Невротичні тенденції особистості за К. Хорні

Хоча сам класичний психоаналіз З. Фрейда завжди розглядався у консультативній психології як надто об­межений за своїми можливостями метод (в силу цілої низки причин: акцент на сексуальність та проблеми дитячого віку; дуже велика часова тривалість роботи; відвернення од безпосередньої проблеми клієнта тощо), значущість теорії та практики 3.Фрейда цим аж ніяк не применшується. Справа в тому, що класичний пси­хоаналіз виявився напрочуд продуктивним у якості «прабатька» як течій (концепцій та психотехнік), що безпосередньо витікають та асоціюються з ним, так і тих, що з'явилися як реакція, нехай навіть негативна, на нього.

Будучи водночас теорією особистості (першої у пси­хології), культурологічною концепцією та методом психотерапії, вчення З. Фрейда справило безпрецедент­ний вплив не лише на психологію, а й, по суті, на всю культурну ситуацію XX століття.

Розглянемо поняттєву структуру й основні особли­вості консультативного та психотерапевтичного про­цесу у класичному психоаналізі.

Людина – природна істота, якою керують потяги (нерозпізнані мотиви, біологічні потреби й інстинкти), а також специфічні психосексуальні переживання, що стосуються перших шести років життя. Концепція З. Фрейда детерміністична, сходить у своїх основах до змішаної пояснювальної моделі в теорії пізнання, яка сполучає в собі водночас погляди Локка та Канта, тобто підлягає: а) принци­пові ієрархічності й прямої залежності «вищих» пере­мінних від «нижчих»; б) принципові, згідно з яким найскладніші речі (значення) найбільш абстрактні, а ті, що знаходяться в їх основі – найпростіші речі (значення) найменш абстрактні (принцип лінійної за­лежності). Разом із тим це відображено у поглядах З. Фрейда про те, що, підкоряючись інстинктам життя, людина спрямовується ними до зростання, розвитку й творчості (за допомогою прагнення задоволення та уникнення болю) – його концепція будується з ура­хуванням кантівської моделі пізнання, яка передбачає: а) відсутність лінійної залежності між «нижчими» та «вищими» перемінними й те, що: б) найскладніші речі (значення) суть не найабстрактніші, а ті, що склада­ють найбільшу кількість зв'язків з іншими в межах даної теорії.

Крім інстинкту життя, втіленого в поняття «libido», З.Фрейд сформулював також інстинкт смерті («mortido»), який може виявлятись у вигляді агресивного потягу. Згідно з основами психоаналізу, подолання во­рожої агресивності – одне з основних завдань люд­ства. В ортодоксальному психоаналізі людина розгля­дається в енергетичній парадигмі, згідно з якою поведінка визначається психічною енергією, її кіль­кістю та розподіленням.

Структура особистості. Особистісна структура міс­тить три інстанції: Id (воно) – біологічний компонент, первинне джерело психічної активності, вмістище інстинктів, кероване принципом задоволення. Зберігається незмінним протягом усього життя людини. Це неусвідомлювана частина особистісного «Я», що виступає імпульсивним витоком ваблень та дій.

Ego (я) – центральна інстанція саморегуляції особи. Управління принципом реальності, ego контро­лює поведінку, врівноважуючи імпульси з вимогами соціального оточення, здійснює раціональний аналіз ситуації, виробляє план поведінки, орієнтуючись на навколишнє середовище.

Super-ego – (над-я) – моральна інстанція осо­бистісного «Я», що виробляє оцінку дій або намірів з точки зору припустимості їх з урахування суспільних норм, правил, цінностей та ідеалів. Являє собою засвоєну (інтеріоризовану) шкалу цінностей.

Для характеристики особистісного стану З. Фрейд запровадив поняття «боязнь». Він розрізняв три види боязні: невротичну, реалістичну та моральну. Боязнь виникає з конфлікту між Id, Ego – Super-ego. 3 нею пов'язані почуття вини та механізми психологічного захисту «Я».

Модель особистісної структури З. Фрейда стала, по суті, однією з перших психологічних концептуальних моделей особи, причому отриманої емпіричним шляхом, за допомогою констатації реальних фактів у процесі дослідницької та лікувальної роботи.

1. 2. Стадії психосексуального розвитку. Згідно з учен­ням З. Фрейда, до п'ятирічного віку особистість дити­ни, в основному, встановлюється як цілісне утворен­ня. У періоді психосексуального становлення 3.Фрейд визначив п'ять фаз, які відображають своєрідність психосексуального розвитку:

Оральна фаза: від народження до півтора року. Фаза, в якій розвивається усвідомлення дійсності. Годування материною груддю задовольняє потребу в їжі та задо­воленні. Потім, з розвитком зубів, додається задово­лення від кусання. Важливий постійний тілесний та емоційний контакт з дитиною, забезпечення базисних потреб, адже дитина повністю залежить від матері. У протилежному випадку з оральної фази зростають такі психологічні проблеми й відповідні особистісні риси, як: почуття власної непотрібності, підвищеної залеж­ності від інших, неадекватності, недовірливості, не­здатності сприйняти любов, заздрісності, жадібності. У психоаналізі проблеми цього ряду одержали назву «оральна фіксація».

Анальна фаза: від півтора до трьох років. Згідно з теорією З. Фрейда, в цей період зона анусу стає визначальною, адже дитина оволодіває актом дефекації. Поєднані з ним задоволення, довільна затримка або здійснення акту стають визначальним моментом формування особи. Батьки й доросле оточення, як відомо, приділяють спеціальну увагу процесу оволодіння дитиною діяль­ністю анусу. Різний рівень дисциплінування дитини з боку батьків та їх ставлення до її поведінки за цього періоду, за З.Фрейдом, впливає на формування таких особистісних рис і проблем, як ощадливість, скупість, акуратність, впертість, відкритість вираження негатив­них почуттів, усвідомлення своєї значущості та ін. Анальна фіксація виявляється в тому, що клієнт від­чуває своє безсилля, прагне визначити, хто він і шо він може; висловлювання «я не знаю себе» – типовий її прояв.

Фалічна фаза: у віці від трьох до шести років, основною зоною, за З. Фрейдом, є ділянка геніталій, яка викли­кає інтерес та спроби маніпулювання, включаючи й протилежну стать. З. Фрейд стверджував, що в цьому віці виникає Едіпів комплекс у хлопчиків (коли мати виступає об'єктом любові) й комплекс Електри (тер­мін учнів З.Фрейда), коли дівчинка прагне домогтися схвалення та любові батька. Відкриття того факту, що «на місці опуклості у дівчаток впуклість» призводить до виникнення «комплексу кастрації» у хлопчиків та «заздрості до пеніса» у дівчаток. Ця фаза має вирі­шальне значення в ідентифікації із відповідною статі ролевою поведінкою, у процесі якої величезне зна­чення має спілкування батьків з дитиною, в якої про­кинулася хоч і дитяча, але сексуальність. Невірне (побудоване на заборонах) виховання в цій фазі призводить до таких патологічних проблем та рис, як низька самоповага, гіпертрофоване почуття вини, конфліктність, категоричність.

Латентна фаза: від шести до дванадцяти років, тобто після зникнення Едіпова комплексу. Проблеми сексуаль­ності відходять на другий план. Натомість з'являються інтереси, пов'язані з навчанням, спортом, спілкуван­ням з однолітками, тобто, в ширшому плані – з со­ціалізацією.

До цього часу, в основному, сформовані Id, Ego та Super-ego, як і співвідношення між ними. У ла­тентній фазі відбувається формування уявлень про зовнішній світ, яке може привести до психологічних проблем: негативна «Я-концепція», почуття непо­вноцінності в соціальних стосунках, прагнення уни­кати ситуацій, що вимагають суперництва; почуття не­впевненості щодо навчання; ціннісні конфлікти тощо. Генітальна фаза: від дванадцяти (пубертат) до вісімнадцяти років і далі, за З. Фрейдом, до старості. На цій стадії підлітки, незважаючи на сексуальність та сексуальне експериментування, навчаються трансформувати свою сексуальну енергію до різноманітних прийнятних видів соціальної активності (сублімація). Вони навча­ються встановлювати стосунки з особами протилежної статі, вивільняються од батьківської опіки, «примі­рюють» різноманітні соціальні ролі та формують здатність «любити й працювати», завершуючи процес ідентифікації власного «Я».

1.3. Поняття захисних механізмів та їх характеристика.. З.Фрейдові належить найважливіша ідея, яка стосовна і власне психотерапевтичного процесу: по­ложення про психологічний опір клієнта, який вияв­ляється в тому, що його ego захищає себе з метою уникнути «боязні» від тих переживань, котрі для нього неприйнятні. Форми опору найрізноманітніші: гумор, мовчання, засинання тощо. Проте найсуттєвішим для психотерапії є така форма опору, як «перенесення» («трансфер»), тобто перекладання на психотерапевта почуттів, викликаних свого часу іншими значними для клієнта особами. Вважаючи спочатку «перенесення» перепоною для лікування, З.Фрейд пізніше відкрив, що саме цей феномен робить можливим самозцілення, оскільки в процесі повторного переживання минулих психологічних травм клієнт позбавляється їх, усвідо­млюючи те, чого раніше не усвідомлював. Сукупність переживань, пов'язаних із явищем «перенесення», от­римала назву «невроз перенесення». Заразом відзна­чимо, що даний феномен має і зворотний бік, тобто він можливий також і з боку психотерапевта. У цьому випадку він називається «контр-перенесення».

Серед психологічних механізмів ego-захисту вирі­зняються такі:

Раціоналізація. Раціоналізація є псевдопояснення, коли клієнт на місце реальних, дійсних мотивів підставляє інші, такі, що змальовують його у привабливішому світлі. Класична ілюстрація раціоналізації – байка «про зелений виноград», у якій лисиця, намагаючись дістати гроно, не змогла цього зробити й пояснила свою невдачу тим, що виноград зелений.

Заперечення. Заперечення є різновид перцептивного за­хисту, коли людина в буквальному смислі слова не помічає неприємних для неї фактів та явищ. Напри­клад, жінка може заперечувати наявність у неї воро­жих почуттів до власної дитини (як соціально неприй­нятних) після розлучення з її батьком. Відомий феномен цього ж ґатунку – «невпізнання» учасниками Т-групи себе на екрані монітора.

Регресія. Регресія – психологічний механізм ego-захисту, при включенні якого клієнт починає поводитися не­наче «спустившись» до колишніх, наближених до ди­тячих норм поведінки етапів розвитку. Цей захисний механізм під іншою назвою «інфантилізація» часто ви­користовується у групових формах спілкування для зняття психологічних бар'єрів.

Витискання. Витискання («подавлення») – один із най­важливіших феноменів функціонування свідомості, відкритий З. Фрейдом.

Сутність дії даного ego-захисного механізму поля­гає у вигнанні (витисканні) із свідомості травмуючих моментів. З. Фрейд вважав, що саме цей механізм знаходиться в основі детермінації поведінки людини, ко­лишні психологічні травми якої (за перших п'ять ро­ків життя) були витиснуті із свідомості, але тим не менш продовжують впливати на нинішню поведінку. Витиснуті переживання проявляються, за З. Фрейдом, в обмовках, забудькуватості, довільних «випадкових» діях.

Проекція. Дія цього ego-захисного механізму полягає в тому, що неприйнятні дії індивіда (з точки зору сус­пільної моралі або інтеріоризованих особистих норм) його власні переживання або стани приписуються іншим, що позбавляє клієнта їх усвідомлення, сприй­няття та переробки (зживання).

Інтроекція. Сутність даного механізму в тому, що люди­на «вбудовує», всотує в себе цінності та норми іншої, приймаючи їх наче свої власні й тим позбавляючись внутрішньоособистісного конфлікту.

Ідентифікація. Тісно пов'язаний з інтроекцією ego-захис­ний механізм, функція якого – захист ego від фру­страції шляхом ототожнення з деякою могутнішою інстанцією, ніж ego. У період фалічної фази іден­тифікація відіграє роль механізму особистісного роз­витку. У житті дорослих ідентифікація часто виступає засобом захисту від почуття власної неповноцінності шляхом приєднання до якоїсь могутньої організації або авторитетної людини. Даний механізм досить важ­ливий у розумінні психологічної специфіки психоте­рапії та існування особи. Зокрема заслуговує на увагу та обставина, що за ситуації психологічного консуль­тування та психотерапії клієнт може ідентификуватися з однією із трьох позицій: агресора, жертви та нарцисичної.

Інтелектуалізація. Цей захисний механізм стосується, ско­ріше, психолога^консультанта й психотерапевта, ніж клієнта. Сутність його в тому, щоб відмежувати своє ego від безпосереднього емоційного контакту з ego іншого і трактувати цього іншого як об'єкт, тобто за допомогою концептуальних моделей, поняттєво та тер­мінологічно орієнтованих схем.

Утворення реакції. Дія механізму виявляється у здійсненні зумисних вчинків, зміст яких захищає ego від усвідо­млення справжніх переживань. «Утворення реакцій» — це соціальний «фасад любові», закликаної уникнути страху стикання з реальними почуттями агресії сто­совно того, кому подається «фасад доброго настрою». З.Фрейд вважав її нижчою формою сублімації.

Заміщення. Цей захисний механізм призначається для уникнення страху («боязні») шляхом зігнання нако­пиченої енергії на доступний або безпечний об'єкт, коли на справжньому об'єкті розрядити її неможливо. Приклад: не сміючи висловити свої негативні почуття стосовно начальника (боязнь санкцій, наслідків), лю­дина приходить додому й зганяє досаду й роздрату­вання на дітях.

Сублімація. Відомий захисний механізм, який, за З. Фрейдом, трансформує сексуальну або агресивну енергію на творчу соціально прийнятну діяльність: мистецтво, спорт та ін. Сублімація, отже, – найвища форма за­міщення.

У класичному психоаналізі вирізняються ще кілька механізмів, зокрема «компенсації», «ритуалу», «ізо­ляції» та «часткової (компромісної) реакції».

Компенсація. Компенсація полягає в розвиткові тих сто­рін, якостей або здібностей особи, які дозволяють їй справитися з почуттям неповноцінності за рахунок от­римання соціального визнання у доступних галузях діяльності. Приклад: підліток з низькою успішністю починає посилено займатися спортом і досягає по­мітних успіхів.

Ритуал. Ритуал – система захисних дій, покликаних справитися зі страхом або іншими негативними пере­живаннями. Маючи надмірний та ірраціональний характер, ритуальні дії призначені для відміни, виправ­лення небажаних дій.

Згідно з З. Фрейдом, уся система релігії, наприклад, побудована на таких компенсаторних, заміщуючих, символічних ритуальних діях, призначених для морального виправдання або спокутування того, що виз­нано небажаним.

Ізоляція. Як і механізм інтелектуалізації, ізоляція відо­кремлює емоції від когнітивних процесів. Проте, на відміну від останньої, ізоляція діє не за допомогою змінення теоретичних конструктів, а шляхом змінення перцептивних характеристик об'єктів, що сприйма­ються, тобто шляхом відмежування, емоційного дистанціювання від них.

Часткова компромісна реакція– ego-захист від негативних почуттів (заздрості, агресії, презирства тощо), при якому поведінка будується подвійно, аби хоча б част­ково задовольнити (реалізувати) соціально небажані переживання. Наприклад: чоловік звертається до дру­жини з такими словами: «Чудовий торт! Як тобі вда­лося його приготувати?»

 2. Аналітична психотерапія. 2.1. Структура особи.

Психотерапевтична концепція К. Юнга настільки ж пов'язана у своїх основах з концепцією З. Фрейда, наскільки й відмінна від останньої, що на наш погляд пояснюється насамперед особистими властивостями створювача аналітичної психології, а вже потім усіма привхідними обставинами. Ми взагалі схильні вважа­ти, що в історії консультативної психології і психо­терапії найяскравіше виявляється вплив та взаємоза­лежність особи – автора та створюваної ним системи. Проблема взаємозв'язку та взаємовизначення особистості, змісту й простору її «життєвого світу», в тому числі й результатів діяльності, – одна з найзагадковіших та найменш вивчених проблем психології. Тому в нашому короткому огляді ми схарактеризуємо ті особливості концепції К. Юнга, які мають характер, що найбільш відрізняє їх від ортодоксального психо­аналізу.

В аналітичній психології К. Юнга уяв­лення про структуру особи набагато складніше, ніж у класичному психоаналізі. Насамперед К. Юнг відокре­мив різні психологічні типи особи, що визначаються переважанням тієї чи іншої з основних, за К. Юнгом, психічних функцій: відчуття, мислення, почування та інтуїції. Відповідно — сенсорний, розумовий, етичний та інтуїтивний особистісний типи. Кожна із запропо­нованих моделей особистісних типів характеризувала­ся за допомогою розкриття специфіки способів їх взаємостосунків зі світом. Так, наприклад, сенсорний тип відрізняється ситуативним реагуванням, від­сутністю емоційних затримок, в той час як розумовий тип усе своє життя підкоряє інтелектуальним мірку­ванням та формулам. Розумовий та етичний типи були віднесені К. Юнгом до раціональних, а сенсорний та інтуїтивний – до ірраціональних. До того ж К. Юнг впровадив поняття «психея», яке охоплює особу як цілісність. За К. Юнгом, «психея» – це увесь нефізичний простір, що складає свою власну реальність. У межах «психеї» циркулює «життєва енергія» (лібідо), рух якої підлягає принципам еквівалентності, ентропії та протилежностей. Інакше кажучи, будь-який дисбаланс у розподіленні енергії викликає компенсаторні тенденції.

Цілісна структура «психеї» містить такі компонен­ти: внутрішній світ, анімус (аніма), тінь, самість (self), ego, персона (маска), особисте позасвідоме, колективне позасвідоме (архетипи) та свідомість. Причому «маска» та ego належать галузі свідомості.

Власне «я» (ego), за К. Юнгом, – комплекс репрезентацій, що складають центр поля свідомості, володіють досить високим ступенем стійкості та ідентичності. Зро­зуміло, що ego для К. Юнга – частина «психеї». Маска (персона) – зовнішній шар, ФАСАД особи. Ця ін­станція містить у собі соціальні ролі, стиль пове­дінки, переважну зовнішність, тобто це обличчя і лик людини, які вона подає іншим.

Особисте позасвідоме – зона, суміжна з ego. Вона містить у собі забуті переживання, які тим не менш можуть актуалізуватися. Пізнається воно, як і в З. Фрейда, через інакомовлення.

Колективне позасвідоме — за К. Юнгом, «вмістилище світових процесів, відкладених у структурі мозку та симпатичної нервової системи, що складають у своїй сукупності позачасовий та вічний образ світу, на про­тивагу нашій свідомій одномоментній картині світу». К. Юнг волів навіть говорити про «колективну психею». Саме в ній містяться архетипи, тобто колективні загальнолюдські уявлення універсального порядку, які визначають специфічні людські (як виду) способи поведінки та темп переживань.

Архетипи (вони ж «імаго», «корінні іміджі», «домінанти», «поведінкові патерни» у термінах К.Юнга) бувають двох типів: персоніфіковані (наприклад, анімус-аніма) і такі, що трансформуються (напр. самість). Приклади архетипів: Отець, Бог, Діва, Герой, Дитя.

Анімус (у жінок) – аніма (у чоловіків) – архетипи, що втілюють чоловіче та жіноче начало в осіб відповідної протилежної статі. Експлікативна функція даного архетипу виявляється, приміром, в аналізі чоловічо-жі­ночих стосунків, коли жінка проектує свій анімус на партнера, у відповідності з чим сприймає його як стійкого, здатного захищати та ін., тоді, коли той сам може відчувати потребу в жіночій опіці, перебуваючи під владою архетипу Матері, що призводить до міжособистісного конфлікту.

Тінь – архетип, що являє «темну», «низьку», гріховну інстанцію особистості. Якщо провести аналогію з З.Фрейдом, «тінь» відповідає сексуальним інстинктам. Для К. Юнга «тінь» – те неприємне людині в самій собі, що вона ховає від самої себе та від інших. Разом із тим К. Юнг вважав, що «тінь» може справляти й позитивний вплив на людину не лише самим фактом сприйняття її, а й тим, що «тінь» може трансформу­ватися у протилежному напрямку, коли її зміст визнається природним, «легальним».

Самість. Це, за К. Юнгом, центральний архетип у струк­турі особистості. Архетип впорядкованості й цілісності особистості. К.Юнг писав: «...самість є якість, що пе­реважає свідоме ego. Вона охоплює не лише свідо­мість, а й несвідому психею, отже, є, так би мовити, особою, якою ми такожперебуваємо».

Самість, по суті, – це архетип потенціалу людської особи, кінцева мета самоздійснення.