Розвиток українського вільнодумства

Вияви вільнодумства на українському ґрунті зустрічаються вже в києво-руській духовності, де панував культ слова, книжності та мала місце тенденція до інтелектуалізму. Акцентування ролі розуму на шляху осягнення божественної істини помітно у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Никифора», у творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського та ін.

Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла діяльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. перекладають давньою українською мовою низку найвідоміших надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру. Це, зокрема, книги «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», «Логіка Авбасафа», або «Київська логіка», «Шестокрил», «Космографія», де обстоюється культ розуму. Їх поширення сприяло секуляризації в Україні науки та філософії. Помітний слід в українському вільнодумстві полишили українські гуманісти XV—XVII ст., у світогляді яких чільне місце посідала людина, яка розглядалася як частина природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголосили ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо.

Серед них — відомий український вчений, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болонського і професор кількох інших європейських університетів Юрій Дрогобич (1450—1494). Завдяки своїм працям із медицини, астрономії, географії він був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Уперше в історії науки цей учений навів географічні координати міст Львова, Дрогобича, Феодосії, Москви та дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природи та вірив у здатність людини їх пізнати.

Та все ж найвизначнішою постаттю в українській культурі доби Відродження був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого у свій час західноєвропейці називали «українським (русинським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Визнаючи людину «досконалим витвором природи» (тобто відходячи від звичного для того часу переконання, що вона є справою Всевишнього), він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на сходження до Бога. При цьому від неї самої залежить, стане вона гідною свого високого призначення чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». Оріховський-Роксолан твердив, що індивід може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню власного розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він почав заперечувати божественне походження влади і держави, опираючись на теорію природного права. Історичний поступ мислитель пов'язував із розвитком освіти та правильним вихованням.

На українське вільнодумство значний вплив мали творчі доробки представника неоплатонічної філософії Кирила Ставровецького (помер у 1646), який поділяв світ на видимий і невидимий. Перший, на його думку, складається з чотирьох елементів, де кожному відведено своє місце: в центрі — Земля, біля Землі — вода, навколо — повітря, а зовнішню сферу займає вогонь. Із цих елементів утворено усі живі істоти. Малий світ — людина. Її тіло складається з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна і невидима душа живе у тілі, як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так у горішній частині людини живе розум — невидимий, самовладний, безсмертний, вічний. Психічне життя людини також подвійне, бо її здатність виявляти волю, радість, любов, пам'ять та ін. підпорядковано розуму. Ці думки Ставровецького набудуть подальшого розвитку у працях пізніших українських мислителів, особливо українського філософа, поета, просвітника Григорія Сковороди (1722—1794).

Отже, українське вільнодумство зароджувалось і розвивалось у єдиному контексті із західноєвропейською думкою, мало з нею спільні проблеми і особливості.

Неопозитивістська форма вільнодумства

Вільнодумство як ідейно-духовна течія не є однорідним, що цілком закономірно, адже строкатість та розмаїття найбільше відповідають його сутності. Це складне проблемне духовне поле, де своєрідно переплелися релігійні, політичні та секулярні погляди і тенденції — як наслідок творчого осягнення істини, оновлення задогматизованих релігійних поглядів і переконань.

Секулярний (гр. saeculahs — мирський, світський) — вивільнений від релігійного, сакрального. Стосується різних сфер суспільних відносин і особистого життя, свідомості, діяльності і поведінки людини.

У сучасному вільнодумстві поширеною є його неопозитивістська форма. В її осноеі — філософія позитивізму, яка проголошує необхідність підпорядкуванням науковим знанням усіх інших сфер людського життя. Оцінюючи релігійну сферу, неопозитивісти виходять із принципу її неверифікованості: оскільки релігію, як і атеїзм, не можна раціонально обґрунтувати, вона не може бути ні спростованою, ні підтвердженою науковими даними.

Так, найвідоміший представник англійського неопозитивізму Альфред-Джулс Айєр (1910—1989) зазначав, що коли твердження, що Бог існує, не має сенсу, то і думка атеїста, що Бога немає, є також безглуздою, оскільки осмислено суперечити можна тільки осмисленому висловлюванню. Неверифікованість, із погляду неопозитивістів, ще не означає відсутності сенсу. Визнаючи наявність у релігії проблем, вони стверджують, що як цілісне явище вона має свій сенс, хоча не всі його повністю розуміють. Тому релігійність — це особиста справа людини. Тим паче що, на відміну від науки, релігійні висловлювання не виражають фактів, а мають емоційне значення.

Звідси і твердження, що відмінність релігії від науки — суто мовна: якщо наука користується мовою, семантика якої побудована на дослідній перевірці і чіткому співвідношенні значення слів і фактів, то релігія використовує мову «емотивну» (емоційну), значення якої залежить від емоцій, що переживає людина. Не маючи стосунку до фактів і мови науки, релігія, на думку неопозитивістів, може мати власну мову, що здатна відкрити шлях до «космічного прозріння», віри в Бога. Із того, що існування Бога не перевіряється експериментально, твердять вони, ми не мусимо відразу робити висновок, що про нього не можна думати правильно чи помилково, раціонально чи ірраціонально і т. п. Адже відкриття здійснювалися не тільки Колумбом і Пастером, а й Толстим, Достоєвським і Фрейдом. Про речі нам здатні повідати не лише вчені з мікроскопами, а й поети, художники і пророки.