Конкретно-історичні типи існування культури. Спадкоємність у розвитку культури.

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5

Культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Світ культури, її елементи сприймаються як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну безпосередньо даного природою.

Позаприродний вид діяльності не виключає з культури природних чинників. Різні природно-географічні умови життя, специфічні тілесні потреби людей детермінують і різні особливості праці (зокрема, виготовлення знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. Культура є людською діяльністю щодо зміни природи аж до її перетворення. Однак основою такої перетворювальної діяльності є природа, природне. Культура існує всупереч і завдяки природі. Збереження обох аспектів цієї суперечності є умовою збереження людського виміру культури.

Зв'язок, відносини природи і культури є онтологічно об'єктивними, історичними. Тому тип культури, її доля залежать від способів вирішення суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. У генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи: 1) природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до
неї, страх перед її силою; 2) в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї; 3) «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини як тілесної істоти.

Необхідною передумовою початку культурного прогресу був сус- пільний поділ праці, особливо відокремлення розумової праці від фізичної. Істотний вплив на стан та динаміку культури справляють соціально-класові відносини, а також процеси і події політичного життя. На розвитку культури позначалася й взаємодія між якісно відмінними сферами та явищами самої культури.

Історично змінювалося розуміння культури та її співвідношення з природою. Це розуміння найбільше визначалось культурно-історичним фактором, який зумовлювався соціокультурними обставинами, і, в свою чергу, впливав на них.

Для міфологічного мислення ще не існувало поділу на природне і культурне (хоча й культура вже зароджувалася).

В античному світорозумінні (греко-римська культура) природне начало осмислювалося як первинне стосовно людського; космос — як досконалість, гармонія, з якими людина повинна узгоджувати свої дії і вчинки. Антична культурфілософія сформувала ідею космополітизму як культурної установки, спрямованої на осмислення єдності світу, універсалізму. Антична культурфілософія сформувала ідею космополітизму як культурної установки, спрямованої на осмислення єдності світу, універсалізму. Космополітизм (грец. kosmopolites — громадянин світу) — вчення, в основі якого заклик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля вселюдської культури і традицій. Софісти, стоїки, кініки, епікурейці розробляли антиномії культури і природи, з'ясовували, що походить «від природи», а що існує завдяки людській діяльності. Розквіт стоїцизму в Римській імперії знаменував поворот античної культури від зовнішнього до внутрішнього. Стоїки, орієнтуючись на космос і світовий розум, особливу увагу звертали на ресурси людського духу,І поняття «культура» почали все активніше прикладати до людини, розглядати крізь призму її внутрішнього світу. Цицерон першим почав уживати словосполучення «культура душі», вираженням якої вважав ораторське мистецтво, що підносить людину, звеличує її, сприяє самоутвердженню.

Середньовіччя, навпаки, протиставило духовно-культурне начало (у релігійному його розумінні) природно-фізичному, плотському, яке вважалося джерелом гріховних потягів і спокус. Відношення «природа — культура», що були основним об'єктом уваги античної філософії, у середньовіччі витіснила інша полярність: «Бог — людина». Природа перестала бути позитивним чи негативним критерієм оцінювання культури. Натуралістичний фундамент язичницької філософської культури почав руйнуватися, втрачати силу. Натомість на суспільну авансцену вийшла проблема трансцендентної природи культури. Панівна, офіційна культура тієї доби мала підкреслено спіритуалістичний характер. Філософія культури за своєю суттю постала як «теологія» культури з проблемами сутності духовного начала, змісту поняття «християнство», його зв'язків з культурою та історією. Основним завданням культурного розвитку людини було «зняття» її гріховності та спонукання активної праці душі як умови духовного зростання, наближення до «Божого промислу». Таке розуміння історії культури в теологічному аспекті називають провіденціалізмом.

Провіденціалізм (лат.providentia — передбачення, провидіння) — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил, Божого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Провіденціалістичне розуміння культурно-історичного процесу як шляху до есхатологічного «царства Божого» вперше систематизовано виклав Августин Блаженний у праці «Про град Божий», подавши світову історію як здійснення Божого плану. Воно стало найповнішим вираженням давньої ідеї про тісний зв'язок загального стану культури з етичними цінностями людини, глибинними засадами її внутрішнього світу.

Культура епохи Відродження (XIV — XVI ст.) відновлює (на ново- му рівні) античний космізм і підносить людину як істоту, що поєднує в собі духовне й тілесне начала, здатну не лише пізнавати, але й творити прекрасне — істоту, яка має право на всю повноту щастя.

Утвердження принципу гуманізму, відродження античної культурної спадщини зумовили і відродження особистості як діяльного начала, формували нову систему цінностей, у центрі якої були людина, її переживання, внутрішній світ, земне життя тощо.

Філософське осягнення культури почали пов'язувати з ученням про природу і людину, з космологічними і морально-етичними концепціями. Набув популярності неоплатонізм, що відкрив мистецтву Ренесансу красу природи як відображення духовної краси, збудив зацікавленість внутрішнім світом людини, боротьбою в ньому матерії і духу, розкрив драматичні колізії духу і тіла, почуттів і розуму. Аналізуючи ці суперечності, працюючи над їхнім вирішенням, культура доби Відродження змогла сягнути глибинних почуттів внутрішньої гармонії, що стало однією з її суттєвих ознак. Завдяки зусиллям гуманістів XV—XVI ст. культуру почали розглядати як засіб розвитку особистості.

Поняття «культура» як засіб розвитку особистості формується в добу Просвітництва (XVII—XVIII ст.) завдяки зусиллям Вольтера, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо і особливо Й.-Г. Гердера. Культурою називали тоді всі набутки людей і передусім знання, науку, мистецтво — все, що вважали освіченістю. Запровадив у науці термін «культура» такого змісту німецький філософ Самуель Пуфендорф (1632—1694). У тлумаченні культури як світу норм, визначального порядку, морального і прекрасного він керувався вищим принципом, сутність якого зводив до моральної свободи людини. Термін “культура” трансформувався у поняття, що об'єднує різноманітні явища в цілісність. Цей перехід до абстрактного поняття був передумовою становлення культури як самостійної філософської категорії.

В епоху Просвітництва культурою вважалося те, що вище від природи, виражає життєдіяльність, розумну активність людини. Сама ж людина розглядається, насамперед, як природна істота, яку можна досліджувати методами природничих наук. Натуралізм певною мірою став протистояти відродженському естетизму, установці на милування красою природи і людини; народжувалося „технічне" ставлення до природи, в якому бачили вимогу висхідного розвитку людської цивілізації. У XVIII ст. виявляється розходження і певне протистояння поглядів „просвітників", безумовних прихильників ідеї прогресу, які в світоглядному плані стояли на позиціях метафізичного матеріалізму, і Ж.Ж.Руссо та його послідовників, які вважали, що цивілізація зіпсувала людину.

Як емпірична, чуттєва істота, людина підпорядкована природній необхідності, що закономірно детермінує її бажання, дії, захоплення тощо. Не заперечуючи цієї тези просвітників, І. Кант відмовлявся бачити в ній пояснення сутності людини, її справжнього покликання. Він виступав проти тлумачення розумності як простої відповідності поведінки людини природній необхідності, вважаючи, що за таких обставин людина стає маріонеткою в руках природи. Розум людини не є засобом задоволення чуттєвих потреб, зумовлених його фізичною природою (цій меті слугує інстинкт). Його основне призначення полягає у впливі на волю людини, здатності підпорядковувати її моральному законові, вільному від будь-якої чуттєвої зацікавленості. Культуру він виводив за межі природної детермінації, стверджуючи, що культура полягає у здатності людини ставити будь-які цілі, тобто діяти незалежно від природи: «Набуття... розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі... — це культура». Природа ніби змушує людину вийти з-під її впливу, звільнитися від влади чуттєвих, тваринних захоплень. На цьому шляху людину чекають важкі випробування, які вона може успішно здолати, переважно завдяки культурі. Тобто в культурі, за І. Кантом, переплітаються дві лінії людського розвитку:

— необхідність фізичного вдосконалення, яке і є культурою «всіх взагалі здатностей для сприяння поставленої розумом цілі»;

— необхідність морального вдосконалення, «культури моральності в нас», яка полягає в тому, щоб «виконати свій обов'язок і до того ж із почуття обов'язку (щоб закон був не лише правилом, а й мотивом вчинків)».

Звільнення людини від суб'єктивного свавілля індивідуальних пристрастей і піднесення її до загальних принципів розуму, тобто до усвідомлення себе як суспільної істоти, Г.-В.-Ф. Гегель вважав основним завданням. А сутність культури вбачав у тому, щоб через філософію подолати всі етапи «утворення світового духу», зробивши його «зрозумілим», теоретич-
но засвоєним, зафіксованим у власному мисленні. Культура є іманентним моментом абсолютного і володіє своєю нескінченною цінністю, зазначав Г.-В.-Ф. Гегель, ототожнюючи культуру з її духовним аспектом. Завдяки культурі індивід залучається не до природної (просвітники), а до духовної сутності світу, яка формує його субстанційну основу. Оскільки таке залучення можливе лише у свідомості, увесь сенс «навчання», «освіти» індивідів, зміст їхнього культурного поступу полягає у розвитку їх одиничності і здатності до загальності мислення. Гегелівське розуміння мислення суттєво відрізняється від просвітницької інтерпретації «розуму». Просвітники розглядали розум як знаряддя задоволення чуттєвих потреб індивіда, його випадкового свавілля чи суб'єктивної примхи. Г.-В.-Ф. Гегель був переконаний, що розум не може задовольнитися ні «простотою» і «невинністю» природного стану, ні «задоволеннями» і «зручностями» приватного життя суспільства. Його реальною метою є перехід від «природної простоти», одиничності, відокремленості приватного життя до загальності мислення і воління. Такому переходу покликана сприяти культура, етапи розвитку якої Гегель пов'язував з мірою їхньої насичуваності духом. На цій підставі виокремлював символічний (мистецтво Сходу), класичний (античність) і романтичний (християнський світ) періоди в історії мистецтв.

В епоху розвинутої індустріальної цивілізації (у її капіталістичній формі, коли почали виявлятися суперечності прогресу) протистояння культуро-філософських позицій набуло нового характеру. З одного боку, захоплення досягненнями наукової і технічної культури, віра в її необмежені можливості, в те, що людина здатна панувати над природою, а з іншого — розчарування в технічному прогресі, страх перед ним, ностальгія по втраченій близькості до природи, прагнення відновити попереднє.

В наш час це виражається як протистояння технологічного оптимізму ідеям технократизму та технологічному песимізму і побоювання за долю людської культури. На думку деяких філософів (М.Хайдеггер та ін.), західна цивілізація дійшла до втрати розумного буття, до втрати почуття таємниці буття — тієї таємниці, яку не можна розкрити, не знищуючи її. І ця „втрата буття" почалася з тих пір, як з'явилася „метафізика", яка намагається раціональними методами осягнути сутність речей. Ці філософи роблять спробу повернутися до „досократичного мислення", тобто до того способу світорозуміння, який існував на початку культурної історії, до Сократа, Платона, Арістотеля - творців раціонально-філософського способу мислення.

Такі пошуки й повороти філософської думки є симптомом суперечності між нестримним науково-технічним прогресом і станом духовної культури.

У ХХст. культура перестає бути тільки цінністю, винятково позитивним феноменом щодо людини. Її починають розглядати і як щось штучне, зовнішнє стосовно неї, навіть вороже її індивідуальній свободі, внутрішньому світу. Причини такого ставлення до культури, на думку Георга Зіммеля (1858— 1918), полягають у відсутності ідеї, здатної об'єднати суспільство, як це було в епохи античності (ідея буття), середньовіччя (ідея Бога), Відродження (розуміння природи) чи Просвітництва (розуміння законів природи). Новою парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури епохи, Г. Зіммель вважав життя як своєрідний центр світобудови: «звідти йде шлях, з одного боку, до душі і Я, а з іншого — до ідеї, Космосу, Абсолюту».

Ідея життя в системі культури, згідно з Вільгельмом Дільтеєм (1833—1911), має протистояти раціоналізму, доведеному Регелем до абсолюту і тому спрямованому в минуле.

Завдяки зусиллям Артура Шопенгауера (1788—1860) (ідея ірраціональної волі), Ф. Ніцше (принцип імморальної невмотивованості суб'єкта), 3. Фройда (переконання, що суперечність між культурою і життям є одвічною суперечністю людського буття), «філософія думки» поступово втрачала свої позиції, поступаючись місцем «філософії життя», яка стала основним руслом культур-філософських ідей в епоху антираціонального, потужного своїм заперечувальним пафосом умонастрою. Західні культурологи XIX—XX ст. В. Дільтей, О. Шпенглер, К.-Г. Юнг, Й. Хейзінг, Р. Гардіні, М. Гайдеггер зробили свій вибір на користь «філософії життя». Нова культурфілософія відгукувалася (в особі О. Шпенглера) на апокаліптичну злобу дня, на хвилюючі сигнали часу і була своєрідною метафізичною відповіддю на те, що діялося в історії «тут і тепер», а також поживою для розуму та уяви своїм інколи екзотичним ракурсом. Змістом своєї творчості й особливо стилем викладу вона апелювала не так до розуму, як до емоцій, почуттів, надаючи своїм ультурфілософським міркуванням специфічного забарвлення.

Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, розсіяв ілюзії її лінійного прогресу німецький культурфілософ Освальд Шпенглер (1880—1936) («Занепад Європи»), розвинувши ідею культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності (роздільності) локальних культур. Принцип культурно-історичного коловороту був обґрунтований задовго до О. Шпенглера («цикли вічних перевтілень» давньогрецьких філософів, космологія Чжоу Яня, вчення Дж. Віко, Й.-Г. Гердера, М. Данилевського та ін.); він абсолютизував цю ідею, подаючи самобутність культурного розвитку як цілковиту його відокремленість, вибудовуючи всеосяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої — безвихідний колообіг історії та неминуча загибель культур.

І хоча О. Шпенглер різко протиставляв історію природі, метод споглядання живої природи він переніс на життя суспільства. Тому деякі явища культури він розглядав як вияви життя у біологічному розумінні. Кожний культурний організм, народившись, долає природне коло, досягаючи свого апогею — цвітіння, відтак із виснаженням життєтворчого поривання опускається у формі цивілізації до свого природного кінця. І все ж не вся філософія культури минулого століття зводиться лише до проблем руйнації культури, а й пропонує її глибинне сприйняття і розмаїття (проблема „інтернаціональності", яка формувала зовнішнє для неї буття, проблема аналізу аксіологічного аспекту теорії культури, проблема ролі культури в процесі самовизволення людини тощо).

Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і в другій половині того ж століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання й цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Залишились невиправданими і намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.

Аналіз конкретно-історичних типів культури показує, що у розвитку культури завжди наявна наступність, традиція (лат. -дослівно „передача"), хоча й кожне покоління чи соціальна група вибірково ставились (ставляться) до створеного попередниками. Проте небезпечно нехтувати традиціями, відкидати, а тим більше знищувати культурні цінності минулого. В історії (давній і недавній) прикладами такого знищення були наслідки вторгнення „варварів" у культурний античний світ (недарма слово „вандалізм" походить від найменувавання одного з „варварських" племен - вандалів), рух „пролеткульт" у перші роки після революції 1917р., руйнування храмів, спалення ікон у ході антирелігійних компаній, “ велика культурна революція” в Китаї (60-х років ХХст.) і таке інш. „Заперечення" минулого повинне бути діалектичним, тобто поєднуватися із збереженням і засвоєнням усьго цінного. Не слід поспішати і з „переоцінкою всіх інностей".

Культурний процес — це неодмінно і творчість — створення
нового, відхід від рутини. Живій культурі протипоказане топтання на
місці, консерватизм, стереотипність. Співвідношення традицій і новаторства в різних суспільствах було неоднаковим: „традиційним" – в стародавньому світі й середньовіччі, динамічним — у суспільствах Нового часу і нинішньому. При цьому незважаючи на всі суспільні транформації, справжні культурні цінності зберігають неминуще значення, і в цьому розумінні є „вічними “, отже, саме випробування часом і виявляє справжні цінності. Кожне нове покоління засвоює і осмислює їх по-своєму, включає в „живу", функціонуючу культуру і водночас створює нові культурні цінності. Так виникає ланцюг культурної спадкоємності, так відбувається культурний прогрес.

4. Національне та загальнолюдське в культурі . Субкультура та контркультура

Культура — надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, рівні, різноманітні етнічні, національні форми тощо. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. І своєрідність культури, традицій, особливості мови й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається „менталітетом"), свого роду згусток історичного досвіду, відбиток долі народу — не менш суттєва ознака етносу, нації, ніж спільність економічної життя, яку звичним було завжди ставити на перший план.

Особливості культури як суспільно-історичного явища дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес. Але в становленні та розвитку культури спостерігаються ті самі тенденції, що і в розвитку пізнання та людської особистості: коли сутність такого явища як культура усвідомлюється, тоді культура існує вже як вагомий, впливовий чинник суспільного буття.

Початково культура виникає і формується стихійно, виражаючи прямі потреби певної спільності людей, тому корені кожної культури сягають стихії народного життя, де, за твердженням багатьох філософів, культурологів та психологів, формуються найперші типи культурної поведінки, уявлення про культурні та соціальні цінності, архетипи колективного світосприйняття та самоусвідомлення. І в подальшому своєму розвитку культура не розриває своїх зв'язків із цими її коренями, оскільки і прижитися, і зберігатися, і реально функціонувати культурні досягнення можуть лише в межах певної соціальної спільності людей. За твердженнями згаданого вище О. Шпенглера, джерелом культурного творення постає душа певного народу.

Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігурує поняття національної культури. Ясно, що в сучасному суспільстві національну культуру не можна ототожнювати із народною культурою, оскільки національна культура твориться вже не тільки і не стільки в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури. Не можна ототожнити національну культуру і з творами представників однієї провідної нації якоїсь країни, оскільки в складному сучасному соціальному організмі задіяні, як звичайно, представники різних націй, народів, етнічних груп. Таким чином, національна культура в сучасному суспільстві - це явище складне, багатоелементне як за суб'єктами свого творення, так і за змістом.

Досить складним та дискусійним постає питання про взаємні відношення національних культур та світової культури. Дискусійність цього питання значною мірою обумовлена тим, що воно зачіпає інтереси людей: переважна більшість людей, входячи у життя, потрапляє у певне культурне середовище, разом із молоком матері вбирає в своє сприйняття дійсності певні взірці життя, діяльності, норм поведінки, мистецьких уподобань. Тому досить часто людям здається незрозумілим, а то й образливим той факт, що якісь інші люди не милуються тим, чим милуються вони, не дотримуються певних ритуалів та звичаїв і т. ін.

Оскільки культура виражає, насамперед, родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній (культурі) завжди було й залишається загальнолюдське начало і відповідні цінності. Проте кожне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків. У ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність та протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури.

    Отже, у кожній національній культурі є не дві, як це вважалося, а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна груп відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійним та іншими ознаками, створює „свою" особливу культуру.

Субкультура (від лат. sub — під) — це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині «великої національної культури», що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури:

· регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

· професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

етнолінгвістичні (пов'язані із мовними, етнічними особливостями соціальних груп);

релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

· вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Специфічні риси властиві, зокрема, молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними та психологічними характеристиками. При виражаному „конфлікті поколінь", в основі якого, звичайно, лежать соціальні суперечності, швидкість перебігу історичного часу, динамізм суспільного життя, різні якісні зміни, ця молодіжна субкультура може набути рис „контркультури", тобто виявитись протилежною офіційній культурі, відзначитись негативізмом стосовно панівних, а інколи — загально-цивілізаційних цінностей.

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, але й знаходяться у конфронтації, протистоянні з суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Контркультура (від лат. contra — проти) — субкультура, що містить в собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, «Біле братство»), субкультура хіпі 60-х pp. XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери та інші), які ламають традиційні механізми соціалізації, і намагаються створити специфічний образ життя і культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбурхували суспільство, були своєрідним ферментом, що викликав заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це, в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. У цьому сенсі контркультура — необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI століттях контркультурні рухи набули масового характеру, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Культурне виховання слід спрямовувати так, щоб кожна людина мала потребу й можливість прилучатися до високої культури, але й не забувала народних витоків усієї культури, засвоювала ті загальнолюдські й національні цінності, які становлять її основу.

    5. Взаємозвязок культури і цивілізації.

    Поняття „цивілізація" близьке до поняття „культура". Походить: від лат. сіvis — „громадянин", сivitas - „громадянство", „громадянськ е суспільство", а також „держава". Вже й етимологічний підхід виявляє деякі відтінки його змісту, зокрема, соціально-історичний.

    Вперше термін використовується Ф.Гізо у його працях „Історія цивілізації Франції" та „Історія цивілізації в Європі", а також Г.Боклем у його праці „Історія цивілізації в Англії". Тоді в це поняття вкладалось два аспекти: просторовий і часовий. Пізніше - ще й внутрішній і зовнішній.

Історично цивілізація приходить на зміну „дикунству" і „варварству" (А.Морган, Ф.Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровноспоріднені) відносини починають підпорядковуватися соціокультурним і ці останні стають визначальними. Замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Епоха цивілізації – це епоха виникнення та розвитку міст, оброблення та використання металів, появи держави та публічних органів влади, виникнення сем’ї, відкриття і використання письма(ознаки цивілізації за Л.Морганом).

Поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.

Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.

О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізаціюяк стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Так, головні ознаки цивілізації за О.Шпенглером: високий рівень розвитку техніки і науки, скупчення людей у гігантських містах, деградація мистецтва і культури, перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику " сіру" масу людей, падіння зацікавленості духовними цінностями, моральний занепад суспільства, поширення ерзац-культури, нівеляція індивідуальних людських особливостей.

Після книги О.Шпенглера "Занепад Європи" проблема взаємозв'язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною.

Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибухах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л. Моргана? Скоріше за все, позиція О. Шпенглера є занадто радикальною; реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протистояння культури та цивілізації спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культури не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.

З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.

А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем і одним із джерел розвитку суспільства.

Проте, це не значить, що взаємини між культурою та цивілізацією не потребують усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури, і про сутність цивілізації, і про складність їх взаємовпливів.

Сьогодні поняття "цивілізація "найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація - це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства.

    Інший відтінок значення поняття „цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, „інструменти", „механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.

    Виходячи з цього, можна вважати, що „цивілізація "є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття „культура" характеризує людину, суспільство, визначає міру їх розвитку, способи самовираження у діяльності, творчості, то поняття „цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.

    Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття „культура" більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття „цивілізація" — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні й взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося про те, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. У гітлерівській Німеччині при зовнішніх ознаках цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже „душогубки" і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж „плоди цивілізації".

    Перебільшуючи до крайнощів момент відмінності між культурою та цивілізацією, виділяючи й підкреслюючи „зовнішній", „формалізований", „технічний" характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX - початку XX ст. протиставили культуру цивілізації; остання, на їх думку, виражає деградацію, „омертвіння" культури, поневолення людини.

    Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О.Шпенглером (1880 — 1936 рр.), представником „філософії життя". Згідно з його концепцією, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, закостеніння. Саме у такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенглера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.

    Відношення між культурою і цивілізацією доречніше розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми і змісту, механізму й організму і таке ін.

    Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного - локалізованого в просторі й часі - соціокультурного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, щодо стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавілонську, іудейську, греко-римську

(античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східноєвропейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм — в Японії, конфуціанство і даосизм - у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і вплинули на формування цивілізаційних особливостей.

Вчення про якісно відмінні й відокремлені одна від одної цивілізації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепад розробляв ряд вчених — історіографіїв і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), згаданий О.Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889 — 1975 рр.). У своїй праці „Дослідження історії" він представив суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, здебільшого, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти, ще пізніше - до п'яти (китайська, індійська, ісламська, російська і західна).

    Поняття цивілізації у вказаному значенні має раціональний змісі і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільноти людей. Воно не збігаєається (чи не повністю збігається) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.

    Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не „дана” як щось готове, визначене й повністю наявне, а „задана", бо перебуває в процесі становлення й розвитку. „Задана" вона самою спільністю

походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.

    В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція „ми — вони", „наші — не наші", „єдиновірці — іновірці" і таке ін. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.

    Проте здавна виникали й посилювалися різного роду контакти, пробивали шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло своє відображення і в релігійних текстах: „і свої мечі перекують (народи) на лемеші, а списи свої — на серпи; не підійме народ меча проти народу, і не будуть більше вчитись воювати" (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4).

    Тенденція зближення народів і культур часто проявлялася, часто в досить суперечливих формах. В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили „оглянути" Землю і стимулювати розвиток „планетарного мислення". Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мерзенностях колоніалізму — виконувала й цивілізаційну функцію. Проте колоніальні імперії, головним завданням яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, все ж не змогли стати формою їх об'єднання та співдружності в результаті чого розпалися.

    Це не означало, що пішов процес роздрібненості людства. Внаслідок дії економічних, політичних та духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню й наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою ставала необхідність єдності людства, людської культури й цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Проте єдність аж ніяк не усувала відмінностей між націями, народами, національними культурами. В їх якісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому, і у віддаленому майбутньому ця „різнобарвність" культур збережеться.

Крайніми й тому неприйнятними є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку —націоналізм, якщо він протиставляє „свою" націю іншим, підносить її над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до „чужих".

Проблеми сучасної культури

В наш час існує проблема надмірної ідеалізації культури, апеляції до небезпеки, породженої самою культурою.

Причиною цієї небезпеки стала влада над сущим, що становить основу будь-якої культурної творчості. Останнім часом влада над сущим (природою і людиною) постійно зростає, а міра відповідальності, совісті часто не встигає за цим (і це за відсутністю влади над своєю владою). Тому гарантій використання влади не стало. Була лише впевненість у тому, що свобода сприятиме правильному вибору, а добра воля стане складовою душі й характеру, хоча й реальна людина не готова до зростання власної влади. Дикість, яка у первісній формі була переможена, з'явилась у надрах культури, а її стихією стала влада. Тому людина знову опинилась перед хаосом.

Про належне застосування влади щодо використання природи людство заговорило лише на початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноосферу. Вперше постало питання про перебудову біосфери в інтересах людства, яке мало взяти на себе відповідальність за особливості протікання еволюції біосфери та інших процесів.

Це мало стати початком розв'язання серйозних проблем, які ставила перед людством сучасна цивілізація (втрата гуманності, душевності, безпосереднього зв'язку з природою та людьми; домінування опосередкованого, абстрактного, дефіцит переживання, безпосереднього сприйняття й живого почуття).

В зв'язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією людина втрачає своє духовне начало, індивідуальність. Постійний поспіх, інтенсифікація спілкування та інше призвели до того, що люди тримаються відчужено. Обмеженість діяльності стає систематичною й універсальною, що призводить людину до безликої поведінки як чогось звичайного.

Зникає співчутливе ставлення один до одного, виникає індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість, які стали кваліфікуватись як норма. Люди втрачають почуття родинності, гуманізму, що розхитує основи культури. Та лише культура може врятувати людину. І розпочинати потрібно кожному з себе, з виховання своєї доброчесності.

Найважливішою чеснотою у цьому може стати серйозність, бажання знати суть справи, особиста духовна хоробрість, здатність протистояти безладу, володіти самим собою, щоб стати господарем своєї влади. А ще мужність, яка необхідна для справжньої хоробрості та розвінчання лжегуманізму. Все це могла б сформувати духовна культура, яке здійснює владу над владою, знаходить усьому міру і серед напруженої праці та боротьби створює для людини простір, в якому вона може жити гідно і радісно.

Рекомендована література:

1.С.П. Щерба, О.А.Заглада.Філософія: підручник/ С.П.Щерба, О.А.Заглада. –[ 5-е вид.] – К.: Кондор, 2011. – 548с.

2.Черній А.М.Філософія:навч.посіб.для самостійної роботи студента /А.М.Черній. – К.:Академвидав, 2011. – 392с.

3.Основи філософських знань.Підручник./В.А.Буслинський, П.І.Скрипка.За ред. В.А.Буслинського.-Львів: “Новий світ – 2000, ” 2010.- 352с.

4.ПетрушенкоВ.Л.Філософія: Підручник. –Львів:”Магнолія 2006”, 2010. -506 с.

5.ШрамкоТ.І, ШрамкоЮ.Т. Філософія: Навчальний посібник. –Львів: Новий світ -2000,2010. -346с.

⇐ Предыдущая 1 2 3 45

Последнее изменение этой страницы: 2018-05-29; просмотров: 181.

stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда...