Західна донікейська патристика. Тертулліан

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Філософія патристики

Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика і схоластика.

Патристика (від лат. pater – батько) – це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Вона охоплює період від виникнення християнства до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють кілька періодів.

Перший – це час “апостольських отців”, що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Отже, перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова. Вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства.

Другий період визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) ІІ ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Християнство з самого початку свого розповсюдження в світі зустріло ворожість та гоніння, спершу серед іудеїв, а потім по всіх усюдах Римської імперії. Навіть сама держава, що була відома своєю толерантністю до релігійних вірувань підкорених нею народів, постала проти християнства, заборонивши останнє, а його носіїв і послідовників піддаючи всім жахам: їх змушували відрікатись від віри, позбавляли всіх посад, майна, катували, вбивали тощо. Захистом і виправданням християнам слугували їх високоморальне життя, жертовна відданість і готовність вмерти за віру (вони ставали мучениками за віру). Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Арістотеля та стоїків.

Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з ІІІ по VIII ст., розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську (ІІ – ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV – V ст.) та пізню (VI – VIII ст.).

Східна донікейська патристика. Оріген

В східній, або “грецькій” (бо була написана грецькою мовою) донікейській патристиці провідне місце належить Александрійській богословсько-катехізисній школі, яка здобула широкого визнання за часів керівництва нею Климентом Александрійським і, особливо, його учня і наступника Орігена. Саме вони намагались максимально залучити теоретичні здобутки античності (філософію Платона, Арістотеля, стоїків та ін.) до побудови християнської теологічної системи. Вони запозичили з грецької філософії її понятійну базу, розгортаючи неоплатонівську методологію на християнському ґрунті.

Найбільш могутнім генієм раннього християнства був Оріген (185 – 253/254 рр.). Народився він у єгипетському місті Александрія у християнській родині грецького походження. Його батько, вчитель за фахом, досить рано залучив сина до вивчення Святого Писання. Згодом Оріген сам став займатись викладацькою діяльністю.

Орігенові випало жити у страшний для християн час, коли з регулярністю у 10 –
15 років відбувались нові жорстокі гоніння на християн. Під час чергових гонінь був схоплений, кинутий до в’язниці і страчений його батько. Сімнадцятирічний Оріген був сповнений бажання безпосередньо розділити долю батька. Вже тоді в ньому проявлялось прагнення до самопожертви в ім’я віри, адже саме в цьому бачив він вищу мету земного життя людини. Того разу від безкомпромісного вчинку його утримала мати, оскільки після смерті батька юнак залишився самим старшим в родині і повинен був турбуватись про матір та шістьох молодших братів і сестер.

Протягом наступних десяти років Оріген вивчає грецьких філософів Платона, Піфагора, слухає лекції вчителя Плотіна – Аммонія Саккаса. У 202 р. Оріген очолив Александрійську катехізисну школу. Він започаткував майже всі необхідні форми християнської думки: релігійну філософію, богослов’я, аскетику, містику, проповіді, бесіди, але перш за все, – невтомне вивчення Біблії.

Оріген запропонував першу теорію християнського віровчення, що базувалась на досягненнях античної думки і мала багато спільного з платонізмом. Тому деякі з положень офіційною церквою не були визнані канонічними, внаслідок чого Оріген не вважається ортодоксом.

Відомо, що Орігеном написано багато творів, проте, значна частина була за наказом церкви знищена і до нас дійшли тільки деякі з них. Серед них завершена у 229 році праця “Про начала”. В цьому трактаті Оріген накреслює контури великого філософсько-богословського синтезу.

Бог Отець для Орігена – це могутня, надсуща, а тому непізнана “монада”. Бог може відкриватися лише у творінні. Він все містить у собі, все охоплює, але й все перевищує. Бог – це проста, безтілесна природа, що існує поза простором і часом, перебуваючи у власному безначальному довічному житті.

Син Божий походить від Отця. Щоб підкреслити єдність з Отцем, Оріген використовує термін “вічнонароджуваний”, наголошуючи, що не було часу, коли б Сина не було. Проте, визнаючи єдність Отця і Сина, Оріген підкреслює, що як іпостасі вони не рівноправні і не єдиносущі. Син є посередником між Богом і світом. Більше того, Оріген демонструє субординацію між Отцем і Сином.

Святий Дух в ієрархії божественних іпостасей займає третє місце. Його призначення полягає в завершенні світу: освятити святих, одухотворити пророків, об’єднати і створити Церкву. Акт творіння Оріген розуміє позачасово, але створений світ існує у часі. Створені Богом духи були рівними і прозорими. Вони були наділені свободою волі. Бажання випробувати “свободу волі” привело до того, що деякі з духів віддалились від Бога та один від одного. Таке віддалення привело до “охолодження” духів і виникнення душ, появи матеріальності. Так, у своєму бажанні випробувати долю від Бога відділились люди та диявол. Лише ангели залишились вільними від матерії, бо лишились з Богом. З’єднання з матерією – це кара для душі. Завдання людини і світу в цілому – спасіння, “відновлення” і повернення Бога. Для різних душ – і шляхи різні. Душі мають пройти через багато станів універсуму (всесвіту), які неначе сходинки поступово повертають душу до Бога. Таким чином, Оріген визнає ідею реінкарнації, тобто переселення душ у відповідні тіла, аж поки вони не досягнуть досконалості. У кожній душі живе прагнення до Абсолюту, задовольнити яке може тільки Бог. Поступово все тварне приречене повернутись до Бога і отримати, але вже цілком свідомо, первісну повноту. Це й буде апокатастасис, або “відновлення” всіх речей.

Низка положень орігенізму була засуджена на П’ятому Вселенському соборі (553 р.), Оріген був проголошений єретиком і ім’я творця церковної науки протягом багатьох століть практично більше не згадувалось.

Західна донікейська патристика. Тертулліан

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 115 – 225 рр.) для латинської патристики має таке ж значення, як Оріген для грецької. Народився Тертулліан у місті Карфаген в язичницькій родині. В юності він отримав чудову риторську освіту і поїхав до Риму, де став відомим адвокатом.

Близько 193 р. Тертулліан прийняв християнство і зайнявся основними богословськими питаннями, важливішим серед яких було питання про Трійцю, про відношення один до одного трьох Божественних іпостасей (ликів) – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого.

Тертулліан багато зробив для становлення християнської догматики. Серед трьох десятків творів, що дійшли до нас, особливу увагу привертають “Апологетик”, “Про свідчення душі”, “Про душу”, “Про плоть Христа”, “Проти Маркіона”.

Тертулліан заперечує можливість філософського осмислення християнства, намагаючись акцентувати увагу на ірраціоналізмі віри. Він був впевнений, що адекватний переклад положень віри на мову логіки і раціонального філософствування неможливий. Він переконаний, що віра і розум не є тотожними поняттями, і, навіть співпадаючи в чомусь, вони достатньо самостійні і не вичерпують одне одного, бо належать різним станам свідомості.

Тертулліан впевнений, що розум має зупинитись там, де починається віра. На його думку, не слід шукати логіку в тому, що здається нам абсурдним. Тим більше не треба шукати приховані смисли в тому, що повинно розумітись буквально. Для того і дана людині віра, щоб сприймати буквально те, що вище людського розуміння. А тому, чим абсурдніше те, про що йдеться у Святому Писанні, чим воно незрозуміліше і неможливіше, тим більше у нас підстав для віри у його божественне походження. Саме так і сформулював Тертулліан свій відомий принцип: “Вірю, тому що абсурдно”.

Заперечуючи античну філософію, сприйняту ним багато в чому через вчення скептиків, які говорили про неможливість пізнання як такого, Тертулліан вважав, що існує єдиний можливий шлях пізнання – пізнання вірою.І першою щаблиною пізнання, на думку філософа є душа, яка близька за природою до Бога. Тому душа інтуїтивно містить у собі всю премудрість, яка потім частково може бути розгорнута розумом.

Проте, Тертулліан у своїх теоретичних положеннях не завжди послідовний. Зокрема, ця непослідовність Тертулліана проявляється у розумінні Трійці, або тринітарної проблеми. Його беззаперечним пріоритетом є введення терміна “trinitas” (що означає “троє в одному”) для характеристики іпостасних розмежувань єдиного Бога. Проте, тут простежуються ідеї субординації. У Тертулліана Бог-Отець – абсолютна досконалість. Щодо Сина, то попри всі проголошення його досконалості, друга іпостась, або лік Божий – Син – є досконалістю нижчого ґатунку у порівнянні з Отцем. Бо у Сина, згідно з Тертулліаном, зовсім інша сутність. Він походить з сутності Отця, але сам вже не є цією сутністю. Однак, він є втіленням вищого морального ідеалу. Нарешті, душа також є прозорим тілом, що випромінює світло і зароджується матеріально, а не вселяється у тіло.

Таким чином, з усього вищесказаного можна зробити висновок про велику теоретичну залежність Тертулліана від античної філософської спадщини. З іншого боку, Тертулліан – це постать, яка мала великий вплив не тільки на сучасників, але і на духовних нащадків наступних віків.