Школи світової економічної думки, ідеї яких взято за теоретичну основу державної регіональної політики

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 7Следующая ⇒

Школа	Суть ідеї	Коментарі
Історична школа	Загальнонаціональні інте-реси домінують над інте-ресами окремих регіонів і суб’єктів господарського процесу та визначають спрямованість і характер їх функціонування та діяльності.	Макроекономічна складова виступає стрижнем державної економічної політики, а мікро- і регіональна її складові опосе-редковують реалізацію націо-нальних цілей. Теоретичний набуток історичної школи ви-користовується в країнах з пе-рехідною економікою, госпо-дарська система яких пере-буває в хронічно депресив-ному стані, є структурно та ін-титуціонально нерозвинутою і недосконалою.
Кейнсіанська школа	Абсолютизує значення макроекономічної складо-вої державної економіч-ної політики, вважаючи, що створення умов для динамічного оптималь-ного ефективного роз-витку національної еко-номіки забезпечує дієве вирішення проблем на ре-гіональному і мікроеко-номічному рівнях.	Власне структуризація еконо-мічних явищ, як певного комп-лексу взаємовідносин між суб’єктами господарювання, є специфікою методології заз-наченого напрямку економіч-ної думки, завдяки якому регіон було відокремлено де-факто в самостійний рівень економічної діяльності та спільний об’єкт державної економічної політики загаль-нодержавних і регіональних органів управління. Зазначена теоретична база використо-вується в окремих індуст-ріально розвинутих країнах, господарський комплекс яких перебуває у фазі спаду або депресії і характерна для першого типу взаємодії між загальнодержавними і регіо-нальними органами управ-ління.
Інститутці-ональна школа	Передбачає певний взаємозв’язок між різни-ми рівнями економічної сфери щодо вирішення деяких проблем, харак-терних для історично визначених умов господа-рювання, які забезпе-чуються через формуван-ня певних інститутів, в рамках яких відбувається узгодження інтересів різ-них економічних суб’-єктів залежно від рівня концентрації господарсь-кої влади.	Зазначена теоретична база використовується в країнах з перехідною економікою та індустріально розвинутих кра-їнах, де вплив держави на гос-подарські процеси є доміну-ючим, а менталітет державо-утворюючих народів схильний до ієрархічних форм соці-алізації і характерна для моделі другого типу взаємо-відносин між загально дер-жавними і регіональними органами управління в процесі проведення державної регіо-нальної політики.
Неоліберальна школа	Передбачає цілісність і комплексність розгляду проблем економічної сфери в органічному взаємозв’язку з іншими сферами суспільного буття без надання перева-ги тому чи іншому рівню господарської системи, механізму та суб’єкту регулювання господарсь-ких процесів.	Зазначена доктрина викорис-товується в індустріально розвинутих країнах із зміша-ною економікою, для яких характерні високий рівень еко-номічного і суспільного роз-витку взагалі в поєднанні з особливостями менталітету титульних націй відповідних держав, що схильні до асоцій-ованих форм суспільного буття, і притаманна моделі третього типу взаємовідносин між загальнодержавними і регіональними органами управління в процесі прове-дення державної регіональної політики.

Що стосується питання: чи існує взаємозв’язок між категоріями „зростання” та „розвиток”, то загальновизнаною головною метою державного управління на рівні регіону є розвиток, а не зростання. В межах регіональних теорій та при практичній реалізації заходів регіональної політики мова йде виключно про економічне зростання, а не економічний розвиток.

І пояснюється це наступним: · тому його зручно використовувати в дослідженнях та на практиці; · в межах країни є сенс вести розмову про · ряд дослідників під зростанням розуміють розвиток, але це різні речі: - зростати це означає - розвиток – це специфічний процес

Історично теорії регіонального зростання, розвинуті в країнах Заходу, були тісно пов’язані з практичною діяльністю держави і спиралися на наявні статистичні дані. Тому вони були змушені розглядати в якості регіонів – об’єктів дослідження - адміністративно-територіальні одиниці різних ієрархічних рівнів або збудовані на їх основі так звані програмні (планові) райони. Існують дві групи теорій регіонального зростання – неокласичні теорії, засновані на виробничій функції, і теорії кумулятивного зростання, які є синтезом неокейнсіанських, інституціональних і економіко-географічних моделей:

· Неокласичні теорії:

Суть: При дослідженні відмінностей в регіональних темпах зростання в якості чинників підвищення виробничого потенціалу економічної системи розглядали кількість і якість природних ресурсів, загальну кількість і кваліфікацію трудових ресурсів, запас капіталу і рівень технологій; прогнозували зближення цін на фактори виробництва за умови їх мобільності, що повинно було привести до вирівнювання економічного розвитку регіону.

У зв’язку з цим розвиток національної економіки представниками даної теорії трактувався як В багатьох неокласичних теоріях регіонального розвитку, незважаючи на тенденцію вирівнювання міжрегіональних відмінностей за рахунок мобільності факторів виробництва, робляться деякі зауваження стосовно

Основоположники: Л. Маршал визнавав велике значення територіальних аспектів, але через складнощі їх врахування залишав їх на інший час. Найбільш закінчену концепцію регіонального розвитку пропонував Х. Зіберг, яка базується на виробничій функції: розмір потенційно можливого виробництва в районі ставився в залежність від таких видів витрат, як капітал, праця, земля і технічні знання. З метою врахування географічних особливостей Х. Зіберг додає до моделі виробничої функції ще й транспортні витрати, враховує вплив особливостей соціальної системи.

Коментарі: Неокласична теорія критикувалася за недостатнє врахування регіональних відмінностей. Ще у 60-ті роки ХХ століття У. Ізард писав про недоліки опису лише динамічних аспектів, необхідність врахування просторової складової. На наш погляд, в неокласичних моделях міжрегіональна мобільність факторів зростання є найбільш суперечливим моментом. Сам факт відсутності мобільності природних якостей території вже примушує сумніватися в якості твердження про наближення рівнів економічного розвитку регіонів, а міграція трудових ресурсів має негативні наслідки для економічно слабко розвинутих регіонів, тому що з них виїджають переважно молодь і висококваліфіковані кадри. Найважливіший висновок неокласичних теорій з питання регіонального розвитку полягає у тому, що згодом рівні економічного розвитку регіонів вирівнюються. На початковому етапі розвитку прихильники цієї наукової школи прийшли до висновку про недоцільність державного втручання в економічний розвиток регіонів, але водночас не заперечували необхідність виділення проблемним регіонам фінансової допомоги на рішення соціальних питань.

· Теорії кумулятивного зростання:

Суть: Прихильники теорії кумулятивного зростання пропонували проводити активну регіональну політику, виходячи із

Основоположники: Засновником слід вважати Г. Мюрдаля, який стверджував, що за допомогою спеціалізації і ефекту масштабу незначні переваги території з часом можуть зрости. Формалізованого вигляду ця концепція набула в працях М. Калдора, який основним фактором, що сприяє збереженню відмінностей в темпах економічного зростання різних територій, визнає тяжіння підприємств до великих міських агломерацій, де можлива економія на виробничих витрат.

Коментарі: Під терміном вирівнювання вони розуміють згладжування розходжень, а не досягнення рівності. Згідно з цією теорією держава повинна стимулювати економічний розвиток найбільш відсталих регіонів.

При розробці теорії державного регулювання економічного розвитку практично керувались вищезазначеними підходами. Але, як показує практика, ідеї прихильників неокласичної школи не підтверджуються: у короткостроковому періоді диспропорції в рівнях економічного розвитку регіонів не зникали і держава повинна була втручатися в їх розвиток.

М. Камерон, а пізніше О. Грицай, Г. Іоффе, А. Трейвіш виділили три течії в теорії регіонального розвитку:                                                                                                    - Неінтервенціоналісти:Заперечували - Адаптери:Ратували за зм’якшення впливу стихійних ринкових сил і незначне коригування розвитку території шляхом прискорення природних процесів завдяки стимулюванню міграції робочої сили та інвестицій, тобто стимулювання економічного росту ефективно лише тоді, коли воно відповідає загальним тенденціям А це відбувається тоді, коли в нерозвинених індустріально районах маються чи виникають передумови для розвитку промисловості, що лише підкріплюється відповідною цілеспрямованою політикою держави. Якщо ж держава намагається стимулювати економічний розвиток у свідомо непривабливих (принаймні, на визначеному етапі розвитку країни) для приватних інвесторів регіонах, то його зусилля виявляються частіше безрезультатними. - Активні перетворювачі: Виступали за проведення

На наш погляд, недоліком всіх теорій регіонального розвитку є кількісний підхід, динаміка якого досліджується переважно з точки зору темпів економічного зростання, без врахування динаміки всієї системи розвитку регіону. Підходи „активних перетворювачів”не можуть бути застосовані на нинішньому етапі розвитку України, і пояснюється це тим, що вони вимагають таких витрат, які Державний бюджет України не може забезпечити. Більш того, ефективність цих витрат, відповідно до теорії кумулятивного зростання, на яку „активні перетворювачі” спираються, буде вкрай низькою. Також підлягають сумніву їх висновки про необхідність активного державного втручання в економічний розвиток регіонів на основі того, що деякі регіони свідомо непривабливі для інвесторів. Неможна погодитись з думкою, що стимулювання економічного розвитку найбільш проблемних регіонів України заздалегідь буде неефективним. І є приклади цього. Тут варто нагадати про концепцію формування полюсів зростання Фрідмана чи „точок зростання”. Виходячи з співвідношення масштабів територіальних диспропорцій в Україні і в промислово розвинутих країнах, цілком можна припустити, що в Україні формування полюсів зростання знаходиться на одній з початкових стадій, тоді як у промислово розвинутих країнах на кінцевій, для якої характерна розбудова поліструктур з могутньою периферією, коли набагато більше і полюсів зростання, а дифузія нововведень поширюється на більш велику периферію. Чим більш розвинута структура полюсів зростання, тим вище ефективність стимулювання економічного розвитку найбільш відсталих в економічних відносинах регіонів. Саме ідеї „адаптерів”, на наш погляд, найбільшою мірою прийнятні для України на сучасному етапі розвитку. „Адаптаційна” модель регіональної політики на практиці припускає стимулювання економічного розвитку в тих регіонах, що у першу чергу, будуть порушені дифузією нововведень. При цьому частина засобів державного регулювання повинна бути спрямована на стимулювання зростання найбільш проблемних регіонів.

Нерівномірність розвитку регіонів України вимагає продуманої та збалансованої державної політики, що забезпечувала б рівний доступ кожного жителя України до державних послуг незалежно від регіону проживання. При цьому заходи державної політики повинні спиратися на надійну інформацію на обласному, районному та місцевому рівнях стосовно соціально-економічної ситуації кожної адміністративно-територіальної одиниці. Тому для розробки виваженої регіональної політики як на центральному, так і на місцевому рівні необхідна статистична інформація, яка б кількісно характеризувала нерівномірність розвитку регіонів та давала б змогу проаналізувати існуючу ситуацію та відслідковувати результати впровадження комплексу заходів державної політики. Для досягнення цієї мети одним із основних завдань є глибоке вивчення та оцінка внутрішнього, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону, розроблення комплексних правових, організаційних, економічних та інших механізмів його ефективного використання.

Західні вчені вважають, що підтримка розвитку відсталих регіонів є важливою в регіональній політиці будь-якої країни. Саме під таким кутом зору розуміють централізовану діяльність, спрямовану на збалансованість міжрегіональних відносин в Європейському Союзі, у складі основних структур якого працює Комісія регіонального розвитку. Під її егідою протягом останніх 29 років проводяться конференції з проблем розвитку регіонів Євросоюзу. У 1996 році у м. Одесі на Конференції з проблем сталого розвитку країн Причорномор’я, проведеної Комісією регіонального розвитку Євросоюзу, було прийнято Декларацію, в якій визначено, що регіональне планування є управлінським механізмом, який „географічно відображає економічну, соціальну, культурну і екологічну політику суспільства, спрямовану на сталий розвиток”.

Регіональна політика є важливим інструментом державного регулювання системи територіального управління. Як складова такого регулювання, регіональна політика деякий час не вважалася необхідною в умовах переходу до ринкової економіки. Але практика розвинутих держав довела, що досягнення соціально-економічної збалансованості розвитку регіонів, нівелювання суттєвих територіальних, міжрегіональних диспропорцій не відбувається спонтанно навіть у „старих” країнах ринкової економіки. Для вирішення цих проблем, для забезпечення соціальної і економічної „справедливості” необхідна координація діяльності центру і регіонів, що здійснюється централізовано. Регіональна політика має здійснюватись у межах єдиного правового простору країни і передбачає існування суб’єктивно-об’єктивних відносин між центром і регіонами. Об’єктами регіональних дослідженьвиступають регіони. Такі дослідження повинні бути спрямовані на наукове обґрунтування стратегії розвитку регіонів з метою вдосконалення регіонального, локального і місцевого управління. Саме регіоналізація стану певних, і, в першу чергу, економічних та соціальних явищ та процесів, лежить в основі регіонального розвитку країни. В цьому випадку об’єктом дослідження виступає сама країна, територіальні пропорції її розвитку, проблеми управління, регіонального менеджменту, формування єдиного ринку робочої сили, ресурсів, товарів, капіталу, послуг тощо. При цьому країна розглядається як ціле, що складається з окремих, певним чином, організованих, територіальних одиниць. Стратегія регіонального розвитку має виходити із загальних закономірностей розвитку економічного та соціального ландшафту, відповідності техногенного пресингу рівням стійкості природних ландшафтів та передбачати певний тип технологічно-структурної перебудови господарства, інтенсивність і траєкторію подальшого розвитку продуктивних сил.

Регіональне управління є проміжною ланкою між центральним та місцевим (райони, громади: міські та сільські та поселенські утворення) рівнями управлення. Його призначення – реалізація державної політики на місцевому рівні, координація діяльності місцевих органів державного управління, здійснення контрольно-наглядових функцій за органами місцевого самоврядування у частині делегованих повноважень, управління об’єктами, через функціонування яких задовольняються потреби територіальної спільноти регіону. У зв’язку з цим, в Україні регіональна політика сьогодні здійснюється на кількох рівнях, серед яких основними є три: макрорівень – економічні райони, мезорівень – області та мікрорівень – адміністративні райони.

На всіх рівнях державна регіональна політика виступає як поліструктурна категорія і охоплює Пріоритетні напрямки в такій політиці залежать від стадії розвитку ринкових відносин: · ·



Таким чином, процес трансформації регіональної економіки веде до відносно повної ліквідації соціально-економічних відмінностей регіонів, але цей процес тривалий і, можливо, ніколи не буде мати кінця. Ще Ф.Енгельс у листі до О. Бабеля писав, що „між окремими державами, областями і навіть містами завжди буде існувати відома нерівність у життєвих умовах, які можливо ... звести до мінімума, але ніколи не вдасться ліквідувати повністю.” Суть вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів полягає не в однаковості розвитку економіки, не в розвитку усіх галузей господарства і промисловості, а, виходячи з об’єктивних умов, у формуванні у кожному регіоні господарських комплексів на основі спеціалізації, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктури, розвитку міжрегіональних виробничо-економічних зв’язків; у подоланні різниць в загально-економічних показниках: продуктивності праці, енерго- та фондоозброєності, виробництва валового внутрішнього продукту на одну особу населення, обсягу інвестицій в основний капітал на одну особу;обсягу іноземних інвестицій на одну особу, сумі видатків місцевих бюджетів на соціальний захист та соціальне забезпечення в розрахунку на одну особу; в вирівнюванні показників матеріального та соціального добробуту населення, рівня їх життя.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2018-05-30; просмотров: 183.

stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда...