ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ

Міністерство освіти та науки, молоді і спорту України

Запорізький Національний Технічний Університет

Реферат

Правовий статус іноземців та біженців в Україні

з дисципліни « Конституційне право України »

Група: ГП-112

                                          Спеціальність 6.030402 «Правознавство»

Виконав:  Шворак Сергій Олександрович                     

Керівник роботи: К. ю. н., доцент Буканов Григорій Миколайович

Запоріжжя, 2013ПЛАН

Зміст

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ

ВСТУП

Актуальність дослідження даної теми пояснюється тим, що поряд з громадянами України на її території перебува­ють іноземці та особи без громадянства, а також біженці і мігранти. У загальному вигляді основи правового статусу перших порівняно зі статусом громадян України закладені у ст. 36 Конституції України, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і методами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи між­народними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

В той же час слід врахувати, що розбіжність принципів набуття і припинення громадянства у ряді країн породжує такий стан, як безгромадянство і багатогромадянство.

Правовий статус осіб, які не мають громадянства, у біль­шості країн світу збігається з правовими положеннями іно­земних громадян. Це повною мірою збігається з конституційним законодавством України, зокрема зі ст. 26 Конституції України і Законом України "Про правовий статус іноземців", прийнятим 4 лютого 1994 р.

Для багатьох країн, у тому числі і для України стає деда­лі актуальнішою проблема біженців. Це пов'язано з існуван­ням у ряді держав "гарячих точок", воєнними діями, неста­більністю політичних режимів, голодом, стихійним лихом тощо.

На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців від 22 квітня 1954 p.; Прото­кол, який стосується статусу біженця від 4 жовтня 1967 p.; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах бі­женців, прийнятий у грудні 1950 р. В Україні статус біженців був визначений в Законі Украї­ни "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. Новий Закон України "Про біженців" набрав чинності 21 червня 2001 р.

В даній роботі планується розглянути такі питання як: поняття “іноземець” та існуючі види іноземців, правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства, правовий статус біженців, правову регламентацію режиму іноземців в Україні, особливості правових умов імміграції в Україні.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ

Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців", прийнятого 4 лютого 1994 р. визначає поняття "іноземці".

Іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — апатриди тобто особи, які не належать до громадянства будь-якої держави [4, ст.1].

Деякі держави (Болгарія, Іспанія) у своїх конституціях виділяють права та обов'язки, які притаманні всім, а також такі, що належать лише громадянам цих держав.

В Конституції та Законі України "Про правовий статус іноземців" пішли по шляху зрівняння у правах своїх грома­дян і іноземців, за винятками, встановленими Конституцією України, законами або міжнародними договорами України. Різниця тут полягає в тому, що всі права, свободи та обов'язки належать громадянам України, інші, як права лю­дини, — іноземцям.

Зокрема, Закон передбачає, що іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, став­лення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Мі­ністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чин­ності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці зобов'язані поважати та додержуватися Кон­ституції і законів України, шанувати традиції та звичаї наро­ду України [6, с.105-106].

Закон України "Про правовий статус іноземців" визна­чає статус іноземців, які іммігрують в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на певний строк, та іноземців, які тимчасово перебувають в Україні.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та імміг­рувати на постійне проживання, якщо він:

- має в Україні законне джерело існування;

- перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з гро­мадянами України;

- перебуває на утриманні громадянина України;

- має на своєму утриманні громадянина України;

- в інших випадках, передбачених законами України. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки від­повідно на постійне або тимчасове проживання [4].

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається За­коном України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. [6]

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабі­нетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з Украї­ни після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці, які тимчасово перебувають в Україні, змі­нюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх націо­нальні паспорти або документи, що їх замінюють.

Відповідно до Конституції та законодавства України іно­земцям може надаватися притулок.

Іноземці можуть також набути статусу біженця з підстав і в порядку, передбачених Законом України "Про біженців" від 21 червня 2001 р. [3]

Відповідно до Конституції та Закону України "Про грома­дянство України" іноземці можуть набути громадянства Ук­раїни (натуралізуватися).

До основних прав, свобод та обов'язків іноземців нале­жать права на: інвестиційну та підприємницьку діяльність; трудову діяльність; охорону здоров'я і соціальний захист; житло; освіту; користування досягненнями культури; участь в об'єднаннях громадян (якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань, проте іноземці не можуть бути членами політичних партій України); свободу совісті; права у шлюбних і сімейних відно­синах. Іноземці також можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

При цьому законодавство України гарантує іноземцям недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сі­мейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до їхньої гідності нарівні з громадянами України.

На іноземців покладаються і певні обов'язки. Так, згідно зі ст. 21 Закону, іноземці обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та її міжнародних до­говорів.

Слід зазначити, що правовий статус іноземців, які по­стійно проживають в Україні, і статус іноземців, які тимча­сово перебувають на її території, різняться саме у процесі реалізації перелічених прав і свобод. Так, наприклад, інозем­ці, які постійно проживають в Україні, користуються медич­ною допомогою нарівні з громадянами України. Іншим іно­земцям така допомога надається у порядку, який визначає Кабінет Міністрів України [8, с.95-96].

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають пра­во на житло, якщо інше не передбачено законом; безоплатну освіту нарівні з громадянами України.

У той же час іноземці обмежені в реалізації деяких прав та обов'язків. Зокрема, іноземці не можуть призначатися на деякі посади або займатися певною трудовою діяльністю, як­що відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належні­стю до громадянства України [4, ст.8].

Іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах [4, ст.23].

На іноземців не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Україна передбачає також захист прав іноземців. Згідно зі ст. 22 Закону, іноземці мають право на звернення до суду та інших державних органів за захистом їх особистих, май­нових та інших прав [4, ст.22].

У судочинстві іноземці як учасники процесу користують­ся такими самими процесуальними правами, що й громадяни України.

Закон передбачає, що іноземці можуть пересуватися те­риторією України і обирати місце проживання в ній відповід­но до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Обмеження у пересуванні та виборі місця проживання до­пускається, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, за­хисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні [4, ст.20]. Це стосується і по­рядку в'їзду і виїзду з України іноземців.

Відповідно до ст. 25 Закону, іноземці можуть в'їжджати в Україну за дійсними національними паспортами або доку­ментами, які їх замінюють. При цьому іноземці повинні одер­жати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не пе­редбачено законодавством України. В'їзд в Україну іноземцю не дозволяється:

- в інтересах забезпечення безпеки України або охоро­ни громадського порядку;

- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які про­живають в Україні;

- якщо при порушенні клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе явно неправдиві відомості або підроблені документи;

- якщо його національний паспорт або документ, який його замінює, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

- якщо встановлено факти порушення ним законодав­ства України під час попереднього перебування в Україні [4, ст.25].

Іноземці виїжджають з України за дійсними національни­ми паспортами або документами, які їх замінюють. При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку виїзну ві­зу, якщо інше не передбачено законодавством України. Виїзд з України іноземцю не дозволяється, якщо:

- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом — до закінчен­ня провадження у справі;

- його засуджено за вчинення злочину — до відбування покарання або звільнення від покарання;

- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпе­ки України — до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладено до вико­нання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юри­дичними особами в Україні [4, ст.26].

Транзитний проїзд іноземців через територію України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України.

Правила в'їзду в Україну іноземців, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію встановлюються від­повідно до Закону України "Про правовий статус іноземців" Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню [4, статті 27 і 28].

ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ

Для багатьох країн, у тому числі і для України стає деда­лі актуальнішою проблема біженців. Це пов'язано з існуван­ням у ряді держав "гарячих точок", воєнними діями, неста­більністю політичних режимів, голодом, стихійним лихом тощо.

На міжнародному рівні порядок і умови статусу біженців та притулку здобули закріплення у таких документах, як Конвенція про статус біженців від 22 квітня 1954 p.; Прото­кол, який стосується статусу біженця від 4 жовтня 1967 p.; Статут Управління Верховного комісара ООН у справах бі­женців, прийнятий у грудні 1950 р.

В Україні статус біженців був визначений в Законі Украї­ни "Про біженців" від 24 грудня 1993 р.

Новий Закон України "Про біженців" набрав чинності 21 червня 2001 р.

Відповідно до ст. 1 Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (піддан­ства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадян­ської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися ним внаслідок таких по­боювань або, не маючи громадянства (підданства), перебу­ваючи за межами країни свого попереднього постійного про­живання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3, ст.1].

Закон визначає повноваження органів виконавчої влади, які вирішують питання щодо надання, втрати і позбавлення статусу біженця. До них належать: Кабінет Міністрів Украї­ни; Державний комітет України у справах національностей та міграції, органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; інші орга­ни виконавчої влади (Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство закордонних справ України, регіональні органи, органи опіки та піклування), які мають відповідні повноваження.

Закон визначає стадії надання статусу біженців, які складаються з порушення-клопотання шляхом подання зая­ви; оформлення документів для вирішення питання щодо на­дання статусу; порядку розгляду заяви після прийняття рі­шення про оформлення документів; прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця, яке приймають протя­гом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, що розгля­дав заяву.

Статус біженця надається на період дії обставин, які пе­решкоджають біженцю повернутися до своєї країни. Посвід­чення біженця видається строком на один рік. Під час пере­реєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується. У свою чергу статус біженця втрачається, якщо особа: добро­вільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або на­була громадянство іншої держави і користується її захистом добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадян­ства може повернутися до країни свого попереднього постій­ного проживання, оскільки обставин, за яких було надано статус біженця, більше не існує [8, с.164].

Це положення не поширюється на біженця, якщо він мо­же навести достатні обґрунтування, які випливають з попе­редніх переслідувань, для своєї відмови повернутися до кра­їни свого попереднього постійного проживання; отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існує.

Воно також не поширюється на біженця, якщо він може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займа­ється діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Такою ж підставою для подання органу міграційної служ­би про позбавлення статусу біженця може бути клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за наявності підстав, вносять до спеціально уповноваженого центрально­го органу виконавчої влади у справах міграції подання про втрату або позбавлення статусу біженця за власною ініціа­тивою.

У поданні про втрату або позбавлення статусу біженця мають бути викладені обставини та долучено документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлен­ня статусу біженця.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймає спеціально уповноважений центральний орган ви­конавчої влади у справах міграції за поданням органу мігра­ційної служби за місцем проживання біженця протягом міся­ця з дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більш як до трьох місяців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконав­чої влади у справах міграції може вимагати додаткової ін­формації від органу міграційної служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформа­ції, викладеної у поданні, потреби у встановленні справжно­сті і дійсності документів спеціально уповноважений цен­тральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звернутися з відповідними запитами до Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань грома­дян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату або позбавлення стату­су біженця якої вирішується.

Подання щодо втрати та позбавлення статусу біженця, документи, отримані або підготовлені під час розгляду по­дання, додаються до особової справи біженця [11, ст.85].

На основі всебічного вивчення і оцінки документів та ма­теріалів спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у справах міграції приймає рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця.

Рішення спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади у справах міграції протягом трьох робо­чих днів з дня його прийняття разом з особовою справою бі­женця надсилається до органу міграційної служби за місцем проживання особи.

Орган міграційної служби за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про втрату або позбавлення статусу біженця, протягом семи робочих днів з дня його от­римання надсилає або видає їй письмове повідомлення з ви­кладенням причин такого рішення і роз'ясненням порядку його оскарження. Національний паспорт та інші документи, що перебували на зберіганні в органі міграційної служби, по­вертаються власникові. Посвідчення біженця та проїзний до­кумент біженця для виїзду за кордон вилучаються або визна­ються недійсними, про що орган міграційної служби протягом трьох робочих днів інформує орган внутрішніх справ за місцем проживання особи і відповідний орган спеці­ально уповноваженого центрального органу виконавчої вла­ди з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Особа, яка не використала права на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна за­лишити територію України у встановлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

Закон також визначає права та обов'язки біженців. При цьому, окремо визначаються обов'язки особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішен­ня питання щодо надання статусу біженця; правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні; права особи, якій надано статус біженця.

Зокрема, у ст. 20 Закону зазначається, що особа, якій на­дано статус біженця в Україні, користується правами і сво­бодами, які передбачені Конституцією та законами України. Закон передбачає також міжнародне співробітництво з ме­тою захисту прав біженців.

Незважаючи на оновлення законодавства про статус іно­земців, осіб без громадянства та біженців, умови і порядок імміграції в Україну в законодавстві визначені не були. Між тим міграційні процеси набувають з року в рік загрозливого для України масштабу, внаслідок військових дій в Афганіс­тані та на Близькому Сході, зокрема в Ізраїлі та Пакистані. В Європі, за офіційними даними, мігранти становлять 50 від­сотків від усього населення (близько 20 млн. чоловік).

Визначення статусу іммігрантів в Україні стало можли­вим завдяки Закону України "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. Крім визначення понять "імміграція" та " "імміг­рант", яких не було у попередньому законодавстві, Закон ви­рішує такі важливі питання: дозвіл на імміграцію; квота ім­міграції, повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства про імміграцію; надання дозволу на іммігра­цію; порядок в'їзду іммігрантів; скасування дозволу на імміг­рацію, виїзд та видворення за межі України тощо.

Згідно з Законом під терміном "імміграція" розуміється прибуття чи залишення України у встановленому по­рядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання [12, ст.187-188].

Відповідно іммігрант — це іноземець чи особа без гро­мадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміг­рацію і залишився в Україні на постійне проживання.

Правовий статус іммігранта в Україні визначається Кон­ституцією, цим Законом, іншими законами України та прий­нятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Дозвіл на імміграцію надається у межах квоти імміграції.

Квоту імміграції встановлює Кабінет Міністрів України у визначеному ним порядку за такими категоріями іммігран­тів: діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інте­ресам України; висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку Украї­ни іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США, зареєстровану у порядку, визначено­му Кабінетом Міністрів України; особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою гро­мадян України; особи, які раніше перебували в громадянстві України; батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його не­повнолітні діти; особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають ра­зом з ними.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається та­кож: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином Ук­раїни, дітям і батькам громадян України; особам, які є опіку­нами чи піклувальниками громадян України або перебува­ють під опікою чи піклуванням громадян України; особам, які мають право на набуття громадянства України за терито­ріальним походженням; особам, імміграція яких становить державний інтерес для України [13, с.105].

Закон визначає і підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Зокрема, дозвіл на імміграцію не надається: особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше од­ного року за вчинення діяння, що відповідно до законів Ук­раїни визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; особам, які вчини­ли злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти лю­дяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відпо­відно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство у справі не закінчено; особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захво­рювання, перелік яких визначено центральним органом ви­конавчої влади з питань охорони здоров'я; особам, які в зая­вах про надання дозволу на імміграцію зазначили явно неправдиві відомості чи подали підроблені документи; осо­бам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; в інших випадках, передбачених законами України.

Закон визначає коло органів і посадових осіб, які забез­печують виконання законодавства про імміграцію: Кабінет Міністрів України; спеціальний уповноважений центрально­го органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядко­вані йому органи; дипломатичні представництва і консуль­ські установи України; інші органи виконавчої влади.

Так, Кабінет Міністрів України: визначає порядок формування квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік; визначає порядок провадження за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийня­тих рішень; затверджує зразок посвідки на постійне прожи­вання, правила та порядок її оформлення і видачі [11, 123-124].

Спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: приймають заяви разом з визначеними Законом до­кументами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах, тобто рішення цих органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію; перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на іммігра­цію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозво­лу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються; ви­дають та вилучають у випадках, передбачених Законом, по­свідки на постійне проживання; ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким нада­но такий дозвіл.

Повноваження цього органу здійснюють Державний Ко­мітет України з питань національностей і імміграції та органи Міністерства внутрішніх справ України.

Дипломатичні представництва і консульські устано­ви України: приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністер­ство закордонних справ України до спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади з питань іммігра­ції; видають копії рішень про надання дозволу на імміграцію та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яких вони стосуються; оформляють особам, яким надано дозвіл на імміграцію, імміграційні візи.

Повноваження інших органів виконавчої влади у сфері імміграції полягають у тому, що центральний орган виконав­чої влади з питань праці та соціальної політики щорічно за­тверджує перелік спеціальностей та вимоги до кваліфікації спеціалістів і робітників, потреба в яких може бути задово­лена за рахунок імміграції [8, с.201].

Центральний орган виконавчої влади з питань охоро­ни здоров'я затверджує перелік інфекційних хвороб, захво­рювання на які є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Інші органи виконавчої влади в межах наданої їм компе­тенції забезпечують виконання законодавства про імміграцію.

У Законі детально визначено процедуру надання органа­ми дозволу на імміграцію та порядок видачі посвідок на по­стійне проживання, тобто документа, що підтверджує пра­во іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні; перелічуються вимоги щодо заяв про надання дозволу на імміграцію тощо.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на іммігра­цію згідно з законом не може перевищувати одного року з дня її подання.

Крім того, Закон передбачає порядок в'їзду іммігрантів в Україну і видачі посвідки на постійне проживання.

Особі, яка постійно проживає за межами України і отри­мала дозвіл на імміграцію, дипломатичне представництво чи консульська установа України за її зверненням оформляють імміграційну візу, що є чинною протягом року з дня її оформ­лення. Зазначена особа в'їжджає на територію України в по­рядку, встановленому законодавством України.

Після прибуття іммігранта в Україну він повинен зверну­тися протягом п'яти робочих днів до органу спеціально упов­новаженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання. До заяви мають додавати­ся копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції протягом тижня з дня прийняття заяви видає іммігрантові посвідку на постійне проживання.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповнова­женого центрального органу виконавчої влади з питань ім­міграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

У той же час Закон передбачає скасування дозволу на імміграцію за наявності для цього підстав. Так, дозвіл на ім­міграцію може бути скасований органом, який його видав, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправ­дивих відомостей, підроблених документів, що втратили чин­ність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці Украї­ни, громадському порядку в Україні; це необхідно для охоро­ни здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян Ук­раїни; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

За наявності перелічених підстав Закон передбачає вилу­чення посвідки на постійне проживання, виїзд і видворення іммігранта за межі України.

Орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування доз­волу на імміграцію, не пізніше як у тижневий строк з дня от­римання цього рішення надсилає його копію особі та вилу­чає у неї посвідку на постійне проживання.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасу­вання дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення.

Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона під­лягає видворенню в порядку, передбаченому законодав­ством України. У разі скасування дозволу на імміграцію сто­совно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переко­нання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не прийма­ється до набрання рішенням суду законної сили.

У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця з дня відбуття покарання.

Якщо особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію, за час розгляду її заяви втратила інші законні підстави для перебування в Україні, вона повинна виїхати з України протягом місяця, а якщо во­на не виїхала за цей час, вона підлягає видворенню.

Закон передбачає, що особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у надан­ні дозволу на імміграцію чи його скасування.

Закон також передбачає, що дії та бездіяльність посадо­вих і службових осіб, які порушують порядок та строки роз­гляду заяв про надання дозволу на імміграцію, рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованими йому органами, можуть бути оскаржені у встановленому по­рядку до суду [6, с.198].

Закон визначає особливе коло осіб, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Такими особами вважаються: іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постій­не проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. від­мітку про прописку або отримали посвідку на постійне про­живання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Ав­тономній Республіці Абхазія, Грузії, прибули в Україну, одержали у встановленому порядку тимчасову довідку, про­жили в Україні не менш п'яти років і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між Урядом Соціа­лістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направ­лення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 p., залишилися проживати в Україні і зверну­лися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні; іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройни­ми конфліктами у місцях їх постійного проживання і вихо­вуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи в дитячих будинках сімейного типу або над якими встанов­лено чи було встановлено опіку або піклування громадян України.

Згаданим особам посвідка на постійне проживання вида­ється за їхніми заявами або заявами їх законних представни­ків без оформлення дозволу на імміграцію.