ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ БЛОК

(1880 – 1921)

Олександр Олександрович Блок — російський поет-символіст, ще за життя став класиком літератури і значною мірою визначив шлях її подальшого розвитку. Поезію ХХ століття неможливо уявити без Блока — з його вільним, сміливим даром, світлим і одночасно трагічним світовідчуттям людини на межі двох століть, з його причетності до долі Росії і Всесвіту. Шлях О. Блока — автора "Стихов о Прекрасной Даме" і революційної поеми "Двенадцать" – це безупинний рух до світла й істини. Йому ніколи не зраджує "безстрашна щирість" в оцінці самого себе і подій. Творча спадщина О. Блока відрізняється жанровим розмаїттям: це книги віршів (1898—1916), поеми "Возмездие" (1908—1913), "Соловьиный сад" (1915), п'єси "Балаганчик" (1906), "Роза и крест" (1916), статті "Интеллигенция и революция" (1918), "Крушение гуманизма".

Структура "трилогии вочеловечения" О. Блока.Лірика О. Блока — явище унікальне в російській поетичній культурі. При всьому розмаїтті її проблематики, відмінності ранніх віршів від подальшої творчості, вона виступає як єдине ціле, як один розгорнутий в просторі і в часі твір, як відображення пройденого поетом шляху. На цю особливість вказував і сам О. Блок, назвавши свою лірику "трилогией вочеловечения" і автобіографічним "романом в стихах". При підготовці першого видання тритомника (1911—1912) О. Блок поклав в основу загальні принципи "автобіографічної трилогії", що не зазнавали істотних змін при наступних виданнях. Структура трилогії відбиває внутрішню логіку творчого росту поета і "присвячена одному колу почуттів і думок", якому він "відданий". Тут мова йтиме про останнє видання (1918–1921).

У перший томлірики (1898—1903) увійшли три цикли: "Ante lucem" ("До света"), "Стихи о Прекрасной Даме", "Распутье". " Стихи о Прекрасной Даме " займають у ньому центральне місце.

Тема кохання —основна в збірнику — розробляється під впливом ідей В. Соловйова. Містичне поклоніння Вічній жіночості, Світовій душі, що, втілившись у реальний образ земної жінки, через духовне відновлення врятує світ від катастрофи, збігається в О. Блока з конкретними почуттями до Л. Д. Менделєєвої — нареченій, а пізніше дружині поета ("Предчувствую Тебя…", "Вхожу я в темный храм", "Я, отрок, зажигаю свечи").

Ліричний герой О. Блока.Ідея двох світів, що протиставляє скорботне — тут і прекрасне — там, святість піднесених неземних ідеалів, розрив із сірим навколишнім життям, культ краси, індивідуалізм, сповідальність складають риси ліричного героя ранньої поезії О. Блока.

Символістська поетика збірника:єдиний ліричний сюжет; наскрізні мотиви, символи (обрій у вогні, Таємнича Діва, Царівна Сама, лучезарність, туманний ранок, загадки і сни); музично-пісенний лад; метафоричність мови; тяжіння до звукової і колірної виразності.

Лірика другого тому (1904–1908, основні цикли "Город", "Снежная маска", "Фаина") відбиває істотні зміни блоківського світосприйняття. Події першої російської революції, що вплинули на поета, оголили стихійну катастрофічну природу буття.

Провідні теми і мотиви:прощання з Прекрасною Дамою і мріями юності ("Ты в поля отошла без возврата"); тема міста як вмістилища людських пороків, злості і хаосу ("Сытые", "Митинг", "На чердаке"); тема Батьківщини і нерозривного зв’язку з нею поета ("Осенняя воля", "Русь"); тема розчарування, смерті, збідніння звичаїв ("Незнакомка", "Холодный день", "Окна во двор"); тема прийняття життя у всіх її проявах, чекання змін ("О, весна без конца и без края…") Найвідоміший вірш цього періоду "Незнакомка" (1906). У ньому дані два світи. Перший – реальний, у якому існують вульгарність, п'яні вигуки, жіночий вереск. Другий — світ мрії у вигляді прекрасної Незнайомки, побачити яку доступно лише поету. Однак її появу можна прийняти і за плід його п'яної уяви. За цією мрією — душевний біль ліричного героя за зганьблену красу. Гра слів: "истина в вине" (збіг відмінкової форми слів "вино" — напій і "вина" — стан душі) дозволяє припустити не тільки гірко-іронічну кінцівку, але й пробудження свідомості ліричного героя.

Ліричний герой набуває нових рис: він переноситься в конкретні життєві обставини, солідарний з тими, хто виступає на захист пригноблених, тужить про Красу, досконалість і гармонію, однак через подолання душевної туги, трагізму відбувається відродження свідомості ліричного героя, його відповідальність за те, що відбувається ("вочеловечение").

Особливості поетики: з'являються образи заметілі, вітру, пожежі, бурі, червоної примари як відображення стихії народної вольниці. На зміну Прекрасній Дамі приходить таємнича Незнайомка, потім Сніжна маска, циганка Фаїна. Фольклорні образи чортенят, чаклунів, світ природних істот уособлюють земне буття. Підсилюється іронія як світосприймання.

Третій том лірики(1907—1916: основні цикли "Страшный мир", "Возмездие", "Ямбы", "На поле Куликовом", "Родина").

Основні теми:тема "страшного світу" як наскрізна в ліриці поета; викриття буржуазної дійсності і її згубного впливу на душу людини, її ідеали і почуття; мотиви демонізму ("Унижение", "На островах", "В ресторане"); тема Росії, що стає провідною у творчості О. Блока (цикли "Родина", "На поле Куликовом", поема "Соловьиный сад").

Образ Росії в ліриці О. Блока. Тема Росії – наскрізна в ліриці О. Блока. "Цій темі я свідомо і безповоротно присвячую життя", —зізнавався поет. Ці слова О. Блока знаменні: йому, який довго переймався тільки собою, своєю винятковістю, даною йому і походженням, і великим талантом, відкрилася вітчизна. Цикл "Родина" і "На поле Куликовом" — найвище поетичне досягнення поета.

У темі Росії зливається весь потік ліричних тем і мотивів поезії Блока.Образ батьківщини асоціюється з образом дружини, яка тужить, нареченої, матері. У знаменитому вірші "Россия" звучить ніжна, віддана, повна щемливої туги любов до злиденної батьківщини та її сірих хат, які він любить і в горі, і в радості. Міркуючи про складний історичний шлях Росії (образ шляху — головний у циклі "Родина"), автор звертається до XIV століття, до Куликовської битви, у якій він бачив містичний зміст, тому що цій битві покровительствовала сама Богоматір ("Ты сошла, в одежде, свет струящей").Поява цього образу символічна: споконвіку росіян відрізняла єдина віра в Заступницю і Рятівницю, з одного боку, і в Русь, її героїчний дух — з іншого. Четвертий і п'ятий вірші циклу "На поле Куликовом" — пророче віщування "высоких и мятежных дней", суворих хмар над Росією, майбутньої пожежі. Саме в цій битві, що ознаменувала падіння трьохсотрічного монголо-татарського ярма, Блок вбачає символічну подію "російської історії", якій "судилося повернення" і розгадка якої попереду. Уособленням великого майбутнього Росії є символічний образ степової кобилиці, що летить "сквозь кровь и пыль".

З теорії літератури

Ліричний герой – друге ліричне "Я" поета, форма відображення його почуттів, думок, настроїв. Не ототожнюючись з автором, він концентрує в собі морально-естетичний досвід покоління, нації, людства.

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ Купрін

(1870 – 1938)

Олександр Іванович Купрін – російський письменник, який творив на межі епох, продовжуючи кращі традиції реалістичного мистецтва ХІХ століття. Його сучасники справедливо відзначали, що він далекий від суворого толстовства, похмурості психологічних безодень Достоєвського, вересаєвської замисленості, андріївської пристрасті до нерозв'язних питань і горьковської революційності. У своїх кращих творах — романах "Молох" (1896), "Поединок" (1905), повістях і оповіданнях "Олеся" (1898), "Гамбринус" (1907), "Гранатовый браслет" (1911), циклі нарисів "Листригоны" (1907–1911) – О. Купрін проспівав гімн життю: коханню, природі, поезії, цінності людської особистості, пошуку, "природній людині", яка не зіпсована цивілізацією. Герой Купріна ввійшов у літературу як правдолюбець, романтик, сильний своєю натхненністю, бунтар проти вульгарності і нелюдяності.

Історія створення повісті О. Купріна "Олеся" (1898).Повість "Олеся" носить автобіографічний характер. У ній відбиті враження автора від перебування в одному із глухих сіл Волинської губернії навесні та влітку 1897 року. Письменник зібрав багатий матеріал, що задумав реалізувати в серії поліських оповідань. Перше називалось "Лесная глушь", другим твором цього циклу повинна була стати повість "Олеся". Однак цикл не був довершений, а з повісті автор виключив вступ: читання своєї "повестушки" літнім Іваном Трохимовичем. У його повісті описується не зовсім звичайний епізод з життя героя, "в котором главную роль играла настоящая полесская колдунья". Відкинувши цей вступ, автор наблизив повість до сучасності, внаслідок чого твір набув програмного характеру.

Авторський задум.Протягом усієї своєї творчості О. Купрін мріяв про створення сильного, натхненного, морально чистого героя, який живе творчим життям. Глибоко усвідомлюючи недосконалість навколишнього світу, автор починає підозрювати, що цивілізація не дає можливості для його поява. Пошуки ідеалу приводять автора до "природної людини". Уперше вони відбилися в повісті "Олеся".

Тема твору —натхненний гімн високому щастю взаємного кохання, світлій "казці", незважаючи на трагічний її кінець.

Проблематика повісті:взаємини інтелігенції і народу; темрява, озлобленість, рабське неуцтво селянства; протиставлення природного і гармонічного життя в природі умовностям цивілізації; несумісність вільного буття з тупою обмеженістю селянської громади; краса і поетичність духовного світу "природної людини" і спустошеність внутрішнього світу людини цивілізації.

Сюжетно-композиційна організація повісті. В основі сюжету повісті — антитеза. Автор протиставляє героїню (хоча і під різними знаками) інтелігентові Івану Трохимовичу, поліським селянам і навіть рідній бабусі Олесі — Мануйлисі. На думку О. Купріна, тільки життя в природі, близьке спілкування з її гармонічним світом здатне виховати і зберегти людську душу незамутненою. У порівнянні з Олесею у всіх персонажів так чи інакше виявляється недосконалість і навіть глибока ущербність натури.

Особливості композиції. Образи повісті. Експозиція(гл. І—ІІ). Розповідь ведеться від першої особи. Оповідач — письменник-початківець, який приїхав у поліську глухомань спостерігати побут і традиції народу. Автор детально описує убогість сільського життя, замкненість, дикість і неуцтво поліських селян, їх рабську затурканість. З розповіді Ярмоли оповідач дізнається "о настоящих живых полесских ведьмах", яких колись за злі справи вигнали із села. Представлена в експозиції картина звичаїв поліських селян має безпосереднє відношення до трагічного завершення історії кохання людини цивілізації Івана Трохимовича і "чаклунки" Олесі.

Зав'язка(гл. IV). Перша зустріч Івана Трохимовича з "лесной сказкой" — Олесею відбулася взимку, коли він, заблукавши на полюванні, попадає "в избушку на курьих ножках". Раптова поява дівчини, легкої і вільної у рухах, упевненої і гордої, "оригинальную красоту которой... нельзя позабыть,… но трудно описать", запали в душу герою.

Розвиток дії(гл. V — XI). Любов спалахує навесні, разом із пробудженням природи, від якої Олеся невіддільна. За час розлуки почуття героїв дозріли і наповнилися. Якщо в першу зустріч Івані Трохимович був уражений зовнішньою красою Олесі, то тепер він відкриває багатство її внутрішнього світу, самобутнього і глибокого. В Олесі напрочуд гармонійно сполучалися протиріччя: наївність із владністю, жіночність з гордою незалежністю, відсутність освіти з уродженою делікатністю і розумом. Олеся — дитя природи, їй зрозумілі й близькі заповітні таємниці навколишнього світу. Виявляючи творчий характер Олесі, автор доторкнувся до таємничих проявів людської психіки, мудрості тисячолітнього досвіду. Герой повісті щиро і глибоко кохає Олесю, але він болісно усвідомлює неможливість щастя. Розуміє це й Олеся. Не бажаючи заподіяти коханому шкоди, вона відрікається від нього. Так тема розділеного кохання змінюється темою недосяжності щастя.

Кульмінація(гл.ХП). Самосуд перебродських селян над Олесею — найстрашніша і найтрагічніша сцена повісті. Пересиливши страх перед церквою заради коханого, Олеся уже в храмі відчула ворожнечу і ненависть селян. Автор показує жорстокість селянок, передає їх "грубые насмешки, крепкие слова, ругательства, сопровождаемые хохотом…" Розлютована жіноча юрба накидається на Олесю з кулаками і галасом: "Дегтем ее вымазать, стерву".

Розв'язка(гл.ХШ — ХІV). Казкова атмосфера повісті не зникає навіть після трагічної розв'язки. Зле й нікчемне не може перемогти світле і справжнє кохання. Нитка червоного намиста, що залишає Олеся на віконній рамі — остання данина її щедрого серця, пам'ять про ніжне кохання, яке було зруйновано жорстоким життям. Ця деталь додає композиційної і ідейної завершеності твору.

З теорії літератури

Антитеза (протиріччя) — різко виражене протиставлення понять чи явищ.

Генрік Ібсен

(1828—1906)

Генрік Ібсен — норвезький (і ширше — скандинавський) письменник, автор філософсько-символічних драматичних поем "Бранд" і "Пер Гюнт", творець "нової драми", який визначив розвиток світової драматургії ХХ ст. В острокритичних соціально-психологічних драмах "Ляльковий дім" (1879), "Привиди" (1881) він показує глибоку невідповідність між благопристойною видимістю і внутрішньою порочністю зображуваної дійсності і закликає до надання максимальної свободи особистості. У "драмі ідей" Г. Ібсена посилюється роль дискусії, підтексту, психологічного аналізу, деталей і символів, у ній з'являються неоромантичні тенденції. Творчість Г. Ібсена знайшла відображення в українській літературі і культурі. Про його п'єси писали І. Франко, Леся Українка. На українській сцені драми Г. Ібсена йдуть з початку ХХ століття. У 1918 р. "Молодий театр" Леся Курбаса поставив п'єсу "Ворог народу" за назвою "Доктор Штокман".

Драма Г. Ібсена "Ляльковий дім".

Жанр п'єси — соціально-психологічна драма.

Тема: духовне пробудження людини, її прагнення до вільного прояву себе як особистості.

Проблематика драми: проблема моральної відповідальності людини за свій вибір і за інших людей; "втрати ілюзій" під впливом обставин; істинних і фальшивих ідеалів і цінностей; проблема жіночої емансипації.

Конфлікт: соціальний — зіткнення природних людських прагнень з нелюдськими, застиглими догмами суспільства; сюжетний — таємниця і "кримінальний" учинок Нори як несвідомий виклик буржуазному життєустрою, його законам; психологічний – "пробудження" і духовна боротьба Нори, її бажання по-справжньому розібратися в житті, усвідомити себе як особистість.

Особливості композиції.П'єса має аналітичну композицію, що означає послідовне розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які таяться під зовні пристойною оболонкою. Так поступово осягається внутрішня суть сімейного життя Хельмерів, на перший погляд, щасливого, але заснованого на неправді й егоїзмі.

Передісторія п'єси: головна героїня Нора, щоб позичити гроші, які необхідні для лікування чоловіка Торвальда Хельмера, підробила підпис свого батька. Протягом 8 років вона зберігає цю таємницю, поступово виплачуючи борг лихварю Нільсу Крогстаду.

Експозиція: переддень Різдва, у будинку горить ялинка, панує радість: Хельмер призначений директором Акціонерного банку, що значно поліпшує добробут родини. Нора весела, безтурботна й щаслива.

Зав'язка: поява Христини (давньої подруги Нори), а потім Нільса Крогстада у Хельмерів. Христина за допомогою Нори одержує роботу в банку, а Крогстад з вини Торвальда її втрачає. Під загрозою викриття Крогстад вимагає, щоб Нора вплинула на чоловіка. Дія п'єси розгортається протягом 3-х днів.

Розвиток дії. Перший день Різдва. Конфлікт поступово наростає. Крогстад шантажує Нору, вона намагається знайти вихід, але всі проти неї. Самозакоханий, гордий власною чесністю і непідкупністю, Хельмер не піддається умовлянням Нори. Шляхетність Нори не дозволяє їй просити грошей у доктора Ранка, оскільки він освідчується їй в коханні. Щоб врятувати сім’ю, чоловіка від ганьби (адже якщо підробка відкриється, чесному імені Хельмера буде заподіяна непоправна втрата), Нора починає думати про самогубство. Ідеалізуючи чоловіка, вона сподівається на диво (цей мотив ще раз зазвучить у 3-й дії в дискусії між подружжями) і рахує, скільки годин їй залишилося жити. Розпач Нори автор передає в сцені тарантели, яку вона танцює на грані істерики. Її психологічний стан, на відміну від зайнятого собою Хельмера, помічає доктор Ранк.

"Ідеальному" подружньому життю, яке зображене на початку п'єси, приходить кінець: Хельмер одержує листа Крогстада. "Маскарадні костюми" зняті (деталь з підтекстом), і вперше за 8 років чоловік і дружина по-новому побачили й оцінили одне одного. Виявляється, клятва Хельмера віддати життя заради Нори – порожні слова. Відразу ж зникає принциповість і непідкупність "зразкового чиновника", як тільки він дізнається, що його кар'єрі і репутації загрожує небезпека. "Шляхетний" Хельмер перетворюється в слабкого лицеміра, що цілком залежить від суспільної думки. Коли ж Крогстад під впливом змін у своєму житті повертає боргове зобов'язання Нори, Хельмер робить широкий жест: "Я простив тебе, Норо". Але вона не має потреби в "прощені". Героїня розуміє, що 8 років жила с чужою людиною, яка у важки хвилини думала про власне благополуччя".

Кульмінація. Вперше внутрішнє життя Нори пробивається назовні після різдвяного балу і другого листа Крогстада. Це кульмінація драми. Нора показує себе самодостатньою особистістю, сильною жінкою, здатною на самостійні рішучі дії. Наступний діалог Нори з Хельмером підводить до розуміння конфлікту і розв'язки інтриги. Виникає ідейна дискусія, під час якої Нора наголошує на своїх правах. Героїня заявляє про своє право самостійно мислити, а не приймати усе на віру, робити вибір, а не жити за чиїмись правилами, вільно висловлювати свої погляди, а не залежати від чужих думок. Вона відкрито говорить про небажання підкорятися загальноприйнятим законам та істинам, у справедливості яких сумнівається.

Відкритий фінал.Старі догми повалені, однак парадоксальність ситуації в тім, що їхнім носієм є найближча Норі людина — її чоловік. Нора більше не вірить у "диво". Щоб знайти себе і "стати особистістю", вона залишає будинок і дітей. Але що чекає її попереду? Г. Ібсен трохи підняв завісу над майбутнім Нори, показавши шлях Христини. Але у Нори зовсім не такий характер, як у її шкільної подруги, та й задачі набагато ширші. Фінал п'єси не вирішує конфлікту. Вирішення конфлікту, тобто результат боротьби Нори з догмами суспільства, можливий лише поза рамками твору. За словами Ібсена, читач повинен сам дійти до цього фіналу шляхом творчості. Ця риса поетики "нової драми" називається "відкритим фіналом".

Символіка драми.Головний символ — "ляльковий дім" (слова Нори про те, що вона була лялькою, якою грали), підтримується рядом ігрових ситуацій (гра Нори з дітьми, історія з мигдалевим печивом, тарантела), символічними реаліями й епізодами (різдвяна ялинка, яка відбиває настрій героїні, візитна картка доктора Ранка з чорним хрестом – знак прощання навіки).

З теорії літератури

Соціально-психологічна драма — твір, у якому відображається зіткнення внутрішніх поривань героя з соціальними обставинами, глибоко розкривається психологія персонажів, їхні вчинки, думки і почуття, що свідчать про стан суспільних відношень і про їх вплив на духовний світ людини.

Підтекст —схований, внутрішній зміст висловлення.

ГІ де МОПАССАН

(1850 – 1893)

Гі де Мопассан — французький письменник — реаліст ХІХ ст. В історію літератури ввійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Їх написано близько 300. Найбільш відомі збірники: "Заклад Тельє" (1881), "Мадмуазель Фіфі" (1882), "Дядечко Мілен" (1883), "Міс Гарріет" (1884). Тематична і структурна складність мопассанівської новели, її філософська глибина і художня досконалість викликали захоплені відгуки Г. Флобера, І. Тургенєва, А. Чехова. Романи Мопассана "Любий друже" (1885), "Пьєр і Жан" (1888), продовжуючи тематику новел, містять властиві творчості письменника тверезість і гостроту соціального аналізу, різке неприйняття гендлярства, обману і з лицемірства, що призводять до деградації особистості і втрати духовності.

Тема франко-пруської війни в новелістиці Мопассана. Франко-пруська війна (1870—1871), у якій Франція зазнала поразки, займає значне місце в житті і творчості Гі де Мопассана. Війна розорила сім’ю письменника. Будучи її учасником, він на власному досвіді пізнав військові тяготи і поневіряння, швидко позбувшись романтичних ілюзій і шовіністичних захоплень. У Мопассана склалася народна точка зору на те, що відбувається: щоб припинилися війни, треба змусити уряди відповідати за пролиту кров. Ця думка лягла в основу серйозної і важливої у новелістиці письменника  теми франко-пруської війни.Їй присвячено близько 20 новел ("Мадмуазель Фіфі", "Два приятелі", "Полонені", "Стара Соваж", "Дядечка Мілон"), серед яких найзнаменитіша— "Пампушка".

Історія створення новели "Пампушка".До десятилітньої річниці франко-пруської війни — події болючої для національного самолюбства — письменники Франції вирішили випустити збірник оповідань, щоб, за словами Мопассана, показати "правдиву картину війни, очищену від шовінізму і фальшивого ентузіазму". У 1880 році збірник "Меданські вечори" побачив світ. Кращою в ньому була новела Мопассана "Пампушка ".

Тема твору:зображення патріотизму простих людей і байдужості вищих станів французького суспільства до долі батьківщини в період франко-пруської війни.

Проблематика.У новелі піднімаються такі проблеми, як прагнення міської і сільської буржуазії нажитися на нещастях батьківщини; розвінчання показного героїзму і бездарності французьких воєначальників; критика прогнилих основ Другої імперії, а саме: суспільства, церкви, моралі; протест проти приниження особистості; проблема відповідальності правлячих кіл за воєнну бойню.

Сюжет новели.В основі сюжету — незначний епізод тилового життя. Група французьких буржуа їде окупованою пруською армією територією. В одному селищі їхній диліжанс затримує пруський офіцер, який претендує на послуги мадемуазель Елізабет Руссе на прізвисько Пампушка. Спонукувана патріотизмом, дівчина в благородному обуренні відмовляється, і всі її підтримують. Але поступово з'ясовується, що інакше ніхто з них далі не поїде, і тоді складається змова, щоб переконати Пампушку погодитися. Дами знаходять "вишукані звороти для непристойностей", граф говорить про вдячність, і навіть черниця запевняє, что ніякий учинок не може прогнівати Господа, якщо наміри доброчинні. Наприкінці, добившись свого, пасажири дивляться на Пампушку з презирством, відкинувши її, як брудну ганчірку.

Образи новели.Невелике суспільство диліжанса відбиває, з одного боку, соціальну модель буржуазної Франції, з іншого боку — нагадує Ноєв ковчег: "кожної тварі по парі". У традиціях критичного реалізму автор обґрунтовує характери персонажів їхнім соціальним станом, вдаючись до відкритої іронії. Ось виноторговець Луазо з дружиною — страшенний шахрай і крутій. Він і зараз наживається на лихах війни; фабрикант Карре-Ламадон — продажний політик, а його гарненька дружина служить приємною втіхою для гарнізонних офіцерів з пристойних родин; аристократи граф і графиня де Бревіль, дворянська пиха яких покоїться на подружній невірності жінок їхнього роду. Граф упивається "природною подібністю"до короля Генріха ІV, а графиня горда тим, що має славу колишньої коханки одного із синів Луї-Філіппа. У характеристиці "побратимів по багатству" Мопассан виділяє такі загальні риси, як ощадливість, продажність, аморальність і цинізм. Це "пристойне товариство" доповнюється двома лицемірними черницями і республіканцем Корнюде, що вже більше двадцяти років бореться за демократію в пивних закладах.

Представникам "могутніх верств суспільства" протиставляється продажна жінка на прізвисько Пампушка. Посміюючись над її зовнішністю (маленька, пухленька), наївною довірливістю, автор наділяє її такими позитивними якостями, як доброта, самопожертва, патріотизм. Їй єдиній серед компанії людей впливових, вірних релігії притаманне почуття достоїнства і національної гордості, і їх, на відміну від "порядних" попутників, вона не продає. Намічена в експозиції тема народної війни одержує трагікомічне продовження в протесті повії, що не бажає продаватися ворогові. Осуд війни звучить і в словах старої дружини трактирника про те, що це мерзота – убивати людей, за те, що вони пруссаки чи англійци, поляки чи французи. Краще перебіти всіх королів, що заварюють війни заради потіхи.

Особливості композиції.Вражає майстерність композиції новели, простої і детально продуманої. Експозиція— епічна картина навали, безладного відступу французької армії. Це фон, на якому розгортається історія подорожі. Далі розповідь складається з трьох взаємно урівноважених частин: епізод з їжею — змушена затримка на постоялому дворі; другий епізод з їжею, але з протилежним знаком. Кульмінація— протест Пампушки проти домагань офіцера. Таке дзеркальне розташування частин максимально загострює сатиричне звучання новели і показує трагедію Пампушки — голодної, приниженої, ображеної в кращих почуттях "пристойними мерзотниками".

У новелі "Мадмуазель Фіфі" Мопассан знову повертається до теми патріотичного пориву жінки легкої поведінки, яка убила пруського офіцера за те, що в її присутності він образив Францію. Героїня новели на ім'я Рашель позбавлена якостей, що знижують її образ, якими автор наділив Пампушку. Вона смілива, рішуча і спритна. Встромивши ніж у горло офіцеру — варвару і жорстокому психопату на прізвисько "мадмуазель Фіфі" — Рашель жбурнула стілець під ноги його товариша і вискочила у вікно. Пошуки ні до чого не привели, тому що дівчину сховав на дзвіниці священик. В очах Мопассана Рашель здійснила подвиг. Характерна в цьому відношенні і кінцівка новели: з дому розпусти Рашель узяв патріот, який оцинив її героичний вчинок, а потім, покохавши дівчину, одружився.

З теорії літератури

Новела– малий прозовий жанр, порівнянний з оповіданням, який відрізняється від нього гострим, динамічним, нерідко парадоксальним сюжетом, відсутністю описовості і композиційною строгістю. Основні жанрові ознаки новели: лаконізм, простота, однолінійність сюжету, обмежена кількість персонажів.

ДЖОРДЖ БЕРНАРД Шоу

(1856—1950)

Бернард Шоу — найвидатніший англійський драматург із часів В. Шекспіра, реформатор, який вплинув на розвиток театру ХХ століття. Творець нового театру "ідей", "драми-дискусії", продовжувач традицій інтелектуального мистецтва Г. Ібсена, про що заявлено в книзі "Сутність ібсенізму" (1891). У цілому Б. Шоу написано 47 п'єс. Найбільш відомі: "Пігмаліон" (1913), "Дім, де розбиваються серця" (1919), "Візок з яблуками" (1929). У 1925 році після гучного успіху трагедії "Свята Іоанна" (1923) про Жанну д’Арк стає лауреатом Нобелівської премії.

Новаторство Б. Шоу.Англійський драматург створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої – не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".

Міфологічна основа п'єси "Пігмаліон".У давньогрецькій міфології Пігмаліон — легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея,яка ожила стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку.

Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої — парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.

Темап'єси — процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості. Жанр п'єси – соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного значення.

Проблематика п'єси. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і цінностями. Проблеми науки:значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному розвитку особистості.

Конфліктп'єси: ідейне зіткнення двох різних життєвих позицій, виразниками яких є професор Генрі Хіггінсі колишня квіткарка Еліза Дуліттл.

Сюжетно-композиційна організація п'єси. Розвиток сюжету визначає парі професора фонетики Хіггінса з ученим-індологом полковником Пікерінгом. За півроку професор Хіггінс береться перетворити вульгарну квіткарку Елізу Дуліттл у "герцогиню", оскільки, на думку професора, їх відрізняє лише достаток, добрі манери, поведінка і мова.

Особливості композиції. Комедія "Пігмаліон" має композиційну структуру драми-дискусії. У ній виділяються такі елементи: зав'язка (дія I і ІІ) — розвитокдії (дія III і IV) — дискусія (дія V).

Зав'язка п'єси. У ній відбувається представлення і знайомство основних дійових осіб: професора Хіггінса, полковника Пікерінга, вуличної торговки квітами Елізи Дуліттл і сімейства збіднілих англійських аристократів. Еліза Дуліттл брудно одягнена, говорить мовою англійських "низів" — кокні, її торгівля більше схожа на жебрацтво. Однак вона не позбавлена почуття власної гідності. Дівчина зуміла зберегти у злиднях моральні поняття, тверезий погляд на життя. Самоповага, природна обдарованість, уявлення Елізи про краще життя, в якому треба бути чистим, де правильно говорять, не животіють в убогості, стали визначальними для її подальшого перетворення у витончену й одночасно сильну жінку. Еліза прагне піднестися над життєвими обставинами. Вона міркує, що якщо дивак-вчений навчить її говорити правильною мовою, то це допоможе їй підвищити соціальний статус — поступити продавщицею в квіткову крамницю. Реаліями життя викликана її "ділова розмова" і візит "у повному параді" до професора фонетики, що взявся перетворити вульгарну замазуру на світську даму. В образі професора Хіггінса автор представляє тип ученого, який цілком поринув у свою науку. Експеримент із Елізою цікавий йому сам по собі. Попервах дівчина служить лише "піддослідним матеріалом", і він байдужий до її внутрішнього світу, та це не є проявом снобізму. Він також грубий і гордовитий і у ставленні до світських дам. Хіггінс позбавлений станових забобонів, мислить широко і вільно.

Розвиток дії.Процес навчання Елізи безпосередньо не показаний. Можна простежити лише його поетапні результати: це сцена в салоні міссіс Хіггінс і сцена нічної розмови Елізи з Хіггінсом після тріумфального завершення експерименту. Хіггінс і його талановита учениця докладають чимало зусиль, виявляючи завидну впертість для досягнення мети. Еліза вбирає все краще, що дає їй сприятливе середовище, однак, за словами Хіггінса, йому вже треба думати не тільки, як дівчина говорить, але й про те, що вона говорить. На цій невідповідності форми і змісту тримається комізм сцени в салоні міссіс Хіггінс. Розмовляючи про погоду, Еліза збивається на дикторський тон, а потім і зовсім на звичному жаргоні розповідає історію з особистого "життя в народі". Салонні інтонації і бездоганна вимова колишньої квіткарки поєднуються з вульгарною лексикою лондонських нетрів.

Сцена нічної розмови Хіггінса і Елізи – кульмінація комедії. У ній відображений головний результат експерименту — вулична торговка не тільки навчилася говорити і набула світських манер, вона усвідомлює себе особистістю. Парадокс ситуації в тім, что Еліза — Галатея "бунтує" проти свого творця, проти тієї пасивної ролі "матеріалу для експерименту", що він їй відводить. Вона дає урок своєму вчителю, але він, як показує драматург, засвоює його набагато гірше учениці. Порівнюючи Хіггінса і Елізу, автор підкреслює багатство її натури, незалежний характер, показуючи, що свідома обмеженість професора сугубо науковими інтересами позбавляє його людяності.

Дискусія і відкритий фінал. Суттю дискусії є ідейний конфлікт між Елізою і Хіггінсом. Ставши в результаті виховання і розвитку природних задатків гордою і сильною жінкою, Еліза жадає від Хіггінса визнання за нею цих якостей. Хіггінс, який однаково байдуже ставиться і до леді, і до квіткарки, пропонує дівчині свій ідеал — активне і вільне від пристрастей життя. Ці позиції несумісні, характери героїв однаково сильні і навряд чи один з них уступить іншому. От чому неможлива "щаслива розв'язка" у взаєминах Хіггінса- Пігмаліона і Елізи-Галатеї. Дискусія продовжується і тоді, коли закінчується п'єса.

З теорії літератури

Парадокс — вислів чи судження, що суперечить загальноприйнятій думці чи (на перший погляд) здоровому глузду, відрізняється оригінальністю, дотепністю, зухвалістю.