ФІЗІОЛОГІЧНА ОСНОВА ВІДЧУТТІВ

Тема : Відчуття.

ПЛАН:

1. Поняття про відчуття.

2. Фізіологічні механізми відчуттів.

3. Класифікація відчуттів.

4. Властивості відчуттів.

5. Закономірності відчуттів.

Цілі:

Навчальна –вміти визначати сутність процесу відчуттів, його механізми та закономірності.

Виховна –формування у студентів бажання вивчити особливості діяльності власних органів відчуттів.

Розвивальна – розвиток прагнення удосконалювати діяльність власних органів відчуттів.

Студент має:

Знатипоняття про відчуття, фізіологічні механізми відчуттів: аналізатор, рефлекторна дуга, рефлекторне кільце; про види відчуттів: слухові, зорові, смакові, нюхові, шкіряні (дотику, температурні); екстеріоцептивні, інтеріоцептивні, пропріоцептивні, кінестезичні та органічні; про модальність (якість), інтенсивність, тривалість, локалізованість; про основні закономірності відчуттів: пороги чутливості, адаптація, взаємодія, сенсибілізація, контраст, синестезія.

Вмітикористуватися одержаними знаннями, вміти практично досліджувати особливості відчуттів.

Література

1. Ананьев Б.Г.Теория ощущений, — Л., 1961,

2. Кравков С.В.Очерк общей психофизиологии органов чувств. — М.; Л.. 1946.

3. Леонтьев А.Н. Проблема возникновеня ощущения // Проблеми развития психики М., 1972.

4. Мили Дж., Мили М.,Чувства животних и человска / Пер. с англ. — М., 1966.

5. Общая психология / Под ред. А.В.Петровского. —- М.. 1986.

6. Общая психология / Под ред. В.В.Богословского. А.Г.Ковалева, А А.Стспанова. — М., 1981.

7. Петровский А.В,Введение в психологию. — М., 1995.

8. Психология / Под ред. Г.С. Костюка. — К-, 1968.

9. Рубинштейн С.Л.Основы общей психологии: В 2 т. — М., 1989

10. Скороходова О.И.Как я воспринимаю и представляю окружающяй мир. — М., 1954.

МЕТОДИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАНЯТТЯ

ПОНЯТТЯ ПРО ВІДЧУТТЯ

Про багатство навколишнього світу, про кольори, запахи, музичні тони та шуми, вагу предметів, про спрагу та голод ми дізнаємося завдяки органам чуття. За допомогою органів чуття людський організм отримує у вигляді відчуттів різноманітну інформацію про стан зовнішнього і внутрішнього середовища. Відчуття з'являються внаслідок впливу матерії на органи чуття. Вони є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в мозку людини. У відчуттях інтегруються пізнавальні, емоційні та регулятивні аспекти психічного.

Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Вивчення розвитку пізнавальної діяльності а еволюції тваринного світу (у філогенезі) й у дитини (а онтогенезі) показує, що відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому середовищі. Низькоорганізовані тварини відображають тільки окремі, такі, що мають безпо­середнє значення для їхньої життєдіяльності, якості предметів і явиш. Новонароджена дитина в перші тижні життя теж реагує лише на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також у тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений — заспокоює, червоний — збуджує. Із двох однакових з вагою ящиків, пофарбованих у білий і чорний колір, перший здається легшим. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус.

Не випадково в слові "чутливість" закладена характеристика пізнавальної функції відчуттів, і слова "відчуття" і "почуття" (переживання) мають однаковий корінь.

Органічні відчуття перебувають у співвідношенні з об'єктами зовнішнього світу, викликають бажання, вони є джерелом вольового імпульсу. Рухи й дії, спрямовані на досягнення мети, регулюються відчуттями, які необхідні для побудови дії. Таким чином, відчуття забезпечують життєдіяльність людини.

Відчуття, сприймання — пронеси чуттєвого пізнання. Це такий ступінь чуттєвого відображення дійсності, коли знання про світ безпосередньо пов'язані з впливом предметів на органи чуття. В процесі діяльності, на практиці людина здобуває перші чуттєві знання про навколишні предмети, якості та властивості їх, про власне тіло. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи, а тому чуттєві форми відображення спільні для людини і тварини.

Слід відзначити, що відчуття, сприймання й уявлення с як у тварини, так і в людини, але вони не тотожні. Праця і мова в процесі антропогенезу (походження людини) сформували специфічно людські відчуття, сприймання та уявлення. Вони відрізняються від подібних образів у тварин за змістом (людина відображає соціальні умови життя суспільства, предмети, створені в процесі праці, і через них природу, на яку вона активно діє); за фізіологічними механізмами (відчуття, сприйманні й уявлення людини виникають у взаємодії образу і слова в специфічно людській першій сигнальній системі); за роллю в процесі пізнання (у деяких тварин це вища форма орієнтування, у людини — лише початковий ступінь пізнання).

Другий ступінь пізнання — абстрактно-теоретичне мислен­ня — характерний тільки для людини. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких склався на основі трудової діяльності, а також культури багатьох поколінь людей.

Відчуття це є не єдиною формою відображення світу. Більш високі форми чуттєвого пізнання, сприймання та уявлення. Вони не можуть бути зведені до суми або комбінації відчуттів. Кожна з форм відображення своєрідна, але без відчуттів, як початкової форми відображення, будь-яка пізнавальна діяльність неможлива. Відчуття є джерелом наших знань про світ і про нас самих.

ФІЗІОЛОГІЧНА ОСНОВА ВІДЧУТТІВ

Відчуття можуть виникнути пише при безпосередній дії подразника на органи чуття. За своїм походженням вони, як і кожне психічне явище, мають рефлекторний характер.

Предмети і явища об'єктивної дійсності впливають на периферичні частини аналізаторів через різні види властивої їм енергії (світлової, механічної, хімічної тощо). У процесі роз­витку живих істот різні аналізатори пристосувалися до сприймання певних видів енергії (зоровий — світлової, слу­ховий — звукової; нюховий — хімічної та ін.), яка збуджує їх і викликає відповідну дію. В периферичних частинах аналі­заторів утворилися спеціальні органи, які допомагають організ­мові виділяти різні особливості діючих на нього подразників. Так зоровий диференціює особливості оптичних подразників, слуховий — акустичних тощо.

Фізіологічною основою відчуттів с нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор.

За І. П. Павло ви м, аналізатор складається з трьох частин;

1) периферичної (рецептора), який є спеціальним трансформатором зовнішньої енергії в нервовий процес;

2) провідникової;

3) центральної, або мозкової частини.

Орган чуття — анатомо-фізіологічиий апарат, розташо­ваний на периферії тіла або на внутрішніх органах, сприймає дію певних подразників Із зовнішнього і внутрішнього се­редовища. Головною частиною кожного органа чуття є закінчення чутливого нерва, які називаються рецепторами (від лат. — приймач). Такі органи чуття, як око, вуха, об'єднують десятки рецепторних закінчень. Периферичний відділ аналізатора реагує на певний вид фізичної енергії і перетворює її на нервове збудження. Око реагує на коливання електромагнітних хвиль, вухо — на коливання повітряних хвиль тощо.

Дія подразника на рецептор викликає нервовий імпульс, який доцентровими (аферентними) нервовими шляхами передається до кіркових клітин аналізатора. Відповідна ж реакція передасться по еферентному (руховому) нерву. Мозкова частина — вищий відділ аналізатора. Саме тут і виникають відчутті. Мозковий кінець аналізатора складається з ядерної частини, клітини якої мають чітку локалізацію, і розсіяних клітин, локалізованих у різноманітних місцях кори. І.П.Павлов зазначав, що ядро мозкового кінця аналізатора виконує функцію тонкогоаналізу та синтезу, наприклад, диференціює звуки за висотою. Розсіяна ж його частина пов'язана з функцією грубого аналізу, наприклад, розрізненням музичних звуків і шумів.

Чутливість, тобто здатність мати відчуття, в елементарних проявах вроджена і є безумовно-рефлекторною. Дитина, котра щойно з'явилася на світ, уже реагує на зорові, звукові та деякі інші подразники. Але все багатство людських відчуттів є результатом розвитку й виховання. Фізіологічні механізми високої чутливості до звуків рідної мови, до гами різно­кольорових і музичних тонів формуються і розвиваються за життя, шляхом утворення нових нервових зв'язків. Таким чином, діяльність аналізатора є умовио-рефлекторною.

Сучасне розуміння рефлексу як кільцевого механізму розкриває надзвичайну складність нервових процесів, які викликають відчуття. Подразник викликає в аналізаторі, який перебуває в стані збудження, умовно-рефлекторну перебудову чутливості, пристосування її до діючого сигналу. Це пристосування досягається шляхом таких рефлексів, які встановлюють певний рівень чутливості організму до подразнення.

Відчуття завжди пов'язане з відповідною реакцією: або з рухом, або з перебудовою негативних процесів. Рухові імпульси, що здійснюють відповідну реакцію, своєю чергою викликають потік чутливих нервових імпульсів, які сигналізують про ефект пристосувальної реакції. В аналізатор надходить новий ряд імпульсів. Описане явище дістало назву зворотної аферентації

Необхідно наголосити на ролі слова у функціонуванні аналізаторних механізмів і розвитку відчуттів. Відображаючи ту чи іншу особливість конкретного предмета або явища об’єктивної дійсності, людина називає її словом, що надає відчуттю певної визначеності й чіткості. Називання особливостей об'єктів допомагає їх виділяти, диференціювати різні властивості навколишніх предметів і явищ.

Роль другосигнальних зв'язків неоднакова в різних видах відчуттів і залежить від ступеня їх розчленованості. Це виявляється і в кількості назв, що є в мові для позначення різних особливостей тих чи інших відчуттів. Так, малорозчленоване відчуття, наприклад відчуття болю, характеризується, як зазначає І.М.Сєченов, невеликою різноманітністю назв. Навпаки, розчленовані відчуття, наприклад зорові, слухові, які дають "мінливі за формою чуттєві показники через мінливість форм подразнення", визначаються великою кількістю слів, якими характеризуються різні особливості їх. Досконалість органів чуття засвідчується кількістю прикметників, якими людина позначає різні аспекти утворюваних у неї відчуттів.

Через відчуття здійснюється також просторове відображен­ня світу, механізм якого формується впродовж усього життя людини. Як показують дослідження, бій пов'язаний з активним пересуванням людини у просторі й розвивається в досвіді.

Отже, фізіологічний механізм відчуттів може бути охарактеризований як механізм умовно-рефлекторної діяльності аналізаторів, який виникає на базі обмеженої кількості безумовних рефлексів. У першосигнальні механізми відчуттів людини включається діяльність другої сигнальної системи.

КЛАСИФІКАЦІЯ ВІДЧУТТІВ

Ще давні греки розрізняли п'ять органів чуття і відповідні їм відчуття: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні. Сучасна наука значно розширила уявлення про види відчуттів людини. В наш час налічується близько двох десятків різноманітних аналізаторних систем, які відбивають вплив зовнішнього й внутрішнього середовища на рецептори. Щоб краще розібратися у цій різноманітності наших відчуттів, їх необхідно класифікувати.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю або відсутністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні рецептори. Зір, слух, нюх належать до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття — контактні.

За розташуванням рецепторів прийнято поділяти відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. — зовнішній) — відображають якості предметів і явиш навколишнього світу, і рецептори їх знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. — усередині) — їх рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їх стан, до них відносять органічні відчуття;

в) пропріоцептивиі (від лат. — власний) — рецептори їх розмішені в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення нашого тіла в просторі. Це кінестетичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяються на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких даний орган пристосований і які за звичайних умов збуджують його (наприклад, світло — для ока, звукові коливання — для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які зазвичай не збуджують його (наприклад, світло —для вуха, механічна дія — для ока тощо).

ВИДИ ВІДЧУТТІВ

Така класифікація дає змогу згрупувати види відчуттів у системи й уявити їх зв'язки та взаємозалежності. Охарактеризуймо основні види відчуттів.

Зорові відчуття. Зорові відчуття відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око — орган чуття зі складною анатомічною будовою. Світлові хвилі, які відображає предмет, заломлюючись, проходять через кришталик ока і фокусуються на сітківці у вигляді зображення. Для ока характерною с велика рухливість, яка забезпечується трьома парами м'язів, що рухають його в різких напрямках. Рухи очей, а також повороти голови збільшують можливості зорового аналізатора схоплювати велику кількість об'єктивних подразників, що звідусіль діють на нього.

Око за допомогою рухів моделює подразник, ніби знімаючи з нього зліпок. На це вперше звернув увагу І.М.Ссченов, котрий у такому разі порівнює око зі щупалами, що охоплюють предмет з усіх боків. Рухи очей бувають різні (рухи стеження, стрибкоподібні та іл.).

Найважливішою складовою ока є сітківка, яка за допомогою зорового нерва з'єднується з великими півкулями головного мозку. Закінчення зорового нерва розрізняються за формою і функціями, рецептори, які за формою нагадують колоочки, пристосовані до відображення кольору. Вони розташовані в центрі сіткової оболонки і являють собою апарат денного зору. Нервові закінчення у вигляді паличок відображають світло. Вони розташовані навколо колбочок, ближче до краю сітківки. Це апарат присмеркового зору. Відчуття кольору і світла мають свої аналізаторні системи.

Зі сказаного вище зрозуміло, що можна вирізнити дві великі групи зорових відчуттів: відчуття ахроматичні (безбарвні, які відображають перехід від білого до чорного через масу відтінків сірого кольору) і відчуття хроматичні (барвисті, які відображають світлову гаму з численними відтінками і переходами кольорів).

Відчуття кольору характеризується тоном, яскравістю, світлістю й насиченістю. Людське око здатне розрізняти до 500 відтінків.

Відображення кольору значно збагачує пізнавальні можливості людини. Щоб у цьому переконатися, досить порівняти, як рекомендує психолог С.В. Кравков, сприймання лугу, вкритого квітами, з чорно-білим фотознімком його. В кольорових відчуттях яскраво виражений емоційний тон: не випадково говорять про теплий і холодний колір.

Досліджено, що чорний колір сигналізує про небезпеку, пригнічує. Зелений колір — колір рослин — заспокоює, як сигнал живого. Голубий колір асоціюється з відкритим прос­тором. Він може заспокоювати, викликати радість, але може спричинити й занепокоєність. Червоний викликає збудження, почуття небезпеки.

На вплив кольору на емоційний стан людини зважають при фарбуванні робочих приміщень. Колір стін класної кімнати має відповідати вимогам психології і технічної естетики, викликати бадьорий настрій у школярів. І навпаки, в спальній кімнаті для дітей — заспокоювати. Емоційний вплив кольору широко використовується в мистецтві.

Зоровий аналізатор дає змогу розрізняти яскравість кольору і цим сприяти вирізненню предмета з тла. Чорне на білому або біле на чорному дуже добре видно. Цей закон контрасту покладений в основу розрізнення плоских чорно-білих зображень. Чим гірше освітлений предмет і чим далі розташований від людини, тим більшим має бути контраст для безпомилкового розрізнення подразника. Закон контрасту ставить певні вимоги до схем, плакатів, наочних посібників, виконаних як в ахроматичних, так і в хроматичних кольорах (кольоровий контраст).

Слухові відчуття. Слухові відчуття також мають велике значення в житті людини. Вони допомагають їй правильно орієнтуватись у навколишньому середовищі й регулювати власні дії.

Чутливі закінчення слухового нерва розташовані у внутрішньому вусі (завитку зі слуховою мембраною і чутливими волокнами). Зовнішнє вухо (вушна раковина) вловлює звукові коливання, а механізм середнього вуха передає їх завитку. В основі збудження чутливих закінчень у завитку лежить прин­цип резонансу: різні за довжиною і товщиною закінчення слухового нерва починають рухатися (резонують) за однакової кількості коливань на секунду. Коливання — це рух пружних тіл, який передається до вуха повітряним середовищем.

Повітряна хвиля, що викликає слухові відчуття, має форму синусоїди і характеризується довжиною й амплітудою, або розмахом. Від довжини хвилі залежить частота коливань: чим довша хвиля, тим менша частота коливань. Людське вухо сприймає повітряні хвилі в межах від 16 до 20 000 коливань за секунду. Коливання з частотами, що лежать поза цими межами, людина не чує. Так, ми не чуємо коливань з частотами, нижчими за 16 коливань за секунду, відомих під назвою інфразвуків, і з частотами, вищими від 20 000 коливань за секунду, що називаються ультразвуками.

Розрізняють три види слухових відчуттів: мовні, музичні та шуми. В цих видах відчуттів звуковий аналізатор виділяє чо­тири якості звука; силу (або інтенсивність), висоту, тембр, тривалість у часі.

Слухові відчуття мають велике значення в усній мові. В процесі оволодіння мовою і користування нею у людини виробляється фонематичний слух, тобто чутливість до звуків мови. Він формується протягом життя залежно від мовного середовища, в якому виховується дитина В основі дуже тонкої Диференціації звуків мови лежить утворення тимчасових зв'язків, умовних рефлексів, які, адекватно відбиваючи акустичні подразники, дістають підкріплення і таким чином набувають значної міцності. Відмінність між звуками різних мов дуже невелика, проте людина виявляє досить велику чутливість до їх особливостей, оволодіваючи ними з раннього віку. Так, наприклад, я українській і російській мовах приголосні звуки можуть вимовлятися твердо і м'яко і від цього часто залежить значення слова. Для людей, що не володіють цими мовами, таке диференціювання звуків становить великі труднощі. Оволодіння іноземними мовами передбачає вироблення нової системи фонематичного слуху. Здатність до опанування іноземних мов чималою мірою визначається розвинутим фонематичним слухом. Фонематичний слух помітно впливає і на. грамотність писемного мовлення, особливо в початковій школі. Музичний слух також є соціальним явищем. Можливість естетичної насолоди музикою закладена в емоційному тоні, пов'язаному зі звуком. Добре відомо, що окремий звук може бути приємним або неприємним. Але ж між цим елементарним емоційним станом і здатністю насолоджуватися музичними творами лежать століття розвитку музичної культури людства. Музичний слух виховується і формується так само, як і мовний.

Шуми менш соціально значущі для людини. Шуми можуть викликати певний емоційний настрій (шум дощу, вітру), іноді є сигналом небезпеки (шипіння змій, кроки наближення ворога). В шкільній практиці доводиться стикатися з негативним впливом шуму: він заважає виділити у свідомості корисні сигнали — слова, втомлює нервову систему. Не випадково у великих містах оголошено боротьбу з шумом на вулицях.

Вібраційні відчуття. Вібраційна і слухова чутливість мають загальну природу відображення фізичних явищ. Вібраційні відчуття відображають коливання пружного середовища. Цей вил відчуттів називають "контактним слухом". Спеціальних вібраційних рецепторів людина не має, втім, відображати вібрацію зовнішнього і внутрішнього середовища здатні всі тканини організму.

У житті людини вібраційна чутливість підкорена слуховій та зоровій. Пізнавальне значення вібраційної чутливості зростає в тих видах діяльності, де вібрація є сигналом пошкодження якоїсь машини. Для глухих і сліпоглухих вібраційна чутливість компенсує втрату зору та слуху. Так, сліпоглухоніма Ольга Скороходова слухала музику, поклавши руху на рояль, або по кроках чула, хто зайшов до кімнати.

На організм здорової людини короткочасна вібрація може впливати тонізуюче, і навпаки — тривала Й інтенсивна вібрація втомлює людину і здатна викликати больові явища.

Нюхові відчуття. Подразниками, що викликають нюхові відчуття, є мікроскопічні частини речовини, яка потрапляє в носову порожнину разом з повітрям, розчиняється в носовій рідині та діє на рецептор. У цілої низки тварин це основний рецептор, він тісно пов'язаний із задоволенням потреб у їжі, паруванні, самозбереженні.

У житті людини нюхові відчуття не мають такого значення, як зорові і слухові. Вони мало сприяють орієнтуванню у навколишньому середовищі. Нюхова чутливість тісно пов'язана зі смаковою, допомагає розпинати якість їжі. Нюх попереджає про несвіжість їжі, про небезпеку для організму повітряного середовища, дає змогу в окремих випадках розрізняти хімічний склад речовини.

У деяких випадках, коли це пов'язано з умовами діяльності людини і тренуванням, нюхова чутливість сягає значної досконалості (приміром, у дегустаторів, пожежників, працівників парфумерних фабрик тощо). Неабиякого розвитку нюх набуває у сліпих і сліпоглухих людей.

Завдяки органам нюху людина відчуває велику кількість різноманітних запахів; визначаються вони хімічною природою тих речовин, які стали їх джерелом. Тому й називають їх відповідно до об'єкта: "запах сіна", "запах первоцвіту", "запах троянди", "запах бензину" тощо.

Смакові відчуття Смакові відчуття тісно пов'язані з нюховими, їх поєднує спільна роль у процесі харчування. Смакові відчуття, як і нюхові, підвищують апетит людини. Не випадкове Гі анатомічне сусідство їх органів: периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів розташовані поруч і поєднуються один з одним. Аналізуючи якість їжі, смакові відчуття виконують також і захисну функцію. Особливістю динаміки смакових відчуттів с їх тісний зв'язок з потребою організму в харчуванні. При голодуванні смакова чутливість підвищується, при ситості — знижується.

Органом смаку є язик. Виділяються чотири основних якості смакових подразників: кисле, солодке, гірке, солоне. Як вважають дослідники, з комбінації цих чотирьох відчуттів, до яких приєднуються мускульні рухи язика, саме й виникає гама смакових відчуттів.

Шкіряні відчуття. У шкіряних покривах людини функціонують самостійні аналізаторні системи: тактильна (відчуття тиску, доторку), температурна (відчуття холоду або тепла). Всі види шкірної чутливості належать до контактної чутливості.

Тактильна чутливість нерівномірно розподілена по всьому тілу. Найбільшою вона є на слизовій оболонці язика, губ, на долонях і кінчиках пальців. У взаємодії людини з навколишнім середовищем тактильні відчуття відіграють велику роль, оскільки сигналізують про присутність того чи іншого под­разника, який стикається з поверхнею тіла. Тактильні відчуття відображають важливі властивості предметів об'єктивного світу: рівність, шершавість, твердість, м'якість, сухість, вологість тощо. Істотною умовою відчування цих властивостей с рух дотикових органів, і передусім рук. Він дає змогу найрізноманітнішими способами вступити в контакт із предметами і краще відображати їх властивості. Дотик надає можливість відображати форму, просторове розташування предметів і в цьому відношенні, на думку І.М.Сєченова, с чутливістю, па­ралельною зору.

Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей, позбавлених зору. Завдяки дотикові вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.

Коли натиснути на поверхню тіла, то цей тиск може викликати больові відчуття. Рецепторні закінчення больової чутливості розташовані під шкірою дещо глибше, ніж тактильні. В місцях великого скупчення тактильних рецепторів больових рецепторів менше. Якщо тактильна чутливість дає знання про якості предмета, то больові відчуття сигналізують організму про необхідність відірватися від подразника і мають виразний негативний емоційний тон. Як показали експериментальні дослідження, в больових відчуттях відображаються інтенсивність подразника, його якість, місце дії. Больова чутливість дає сигнал про шкоду, завдану організму.

Наступний вид шкіряної чутливості — температурні відчуття; відчуття тепла та холоду. Температурна чутливість регулює теплообмін між організмом і навколишнім середовищем. Розташування рецепторів тепла та холоду по шкірі нерівномірне. Найбільш чутлива до холоду спина, найменш — груди. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явиш.

Органічні відчутті. Велика кількість рецепторних закінчень цих відчуттів розташована на внутрішніх органах. Відчуття, що виникають від них, утворюють органічне почуття (самопочуття, як ми його називаємо) людини. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легень тощо.

Усі внутрішні органи мають свої рецептори (провідні шляхи, що зв'язують їх з великими півкулями головного мозку). Органічні відчуття є складовим моментом інтероцептивних безумовних і умовних рефлексів. Органічні відчуття викликаються імпульсами, що йдуть від внутрішніх органів. Це стосується відчутті» голоду, спраги, пов'язаних із задоволенням потреби в їжі і питті.

Органічні відчуття характеризуються недостатньою якістю, нечіткістю, непевною локалізацією. Тому І.М.Сєченов називав їх "темними чуттями".

Виникнення органічних відчуттів супроводжується переживаннями негативних емоцій, а зняття їх пов'язане з позитивним емоційним станом людини. У здорової людини, казав І.М.Сєченов, це "валове почуття загального доброго стану", а у хворої — "почуття загального нездужання".

Статичні відчуття. Статичні, або гравітаційні, відчуття відображають статику тіла, Його рівновагу, положення тіла в просторі.

Рецептори їх розташовані у вестибулярному апараті внутрішнього вуха. Різкі і швидкі зміни положення тіла відносно землі (гойдання на гойдалках, морська качка) призводять до запаморочення, "морської хвороби".

Психофізіологічні дослідження показали, що нормальна робота статичного аналізатора необхідна для відображення простору іншими аналізаторами, зокрема зору. Якщо подразнювати вестибулярний апарат електричним струмом, то зорове сприйняття ліній зміщується в горизонтальному напрямку. Освоєння космосу людиною зумовлює її інтерес до вивчення статичної чутливості в стані "невагомості". Досліди свідчать, що зміни роботи вестибулярного апарату в стані "невагомості" призводять до емоційних зрушень: почуття страху (від падіння вниз) змінюється почуттям радості і щастя. Змінюється форма предметів, що сприймаються зором: вони збільшуються, розпливаються, стають менш барвистими. Але внаслідок тренувань у людини розвивається здатність точно відтворювати світ у цьому стані.

Кінестезнчні відчуття (від гр. "кінезис" — рух, "айстезис" — відчуття). Кінестезичними відчуттями називають відчуття рухів і положення окремих частин власного тіла.

Кінестезичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням м'язів, розтягуванням зв’язок, тертям суглобів. Периферична частина являє собою ряд вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розмішених у суглобово-м'язовому апараті. В результаті цих відчуттів складається знання про силу, швидкість, траєкторію рухів частин тіла.

Велика кількість рухових рецепторів розташована в пальцях рук, язику, губах, оскільки  цими органами необхідно здійснювати точні й тонкі робочі та мовні рухи. Кінестетичні відчуття, які йдуть від мовного апарату, І.П. Павлов називав "базальними компонентами мови", тобто вважав, що вони лежать в основі діяльності другої сигнальної системи. Рука, яку І.М.Ссченов називав "щупальцем", є надзвичайно важливим органом пізнання предметного світу. За допомогою руки людина, особливо на перших порах її індивідуального розвитку, знайомиться з багатьма особливостями навколишніх предметів і явищ. Долонна поверхня руки, як зазначав І.М.Сєченов, дає нам відомості про форму предметів, нагадуючи в цьому відношенні сітківку ока. Рукою ми пізнаємо об'єм предметів, їх вагу, товщину, силу їх механічного впливу, їх рух, певну віддаленість, розміщення тощо. Рука коригує діяль­ність інших органів чуття, наприклад зору, а в сліпих замінює його.

Великої досконалості досягає дотик, що здійснюється двома руками (бімануальний дотик). Він має асиметричний характер, функції правої та лівої руки не збігаються, а відрізняються залежно від характеру об'єкта, цільової спрямованості сенсорної дії. У правшів у більшості випадків переважає права рука.

Зрозуміло, що розвиток кінестетичних відчуттів є одним із важливих завдань навчання. Уроки малювання, кресленні. фізкультури, праці, читання мають плануватись з огляду за можливості та перспективи розвитку рухового аналізатора. Не менше значення для оволодіння рухами має їх естетичний бік. Тому необхідно танцювати, займатися художньою гімнастикою, фехтуванням та іншими видами спорту, що розвивають красу, легкість рухів.

Особливе значення мають мовні кінестезії. Завдання педагога — виправляти помилки кінестезії при вимові слів, формування правильного моторного образу слова підвищує мовну культуру, поліпшує грамотність писемної мови. Навчання іноземної мови вимагає вироблення таких мовних кінестезій, які не характерні для рідної мови. Тому педагогу необхідно стежити за правильною вимовою фонем, формуванням мовних звуків відповідно до вимог мови, яку вивчають.