Структура та  соціальні функції культури

Загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, взята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

    У загальнокультурному розвитку людства основне, визначальне значення має матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти і обладнання, машини і устаткування, виробничі будівлі і споруди , оброблені лани, насаджені та культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики, шляхи сполучення, засоби зв'язку і передачі інфор­мації), так і засоби індивідуального споживання (одяг, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру  побуту (засоби споживання).  Адже без ретельного вивчення одягу, житла побутових речей неможна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби,  адже багатство і різноманіття потреб, засоби їх  задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини.

Але матеріальна культура існує не лише у вигляді засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про "культуру праці" різних історичних епох.

Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі вивчення пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Якщо матеріальна культура є результатом матеріальної діяльності людей, то духовна культура - результат духовної діяльності. Вона відображає досягнення, які показують рівень і глибину пізнання природи й суспільства, ширину світогляду, втілення у суспільне життя ідей і знань.

До  структури духовної культури належать  такі основні елементи:

знання, наука, мораль, право, ре­лігія, філософія, різні форми ідеологiї, норми поведінки й міжлюдського спілкування, література  й мистецтво,науково-технічна творчість, освіченість людей, інтелігентність , вміння володіти своїми почуттями і настроями і таке ін.

Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури та мистецтва.

Такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка) - також характеризують духовну культуру сус­пільства.  Володіння мовами , рідною та іноземними,  вміння користуватися „штучними" мовами, різноманітними знаковими системами - надзвичайно важливий елементом культури . У наш час ознакою культурності стає користування  кібернетичною, інформативною технікою.

Різні соціальні інститути й організації,  які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історич­ний процес відповідно до політики держави.

Матеріально-технічна база духовної культури, яка викорис­товується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, паперова; книговидавництво, театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Духовна культура, таким чином, є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини, у тому числі сфері матеріального виробництва.

Саме духовна культура є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим проявом і реалізацією духовної людини.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається самоочевидним. Він зумовлений видом діяль­ності, функціями, які виконують культурні цінності, характером по­треб, що ними задовольняються. Зрозумілим є й те, що предмети цих культур можна використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори мистецтва, наприклад, слугують різним цілям. Такі відмінності між матеріаль­ною та духовною культурою дійсно існують. Цей поділ має свою об'єктивну ос­нову, хоча й певною мірою має відносний характер : і та, й інша є культурою, яка включає в себе матеріальне і духовне у їх єдності. Адже матеріальну культуру формує духовне начало, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань, цілей людини. Продукти духовної культури завжди втілені у матеріальній формі і, завдяки цьому, можуть існувати, передаватися від покоління до покоління; саме їх створення нерідко вима­гає не лише розумової праці, духовної напруги, але й фізичних зусиль.

Все це дає підстави говорити про культуру як таку, незалежно від її поділу на матеріальну та духовну. Такий підхід зводиться не до розмежування цих культур, а до визнання їх органічного зв'язку з розвитком всього суспільства.

Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, засобами якої практично й духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний надприродний світ, в якому вона живе.

Людський світ величезний і різноманітний - політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо. Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну. Кожна сфера є відображенням інших. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери "по частинах".

В українському суспільстві на сьогодні особливо актуальними є проблеми формування політичної культури - культури громадянина, культури демократії взагалі; економічної культури, перш за все культури ринкових відносин; подолання правового нігілізму і становлення правової культури.

Політична культура включає в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми суспільних взаємовідносин людей у процесі взаємного узгодження їх інтересів тощо.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язок тощо. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характе­ризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, людина перетворює їх у моральні якості і переконання.

Вирішальним критерієм добра може бути тільки те, що є добром без будь-яких застережень і обмежень. Це передусім моральні закони, максими («не убий», «не кради», «не кажи неправди», «не використовуй людину як засіб» тощо), які мають загальний, універсальний, обов'язковий, трансцендентний характер.

Робити добро — не лише найзагальніша форма людської творчості, а й одна з найзагальніших вимог культури до людини. Ставши на шлях доброчинності, людина формує в собі засади для культивування людської взаємності. Вільне творення добра і необхідність дії для його виявлення єднаються у моралі — сми­словому ядрі культури. Завдяки моралі людина має здатність власною волею регламентувати свої потреби, претензії до навко­лишнього світу, тобто актуалізує свою здатність до свободи у са­мообмеженні. Нестриманість у бажаннях та їхньому задоволен­ні, нездатність дотримуватися суспільно усталеної міри класифі­куються як некультурність, антикультура, що є проявом і на­слідком дегуманізації людських стосунків, відходом від загаль­нолюдських цінностей, глибинних моральних орієнтацій, які ґрунтуються на розумі, вірі та істинному людинолюбстві.

Естетична культура суспільства включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо), способи їх створення і споживання. Особливість естетичного сприйняття полягає у тому, що люди, їх вчинки, продукти діяльності, явища природи сприймаються перш за все чуттєво, у їх зовнішній виразності.

Найважливішого значення сьогодні набуває екологічна культура. Драматична ситуація, яку переживає сучасне людство, багато в чому зумовлена катастрофічними змінами, які відбуваються у природі в результаті людської діяльності. Вона включає в себе нові цінності і способи виробничої, політичної та іншої діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

Крім цього, існує багато інших видів культури: наукова, релігійна, трудова, побутова та ін., які відображають різні форми людської життєдіяльності.

Визначається також певна типологія культур. Так, наприклад, виділяють національну (українську, російську, німецьку та ін.) культуру; культуру певних соціальних груп чи класів.

Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура середньовіччя, епохи Відродження; ті чи інші форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, моральна, фізична і т. д.

Можна знайти в літературі і поділ культури на своєрідні культурні пласти чи підрозділи, наприклад: масова культура, елітарна, молодіжна та ін. або ж офіційна культура.

На початку XX ст. в Європі склалися дві різні форми культури. Вишукане мистецтво, літературу, яку створювала й сприймала еліта, вважали високою культурою, елітарною. Фольклор (легенди, міфи, пісні, казки, вертеп), автором якого був простий люд, називали народною культурою. У ті часи продукти як високої, так і народної культури здебільшого призначалися для певної аудиторії. Ця протилежність, зви­чайно, відображає істотні соціальні відмінності між групами населен­ня, які розрізняються за способом життя та рівнем освіти. Проте існу­вання різних рівнів культури властиве будь-якому суспільству, і розу­міти відношення між ними лише як антагоністичне було б неправомірним. Наука, філософія, високе мистецтво неоднаковою мірою доступні всім і кожному. Їх сприймання й розуміння вимагають спеціальної підготовки та власних цілеспрямованих зусиль. Проте й буденні знання („простий" здоровий глузд, народні звичаї й народна творчість, казки, пісні, частівки, „лубний" живопис і таке ін.) теж потрібні й становлять культурну цінність. Розрив між рівнями культу­ри негативно впливає на кожен з них: елітарна культура замикається в собі, стає ніби „делікатесом" для посвячених, відривається від народ­них коренів, масова ж культура зазнає шкоди у своїй якості, орієнтуєть­ся на примітивний смак, може стати просто вульгарною.

З появою радіо, телебачення та інших засобів масової інформації межа між двома колись відокремленими культурами поступово зникла. На базі двох культур виникла одна велика масова культура.

Метою масової культури є інформування населення (тобто "мас") про можливості культури, її мову, про навички, які необхідні для сприйняття мистецтва, але вона не може замінити "причетність" людей до високої, так званої елітарної культури. Адже до культури тягнуться мільйонні маси народу. Негативний же сенс такої культури полягає у тому, що здебільшого не масам надається можливість піднятися до рівня справжньої культури, а, навпаки, сама культура, орієнтуючись на примітивні смаки окремих відсталих прошарків населення, занепадає: спрощується і деформується до рівня примітивізму - масі пропонується щось сіре або навіть безглузде .

Будь-який зовнішній вияв культури - господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людинотворча сутність культури розкривається через пізнання соціальних функцій культури.

Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати навколишній світ, себе і суспільство. Зрозуміло, що для забезпечення запитів суспільства та перетворення дійсності у потрібному напрямку люди повинні мати певну суму відомостей про речі, явища, а також про самих себе. Це втілюється в таких елементах культури, як знання, трудові навички, звичаї і закони логіки тощо. Їх засвоєння допомагає оволодіти нагромадженим досвідом людства, орієнтуватися як у природному, так і у соціальному середовищі. Тому кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою у культурному розвитку людини.

Суспільно-перетворювальна функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворювальної діяльності людей в інтересах задоволення різноманітних потребсуспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідженнята багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини.

Виховна і нормативна функція культури полягає у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил поведінки на виробництві, у побуті, сімї, у міжособистісних стосунках. Такі норми, які відповідають  вимогам суспільства, закріплюються в юридичних актах, кодексах моралі, статутах.

Комунікативна функція зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо).  Вона пов'язана з тим, що культура є засобом спілкування між людьми, обміну інформацією, матеріальними цінностями тощо. Вирішенню цих завдань сприяє мова, засоби зв'язку, транспорту, книговидавництво, кіно, радіо, телебачення і - особливо в наш час - комп'ютерні засоби, Інтернет.

Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

Інтегративна функція культури проявляється у здатності об'єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової належності, а народи - у світову цивілізацію.

3. Культура як спосіб буття людини. Людина як творець та творіння культури

Біологічно  людині дається лише організм, який має певні задатки, можливості тощо. Оволодіваючи існуючими у суспільстві нормами, звичаями, прийомами і способами діяльності, людина освоює й змінює свою культуру. Отже, людина не лише перетворює зовнішню дійсність, а й фор­мує сама себе. Це формування, „самопородження" людини власною працею є суттєвою стороною, „нервом" процесу, який слід назвати історією - на відміну від природної стихійної еволюції.  Відтак, до куль­тури відносяться й ті властивості людини, які є історичним продук­том, тобто ті, що виділяють її з природи, мають надбіологічний харак­тер.  Відповідно, в людині природне начало поєднане з культурно-історичним, останнє визначає специфікулюдського буття.