Попереджувально-стимулююча функція Штрафна функція

Компенсаційно-відновлювальна функція як провідна (на наш погляд) в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта (учасника) господарських відносин.

Сигналізаційна функція - проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи

Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів

62. Склад господарського правопорушення.

В класичному складі правопо­рушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона) третій елемент (об'єктивна сторона правопорушення) складається з протиправної поведінки, нега­тивних її наслідків та причинного зв'язку між ними, а четвертий елемент (суб'єктивна сторона правопорушення) - ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків (вина, мотиви, цілі).

Проте в господарському праві згадані складові об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення мають бути присутні при засто­суванні, як правило, такої форми відповідальності, як відшкодування збитків. В ін­ших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій - ще й вини. Проте відповідно до Господарського кодексу України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських від­носин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або дого­вором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для не­допущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності).

Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному резуль­таті господарської діяльності - порушення ліцензійних умов, перевищення лімі­тів природокористування, наприклад.

При відшкодуванні збитків необхідна наявність вини порушника та всіх еле­ментів об'єктивної сторони правопорушення, яка включає: протиправну поведінку - тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору; наявність збитків - втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) ви­трат суб'єкта господарювання і неотриманого прибутку

63. Оперативно-господарські санкції, відмежування від інших способів самозахисту цивільних прав.

Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи економічного впливу кредитора на господарюючого суб'єкта-боржника (правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника чи зменшення його шкідливих наслідків.

Характерні риси цих санкцій: застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах; застосовуються на розсуд кредитора в односторонньому порядку; передбачаються законом або договором; мета застосування - захист інтересів кредитора; виражаються переважно у заходах організаційного характеру; юридичні підстави застосування - договір;

Перелік оперативно – господарських санкцій, що їх сторони можуть передбачити в договорах, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК, а саме: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Цей перелік, згідно ч. 2 цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно – господарські санкції.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною.

64. Штрафні санкції у сфері господарювання.

Штрафні санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Штрафними, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі.

Як ми вже зазначали, розрізняють три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами: штраф у твердій сумі. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція в разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконане Тобто це санкція, розмір якої збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

65. Поняття та склад збитків, що підлягають стягненню за господарські правопорушення.

Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу Укра­їни. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, спла­чені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх розміру: а) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, зазвичай (якщо інше не передбачено законом або договором) враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задо­волення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збит­ків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку - на день подан­ня до суду відповідного позову про стягнення збитків; б) у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, враховують­ся ціни, що існували на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

Проте суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, виходячи з конкретних обставин, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкоду­ванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу не­виконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

66. Адміністративно-господарські санкції майнового характеру.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організа­ційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються ком­петентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених за­коном випадках.

До них відносяться: обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усу­нення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передба­чених ст. 246 ГК випадках тощо); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності»); скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК); примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємниць­кої діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням); застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК); припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК); застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; ви­знання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після пога­шення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продо­вження своєї попередньої діяльності).

67. Адміністративно-господарські санкції організаційного характеру.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи май­нового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До та­ких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська кон­фіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у перед­бачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу: в процентному або кратному відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою ком­петентних органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та кон­курентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); д) юридична підстава - закон.

68. Поняття та ознаки комерційного розрахунку.

Комерційний розрахунок - економічний механізм реалізації суспільної власності та метод планового господарювання, як складову частину системи управління.

Як метод господарювання комерційний розрахунок є елементом економічного управління і полягає в: координації громадських інтересів з інтересами підприємств; порівняння витрат і результатів господарської діяльності; забезпечення безпосередній прямого зв'язку між ефективністю і доходами членів колективу; державному впливі на підприємства за допомогою економічних інструментів - податки, кредит, державні замовлення і контракти.

Основними принципами комерційного розрахунку є: економічна самостійність; самоокупність і самофінансування; матеріальна зацікавленість у підвищенні ефективності господарської діяльності; повна економічна відповідальність за результати роботи; контроль за діяльністю підприємств з боку держави і кредитно-фінансової системи.

Отже, комерційний розрахунок - це метод господарювання, реалізує на рівні підприємства - товаровиробника товарно-грошові відносини.

Господарський розрахунок в умовах ринкових відносин є модифікацією комерційного розрахунку, що реалізується на рівні структурних підрозділів підприємства. Виходячи з цього розуміння, терміни господарський розрахунок, внутрішньогосподарський розрахунок, внутрішньовиробничий госпрозрахунок - синоніми одного поняття.

69. Поняття, причини та наслідки банкрутства. Підстави порушення справи про банкрутство.

Згідно з ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

З економічної точки зору банкрутство – це неспроможність продовження суб’єктом господарської діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості.

Ознаки банкрутства:

1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною харак­терною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку).

2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фак­тичного стану).

3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспро­можність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми бор­гових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визна­чений ч. 4 ст. 205 ГК).

4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усу­ненню попри здійсненим судовим заходам з відновлення платоспроможності суб'єкта, що зумовлює застосування спеціальної судової процедури - ліквідацій­ної процедури, спрямованої на ліквідацію заборгованості банкрута.

Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.

Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про бан­крутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менше трьохсот міні­мальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.

Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про бан­крутство є:подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про бан­крутство з комплектом передбачених законом документів.

70. Поняття і роль приватизації, державна програма приватизації. Правові способи приватизації.

Приватизація розглядається в економічному і юридичних значеннях. В економічному значенні приватизація– це трансформація державної власності у приватну або колективну, державних засобів виробництва, переважно основних фондів у державній і на цій основі створення умов ринкової системи господарювання. У кінцевому рахунку це зменшення ролі держави у прямому безпосередньому управлінні виробництвом.

Приватизація в юридичному розумінні – це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності на користь фізичних та юридичних осіб. Які можуть бути його покупцями.

Соціально – економічна роль приватизації відображена у таких принципах її проведення: законності (дотримання законів України «Про приватизацію державного майна», «Про господарські товариства», «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і т. д.); державного регулювання та контролю за проведенням приватизації і післяприватизаційною діяльністю; платності відчуження державного майна; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; додержання антимонопольного конкурентного законодавства (демонополізація підприємств); відкритості та прозорості, повного, своєчасного і достовірного інформування потенційних інвесторів про порядок та об’єкти приватизації.

Закон України від 04.031992 p. «Про приватизацію майна державних підприємств», (далі – Закон про приватизацію), встановив правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.

Правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон України від 03.1992 р. «Про приватизаційні папери», який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. Було прийнято ряд законів про особливості приватизації в окремих галузях виробництва (агропромисловому комплексі, оборони) підгалузях (незавершеного виробництва) і об’єктів (підприємств акціонерної компанії «Укррудпрому», підприємств нафтопереробної промисловості тощо).

Відповідно до ст. 15 Закону про приватизацію приватизація майна державних підприємств може здійснюватися такими способами: продажу об'єктів приватизації на: аукціоні, за конкурсом, у тому числі лише із застосуванням приватизаційних паперів; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

71. Об'єкти та суб'єкти угод приватизації, стадії приватизаційного процесу.

Об’єкти приватизаційних відносин (приватизації) з точки зору права власності – це майно підприємств як цілісних майнових комплексів державної, республіканської (Автономної Республіки Крим) і комунальної власності, які підлягають приватизації.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону про приватизацію належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань; земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Вказані об’єкти відповідно до Державної програми приватизації класифікуються таким чином:

Група А – цілісні майнові комплекси державних орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства

Група В– цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб Група Г – цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.Група Д – об’єкти незавершеного будівництва, законсервовані об’єкти.Група Е – акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (утому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном .Група Ж – незалежно від вартості об’єкти охорони здоров’я, освіти, культури, мистецтва та проси, фізичної культури і спорту.

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.

Суб’єктами приватизації, відповідно до ст. 6 Закону про приватизацію є: державні органи приватизації; покупці (їх представники); посередники.

Продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами, та є їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України; юридичні особи інших держав.

72. Порядок оренди державного та комунального майна.

У разі якщо предметом договору оренди є державне або комунальне майно, то такий договір має певні особливості, а саме:

Спеціальне правове регулювання відносин, які складаються в процесі укладення та виконання договору оренди державного та комунального майна: ГК України (статті 287-289), Закон від 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного та комунального майна»,.

Орендодавцями щодо державного та комунального майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо ціліс­них майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбаче­них законом.

Обмеження щодо об'єкта оренди на підставі закону (такі обмеження встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»).

Спеціальний порядок укладення договору оренди, що передбачає кілька ета­пів: а) подання претендентами на укладення договору орендодавцеві заяви, про­екту договору оренди та комплекту необхідних документів, згідно з Переліку документів, які подаються орендодавцеві для укладення договору оренди майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 14.11.2005 р. № 2975; б) у разі надходження однієї заяви - прийняття орендодавцем за по­годженням (у передбачених законом випадках) із заінтересованими органами рі­шення про укладення договору оренди або про відмову за наявності передбачених законом підстав (прийняття рішення компетентним органом про приватизацію відповідного об'єкта; включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади; відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду; відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповід­ним майном, на виділення структурного підрозділу; інші передбачені закон підста­ви; в) організації та проведення орендодавцем в установленому порядку конкурсу на визначення орендаря - у разі надходження заяв від двох і більше претендентів і за умови відсутності поданої в установлений термін заяви господарського товари­ства, створеного членами трудового колективу підприємства/його структурного підрозділу, якому надається пріоритетне право на укладення договору оренди).

Істотними умовами договору оренди відповідно до ст. 10 Закону «Про оренду державного та комунального майна» є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації). Його оцінка.

Відновлення орендованого майна та умови його повернення: у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди; якщо орендар допустив погір­шення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна ста­лися не з його вини; орендар має право залишити за собою проведені ним по­ліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди; якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендо­ваного майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди; вартість поліпшень орендованого майна, зробле­них орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.

73. Загальна характеристика антимонопольно-конкурентного законодавства.

Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльно­сті, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів. 2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини, у яких беруть участь суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин, якщо результат їх діяльності проявляється лише за межами України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою Ук­раїни.

Структуру антимонопольно-конкурентного законодавства України складають норматив­но-правові акти різної юридичної чинності: закони України, укази Президента України, по­станови Верховної Ради України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, норма­тивні документи, що затверджуються Антимонопольним комітетом України як самостійно, так і разом з іншими міністерствами й відомствами.

74. Антиконкурентні узгоджені дії: поняття та прояви.

Антиконкурентні чи монополістичні зловживання - це поведінка (зазвичай дії) учасників економічної конкуренції, спрямована на недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, що в кінцевому підсумку призводить (може призвести) до монополізації товарних ринків.

  Проявами антиконкурентних узгоджених дій може бути: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом про­давців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; застосовування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами гос­подарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та ін­шими чесним звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються пред­мета цих угод; суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарю­вання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

75. Домінуюче (монопольне) становище: поняття та види зловживання ним.

У відповідності до ст. 1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі — Закон), монопольне становище – це домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.

Суб’єкт господарювання відповідно до ст. 12 Закону, займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступ інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка кого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також монопольним (домінуючим) може бути визнане становище суб'єкта господарюванням якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам (тягар доведення цього факту покладено на АМК та його територіальні відділення).

76. Правове обмеження концентрації суб'єктів господарювання.

Економічну концентрацію можна визначити як поглинання, злиття, приєднання та всі інші засоби встановлення одним суб'єктом господарювання контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта.

Учасниками концентрації, згідно зі ст. 23 Закону, визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, що набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, чи суб'єкти господарювання, стосовно яких набувається або повинен бути контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання.

77. Недобросовісна конкуренція: поняття та прояви.

Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, які здійснюються в рамках господарської діяльності та виконуються з наміром вплинути конкурентну ситуацію. Торговими та іншими чесними звичаями, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України прийнятого 16.01.2003 р. (надалі – ЦК) вважаються правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі або має характер правових аксіом.

Виділяють наступні ознаки недобросовісної конкуренції: недобросовісна конкуренція, на відміну від монополістичної діяльності, може здійснюватися лише активними діями; такі дії будуть розглядатися як правопорушення, якщо вони суперечать не тільки положенням чинного законодавства, але і звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності, справедливості; суб'єктами недобросовісної конкуренції можуть бути лише суб'єкти господарювання; метою активних дій є набуття переваг у підприємницькій діяльності; у результаті дії конкурентам можуть бути заподіяні збитки або нанесена шкода їх діловій репутації.

78. Поняття та види цін, порядок їх встановлення.

Ціна – це грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (товару) визначений показниками затрат виробництва, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання.

Згідно зі ст. 632 ЦК, статтями 189-191 ГК за способом встановлення, а також залежно від руху товару виробник-споживач, встановлюються види цін і тарифів:

• вільні (ринкові) ціни і тарифи встановлюються суб'єктами господарювання самостійно, відповідно до кон'юнктури ринку, за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Рівень таких цін визначається механізмом попиту на пропозиції;
• граничні ціни і тарифи – максимальні або мінімальні ціни, які встановлені органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
• ціна аукціонна - ціна товару, офіційно зареєстрована в ході проведення аукціону. Може істотно відрізнятися від ціни ринкової, тому що відбиває унікальні. рідкісні властивості й ознаки товару. Ціна аукціонна у значній мірі залежить від попиту і пропозиції на запропонований до продажу товар;
• державні (регульовані) ціни – ціни, порядок формування, встановлення га застосування яких визначається відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
• державні фіксовані ціни та тарифи встановлені відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування у абсолютній величині і не можуть бути змінені суб'єктами господарювання;
• закупівельні ціни – ціни за якими здійснюється заготівля сільськогосподарської продукції у сільськогосподарських підприємствах, фермерів, особистих селянських господарств;
• заставні ціни – ціни попередньо визначені на сільськогосподарську продукцію, які встановлюються відповідно до затратами на її виробництво;
• індикативні ціни – ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення рахунків, визначених згідно законодавством України;
• оптові ціни – ціни фактичного продажу (реалізації) товару (з урахуванням знижок, надбавок) підприємством – виробником (постачальником) суб'єктам господарювання для їх подальшого продажу (реалізації), яка включає в себе, собівартість, прибуток і ПДВ;
• підакцизні ціни – ціни високорентабельні товари, які очевидно не є грошовим виразом їх вартості;
• роздрібні ціни – ціни, за якими здійснюється продаж (реалізація) товарів безпосередньо громадянам, юридичним особам та іншим споживачам для їх кінцевого використання, незалежно від форми розрахунків;
• трансферні ціни – ціни у внутрішньогосподарських відносинах між філіями, представництвами і структурними підрозділами суб’єкта господарювання;
• звичайні ціни – ціни, склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладання договору.

79. Система та повноваження державних органів по контролю за цінами.

Державне регулювання цін – це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

З метою забезпечення цінового регулювання держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Кабінет Міністрів України, Мінекономіки, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

80. Поняття та види банківської (фінансової) діяльності.

Фінансова діяльність у сфері господарювання - це діяльність, пов'язана з обігом коштів (фінансів). Вона може здійснюватися суб'єктами господарю­вання на професійних засадах з метою задоволення відповідних потреб інших осіб (професійна фінансова діяльність). Різновидами такої діяльності є грошо­ве та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжна діяль­ність у сфері фінансів і страхування, а суб'єктами такої діяльності є фінансові установи.

Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюєть­ся організаціями зі спеціальним правовим статусом - банками. Банківська систе­ма України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність.

81. Суб'єкти банківської (фінансової) діяльності. Види та організаційно-правові форми банківських установ.

Відповідно до ч. 2 ст. 334 ГК банки — це фінансові уста­нови, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення відповід­них банківських операцій) в сукупності є банківською діяль­ністю.

Дещо ширше визначення поняття «банк» містить ст. 1 За­кону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність», згідно з якою банк — банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції:залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи — юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком за­лучення вкладів.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до закону.

Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані — ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Банки у своїй діяльності керуються ГК, законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами. Суб’єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово “банк” без реєстрації цього суб’єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

Банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.

82. Правова природа та порядок укладання (припинення) договору на розрахунково-касове обслуговування (договору банківського рахунку).

Договір банківського рахунку – це банківський договір, за яким одна сторона (банк або інша фінансова установа) зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст.1066 ЦК України).

Договір відноситься до договорів про надання фінансових послуг і складає і зобов’язання щодо касового обслуговування, ведення розрахунків, а також зберігання й облік грошових коштів у безготівковій формі. Договір банківського рахунка слід розглядати як самостійний вид цивільно-правового договору, оскільки він має свою предметну визначеність (безготівкові кошти), суб’єктний склад (обов’язкова участь банку у якості послугонадавача), зумовлене цими факторами спеціальне коло обов’язків банку (приймати і зараховувати на рахунок кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум та проведення інших операцій по рахунка).

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний

Сторонами договору виступає банк та клієнт.