Основні міжнародні валютно-фінансові організації

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами зумовив появу міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій. Такі м іжнародні організації — це інститути, створені за міждержавними угодами для регулювання міжнародних економічних відносин. Провідними з них є Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

МВФ — це міжнародна валютно-кредитна організація, яку було створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. Почав функціонувати з 1945 р. Нині до МВФ входить понад 160 держав світу. Згідно зі Статутом МВФ його основними цілями є: сприяння розвитку торгівлі та валютного співробітництва; надання країнам-членам коштів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти, величина якої залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Так, на початок 90-х років квота США становила 19,62 %, далі йшли Німеччина і Японія (по 6,1), Франція і Великобританія (по 5,48 %) та ін. Квоту для Росії встановили на рівні 3 %, для України — 0,7 %.

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання платіжних балансів і зовнішньої заборгованості. Кредити МВФ поділяються на:

· звичайні кредити фонду, які надаються для подолання тимчасових труднощів платіжного балансу в рамках одного року (з перспективою подовження до 4—5 років);

· компенсаційні кредити, що їх надають для компенсації зменшення експортної виручки, яке сталося з причин, незалежних від країни-позичальника, терміном на 3—5 років;

· стабілізаційні кредити терміном до 3—5 років, які надаються для фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні у разі несприятливої кон’юнктури на світових ринках.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове призначення — здійснювати структурну перебудову зовнішніх рахунків у разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися протягом 4—10 років.

При цьому кредитні операції здійснюються тільки з офіційними органами країн-членів МВФ: національними банками, казначействами, валютними стабілізаційними фондами.

Однією з форм міждержавного кредитного регулювання є створення спеціальних фондів запозичення ресурсів. Роль МВФ полягає у посередництві між країнами, які потребують коштів, і країнами-кредиторами та встановлення контролю над валютно-фінансовою політикою держави-позичальника.

З кінця 70-х років МВФ переорієнтував свою діяльність на вирівнювання платіжних балансів країн, що розвиваються, а з початку 80-х — на регулювання їх зовнішньої заборгованості. Відбулося підвищення ролі МВФ як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності країн-боржників.

Слід зауважити, що МВФ пов’язує надання кредитів країнам-членам з умовами проведення ними відповідних змін в економічній політиці. Відмова країни виконувати умови МВФ практично закриває їй доступ до світового ринку капіталів. У той же час невелика позичка фонду надає країні можливість отримати більший кредит у банках.

З 1992 р. членом МВФ є й Україна, якій у першій половині90-х років надано фінансову допомогу в сумі 742 млн дол. для подолання труднощів, що виникли за зведення платіжного балансу та покриття його дефіциту, який утворився внаслідок серйозних деформацій у традиційній системі зовнішньої торгівлі й розрахунків з окремими країнами. У період 1995—1999 рр. Україна отримала позички від МВФ за програмами stand-buy. Головною метою цього кредиту є підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України. Саме в цей період було здійснено ряд заходів щодо регулювання валютних курсів, системи платежів та ліквідації обмежень, котрі стримували зростання міжнародної торгівлі. Загальна сума позичок від МВФ на початок 1999 р. становила понад 3 млрд дол.

Поряд з МВФ в регулюванні міжнародних валютно-фінансових відносин важливу роль відіграє й інша організація, зв’язана бреттон-вудськими угодами 1944 і 1945 рр. — Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Цей банк разом зі своїми двома філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК) та Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) — входить до структури Світового банку. До нього також належить Агент-ство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Щодо МБРР, це міжурядова фінансова організація, членами якої є понад 180 країн. Головну роль в організації відіграють розвинуті країни — США, Японія, Німеччина, Франція, Італія та Канада. Членами МБРР можуть бути тільки країни-члени МВФ.

Основна мета діяльності МБРР — сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових позичок і кредитів, націлених на реалізацію програм, що сприяють структурній перебудові країн-позичальниць, а також сприяння розвитку міжнародної торгівлі та підтримці платіжних балансів. Позички надаються як державним, так і приватним підприємствам, але за наявності гарантій урядів відповідних країн. При цьому банк вимагає обов’язкового надання інформації про фінансовий стан країни-позичальника, об’єктів, що кредитуються, а представники МБРР періодично обстежують ці об’єкти. Найбільша частина його кредитів спрямовується у галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв’язок. Банк надає позички приблизно на 15 млрд дол. щорічно, процент за користування береться на рівні ставок фінансового ринку.

Загальна сума позичок, надана МБРР Україні за період з 1994 по 1999 рр., становила понад 3,1 млрд дол. Вони мали бути використані в енергетиці, вугільній промисловості, аграрному секторі економіки, для розвитку підприємництва тощо, у т. ч. для покриття дефіциту бюджету — 2,5 млрд дол.

Деяку специфіку мають філіали МБРР — МФК і МАР, які були створені відповідно у 1956 р. і 1960 р. Зокрема, МФК фінансує перш за все приватний сектор країн, що розвиваються. Вона надає кредити навіть без гарантії уряду, на відміну від МБРР. МАР надає пільгові довгострокові (до 50 років), часто майже безпроцентні (0,75 % річних) кредити найменш розвинутим країнам.

Отже, Світовий банк з його структурами є провідною міжнародною фінансово-кредитною організацією.

У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), метою якого є сприяння ринковим реформам у країнах Центральної та Східної Європи. Засновниками банку виступили 40 країн, а також дві міжнародні організації — Європейське економічне співробітництво і Європейський інвестиційний банк. ЄБРР має відігравати роль стимулятора для залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Європи з перехідною економікою. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям зважитися на необхідний ризик освоєння ринків у цьому регіоні, в т. ч. на пострадянському просторі.

Кошти, що надійшли від ЄБРР в Україну протягом 1993—1999 рр., становили понад 0,5 млрд дол. Вони використову-ються на реалізацію проектів суспільного розвитку України, розвиток телекомунікацій тощо.

Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство

Динамізм світогосподарських зв’язків став одним з важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому й каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Нині об’єктивна необхідність динамічної інтеграції постсоціалістичних країн у сучасну модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі МПП, передусім загальноєвропейського.

Проте входження молодих незалежних держав, особливо пострадянських, у т. ч. й України, до світового господарства — це складний і тривалий процес. Його складність, зокрема для нашої країни, зумовлена насамперед такими обставинами: нерозвинутістю ринкових відносин, оскільки вони перебувають лише в стадії формування; відсутністю ефективного механізму зовнішньоекономічни х зв’язків (ЗЕЗ). Щодо механізму ЗЕЗ, то для України він має особливе значення з позицій раціонального співробітництва зі світовим економічним співтовариством.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків слід розуміти сукупність конкретних форм, методів і принципів розвитку торговельно-економічних, науково-технічних, валютно-фінансових, правових відносин господарських суб’єктів України з партнерами із зарубіжних країн, а також наявність відповідних організаційно-управлінських структур, що забезпечують ефективну взаємодію національних економічних суб’єктів зі світовими.

Основні структурні елементи механізму зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕЗ) такі:

· програмно-цільові форми та методи господарського механізму координації і господарських міжнародних відносин (довгострокові програми торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва з іншими країнами, угоди про розвиток господарських зв’язків);

· сукупність фінансово-кредитних важелів, які використовуються у міжнародних економічних відносинах;

· організаційно-управлінські інститути (товариства, центри, банки, біржі з реалізації цих зв’язків);

· правові норми, акти, положення, що регулюють ці відносини.

При цьому механізми ЗЕЗ мають бути спрямовані перш за все на реалізацію загальнодержавних інтересів. Нині вони носять нераціональний (корпоративний) характер, мають однобоку спрямованість.

Народне господарство України сьогодні перебуває у затяжній економічній кризі. Зрозуміло, що ці процеси негативно впливають і на зовнішньоекономічні зв’язки.

Слабим є включення України в міжнародний поділ праці, що не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту в загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4—5 %, тоді як середньосвітовий показник дорівнював 17 %. У 90-ті роки сталося подальше зменшення експорту як в абсолютних, так і у відносних показниках, а в його товарній структурі основна частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання. З іншого боку, народне господарство України в основному залежить від товарних поставок з республік колишнього Союзу. Так, потреби в кольорових металах, верстатах та інструментах, хімволокні на 80 % покриваються з пострадянського простору, не говорячи вже про енергоносії, лісоматеріали і т. п.

Можна констатувати: наша країна інтегрується у світовий економічний простір як сировинний придаток. За кілька останніх років експорт машинно-технічних товарів у загальному балансі становив 10—20 %. Це у той час, коли рівень експорту готової продукції в світі перевищує 50 %.

Суттєву роль в оздоровленні економічної ситуації повинна відігравати ефективна зовнішня політика. В Україні життєво важливо налагодити виробництво імпорто-замінної продукції, такої як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, автомобілі, холодильники та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, потрібно значно поліпшити обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, граніту, урану), в т. ч. і сільськогосподарської продукції. Так, рівень переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише 50 % від її рівня в розвинутих країнах. Важливу роль в забезпеченні життєво необхідних потреб країни має відігравати виробнича кооперація з іншими державами та підвищення конкурентоспроможності власної продукції.

Формуючи свою зовнішньоекономічну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з історичних та сучасних умов функціонування національної економіки. Зрозуміло, що на найближчі 10—15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД, що мають аналогічний рівень технічного розвитку та традиційні господарські зв’язки. Тому інтеграційна політика відносно країн СНД, як і країн Балтії, повинна орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Щодо інтеграційної політики зі східноєвропейськими країнами, то з ними важливо відновити ефективні традиційні форми співробітництва у сфері міжнародної спеціалізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стануть субрегіональні угруповання — єврорегіони Карпати та Буг. Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справити спеціальні (вільні) економічні зо-ни різних типів, які доцільно створити у відповідних регіонах України.

На довгострокову перспективу може бути й орієнтація України на інтеграційні міжнародні угруповання, передусім європейські. Так, Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус спостерігача в СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових наднаціональних організацій. Активна участь у них надзвичайно важлива для України, оскільки створені співтовариством інституції та механізми координації в сфері валютних, фінансово-кредитних, міжнародних відносин продемонстрували за час свого існування здатність до компромісного розв’язання економічних суперечностей та дійовий вплив на розвиток як національних економік окремих країн, так і всієї міжнародної спільноти.

3. Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, який приймає форму міждержавних угод і узгоджено регульований міждержавними органами.

Економічна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, що у сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн: взаємопроникненням і переплетенням національних виробничих процесів; широким розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких їхніх форм; глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць; необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики; регіональністю просторових масштабів інтеграції, тому що необхідні передумови першорядно складаються між країнами, де установся тісні господарські зв'язки.

За змістом інтеграція являє собою переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів країн регіону. З 1947 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань, що визначалося цілим рядом передумов.

Передумови інтеграції:

близькість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, щоінтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається або між промислово розвинутими, або між країнами, що розвиваються;

географічна близькість країн, щоінтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону й історично сформованих економічних зв'язків;

спільність економічних і інших проблем, що постають перед країнами в області розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва і т. д. Економічна інтеграція покликана вирішити набір конкретних проблем, що реально постають перед країнами, що інтегруються;

демонстраційний ефект. У країнах, що створ інтеграційні об'єднання, звичайно відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості і т. д.), що робить певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект виявив себе, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;

«ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, що залишся за його межами, зазнають деяких труднощів, пов'язаних з переорієнтацією економічних зв'язків країн, що входять в угруповання, одна на одну. Це нерідко приводить навіть до скорочення торгівлі країн, що залишся за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. Наприклад, після вступу Мексики в НАФТА, багато латиноамериканських країн поспіш укласти з нею угоди про торгівлю.

Спираючись на зазначені передумови, країни утворюють інтеграційні об'єднання, що, незважаючи на їх численність у сучасній світовій економіці і на різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі. Основними цілями інтеграції можуть бути наступні.

1. Використання переваг економіки масштабів, що забезпечує розширення розмірів ринку, скорочення трансакційних витрат, часток прямих іноземних інвестицій. Цілі збільшення національних масштабів особливо чітко виражені в інтеграційних угруповань Центральної Америки й Африки.

2. Створення сприятливого зовнішньополітичного середовища. Така мета особливо характерна для країн ПСА і Близького Сходу. Тут важливе зміцнення взаєморозуміння і співробітництва в політичній, військовій, соціальній та інших неекономічних областях.

3. Рішення завдань торговельної політики. Регіональна інтеграція розглядається як спосіб зміцнити переговорні позиції країн, що беруть участь, у рамках багатосторонніх переговорів у СОТ. Крім того, регіональні об'єднання дозволяють створювати більш стабільну основу для взаємної торгівлі, про що вже говорилося раніше.

4. Сприяння структурній перебудові економіки. Залучення країн, що створюють ринкову економіку або здійснюють глибокі економічні реформи, до регіональних торговельних угод країн з більш високим рівнем ринкового розвитку розглядається як найважливіший канал передачі ринкового досвіду. Більш розвинуті країни, залучаючи своїх сусідів до процесів інтеграції, також зацікавлені в прискоренні їхніх ринкових реформ і в створенні там повноцінних містких ринків.

5. Підтримка молодих галузей національної промисловості, тому що для них виникає більш широкий регіональний ринок. Ця мета була провідною для інтеграційних об'єднань країн Латинської Америки й Африки до півдня від Сахари.

Об'єктивний зміст інтеграції складає переплетення, взаємопроникнення і зрощування відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, економічна інтеграція має ряд сприятливих умов для взаємодіючих сторін:

1. Інтеграційне співробітництво дає суб'єктам, що хазяюють (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів: фінансових, трудових, матеріальних, до новітніх технологій; а також дозволяє робити продукцію в розрахунку на більш місткий ринок.

2. Економічне зближення країн у регіональних рамках створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх деякою мірою від конкуренції з боку фірм третіх країн.

3. Інтеграційна взаємодія дозволяє вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру.

Таким чином, у результаті інтеграції окремі групи країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі і для міжрегіонального пересування факторів виробництва, ніж для всіх інших країн. Подібні регіональні утворення оцінюються позитивним фактором світової економіки, але за умови, що група країн, що інтегруються, лібералізуючи взаємні економічні зв'язки, не встановлює менш сприятливих, ніж до початку інтеграції, умов для торгівлі з третіми державами.