Об'єкти цивільних правовідносин

Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовідносин є дискусійним.

Об’єкт цивільних правовідносин визначають як:

1) благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи;

2) фактичне відношення, на яке впливає правове відношення.

Деякі правознавці вважають, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. Робиться висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового відношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин.

              Отже, об'єктом цивільного правовідношенняє матеріальні або нематеріальні блага (явища та предмети навколишнього світу), з приводу якихвиникаютьцивільні правовідносини.

У науковій літературі часто поняття «об'єктицивільних прав» і «об'єктицивільнихправовідносин» ототожнюються (О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова).

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага тощо.

Речі, у тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають "майном". Продукти творчої діяльності в сукупності з особистими немайновими правами іноді іменують також "ідеальними благами".

Зміст цивільних правовідносин. Цивільне суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок.

Юридичний зміст цивільного правовідношення - це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Так як ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то їх називають "суб'єктивними цивільними правами і обов'язками".

Цивільне (суб'єктивне) право- цеміра можливої поведінки уповноваженого суб'єкта, що забезпечується юридичними обов'язками інших учасників цивільних відносин і слугує для задоволення його інтересів.

Цивільне суб'єктивне право є досить складним явищем, що має свою структуру, може поділятися на частини, складатися з повноважень (правомочностей) - окремих юридичних можливостей, що становлять разом міру дозволеної поведінки.

До суб'єктивного права, як правило, входять три правомочності.

1) право вимагати від іншої особи виконання обов'язку, тобто право на "чужі" дії;

2) право на "свої" позитивні дії, тобто, можливість власної юридично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

3) право вимагати захисту - можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов'язаної особи.

Деякі науковці пропонують виокремити ще четверту правомочність у складі суб'єктивного права - можливості користуватися певним соціальним благом (М. Матузов). Втім, необхідності в цьому немає, оскільки вона охоплюється іншими зазначеними правомочностями.

Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство використовує поняття "цивільний інтерес".

“Кожна особа має право на захистсвогоінтересу, який не суперечитьзагальним засадам цивільногозаконодавства (частина 2 статті 15 Цивільного кодексу України)

Цивільний інтерес - блага, прагнення, потреби особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але спрямовані на виникнення або збереження останніх та є предметом цивільних відносин.

Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог.

За рішеннямКонституційного судуУкраїни у справі № 1-10/2004охоронюваний законом інтересмає на метізадоволенняусвідомленихіндивідуальних і колективних потреб, алевиходить за межізмістусуб’єктивного права та регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавецьвважаєнеможливимабонедоцільним. При цьому він не можесуперечитиКонституції і законам України, суспільнимінтересам, загальновизнаним принципам права.

Цивільний обов'язок - це адресована зобов'язаному суб'єкту вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта.

Більшістюцивілістівсуб'єктивнийцивільнийобов'язокрозуміється як необхідністьвчиненнясуб'єктомпевнихдійабоутриманнясуб'єктомвідїхвчинення (бездіяльність). «Суть обов'язківполягає в тому, щосуб'єктмаєвико-нуватипевнідії, прийняті ним добровільночипокладені на нього законом, або ж утримуватисявід них» (Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У 2 т. Т. 1. Загальначастина / А. Ю. Бабаскін, Т. В. Боднар, Ю. Л. Бошицький та ін.; За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Ін Юре 2003. —с.69).

Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповноваженого суб'єкта, так і в інтересах усієї держави в цілому. Він, таким чином, є гарантом їхнього здійснення.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права, виступаючи його своєрідною зворотною стороною. Отже, в структурі юридичного обов'язку можна виділити такі елементи:

1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов'язку;

3) необхідність зобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб'єктивне право. Думається, що перший обов'язок - вчинити певні активні дії або утриматися від них - містять у собі і необхідність не перешкоджати уповноваженому суб'єкту у користуванні своїм суб'єктивним правом, а саме - це пасивний юридичний обов'язок. Активний обов'язок - це обов'язок здійснити ті дії, котрі вимагаються від зобов'язаної сторони у правовому відношенні.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають декілька прав і обов'язків. Наприклад, в тому ж договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках крім основного зобов'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання.