Уніфікованийрежимвалютнихпаритетівікурсів.

Виконала: ст. ГФз- __________                                 Калітіна Ю.О.

Перевірив: доц. __________                             Мелещенко А.І.

Р.

                                             План

1. Світова валютна система та світові валютні ринки. Європейська валютна система. Валютні ринки. Валютні курси. Валютна політика.

2. США у міжнародній економіці. Загальна характеристика стану економіки. Фактори світового впливу США на зовнішню торгівлю. Фактори світового впливу США у сфері закордонного інвестування.

Світова валютна система та світові валютні ринки.

Світовавалютнасистема- це спільно розроблена державами світу й закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин, що включає в себе сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у межах світового господарства. Вона склалася внаслідок розвитку інтеграції національних економік у світове господарство та світових валютних відносин, нині регулюється статутом МВФ, а її принципи функціонування та організаційні засади визначено Ямайською угодою країн - членів МВФ у січні 1976 р.

Складовими елементами світової валютної системи є:

Формиміжнароднихзасобівплатежу.Першим із них було золото, з часом у міжнародних розрахунках задіяні були векселі, банкноти, чеки, депозити тощо. У 70-ті роки з´явилися спеціальні міжнародні і регіональні платіжні засоби під загальною назвоюміжнародноїліквідності.До них належать золото, вільно конвертовані валютні запаси держав і міжнародні гроші.

Уніфікованийрежимвалютнихпаритетівікурсів.

Режимвалютнихринків.Започаткував його ринок золота. Золото вільно продавалося і вивозилося з країн на основі міжнародно закріпленої офіційної ціни. Наприклад, офіційна ціна золота 1 ун. (31,1035 г золота) у 1837-1934 pp. становила 20,67 дол., у 1934-1968 pp. - 35 дол., у 1968-1971 pp. - 42,22 дол. Після останньої дати офіційна ціна золота ліквідована, а ринок золота перетворився у різновид звичайного товарного ринку, що функціонує на основі взаємодії законів попиту і пропозиції.

Міжнароднівалютно-фінансовіорганізації.Найважливішими з них нині є Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Членом МВФ Україна стала у 1992 р. Рішенням Ради керуючих від 22 січня 1999 р. сумарний капітал МВФ зріс до 210,9 млрд. SDR (СПЗ), а квота України - з 997,3 млн. до 1372,0 млн. СПЗ, що помітно розширює обсяги наших можливих запозичень.

Фінансові ресурси МВФ використовуються для сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютному співробітництву шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, багатосторонньої системи платежів, усунення валютних обмежень, надання країнам-членам коштів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів. Кредити МВФ поділяються на два види:

1) кредитивмежахрезервноїпозиціїкраїни. Надаються строком до 3-5 років у формі позички іноземної валюти в обмін на національну. Погашення позички здійснюється оберненими операціями-викупом національної валюти на вільно конвертовану. При цьому в межах 25% квоти країна отримує позики без обмежень, а також на суму кредитів у іноземній валюті, що надані МВФ раніше. Загалом, цей кредит не повинен перевищувати 200% квоти;

2) кредити,щонадаютьсяпонадрезервнупозицію. Такі позички надаються країні-членові МВФ після попереднього вивчення її валютно-економічного становища і виконання усіх вимог МВФ щодо реалізації стабілізаційних заходів, і хоч стабілізаційні програми МВФ часто обтяжливі, передбачають обмеження внутрішнього кредитування бюджетних видатків і заробітної плати, здатні знижувати темпи економічного зростання та викликати на перших порах інші негативні явища, але їх отримання сприяє залученню крупних кредитів приватних банків, а отже, стимулює економічний розвиток країни-позичальника.

Міжнароднийбанкреконструкціїтарозвиткуяк провідний структурний елемент світового банку є спеціалізованим закладом ООН і міждержавним інвестиційним інститутом, що здійснює операції кредитування для сприяння розвитку економіки країн-членів МВФ, гарантування приватних інвестицій, надання допомоги у здійсненні приватизації, зміни форм власності та впровадження антимонопольних заходів тощо. Сприяння в економічному розвитку здійснюється шляхом надання довгострокових позик і кредитів та гарантування приватних інвестицій. Кредити для розширення промислового потенціалу надаються переважно на 20 років під гарантію уряду.

Статутний капітал МБРР формується шляхом підписки держав-членів на його акції. Загальна сума підписаного капіталу становить 186,4 млрд. дол. Підписка України складає 10908 акцій із загальної суми 1581724 акцій номінальною вартістю 0,1 млн. СПЗ кожна. Тобто Україна має в МБРР 11158 голосів (0,7% від загальної кількості), підписалася на 1315,9 млн. дол. при сплаченому внеску - 79,3 млн. дол. США, який внесли Нідерланди як країна-опікун нашої держави у цій банківській структурі.

Іншими спорідненими організаціями, що входять до складу групи Світового банку, є: Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ), а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів. Наприклад, МАР створена для надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються, строком до 50 років з оплатою 0,75% річних. Таких пільгових кредитів за рік надається нині різним країнам на суму до 5 млрд. дол.

Міжнароднафінансовакорпораціясвою діяльність спрямовує на стимулювання вкладів приватного капіталу у промисловість країн, що розвиваються. Кредити міжнародна фінансова корпорація надає насамперед високорентабельним приватним підприємствам, строком на 15 років в розмірі 20% вартості проекту і без гарантій уряду.

Багатосторонняагенціягарантуванняінвестицій(БАГІ)страхує капіталовкладення від політичних ризиків (на випадок війни, експропріації, розриву контракту).

Міжнароднийцентрурегулюванняінвестиційнихконфліктів(МЦУІК)засновано для сприяння припливу міжнародних інвестицій шляхом створення умов для припинення і урегулювання спорів між урядами та іноземними інвесторами.

Важливою фінансово-кредитною установою, яка не входить до складу групи Світовий банк, є БанкміжнароднихрозрахунківуБазелі,що охоплює членство центральних банків 30 країн-членів ОЕСР та інших міжнародних організацій. Він здійснює розрахунки між країнами Європейської валютної системи, виконує депозитно-позикові, валютні, фондові та інші операції та регулює міжнародні валютно-кредитні відносини.

Взаємовідносини України з міжнародними фінансово-кредитними установами охоплюють проекти, що покликані сприяти економічному розвитку і залученню ресурсів іноземних інвесторів для стабілізації виробництва і його структурної перебудови. При цьому МВФ більше співпрацює з Україною в реалізації короткострокових програм фінансової стабілізації, а Світовий банк зосереджується переважно на середньо та довгострокових проектах структурних і галузевих перетворень. Зокрема, відносини України з МВФ охоплюють три типи програм:

1) програма системної трансформації економіки (Sistemic Transformation Fasility - STF), що закладає основи розвитку співробітництва;

2) програма короткострокового фінансування, яку називають «стенд-бай» (Stand-by). Вона розрахована на 1-13 місяців і спрямована на здійснення першочергових заходів макроекономічної стабілізації;

3) програма розширеного фінансування (Extended Fund Faculty - EFF), що розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації та здійснення структурної перебудови галузей економіки.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла етапи золотомонетного стандарту, золотозливкового і золотодевізного стандарту, золотодоларового стандарту або Бреттонвудська система і нині діє як Ямайська валютна система.

        Європейська валютна система.

Європейська валютна система (ЄВС) є регіональною міждержавною валютною системою і представляє собою зону стабільних валютних курсів. Існує вона з 1979 року і включає три основних елементи: спільну рахункову грошову одиницю ЕКЮ, механізм валютних курсів і механізм кредитування. ЄВС – це угода про взаємні курси валют. Коливання курсу двостороннього валютного обміну допускалося з 2,25 до 15% в той чи інший бік. З виникненням загрози досягнення межі курсів певної валюти обов’язковою була інтервенція за рахунок взаємного надання центральними банками необмежених кредитів. Така форма короткострокового кредитування (на три місяці) дозволяла державам справитись з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу. Інтервенція впливала не тільки на валютні курси, але й змінювала кількість грошей в обігу, тобто центральний банк, купуючи валюту іншої країни, скорочував її обсяг в країні-емітенті.
Створення ЄВС було стабілізувальним моментом по відношенню до цін і курсів в рамках ЄС, що сприяло формуванню єдиного ринку. Однак вона не вирішувала проблему проведення єдиної валютної політики. Практично німецька марка стала провідною валютою системи. Інші країни в своїй грошовій політиці вимушені були пристосовуватися до дій Німеччини. Виходом з цього положення було створення валютного союзу, який повинен був покласти край нерівності національних валют і проводити єдину валютну політику ЄС. В якості організаційної структури була використана модель Федеральної резервної системи США і здійснений перехід до єдиної валюти – ЄВРО. Це був якісно новий етап в розвитку світової грошової системи. Перехід до єдиної валюти був зумовлений такими причинами:
-ринок ЄС може стати єдиним тільки за умови зникнення різних грошових систем, тобто “євро” стає базою для ринків товарів, послуг, капіталу і робочої сили, які склалися. Буде завершено формування єдиного спільного ринку з власним механізмом регулювання;
-необхідність прискорення концентрації та централізації капіталу і посилення позицій європейських компаній. Знизяться накладні витрати як фірм, так і населення, пов’язані з обслуговуванням грошового обігу.
Процес руху до валютного союзу ЄС складається з трьох етапів:
-до кінця 1993 року – лібералізація руху капіталів всередині ЄС та уніфікація економічних стандартів;
-до кінця 1998 року – розробка юридичної бази і процедур системи центральних банків, установ Європейського валютного інституту;
-до 30 червня 2002 року – перетворення Європейського валютного інституту в Європейський централізований банк і введення єдиної валюти.
З 1 січня 1999 року курси валют країн, які ввійшли в Євросоюз, були жорстко прив’язані до ЕКЮ за ринковим курсом, а потім один до одного перераховані в “євро”. Основним критерієм вступу до ЄВС є величина дефіциту бюджету, яка не повинна перевищувати 3% ВВП. Тільки Греція не відповідає цій вимозі. Крім того Великобританія, Данія і Швеція поки що відклали свій вступ до ЄВС.
Однак перехід до єдиної світової валюти є перспективою далекого майбутнього з важко прогнозованими результатами. Сьогодні існує багато ринків євровалют, які хоча і тісно взаємодіють один з одним, але залишаються роздробленими.
Створення єдиної валютної системи в межах Європейського Союзу (ЄС) є прикладом переважання інтернаціонального мислення над національним. Подолання фінансової роздробленості Європи прискорює процес концентрації виробництва і капіталу, ослаблює її залежність від монополії долара та посилює конкурентоспроможність національних економік.

         Валютні ринки.

Валютний ринок - це складова сфери обміну національної та міжнародної економіки, в якій здійснюється торгівля національними та наднаціональними грошовими одиницями і валютними цінностями, що обслуговують міжнародні платіжні операції.

Валютний ринок являє собою складну систему механізмів та інститутів, які доповнюють одне одного (рис. 15.1).

Причини становлення і розвитку сучасного світового валютного ринку:

- висока і зростаюча ступінь інтернаціоналізації господарських зв'язків, яка отримала вираження у зростаючих темпах і масштабах міжнародної торгівлі, міжнародного руху капіталів, транснаціоналізації власне процесу виробництва і формуванні на цій основі специфічного сегмента світового господарства - "других економік", розгортання міждержавних інтеграційних процесів;

Зміст валютного ринку

- формування нового типу міжнародних корпорацій та банків (транснаціональних), їх перетворення у головних суб'єктів світогосподарських зв'язків;

- становлення та стрімкий розвиток світового ринку капіталів, у тому числі специфічного, власне міжнародного євровалютного ринку;

- посилення тенденції до дерегулювання кредитно-фінансової сфери у розвинутих країнах; поступове послаблення валютних обмежень та впровадження системи конвертованості валют у основних розвинутих країнах;

- НТР у сфері банківської техніки, в системі фінансових, валютних, кредитних операцій.

Національні валютні ринки в сучасному розумінні сформувалися у ХІХ ст. Основи світового валютного ринку як цілісної системи закладено у 50-60-х рр. ХХ ст.

Суб'єктами валютного ринкує продавці валюти, її покупці та посередники, а саме:

1) комерційні банки.Більшість валютних операцій здійснюється через банки, які виконують на договірній основі доручення іноземних банків-кореспондентів. Банки, яким надано право на проведення валютних

2) операцій, називаються уповноваженими девізними або валютними. Найбільший вплив на світових валютних ринках мають такі банки, як: Deutsche Bank, Barclays Bank, Union Bank of Switzerland, Citibank, Chase Manhattan Bank, Standard Chartered Bank тощо;

3) 2) фірми, що здійснюють зовнішньоторговельні операції. Вони, як правило, не мають прямого доступу на валютний ринок і проводять валютні операції через комерційні банки;

4) 3) компанії, що здійснюють закордонне вкладення активів, наприклад, Investment Funds, Money Market Funds, International Corporations;

5) 4) центральні банки - управляють валютними резервами, проводять валютні операції, впливають на рівень обмінного курсу, регулюють рівень процентних ставок за депозитами у національній валюті. Найбільш впливовими вважаються: Федеральна Резервна Система США (FED), Бундесбанк (Німеччина) і Bank of England (Великобританія);

6) 5) приватні особи - здійснюють широкий спектр неторговельних операцій, пов'язаних із закордонним туризмом, переказом зарплат, пенсій, гонорарів, купівлею і продажем наявної валюти;

7) 6) валютні біржі та брокерські фірми - зводять покупців та продавців іноземної валюти і здійснюють між ними валютні операції.

8) Функції валютних ринків:

9) - забезпечення своєчасного здійснення міжнародних розрахунків;

10) - курсоутворення;

11) - страхування валютних ризиків і формування специфічної системи, яка забезпечує суб'єктам валютного ринку отримання особливого прибутку - спекулятивного - у вигляді курсової різниці;

12) - диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав;

13) - саморегулювання валютних курсів.

        Валютні курси.

Міжнародний обмін

Міжнародна торгівля ведеться у в грошових одиницях. У кожній країні існує своя валюта. І перш, ніж купити товари, послуги або фінансові активи за кордоном, треба спочатку звернутись на зовнішній валютний ринок, де валюту можна купити чи обміняти на іншу. Основний обмін валют для міжнародної торгівлі проводиться в найбільших фінансових центрах світу.

Курси, по яких обмінюються валюти, визначаються їх попитом і пропозицією. Наприклад, на початку 1986 року американський долар коштував 10 французьких франків, два роки опісля він коштував вже 6 франків. По мірі зміни обмінних курсів валют - змінюються ціни на товари цих країн, що імпортуються та експортуються.

Обмінні курси впливають на зовнішньоторговельний баланс країни і впливають на хід міжнародних фінансових операцій. Але незалежно від того, чи є обмінні курси валют високими або низькими, чи перевищує вартість експорту вартість імпорту, або навпаки, експортуються ті товари, які країна може виготовити і які мають порівняно низьку альтернативну вартість, та імпортуються ті, що виготовляються за кордоном за аналогічних умов.

Валютна політика

Валютна політика являє собою сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів в галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями.
Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі — зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.
Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема:
– лібералізація валютних відносин у країні;
– забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;
– забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;
– захист іноземних та національних інвестицій у країні;
– забезпечення стабільності курсу національної валюти.
Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є по суті, її складовими.
Сферою дії валютної політики є валютний ринок і ринок дорогоцінних металів і каменів.
Поточна валютна політика підрозділяється на дисконтну політику і девізну політику. До валютної політики також належать валютне субсидування і диверсифікація валютних резервів.
Задачею поточної валютної політики є забезпечення нормального функціонування системи, підтримка рівноваги платіжних балансів.
Валютна дисконтна політика представляє собою систему економічних і організаційних заходів по збалансуванню платіжних зобов'язань, орієнтовану на коригування валютного курсу. Ця політика проявляється у впливі на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткострокових інвестицій.
Валютна девізна політика — це система регулювання валютного курсу покупками і продажем валюти за допомогою валютної інтервенції і валютних обмежень.
Валютна інтервенція — це цільова операція Національного Банку України по купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти визначеними межами його підвищення чи зниження.
Проте слід мати на увазі, що валютні інтервенції впливають не тільки на кон'юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон'юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обігу і пропозиції грошей, що спричиняє зростання рівня відсотка, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією.
Валютні обмеження являють собою систему економічних, правових, організаційних заходів, що регламентують операції з національною й іноземною валютою, золотом і т. д.
Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду, були:
– введення обов'язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті (на 100 % чи на 50 %);
– заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам;
– заборона спекулятивних валютних операцій на ринку;
– заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни. Такі позички дозволяються тільки за рахунок коштів, позичених на зовнішньому ринку;
– заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму;
– контроль за прямими інвестиціями, спрямований на збалансування прямих інвестицій резидентів за кордоном і прямих інвестицій нерезидентів в Україні;
– лімітування валютної позиції комерційних банків-резидентів та контроль за дотриманням установлених нормативів відкритої позиції;
– жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.
Крім валютних обмежень практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:
– курсова політика;
– облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;
– валютна інтервенція (девізна політика);
– регулювання сальдо платіжного балансу;
формування та використання золотовалютних резервів.
Курсова політика є невід'ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р. встановлення валютного курсу національної валюти належить до спільної компетенції НБУ та Кабміну.
Україна використовувала кілька режимів валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з дальшим переходом до керованого плаваючого курсу.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.
Мета девальвації — зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту.
До скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням. За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку.
У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.
Довгострокова валютна політика охоплює довгострокові заходи структурного характеру по зміні валютного механізму. Основними методами довгострокової валютної політики є міждержавні переговори й угоди, насамперед у рамках Міжнародного валютного фонду, а також на регіональному рівні (Європейський фонд валютного співробітництва й ін.).
Заходами довгострокової валютної політики є порядок валютних розрахунків, режим валютних курсів і паритетів, використання золота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів та ін.