Від патристики до схоластики. Северин Боецій

У V – VI ст. стало цілком зрозуміло, що старий світ невпинно котиться до свого завершення. Але перш ніж античний світ загинув, а Європа вступила у Середньовіччя, яке назвали часом культурного варварства, перш ніж настав повний занепад культури VI –
VIII ст., старий світ подарував новому ще одного мислителя, без котрого важко уявити середньовічну християнську філософію. Це був Боецій, котрого називають “останнім римлянином і першим схоластом”.

Северин Боецій (480 – 524 рр.) народився у родині патриціїв. Він вчився у Римі, а також, можливо, у Афінах та Александрії. Його вихователем був патрицій Сіммах, який пізніше став тестем Боеція. Подібно іншим римським філософам, Боецій намагався поєднувати заняття науками з політичною кар’єрою. Так у 510 р. він стає римським консулом при дворі варварського короля Теодоріха, але у 524 р. його звинувачують у змові і кидають до в’язниці. Після тривалого ув’язнення Боецій був страчений.

Будучи найосвіченішою людиною свого часу, добре обізнаною з грецькою філософією та наукою, Боецій мав надзвичайний вплив на культуру і філософію середньовіччя. Його праці, що дійшли до нас, можна згрупувати наступним чином:
1) навчальні настанови щодо “вільних мистецтв”; 2) трактати і коментарі з логіки;
3) літературно-філософський твір “Розрада Філософією”.

Щодо робіт першої групи, то слід зауважити, саме завдяки Боецію, система освіти, що склалась за часів пізньої античності, була адаптована до нових історичних та духовних умов і потреб. У середньовічних школах викладали сім “вільних мистецтв”[1]. Цей комплекс включав у себе “тривіум” (граматика, риторика, діалектика) і “квадривіум” (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

До праць другої групи увійшли твори з логіки, переклади, коментарі і трактати. Завдячуючи їм, середньовіччя опанувало інтелектуальний інструментарій античної філософії. Крім того, саме у працях з логіки Боецій не тільки заклав підвалини схоластичного методу, але й сформулював майбутню проблему універсалій.

Універсалії мають відношення до всезагального, оскільки універсалія – це сенс або значення загального імені, такого, як “дім взагалі”, “людина взагалі”, “тварина взагалі”. Загальне ім’я відрізняється від власного імені, такого, як Іван, Бровко, Київ тощо. Власне ім’я означає цей предмет, тобто предмет, на котрий можна показати пальцем. У загального імені такого предмета немає, отже завжди існує спокуса сказати, що загальним іменам в дійсності нічого не відповідає, або ж сказати, що вони відображають схоже між предметами, тобто їх загальні ознаки. Останнє як раз і стверджував Боецій. Універсалії, на його думку, є результатом мисленнєвої абстракції. Але така абстракція виникає не на порожньому місці, а при відстороненні від предметів певних загальних ознак. Іншими словами, універсалії, згідно з Боецієм, властиві тільки мисленню, але відображають при цьому дещо реальне. Такою є суперечлива позиція Боеція в питанні про універсалії, котра несе в собі зародки як середньовічного реалізму, так і середньовічного номіналізму.

У творі “Розрада Філософією” Боецій описує перебування у в’язниці і стан відчаю, котрий його охоплює через несправедливість того, що відбувається. В цій ситуації його і відвідує певна дама, в котрій від впізнає свою давню знайому Філософію. В ході тривалої бесіди Філософія зцілює Боеція від страждань, наводячи аргументи на користь того, що все, що відбувається, має вищий сенс. Зцілюючи Боеція, Філософія звертається до його віри в Бога і у небесну родину. Вона доводить, що світом керує універсальне божественне проведіння, під керівництвом якого знаходиться велике благо для людини. Знайшовши в цьому розраду, Боецій готується зустріти смерть зі стоїчною байдужістю.

Філософія втілює для Боеція зв’язок з уже минулим легендарним античним світом, а також зв’язок зі світом Божественного Вищого Розуму. Вона дає людині відчуття своєї причетності до вічного буття, великого Космосу, тому справжній філософ не може боятися смерті. Він пізнає ілюзорність матеріальних благ, не підкріплених істинною духовністю. Людським життям, його зовнішніми обставинами керує фортуна, тому від людини вони не залежать. Проте від неї залежить не втратити, внаслідок нечесних, низьких діянь, зв’язок з вічним джерелом самого буття – Божественним Розумом.

Боецій у своєму трактаті фактично поєднує християнське вчення з вченням античних стоїків, тому “Розрада Філософією” довгий час, особливо в Середні віки і в епоху Ренесансу, була настільною книгою практично кожного видатного філософа.

Однією з найскладніших проблем у християнстві завжди була тринітарна проблема. Суть даної проблеми полягає у співвідношенні іпостасей Бога як Отця, Сина і Святого Духа. Своє вирішення цієї проблеми Боецій дав у трактаті “Про троїстість”.

Своєрідність позиції Боеція полягає в тому, що при вирішенні тринітарної проблеми він користується поняттям “субстанція”. Субстанція – це основа, на якій тримається все решта. Субстанція, згідно з Боецієм, це те, що саме визначає свої атрибути, або ж невід’ємні властивості. Наприклад, три кути є атрибутом трикутника, без чого трикутника просто не буває. І так само трикутника не може бути без трьох сторін. Три сторони – це така ж атрибутивна властивість трикутника, як і три кути. В результаті виходить, що фігура, яка має три кути, і фігура, яка має три сторони, є одна і таж фігура. Приблизно так же розмірковує Боецій і у питанні про божественні іпостасі. Отець, Син і Святий Дух, згідно з Боецієм, – це не три різних бога, а три іпостасі, або, точніше, три атрибути однієї і тієї ж божественної субстанції. В одному відношенні Бог є Отцем, в іншому – Сином, а в третьому – Святим Духом. При цьому втрата якого-небудь з цих атрибутів Бога неможлива.

Від атрибутивних властивостей, котрі є невід’ємними, Боецій відрізняє акциденції, тобто випадкові властивості, котрі можуть бути, а можуть і не бути. Наприклад, трикутник може бути або не бути прямокутним, а людина – горбатою. При цьому, виникаючи і зникаючи, такого роду властивості не змінюють сутності предмета. Боецій наводить приклад стосунків між рабом і господарем. Людина є господарем по відношенню до раба. Коли раб помирає, то господар перестає бути господарем, не змінюючи при цьому своєї сутності.

Філософія схоластики

Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно-філософське вчення. Для схоластики
(IX – XV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. В історії схоластики виділяють три етапи: рання, середня і пізня.

Рання схоластика (ІХ – ХІІ ст.) ґрунтується на нерозчленованості, взаємопроникненні науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Визначними культурно-освітніми осередками у цей час стають філософські школи. Серед видатних постатей цього періоду знаходимо Іоанна Скота Еріугену, Росцеліна, П’єра Абеляра, Ансельма Кентерберійського тощо.

Середня схоластика (ХІІІ ст.) характеризується остаточним відмежуванням науки і філософії від теології, а також розповсюдженням і впливом вчення Аристотеля. Це час завершення релігійно-філософських систем. Серед них системи Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роджена Бекона тощо. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбницю докази буття Бога, Божественного творіння; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько-теологічних енциклопедій.

Пізня схоластика (XIV – XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання, подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від церковної теології. У цей період зростає роль номіналізму. Найвпливовішим представником пізньої схоластики є Вільям Оккам.