розрахунками існує тісний зв 'язок.

Усі розрахунки готівкою між підприємствами можуть здійснюватися як за рахунок коштів, отриманих у касі банку, так і за рахунок виторгу від реалізації й інших касових надходжень.

Готівкову форму розрахунків застосовують:

- для розрахунків із працівниками (виплата заробітної платні, грошових компенсацій, премій, дивідендів, пенсій тощо);

- забезпечення нагальних господарських потреб (на придбання канцелярських товарів, оплату витрат на відрядження тощо);

- розрахунків із бюджетом і державними цільовими фондами;

- розрахунків між підприємствами - діловими партнерами (за матеріали, паливо тощо, але не більше, ніж 10000 грн. на день), за умови відсутності у них податкової заборгованості.

84. Форми безготівкових розрахунків. Вексель та акредитив.

У безготівкових розрахунках відсутній елемент фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які будуть поступати на його рахунок, у повне розпорядження банку. По суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку відносно вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів.

Види безготівкових розрахунків: 1) платіжними дорученнями; 2) акредитивами; 3) розрахунковими чеками (чеками); 4) розрахунками за інкасо; 5) іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначені рядом законів та інших актів, зокрема міжнародно-правовими.

Акредитив – це доручення клієнта (платника) – заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.

Вексель – це нічим не обумовлене письмове зобов’язання, яке оформлене у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто визначений у векселі платником останні поділяються на прості і переказні.

85. Поняття та ознаки кредиту, відмежування від позики, позички, лізингу.

В загальному правовому розумінні кредит – це фінансова послуга, яка полягає в передачі коштів, банківських металів на засадах повернення такої ж їх кількості, наданні відстрочки або розстрочки платежу.

Отже, згідно ст. 1054 ЦК України кредитний договір - єдина угода, з якої одночасно виникає як обов'язок банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто, кредитний договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Сторонами кредитного договору є: кредитор (банк або кредитна спілка) та позичальник (фізична або юридична особа).

Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним.  

На відміну від договору позики кредитний договір має укладатися у письмо­вій формі, незалежно від суми кредиту.  

Від договору позички договір кредиту відрізняється тим, що у користування передаються гроші, що визначені родовими ознаками, а не індиівідуально-визначена річ.

Відносно договору лізингу, то за цим договором одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'я­зується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без поперед­ньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціаль­но придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встанов­лених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Отже, договір лізингу передбачає відноситься до договорів з передачі майна у користування, предмет договору лізингу має індивідуально-визначені ознаки.

86. Поняття, види та суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно зі ст. 1 Закону від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», ви­значається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 р., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно з ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньо­економічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.

До видів зовнішньо­економічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іно­земним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та ін­ших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання ви­щезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України тощо…

Господарський кодекс (ст. 378) закріпив вужче коло суб'єктів ЗЕД, передба­чивши, що ними є (можуть бути) суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК (тобто господарські організації зі статусом юридичної особи, ство­рені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів) та громадяни України, іноземці та особи без гро­мадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

87. Загальні вимоги щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності, заходи тарифного та нетарифного регулювання.

Регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється, серед іншого, за допомогою економічних та технічних заходів оперативного регулювання, які можна умовно поділити на такі:

тарифні– ґрунтуються на використанні Митного тарифу України, затвердженого Законом України «Про Митний тариф України», а також особливих видів мита, передбачених Законами України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» та «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»;

нетарифні– автоматичне або неавтоматичне ліцензування, тарифні квоти, субсидування, повне або часткове ембарго, національні і міждержавні технічні регламенти, стандарти або процедури підтвердження відповідності, режим попередніх імпортних депозитів, обмеження строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями в іноземній валюті тощо.

Тарифні методи по-суті є економічними і діють через ринковий механізм. Вони спрямовані на підтримку вітчизняного виробника товарів шляхом запровадження механізмів здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності.

Нетарифне регулювання – це комплекс заходів заборонно-обмежувального характеру, що прямо або опосередковано обмежують імпорт іноземних товарів (послуг) на внутрішній ринок країни чи взагалі його забороняють.

Серед основ тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна виділити, зокрема такі:

принцип юридичної рівності і недискримінації

принцип верховенства закону

принцип обов’язковості,  ;

принцип стабільності  

принцип економічної обґрунтованості щодо встановлення податків і зборів  

принципи компетенції та єдиного підходу, що реалізуються шляхом встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів) 

До нетарифних заходів регулювання відносяться:

1. Заборони експорту та імпорту

2. Кількісні обмеження експорту та імпорту.

3. "Добровільні" обмеження експорту.

4. Антидемпінгові заходи

5.Технічні бар'єри.

6. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей.

7. Імпортний депозит

88. Базисні умови зовнішньоекономічних контрактів купівлі-продажу згідно ІНКОТЕРМС: поняття та групи.

При укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) обов’язковими є знання і використання міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів . (Правила ІНКОТЕРМС).  

Правила ІНКОТЕРМС розроблені з метою встановлення зводу Міжнародних правил щодо тлумачення найуживаніших торгових термінів що визначають умови торгових операцій та застосовуються у сфері зовнішньої торгівлі. За рахунок цього можна уникнути розбіжностей у тлумаченні таких термінів у різних країнах або ж, принаймні, у значній мірі зменшити їх. Оскільки ці правила являють собою сукупність основних обов’язків сторін з представлення, транспортування і страхування товарів на шляху від експерта до імпортера, що суттєво випливає на ціну контракту, вони називаються базисними умовами зовнішньоекономічного договору (контракту).

Згідно нової редакції ІНКОТЕРМС всі базисні умови розділяються на 4 групи. В основу їх класифікації покладено розбіжності в обсягах обов'язків контрагентів и доставці товару.

Перша група - «Е» (EXW) – має одну умову – «франко-завод», яка містить мінімум обов'язків для продавця і полягає лиш в наданні товару для покупця в місці з визначення продавцем. У другу групу – «F» включені умови, які вимагають від продавця обов'язки передати товар перевізнику, що вказаний покупцем. У третій групі – «С» об'єднані умови, згідно яких продавець повинен забезпечити перевезення продукції, але не зобов'язаний приймати на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару, чи нести які-небудь додаткові витрати, які би могли виникнути після відвантаження товару. Четверта група – «D» включає умови поставки, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виникнути при доставці товару в країну призначення покупця.

89. Механізм державного примусу для повернення в Україну валютної виручки від реалізації зовнішньоекономічних контрактів.

Механізм державного примусу для повернення в Україну валютної виручки від реалізації зовнішньоекономічних контрактів здійснюється відповідно до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 p.

Згідно Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

Порушення резидентами строків, передбачених статтями 1 і 2 Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

Державні податкові інспекції вправі за наслідками документальних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню.

У разі порушення резидентами строків, установлених Національним банком України відповідно до статті 3 Закону, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

90. Санкції за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у видах і формах, передбачених ст.ст. 33 і 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, іншими законами України та/або зовнішньоекономічними договорами (контрактами).
Відповідно до ст. 33 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та іншими законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:
- майнова відповідальність. Вона застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, що порушили закон, суб'єкти несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі;
- кримінальна відповідальність — вона застосовується лише у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
Згідно зі ст. 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” за порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:
- накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаних з ним законів України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України та/або рішеннями судових органів України;
- застосування антидемпінгових процедур у випадках здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності демпінгу;
- застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно зазначених в ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави;
- тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, здійснення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.

91. Поняття, значення та основні види правової роботи у господарському комплексі.

Правова робота в у господарському комплексі - система заходів для забезпечення прав і інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

Основні задачі правової роботи в сфері підприємництва:

1) забезпечення дотримання законності в діяльності господарюючого суб'єкта при реалізації його цілей;

2) захист його прав і законних інтересів при взаємодії з органами державної влади і керування, муніципальними утвореннями, контрагентами за договорами, із власником майна, працівниками й іншими суб'єктами, що вступають у взаємодію з цим суб'єктом підприємницької діяльності. Найбільш розповсюдженою формою правового забезпечення підприємницької діяльності є наявність в організаційно-управлінській структурі господарюючого суб'єкта юридичної служби.

У великих суб'єктах юридичні служби мають організаційно відособлені сектори: 1) договірно-правовий; 2) претензіонно-позовний; 3) корпоративний; 4) внутрішньої нормотворчості; 5) правового забезпечення трудових відносин.

Штат юридичних служб складають в основному юрисконсульти з вищою або середньою професійною освітою, а також економісти, бухгалтери, діловоди, що відповідають за конкретні складові правовий роботи.

Функції юридичних служб групують за наступними напрямками: 1) внутрішня нормотворчість і забезпечення законності організаційно-розпорядницької документації; 2) договірно-правова робота; 3) претензійно-позовна робота, 4) умовно-корпоративна робота; 5) забезпечення правовими засобами якості продукції, що випускається; 6) забезпечення соціального партнерства в організації, контроль за дотриманням трудового законодавства, участь у взаємодії з представницькими органами працівників; 7) формування правової культури організації.

92. Загальний порядок організації та функції юридичної служби на підприємстві (установі, організації).

Юридична служба - самостійна функціональна служба підприємства, що виконує контрольні функції за дотриманням чинного законодавства на даному підприємстві і надає правову допомогу керівникам, адміністрації та підрозділи підприємства у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням законодавства.

Основними завданнями, які покладаються на юридичну службу:

а) зміцнення законності та попередження правопорушень у діяльності підприємства;

б) активну участь у вирішенні питань правового забезпечення заходів щодо прискорення соціально - економічного розвитку;

в) забезпечення правовими засобами збереження майна підприємства, зміцнення трудової дисципліни, підвищення якості продукції, суворого дотримання договірної дисципліни;

г) захист прав і законних інтересів підприємства, трудящих;

д) правове виховання трудящих.

У великих суб'єктах юридичні служби мають організаційно відособлені сектори: 1) договірно-правовий; 2) претензіонно-позовний; 3) корпоративний; 4) внутрішньої нормотворчості; 5) правового забезпечення трудових відносин.

Штат юридичних служб складають в основному юрисконсульти з вищою або середньою професійною освітою, а також економісти, бухгалтери, діловоди, що відповідають за конкретні складові правовий роботи.

Функції юридичних служб групують за наступними напрямками: 1) внутрішня нормотворчість і забезпечення законності організаційно-розпорядницької документації; 2) договірно-правова робота; 3) претензійно-позовна робота, 4) умовно-корпоративна робота; 5) забезпечення правовими засобами якості продукції, що випускається; 6) забезпечення соціального партнерства в організації, контроль за дотриманням трудового законодавства, участь у взаємодії з представницькими органами працівників; 7) формування правової культури організації.

93. Поняття неправомірного поглинання та захоплення підприємств (рейдерства). Антирейдерські заходи з боку юридичної служби підприємства.

«Рейдер» (raider) — в перекладі з англійської означає компанію, що поглинає інші компанії, скуповуючи акції компанії–жертви з метою отримання її контрольного пакету.

Проаналізувавши чинне законодавство України, можна дійти висновку, що до сьогодні юридичного визначення термінів “рейдер” і “рейдерство” в Україні немає, воно не врегульоване жодними законодавчими нормами. Закріплення юридичного визначення терміна “рейдерство” як суспільно небезпечного діяння, його ознак та сутності дасть можливість відмежувати його від правових методів встановлення контролю над суб’єктами підприємництва.

Рейдерське захоплення підприємств спрямоване на неправомірне заволодіння власністю (майновими правами на власність підприємства: коштами; технікою; продукцією підприємства; зайнятими підприємством територіями; будинками й спорудами; засобами виробництва, бізнесом у цілому тощо. Рейдерство у економічному розумінні можна визначити як форму нелегального поглинання компаній, захоплення певних активів за ціною, що є набагато нижчою від їх ринкової вартості. Основною причиною рейдерства є небажання інвестора сплачувати справедливу ринкову вартість за придбання контролю за юридичною особою.

Антирейдерські заходи з боку юридичної служби підприємства можуть бути наступні: