Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва)

1. Підприємництво є самостійною діяльністю. 2. Підприємництво є добровільною діяльністю. 3. Підприємництво є систематичною діяльністю. 4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. 5.Підприємництво є господарською діяльністю. 6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами гос­подарювання (підприємцями). 7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються еконо­мічні й соціальні результати. 8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибут­ку.

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1. вільного вибору підприємцем виду підприємницької ді­яльності. 2. самостійного формування підприємцем програми діяль­ності, вибору постачальників і споживачів продукції, що вироб­ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, 3. вільного найму підприємцем працівників. 4. комерційного розрахунку та власного комерційного ризи­ку. 5. вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. 6. самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеконо­мічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на спій розсуд.

Існують обмеження щодо здійснення господарської діяльності. Їх можна поділити на наступні види:

1. обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад, проведення ломбардних операцій може здійснюватися повними товариствами);

2. обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта підприємництва (наприклад, діяльність, пов'язана і виготовлен­ням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видо­буванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);

3. обмеження, пов'язані з необхідністю придбання ліцензії.Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, містить­ся у ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;

4. обмеження діяльності, пов'язані із необхідністю придбан­ня патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування Податковим кодексом України).

4. Метод правового регулювання господарської діяльності.

Методи правового регулювання господарської діяльності - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповід­но до їхніх властивостей і цілей правового регулювання.

Розрізняють чотири основні методи. До них належать:

Метод владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів). Разом з тим він використовується будь-яким власником майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі ви­користання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника) і, відпо­відно, віддзеркалює інтереси власника;

метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й перед­бачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень     

метод координаціїзабезпечує прийняття юридично значущих рішень за зго­дою сторін, кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);

метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропози­цій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажа­ної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарюван­ня. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у тому числі відкритих акціонерних това­риств.

5. Джерела господарського права: поняття, види та система.

Джерела господарського права - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення гос­подарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

За формальною ознакою до нормативних актів, які входять до галузі господарського законодавства, належать: Конституція України, Господарський кодекс України, закони України, постанови Верховної Ради України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міні­стрів України, укази та розпорядження Президента України, норма­тивні акти міністерств, державних комітетів, комісій та інших цен­тральних органів виконавчої влади (правила, накази, інструкції тощо), акти територіальної (локальної) дії місцевих рад та держадміністрацій із господарських питань.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різни­ми критеріями: а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регу­лювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою норматив­них актів система господарсько-правових актів складається з:

• положень Конституції України

•  законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце се­ред яких посідають кодифіковані акти

• постанов Верховної Ради України

• указів Президента України: від 12.03.1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган дер­жавної виконавчої влади»;

• актів Уряду України, що поділяються на такі види:

• постанови Кабінету Міністрів України

• відомчих нормативних актів,

• регіональних нормативних актів,

• локальних нормативних актів,

• Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

6. Господарсько-правові норми: структура, види.

Господарсько-правові норми - це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.

До загальних ознак належать:

• встановлення господарсько-правових норм компетентними органами

• офіційний, тобто встановлений законом порядок прийняття таких норм

• фіксація таких норм у спеціальних правових документах

• адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб

    Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфіч­ною ознакою, що виокремлює їх від норм інших галузей права, як зміст: вони міс­тять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення госпо­дарської діяльності та/або організації, управління такою діяльністю).

Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх кла­сифікації, зокрема, за критерієм структури норми на: (1) норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція) і (2) норми з неповною структурою. Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість) своєю чергою поділяються на:

• норми-заборони

норми-принципи (загальні принципи господарювання);

• норми-визначення

• компетенційні норми

• техніко-економічні норми

• норми-рекомендації

7. Історія та тенденції розвитку науки господарського права. Спори навколо кодифікації господарського законодавства.

В 30-і роки Л.Я. Гінзбург та Є.Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єди­ного господарського права - обґрунтовували необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, включаючи до кола її суб'єктів і громадян, які вступають у майнові від­носини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-і роки і наявність серед опо­нентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в право­знавстві А.Я. Вишинського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.

Отже, у зазначену добу на сторінках юридичної літератури широкого по­ширення набула господарсько-правова концепція. Її прихильники ствер­джували, що внаслідок втручання держави у приватно-майнові відно­сини стираються межі між приватним і публічним правом та відбува­ється процес утворення нового права, яке отримало назву — господар­ське. Проте, вже у 1938 р. під впливом політичної ідеології було від­кинуто концепцію господарського права, що змусило правову науку тимчасово відмовитися від теоретичних досліджень у цій сфері. Тільки наприкінці 40-х років XX ст. починає відбуватися «реанімація» господарсько-правової концепції. Безумовно, науковці радянської доби зробили значний внесок у розвиток теорії господарського права. Утім, під впливом змін соціально-економічних умов та орієнтирів економіч­ного розвитку відбулося оновлення (модернізація) цієї теорії.

Сьогодні думки вчених стосовно питання про те, що становить со­бою господарське право, не є однозначними. Одні науковці не визнають господарське право як самостійну галузь права, та вважають його інте­грованим законодавством, що перебуває на межі багатьох юридичних та економічних галузей. Другі — вважають, що значний масив норм, які регулюють господарські відносини, є частиною цивільного права. Треті — переконані, що господарське право є самостійною галуззю права, існування та специфіка якої визначається передусім предметом її регулювального впливу та метою, задля якої він здійснюється.

8. Методи та форми державного регулювання господарських відносин.

Процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:

1. Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.

2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3. Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.

Існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі (економічні).

Адміністративні методи значно обмежують свободу економіч­ного вибору, а часом її виключають, у той час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністра­тивними методами.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних фор­мах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здій­снення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточ­ними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (вста­новлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, вияв­лення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

9. Положення Конституція та інших нормативно-правових актів України, що передбачають державний вплив на економіку.

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановле­них Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарю­вання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага.

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарюван­ня здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України, визна­чається Господарським кодексом України та іншими актами господарського за­конодавства.

Так у цій сфері в останні роки створений цілий блок господарського законодавства України, що включає Господарський кодекс, Цивільний кодекс, закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльнос­ті» від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991р., «Про рекламу» від 03.07.1996 р. тощо.

В основному, правові обмеження в державному регулюванні під­приємницької діяльності виражаються у встановленні різних правових обтяжень суб'єктів підприємництва. Це, зокрема, необхідність легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (обов'язок суб'єк­тів підприємництва здійснити державну реєстрацію відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізич­них осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.), ліцензування (обов'язок одержати ліцензію на здійснення видів діяльності, зазначених у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської ді­яльності» від 01.06.2000 р.), дотримання правил про забезпечення безпеки і якості товарів, робіт і послуг (обов'язок одержати відпо­відний сертифікат відповідно до Закону України «Про підтверджен­ня відповідності» від 11.07.2001 р.) тощо.

10. Поняття та форми участі держави у господарських відносинах.

Взаємовідносини між державою і підприємництвом є комплекс­ними і динамічними, змінюються в часі. Через динамічність су­спільства взаємовідносини між підприємництвом і державою по­стійно знаходяться у стані зміни, унаслідок чого іноді важко про­вести межу між публічним (суспільним) і приватним секторами. Сфери підприємництва і держави є різними, але вони перетинають­ся, що зокрема, виявляється в їхніх цілях. Підприємництво пере­слідує основну мету одержання прибутку, у той час як держава захищає суспільні інтереси в цілому. Складні взаємовідносини між підприємництвом і державою мають значний вплив на розвиток економіки і громадського життя.

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку, у межах якої суб'єк­ти підприємництва мають певну свободу. Ці правила закріплені в ряді законів України: «Про захист економічної конку­ренції», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регу­лювання ринку цінних паперів», «Про фінансові послуги і держав­не регулювання ринку фінансових послуг», «Про рекламу» тощо.

Відповідно до ст. 12 ГК основними формами участі держави у діяльності суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

11. Державна регуляторна політика: поняття, значення та процедури.

Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, встановлені Законом Укра­їни «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (далі — Закон).

У ньому державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначена як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання

Метою правового забезпечення державної регуляторної політики є створення правопорядку у сфері господарювання.

Забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає: встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; підготовку аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизацію регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.

12. Сутність та складові поняття легалізації (легітимації) господарської діяльності.

Легітимація суб'єктів господарської діяльності— це підтвер­дження державою законності входження суб'єктів підприємництва у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент — державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентуван­ня); два елементи — державну реєстрацію і ліцензування (для за­няття видами діяльності, що потребують ліцензування); три еле­менти — державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патенту­вання).

Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності — також лі­цензування і патентування.

Згідно зі ст.14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

13. Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців — засвідчення факту створення або припинення юридич­ної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу під­приємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюється в За­коні України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприємців».

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців включає, зокрема: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — під­приємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та ви­писки з Єдиного державного реєстру.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи; інформацію з документами, що підтверджують структуру власності засновників — юридичних осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб — власників істотної участі цих юридичних осіб.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

14. Порядок державної реєстрації змін в установчі документи та зміни відомостей про суб'єктів господарювання.

Порядок внесення змін в установчі документи здійснюється згідно ст. 29 За­кону України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприємців».

Для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридична особа повинна подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення про внесення змін до установчих документів.

У разі внесення змін до статуту, які пов’язані із зменшенням статутного капіталу додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи —додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення громадянина померлим.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною найменування юридичної особи додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані із зміною мети установи додатково подається копія відповідного судового рішення.

15. Порядок державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання

Порядок державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання здійснюється згідно з Розділом VI ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприємців».

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця проводиться у разі: прийняття фізичною особою — підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; смерті фізичної особи — підприємця; постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця.

Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця є: визнання фізичної особи — підприємця банкрутом; провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність фізичної особи — підприємця за зазначеним місцем проживання.

Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи — підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності фізична особа — підприємець або уповноважена нею особа повинні подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заяву про припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем; документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття фізичною особою — підприємцем рішення щодо припинення підприємницької діяльності.

Строк державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем.

16. Порядок ліцензування та патентування господарської діяльності.

Ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцен­зій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та лі­цензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцен­зійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцен­зійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Перелік близько 60 видів діяльності, що не можуть здійснюва­тися без ліцензії, визначений у Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (далі — Закон), що є основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензу­вання.

Перший етап процедури ліцензування — звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу лі­цензії.

Другий етап процедури ліцензування — розгляд заяви та при­йняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі.

Згідно з ч.8 ст. 10 Закону заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.

Третій етап — видача ліцензії. З одержанням ліцензії суб'єкт гос­подарювання, що є здобувачем ліцензії, здобуває статус ліцензіата.

Видачу ліцензії регламентує ст.14 Закону, згідно з якою орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Патентування — умова здійснення деяких видів підприємниць­кої діяльності, зазначених у Законі «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», що означає необхідність одержання торгового патенту у встановленому законодавством порядку. На сьогоднішній день умови отримання торгового патенту встановлюються Податковим кодексом України.

17. Поняття та види суб'єктів господарського права.

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учас­ники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єктам господарського права притаманні наступні ознаки:

• безпосереднє здійснення господарської діяльності

• створення(набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у вста­новленому законом порядку

• наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладе­ної на нього господарської діяльності

наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпо­середньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість госпо­дарських товариств, комерційні банки та ін.); • суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управ­ління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, ор­гани місцевого самоврядування та їх виконкоми)

18. Поняття та види підприємств, теорія "персоніфікації підприємств" ("господарчого органу").

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство— це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними озна­ками:

1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колек­тивної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територі­альної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання май­на різних форм власності).

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвести­ції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК розрізняє: підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підпри­ємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%); іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%).

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу:

• малими (незалежно від форми власності) (менше 50 осіб і 500 тис євро)

• великими підприємствами (більше 1000 осіб і 5 млн євро)

• усі інші підприємства вважаються середніми

 Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фон­ду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприєм­ства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):

• унітарне підприємство створюється одним засновником, • корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше за­сновниками за їх спільним рішенням (договором).

Творці і прихильники теорії "персоніфікації підприємства" бачать у власникові підприємства лише "першого слугу підприємства". Практична мета цієї теорії — обмежити відповідальність власника підприємства за борги останнього розмірами майна самого підприємства.

19. Установчі документи суб'єктів господарювання.

Установчі документи - це своєрідний Закон для конкретної юридичної особи.

В залежності від організаційно-правової форми юридичної особи, необхідними для нього установчими документами є:

• статут (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, кооперативи, державні комерційні підприємства, казенні підприємства, комунальні унітарні підприємства, приватні підприємства статутні об'єднання підприємств);
• засновницький договір (повні товариства, командитні товариства, договірні об'єднання підприємств);
• індивідуальний або спільний установчий акт (установа за ЦК).

Законодавчі акти України встановлюють деякі спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи. Так, ст. 142 ЦК встановлює вимоги щодо договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, який не є установчим документам.

Це договір, за яким сторони (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по створенню юридичної особи, умови передачі їй свого майна та участі в її діяльності. В договорі визначаються також умови та порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з його складу.

Можна виділити декілька ознак статуту як локального акту: визначає правовий статус конкретної юридичної особи має індивідуальний характер; за колом осіб поширює свою дію на засновників (учасників), працівників юридичної особи; затверджується, змінюється самою юридичною особою; не повинен суперечити закону, але може містити також норми, які не суперечать закону; набирає законної сили з моменту державної реєстрації.

Статут акціонерного товариства повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, строк та порядок та виплати дивіденства наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

20. Правовий статус державних, в тому числі казенних підприємств.

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерцій­не підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - дер­жавне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).

Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу.

Ознаки:

• господарська організація унітарного типу;

• функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за держав­ним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оператив­ного управління;

• функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве мі­ністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підпри­ємство;

• управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособо­вим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;

Казенне підприємство - це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає прива­тизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

Основними рисами казенного підприємства є такі:

• господарська організація унітарного типу;

• здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднан­ня з комерційною чи без такого поєднання);

функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (ві­домство);

• діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабіне­том Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має вклю­чати, крім загальних положень, положення про обов'язкову звітність казенно­го підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою та відповідаль­ність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;

• належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативно­го управління.

21. Поняття, види та історія виникнення господарських товариств.

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фі­зичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським ко­дексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), За­коном України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».

Залежно від особливостей створення, правового статусу засновників та учас­ників, порядку управління, організаційної структури та інших ознак господарські товариства можуть мати такі форми (хоча законодавець їх визначає як види): по­вне товариство (ПТ), командитне товариство (КТ), акціонерне товариство (АТ), товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ), товариство з додатковою від­повідальністю (ТДВ).

22. Правовий статус, види та порядок створення акціонерного товариства.

Акціонерне товариство (АТ) - це таке господарське товариство, статут­ний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартос­ті, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товари­ства, у межах вартості належних їм акцій.

Порядок створення АТ визначається ст. 9 ЗУ «Про акціонерні товариства».

Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:

1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;

2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

3) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

7) оплата засновниками повної номінальної вартості акцій;

8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;

10) подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

11) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

До акціонерних товариств належать:

відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

23. Правовий статус товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це таке господарське това­риство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) - це таке госпо­дарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначе­них установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також майном учасників у визначеному статутом товариства кратному розмірі до вкладу кожного з них.

24. Правовий статус командитного та повного товариств.

Командитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть по його боргах додаткову відповідальність усім своїм майном, на яке за за­коном може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

Основні риси:

• різновид господарського товариства, що належить до персональних това­риств;

• спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про господарські товариства» (статті 75-83);

• наявність двох категорій учасників як мінімум по одному учаснику кожної категорії:а) повних учасників і б) вкладників;

• установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в това­ристві лише одного повного учасника - установчим документом, відповід­но до ЦК (ч. 3 ст. 134), є підписаний такою особою меморандум;

• відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його форму­вання повними учасниками (ці питання регулюються засновницьким до­говором /меморандумом);

• обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;

• відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюєть­ся повними учасниками;

• порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;

• правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання;

• можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.

Наявність у командитному товаристві двох категорій учасників (повні учас­ники та вкладники) зумовлює необхідність визначення відмінностей в їх право­вому становищі.

Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додат­кову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Основні риси:

• різновид господарського товариства;

• спеціальне регулювання: ГК України (частини б і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74);

• установчий документ - засновницький договір;

• відсутність законодавчих вимог про розмір і порядок формування майна, що регулюється засновницьким договором;

• відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;

25. Правовий статус господарських об'єднань, холдингів та промислово-фінансових груп.

Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підпри­ємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм влас­ності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-127), законами: «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про банки та банківську діяль­ність» (статті 9-13), «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це таке господарське об'єднання, яке створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для забезпечення виробництва кінцевої продукції.

Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125); Законом України від 21.11.1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні» (далі - Закон). З 09.09.2010 цей Закон та ст.125 ГК втратили чинність відповідно до ЗУ «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні" та внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 09.09.2010 № 2522-VI. А отже з цієї дати в України більше нема ПФГ.

Відповідно до ст. 1 Закону «Про холдингові компанії в Україні» холдингова компанія — акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств.

Особливості правового статусу ХК:

Закон передбачає спеціальний порядок реєстрації холдингових компаній, що має встановлюватися Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації (Держкомпід­приємництва) забезпечує ведення Державного реєстру холдингових компаній України як складової Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Рішення про утворення ХК (відповідно до ст. 4 Закону) приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв) та оформляється відповідним договором.

      Статутний фонд ХК формується за рахунок вкладів засновників у фор­мі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забез­печення діяльності ХК; при цьому частка у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК, не повинна перевищувати 20% статутного фонду ХК.

26. Правовий статус виробничих, в тому числі сільськогосподарських кооперативів.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» (далі – Закон) кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Кооператив є юридичною особою.

Основні види кооперативів також встановлюються Законом України «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно - збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Сільськогосподарський кооператив, відповідно до Закону України від 10.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» (далі – Закон) визначається як добровільне об'єднання фізичних і юридичних осіб (членів) в іншу юридичну особу на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу. Відповідно, він є виробничим або обслуговуючим. Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) розглядається як підприємство, створене для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства, з обов'язковою трудовою участю його діяльності.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути: житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

27. Правовий статус біржових організацій.

Універсальне поняття біржі в господарському законодавстві України відсут­нє, оскільки правове становище двох основних видів бірж - фондової і товар­ної - регулюється різними нормативно-правовими актами - Законом України від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу» та Законом України від 23.02.2006 р. «Про цін­ні папери та фондовий ринок».

Можна виділити такі спільні кваліфікуючі ознаки біржі будь-якого виду:

• зазвичай корпоративні засади створення та діяльності (організація корпо­ративного типу), що передбачає створення кількома (для фондової біржі, що створюється у формі акціонерного товариства чи товариства з обме­женою відповідальністю, - щонайменше 20) особами, які після державної реєстрації біржі набувають статусу учасника біржі; управління біржею за допомогою системи органів, вищим з яких є загальні збори членів біржі;

• спеціальний предмет діяльності, некомерційної за своїм характером, - орга­нізація торгів на біржі, зосередження попиту та пропозиції на певне майно (продукцію, товари чи цінні папери), сприяння формуванню їх біржового курсу (шляхом біржового котирування цін на підставі реєстрації цін, що виникають стихійно на окремій біржі з урахуванням укладених біржових угод); збирання й обробка інформації товарів (цінних паперів), що допус­каються до торгів на біржі, регулювання біржових операцій (порядку укла­дення біржових угод);

• заборона здійснювати комерційне посередництво;

• можливість отримання плати за послуги, що надаються біржею за встанов­леними нею цінами (відповідно до встановленого нею розміру плати) з ме­тою забезпечення основної діяльності й покриття пов'язаних з нею витрат;

• наявність власного майна, що формується за рахунок внесків учасників та інших джерел, передбачених на підставі закону статутом біржі;

• обов'язковість двох локальних документів, на підставі яких функціонує біржа, - статуту біржі та правил біржової торгівлі (правил фондової біржі щодо порядку організації та проведення біржових торгів);

• особливий порядок укладення угод на біржі, що визначаються правилами торгівлі на біржі, а також розгляду спорів, пов'язаних із біржовими угодами.

Узагальнення зазначених ознак дозволяє дати визначення біржі -- як некомерційної господарської організації корпоративного типу, що забезпечує організацію та проведення торгів на біржі й укладення за результатами торгів біржових угод, а також може надавати за плату пов'язані з основною діяльністю послуги (крім ко­мерційного посередництва).

28. Правовий статус структурних підрозділів вітчизняних та іноземних підприємств.

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарської організації (ВП) - це суб'єкт внутрішньогосподарських відносин без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

Характерними рисами цих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських від­носин є:

• спеціальне регулювання: ст. 64 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (стат­ті 23-25) та ін.;

• наявність у ВП статусу суб'єкта внутрішньогосподарських відносин і, від­повідно, відсутність прав юридичної особи;

• наявність статусу юридичної особи у господарської організації (ГО), що створила ВП;

• належність ВП до організаційної структури ГО, що його створила;

• визначення повноважень ВП в установчому та внутрішніх документах ГО, до організаційної структури якої належить ВП;

• обсяг повноважень ВП визначається в положенні про нього, що затверджу­ється ГО, яка його створила;

• керівництво ВП здійснюється одноособовим керівником, який у зовнішніх відносинах може діяти від імені ГО, до організаційної структури якого він належить, у межах і на підставі довіреності, підписаної керівником цієї ГО;

• майнова основа діяльності ВП - майно, закріплене за ним ГО, що відобра­жається в актах бухгалтерського обліку та інвентаризації;

• залежність ВП у майновому та організаційному відношенні від ГО, до струк­тури якої він входить і за рішенням якої створюється;

• територіальна відокремленість ВП від ГО, до структури якої він входить;

• діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

• здійснення господарської діяльності ВП від імені ГО, до структури якої він входить;

• відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай ГО, до структури якої входить ВП;

• ліквідація ВП здійснюється за рішенням ГО, до структури якої він вхо­дить.

29. Поняття та види правового режиму майна господарських організацій.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи не­матеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використо­вуються у діяльності суб'єктів господарських відносин і відображаються в їх ба­лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Основним правовим режимом майна господарських організацій є право власності.

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з при­воду привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері еко­номіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, викорис­тання власником свого майна у власних інтересах.  

Похідними правами від права власності у господарському праві є:

а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права влас­ності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вима­гає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

30. Право господарського відання та оперативного управління.

Право господарського відання передбачає, що державне комерційне підприємство володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обме­женням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати май­нові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне під­приємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управ­ління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів - лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних за­садах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;

Право оперативно­го управління передбачає: а) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна зі значним об­меженням повноважень щодо розпорядження майном (аналогічними до тих обмежень, що встановлені для державних комерційних підприємств); б) специфіку відповідальності (згідно з ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), а субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе держава (ця обставина ви­ключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).

31. Право промислової власності в господарських відносинах.

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать: винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; компіляція даних (бази даних); виконання; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об'єкти, передбачені законом.

32. Правовий режим інвестицій в Україні, порядок та правові наслідки реєстрації іноземних інвестицій.

Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства Укра­їни з метою отримання прибутку.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвес­туванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України; в) при вкладенні коштів в об'єкти при­ватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів; будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті; корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до зако­нодавства України або законодавства інших країн, виражених у конверто­ваній валюті; цінних паперів та їх похідних; грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій ва­люті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена екс­пертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на корис­тування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті під­тверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжна­родними торговельними звичаями; інших цінностей, інвестування в які не заборонено законодавством України.

Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або упо­вноважена ним в установленому порядку особа (далі - заявник) подає органу державної реєстрації документи.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.

33. Поняття, функції та види господарських зобов'язань та договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) від­носин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію госпо­дарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кре­дитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здій­сненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчини­ти певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визна­ються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господар­ською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійсни­ти на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язаннясуб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та пу­блічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178).

Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямо­вані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загаль­ногоспод