Єпископ Адальберон Ланський про три стани (ХІ ст.)

Русько-печенізькі стосунки

Протягом декількох століть найнебезпечнішим ворогом Київської Русі були кочівники південних степів. Цілі полчища кінних воїнів спрямовував степ на південні кордони руської держави, її військо постійно вело безперервну, виснажливу боротьбу з кочівниками. Важко назвати будьякий інший народ, на долю якого випало б випробування триваліше і важче, ніж це.
У відносинах Київської Русі зі Степом можна виділити три рівні контактів: збройні набіги печенігів на руську територію, які самостійно проводилися їх ордами; використання печенізьких племен князями у боротьбі зі своїми конкурентами "за місце під сонцем"; служба печенігів у складі княжих дружин і постійне їх проживання у слов'янському середовищі. 16 великих війн і незліченну кількість дрібних зіткнень довелося витримати Русі, доки нарешті вдалося позбутися печенізької небезпеки на півдні. Боротьба зі степовиками завжди дуже хвилювала і тривожила усю громадськість Київської Русі. Про героїчні сутички залишилися численні легенди, які оспівували перемоги руських богатирів над "поганими". Боротьбі з кочівниками на Русі надавалося значення хрестових походів. Цікаво, що на всіх літописних мініатюрах під час кожного походу князя Володимира на печенігів, його зображено у німбі, як такого, який виконував святу справу захисту Русі [26, с.36]. Захищаючи свої степові рубежі, руські люди одночасно і заступали шлях завойовникам до країн Центральної та Західної Європи, забезпечували їм умови для успішного економічного і культурного розвитку.
Важкі й тривалі війни з печенігами вимагали від Русі великого напруження сил. Сторінки наших літописів, присвячені подіям того часу, це безперервний перелік битв, облог міст, важких жертв і загибелі великої кількості людей, героїчних подвигів та майстерно проведених операцій.
Незважаючи на в цілому успішне відбиття агресії, втрати Русі у боротьбі з печенігами були величезні. Печенізькі напади призвели до відступу частини слов'янського землеробного населення з прикордонних зі степом районів на північ та північний схід, під захист лісів. Ведення землеробства у степовій та значній частині лісостепової смуги було неможливим через печенізьку небезпеку. Вкрай негативні наслідки для розвитку економіки мала втрата Руссю у результаті печенізького наступу плодючих чорноземних земель на півдні та ліквідація тих острівців осілого землеробства, які утворилися у степах завдяки слов'янському заселенню у VIII ІХ ст.

Печеніги систематично перерізали життєво важливі для Русі торговельні шляхи до Візантії та на Схід. Печенізька кочова стихія відрізала Русь від Чорного моря. Вторгнення печенізьких загонів збільшувало руйнівні наслідки міжусобних війн князів. Печенізький наступ впливав і на міжнародні відносини Русі. Зайняті постійними війнами з печенізькою ордою, київські князі не мали можливості вести досить активну зовнішню політику на західних кордонах країни. У той же час провідна роль Києва у організації боротьби з кочівниками сприяла перетворенню його у визнаний політичний і воєнний центр Русі. Створення системи прикордонних фортець з постійними гарнізонами зосередило в руках київського князя великі військові ресурси, які використовувалися ним для зміцнення єдності країни.У війнах з печенігами виковувалася міцна військова організація, здатна відстояти незалежність рідної землі від небезпечних ворогів. Хоча пройшли роки та змінилось не одне покоління, про ті далекі часи і сьогодні нагадують нам Печенізькі гори і село Печенеги недалеко від Чугуєва у Харківській області та с. Печеніжин на південний захід від Коломиї у ІваноФранківській області [2, с. 24].
Таким чином, військові стосунки Київської Русі з печенігами постають яскравим розмаїттям використовуваних тактик та навичок, побудови загальної стратегії на рівні держави та виявлення неабиякої хитрості поряд із відвагою безпосередньо у бою.

2. Король у Королівстві руському. (Батько і тесть Європи Данило)  За всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.

Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила і звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.

Хто такі «королі»

Після розпаду Римської імперії, що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах західної Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча, з точку зору церкви, юридично до кінця VIII століття головою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь). Поступово вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.

Карл I з Папами Римськими Геласієм І та Григорієм І

Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.

Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .

В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.

Отже, всі три західні сусіди Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.

Перші королі України-Русі

Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославича та княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.

1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.

Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII. Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

"Христос коронує Ярополка та Гертруду". Ілюстрація з книги "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.)

Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.

1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.

Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославович і митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.

Королівство Руське

Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого помилково вважають першим королем. Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.

Лев Данилович - король Русі Regis Rusie, Princeps Ladimerie

Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів. Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.

Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії».Отака історія.

3. Статус середньовічного європейського селянина. Між кріпацтвом та свободою. Три стани середньовічного суспільства

За Х – ХІІІ ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої погляди, спосіб життя, посідала певне становище. Суспільна структура відрізнялася як від тих, що існували в германців, слов’ян та інших європейських народів, так і від тієї, що була в Стародавньому Римі, на руїнах якого виникли держави середньовічної Європи.

Освічені люди середньовіччя ще тоді підмітили, що суспільство поділяється на різні соціальні групи зі своїми правами та обов’язками. Середньовічне суспільство не знало рівності в правах та обов`язках.Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: “тих, що моляться” (священики і монахи), “тих, що воюють” (рицарі), “тих, що працюють” (селяни, ремісники та ін.).Соціальний статус успадковувався від батька до сина.

На думку середньовічних мудреців, кожен стан мав свої важливі обов’язки і був необхідним для інших. Вонине могли існувати один без одного. Так, духівництво піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували.

Єпископ Адальберон Ланський про три стани (ХІ ст.)

Перший стан — воїни, захисники церкви і народу, всіх без винятку, як сильних, так і слабких… Другий стан — селяни; ці нещасні люди мають щось лише ціною важкої праці. Всім — грошима, одягом, харчами — забезпечують вони весь світ. Жодна вільна людина не змогла б прожити без селян… Селянин годує господаря, який стверджує, що це він годує селянина… Так дім Божий (суспільство) поділяється на три час­тини: одні моляться, інші воюють, ще якісь працюють. Три … частини не потерпають від своєї відокремленості: послуги, надані однією з них, створюють умови для праці двох інших; відповідно кожна частина піклується про ціле. Так цей троїстий союз залишається єдиним, завдяки чому панує закон, а люди насолоджуються миром.

4.Люблінська унія. Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдинуфедеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

   Наслідки Люблінської унії для України.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” [3,129-130].

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” [1, 194].

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

5. тридцятилітня війна   один із перших загальноєвропейських збройних конфліктів, який тривав з 23 травня 1618 до 24 жовтня 1648 року між двома угрупуваннями держав: габсбурзькою та антигабсбурзькою коаліцією за домінування на європейському континенті.

Війна розпочалась як релігійний конфлікт між протестантськими князівствами Священної Римської імперії ікатолицькою династією Габсбургів, на завершальному етапі війна втратила виключно релігійний характер^[1]. Священна Римська Імперія в XVII ст. становила конгломерат десятків королівств, князівств, і різноманітних адміністративних одиниць — церковних або світських. В Богемії, Саксонії і Північних князівствах Німеччинидомінували протестанти, разом з тим, Баварія, Австрія, а також інші Південні князівства були переважнокатолицькими. Пануюча в Священній Римській Імперії династія Габсбургів була католицькою і всіляко дискримінувала протестантів. На початку XVII ст. розгорталася контрреформація, посилювалась церковнацензура і інквізиція, зміцнився орден Єзуїтів. Ватикан всіляко підштовхував правителів-католиків до викорінення протестантизму в своїх володіннях.

Слід відзначити, що з часів Карла V провідна роль в політичному житті Європи належала династіїГабсбургів. На початку XVII століття іспанська гілка династії володіла Португалією, Південними Нідерландами, півднем Італії і, колоніями в Америці. Австрійські Габсбурги — закріпили за собою коронуімператора Священної Римської Імперії, були королями Богемії, Угорщини, Хорватії. Гегемонію Габсбургів прагнули ослабити європейські держави, і найбільше Франція.

Габсбургів підтримували: Австрія, більшість католицьких князівств Священної Римської Імперії, Іспанія, об'єднана з Португалією, Папський престол, Польща. На боці «антигабсбургської коаліції»: протестантськікнязівства Священної Римської Імперії, Богемія, Трансільванія, Венеція, Савойя, Республіка Сполучених провінцій, Швеція, Данія, Франція, надавали підтримку Англія, Шотландія і Московське царство.

Аугсбурзький мир 1555 року підписаний Карлом V на якийсь час припинив відкрите протистоянняпротестантів і католиків у Священній Римській Імперії, і зокрема в Німеччині. За умовами миру імперські князі могли вибирати релігію (протестантизм або католицтво) для своїх князівств на власний розсуд, згідно з принципом: «Чия влада, того і віра» (лат. Cuius regio, eius religio). Проте до початку XVII століття католицька церква спираючись на підтримку династії Габсбугів відвойовувала свій вплив і вела активну боротьбу проти протестантів.

Для відсічі католицькому натиску, протестантські князі Священної Римської імперії об'єдналися в 1608 р. вЄвангельську унію. Унія шукала підтримки у держав, ворожих династії Габсбургів. У відповідь католики об'єдналися в 1609 р. у Католицьку Лігу, під проводом Максиміліана I Баварського.

У 1617 р. правлячий імператор Священної Римської імперії і корольБогемії Матвій який не мав прямих спадкоємців, примусив чеський сейм визнати спадкоємцем, свого двоюрідного братаФердинанда Штірійського. Фердинанд був палким католиком, вихованцем єзуїтів і украй непопулярним в переважнопротестантській Чехії. На цьому тлі в Празі відбувся конфлікт між представниками чеської аристократії та королівськими намісниками. 23 травня 1618 р. опозиційні дворяни на чолі з графом Турном викинули з вікон Чеської Канцелярії в рівкоролівських намісників графа Вільяма Славату, Ярослава Мартиницю і їх секретаря Фабриція.

6. Епоха відродження в Україні Епоха Відродження в середньовічній Європі була антифеодальною за спрямуванням та мала гуманістичний світогляд. Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.  

Що ж відбувалось на теренах Україні в Ренесансний Європейський час? На думку дослідника епохи Відродження (В.Литвинова), до українських гуманістів XV–XVI ст. передусім належали ті, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мали суттєвого значення. Водночас багато з українських гуманістів того періоду належали до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Найвизначнішими гуманістами другої половини XV — початку XVII ст., що поширювали нові ідеї на українських теренах, були такі діячі як:Григорій Саноцький, Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Йосип Верещинський, Себастьян Кленович, Шимон Шимонович, Симон Пекалід, Іван Домбровський, Лаврентій Зизаній Тустановський, Стефан Зизаній, Дем’ян Наливайко, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Хома Євлевич, Йов Борецький, Касіян Сакович(Вікепедія). Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах повернулися на українські землі й провадили гуманістичну діяльність передусім у так званому Руському воєводстві. Головними центрами поширення гуманістичний ідей у цей час були Київ, Львів, Острог, Перемишль, Замостя (Вікіпедія). Я не хочу згадувати витоки українського гуманізму, оскільки, реально прийдеться поринути просто в глибини не одного тисячоліття, а обмежусь доказовою базою, наданою інтернетом. Наступні століття Української історії відзначилися подальшим розвитком гуманістичної філософської думки. Постаттю світового масштабу в цьому контексті є український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог Григорій Сковорода. Це його відповідь Катерині ІІ стала відомою назавжди:«Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

  Для створення українського погляду на сучасний Світ століттями працювала філософська, природознавча та мистецька думка українського народу. Гуманізм є складовою частиною українського світосприйняття і обумовлений культурними, науковими, економічними надбаннями та суспільними відносинами, сформованими в Україні. Наразі зараз вони не такі, як хотіли б українці, але ж для того і існують епохи Відродження, коли нація починає сприймати нову парадигму розвитку, яка визріває в суспільстві на основі свого історичного досвіду. Саме в своїй традиційності і звичаєвості українці почали відроджувати свою Землю. Нарешті прокинувся козацький дух. Національний одяг та Прапор отримали шалену популярність. Український Гімн по кількості виконань перевершив всі можливі рейтинги. Українські пісні вивчають і співають при першій нагоді. «Слава Україні!» є найкраще вітання. Початок є.

З іншого боку в сучасному Світі склалися передумови чергової зміни парадигми. Фундаментальні та прикладні науки поступово розширюють рамки старих сталих теорій і починають позбуватись вади вузькопрофільності. Такому переходу сприяє екологічне становище навколишнього середовища і сам стан організму людини. Зміни поглядів потребує і медицина, і економіка, і освіта. До речі, хоча освіту, особливо в Україні дуже люблять критикувати та весь час її «реформують», вона знаходиться в кращому стані, порівняно з іншими економічними галузями. Також на прикладі України можна говорити про кризу державного устрою, але це не є принципово українська проблема.

Я не спроможна проаналізувати всі обставини чому Україна потрапила в такі екстремальні умови виживання – це досить довгий процес. Склалось так, що прийшлось проходити низку випробувань в короткий термін – і ознак відпочинку поки що непомітно. Зате який простір для прискореного розвитку! Для виведення з кризи нам, українцям, прийдеться змінити парадигму світобачення собі і Світу. Але вже можна сформулювати ознаки за якими Український Ренесанс обов’язково успішно відбудеться. Першим пунктом буде самоусвідомлення людини як творця свого життя і відповідальності за своє життя, свої дії та думки. Другим – що всі українці родичі і всі однаково цінні для України. Всі українські діти – наше спільне майбутнє. Далі – що територіальна громада має керувати своєю землею і всі мають долучитись до такого керування. Всі мають бути озброєні і треновані – і зброєю і знаннями. Кордони нашої Землі священні і наша Армія має бути боєздатною. Як говорив Геннадій Балашов – потрібно перекрити нафто-газову трубу. І не тільки російську, але й усяку. Труба є символом нашої залежності і нищення Природи. Обов’язково потрібно змінювати парадигму техногенного розвитку цивілізації і кому як не Україні прийдеться це робити. Українці завжди були хліборобами і спілкувались із своєю Землею, як з Вищою Сутністю. Маємо пригадати свої звичаї. Українці все можуть і мають зробити, бо ми нація Y-країни досконалих людей, саме на це й сподівається увесь Світ. І як кажуть в Одесі « і так що нам з цим усім робить?».

Данило апостол 

Конформизм (от поздне лат. conformis — «подобный», «сообразный»), морально-политический термин, обозначающий приспособленчество, пассивное принятие существующего порядка вещей, господствующих мнений и т. д.

Конформизм означает отсутствие собственной позиции, беспринципное и некритическое следование любому образцу, обладающему наибольшей силой давления (мнение большинства, признанный авторитет, традиция и объективный взгляд)

   У 1682 році обраний миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом Іваном Мазепою як прибічник Івана Самойловича. У 1693 році знову обраний на полковий уряд до 1727 року. Відзначився під часАзовських походів, у 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизикермен і Очаків.

У Північній війні 1700-1721 рр. відзначився в боях під Ерестофером в Лівонії в 1701] році та в битві під Варшавою в 1705 році.

Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 року разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра I. За Апостолом було залишено уряд миргородського полковника та всі його маєтки.

В 1711 році брав участь у Прутському поході в якості наказного гетьмана українського війська.

У 1722 році Данило Апостол на чолі козацьких частин (10 тисяч чоловік) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії.

Ставши одним з найближчих співробітників наказного гетьмана Павла Полуботка, разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723 року. Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 року Павла Полуботка, Якова Лизогуба, Василя Жураковського, Д. Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення їх в Петропавловській фортеці.

Гетьман

Після смерті Петра I у січні 1725 року Данило Апостол був звільнений на початку 1725 року.

Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Цар ліквідував першу малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана.

1 (12) жовтня 1727 року на генеральній раді у місті Глухові Апостола було обрано гетьманом. У 1728 році новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1728 року, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України.

Зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини:

1. У 1729–1731 роках було проведено так зване Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні) землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння.

2. Було проведено реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які становили 144 тисячі карбованців.

3. Продовжував здійснювати судову реформу, розпочату Павлом Полуботком; в 1730 році видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції у судових справах.

4. Відстоювались інтереси української торгівлі у руслі вимагань від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром I. На початку 1728 року Данило Апостол зібрав у Глухові представників купецтва і гостро поставив питання перед російським урядом про скасування заборони (ембарго) на експорт традиційних українських товарів — зерна, воску, шкіри, прядива та інше.

5. Незважаючи на опір московського уряду, було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників.

6. Значно було зменшено кількість росіян у гетьманській адміністрації (натомість до влади прийшли вихідці з півдня — волохи та серби^[2]). Їм було заборонено купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з росіян, хто бажав виїхати з України. Кількість російських полків в Україні було обмежена до шести.

7. Київ з-під влади генерал-губернатора було переведено під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу були повернуті запорожці, які з 1708 року були змушені жити на території Кримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 році Нової Січі на річці Підпільній.

Данило Петрович Апостол помер і похований у селі Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преображення Господнього.

8. Вікторіанська епохаДругу половину XIX ст. в Англії називають Вікторіанською епохою — за іменем королеви Вікторії, яка перебувала на престолі з 1837 р. по 1901 р. Це був період найбільшої могутності Великої Британії: швидко зростали колоніальні володіння, англійська промисловість займала провідне становище у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система. На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Лідером консерваторів вважався Бенджамін Дізраелі (1804-1881), син літератора, письменник, політик.

Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого комерсанта Вільям Ґладстон (1809-1898).

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.

Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи та соціального законодавства.

У 1867 р. консервативний уряд Дізраелі провів парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. Заступивши його у 1871 p., ліберальний уряд Ґладстона офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах до парламенту було запроваджено таємне голосування.

Натомість консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів.

У 1875 р. вони ухвалили закони про обмеження робочого часу 54 годинами на тиждень і про охорону дитячої праці. Приймати на роботу дітей, яким не виповнилося 10 років, заборонялося.

У сфері зовнішньої політики і консерватори, і ліберали дотримувалися принципу «європейської рівноваги», згідно з яким жодна держава не повинна була домінувати у континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості зайняти провідне становище в Європі. Домінуючи на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

Другий принцип англійської зовнішньої політики — «блискуча ізоляція». Це означало, що Англія утримувалася від укладання тривких союзів з іншими державами. Правителі і дипломати цієї країни керувалися девізом: «В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси».

Майже до кінця XIX ст. англійські правлячі кола головним своїм ворогом вважали Францію — найбільшу суперницю у колоніальних загарбаннях. З початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі протиріччя. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала. Натомість, напередодні російсько-японської війни 1904-1905 pp. поліпшилися відносини Англії з Францією. У квітні 1904 р. в Лондоні було підписано таємну англо-французьку угоду, що передбачала визнання за Великою Британією прав на Єгипет, а за Францією — на Марокко. З урегулюванням російсько-англійських відносин (угода 1907 р.) завершився процес створення Антанти, яка протистояла Троїстому союзу.

9. Ідея спадкової монархії на українському тлі   Саме монархічна ідея в XVII столітті стала основоположною для козацького державотворення, і саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського.

То ж чи можна вважати українських гетьманів часів козаччини – монархами, а Гетьманщину – монархією, що формується? Чи слушною була ідея спадкової передачі влади, яка простежується в діях принаймні 4 з них?

Монархія-це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави – монарха .

Саме тоді складається своєрідний тип української держави, який специфічно поєднує республіканську та монархічну форми правління. Форма української держави зумовила правовий статус вищих органів державної влади доби Богдана Хмельницького. Встановився формальний титул голови держави – Гетьман. Політичний режим був авторитарний, форма державного устрою – унітарною. Але аналіз правового статусу державних інституцій дає можливість говорити про збереження ознак республіканської форми правління. Це передусім «відсутність» легально закріпленого інституту правлячої династії. Глава держави мав у сфері особистих та громадянських прав звичайний статус громадянина, до того ж термін його повноважень не визначався, але обмежувався, передбачалась виборність всіх ланок уряду.

За життя Б.Хмельницького влада гетьмана, завдяки його величезному авторитету і харизмі, була практично необмеженою. Але і йому у своїх діях доводилось постійно рахуватись з авторитетом своїх соратників та республіканськими прагненнями козацької маси — так званої черні.

Досліджуючи джерела з історії Визвольної війни (1648-1657 рр.), ставиш собі безліч питань. І одним з них є таке: прагнення Хмельницького створити державу зі спадковою владою, що так чітко простежується вже від середини 1648 р. - це його особиста примха чи політична потреба?

Одним з тих, хто прагнув встановити на Україні гетьманську монархію у ХVІІІ ст., був Кирило Розумовський. Н.Полонська-Василенко констатує: у 1763 р. було складено петицію царському уряду про закріплення гетьманства за родом Розумовських, хоча поруч засновувалося Генеральне зібрання з певними конституційними функціями парламентського характеру. Останній гетьман козацької доби бачив у становленні спадкової влади чи не єдиний спосіб зберегти залишки автономії та певної «окремішності», в період активного поглинання її Російською імперією. Можливо саме це й спонукало Катерину ІІ до остаточної ліквідації гетьманства, яка сталася 10 листопада 1764 р., коли указом імператриці гетьманство в Україні було скасоване.

Тож бачимо, що ідея монархізму займала помітне місце середвражаючого багатоманіття національно-патріотичних ідей, які з’являються в Україні ХVІ–ХVШ ст. Обставини та час зіграли проти спроб Хмельницького перетворити свою владу на спадкову, та започаткувати власну династію. Невдалими були й подальші спроби встановлення монархії в Українських землях. Але чи означає це згубність самої ідеї? Певно, що ні. Тому сама ідея українського монархізму знайшла своє продовження в розробках та теоретичних пошуках ідеологів українського консерватизму Липінського, Томашевського та ін. На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть.

10. Кавказька війна 1817 – 1864 рр.     Вперше Росія розпочала бойові дії на території Чечні на початку XVIII ст. в часи царювання Петра І. В кінці століття Росією були здійснені перші акти геноциду проти чеченців: тоді робились спроби масових переселень корінного чеченського населення та масові вбивства і винищення чеченців. Однак повномасштабна агресія розпочалася в ході Кавказької війни 1817—1864. Тоді після приєднання Грузії до Російської імперії між Росією та Грузією утворився анклав з двох кавказьких, переважно мусульманських держав.^{[Джерело?]}

На північному заході Кавказу розташовувалась перша — адигська (черкеська) держава. Адиги (черкеси) — корінний народ Кавказу. У Російській імперії, Радянському Союзі і в Російській Федерації поділявся владою на етноси: черкеси, адигейці,кабардинці, шапсуги та ін. Адиги розмовляють єдиною адигською мовою та використовують спільну самоназву — адиге.Адигська держава займала територію майже від узбережжя Чорного моря до кордонів сучасної Інгушетії.

Друга держава була розташована на сході Північного Кавказу де проживали споріднені Нахсько-дагестанські народи, що складались з вайнахів (чеченців та інгушів) а також дагестанців. Ця держава включала території сучасних Інгушетії, Чечніта Дагестану і була об'єднана в єдиний Імамат.

Внаслідок війни більшість корінного населення Північного Кавказу була ліквідована. Були повністю ліквідовані цілі народи та більшість адигів (черкесів) і чеченців. Після війни відбулося масове переселення (добровільне й примусове) більшості адигів (черкесів) та деяких інших народів в мусульманські країни, переважно в Туреччину. Тривалий час командувачем російських військ на Кавказі був Олексій Єрмолов, який прославився тим, що завдяки адміністративним та військовим заходам конфлікт було вичерпано. Щодо заходів стосовно кавказців (під час керівництва Грузією), йому зокрема належить такі слова:

Ця цитата наводиться безпосередньо із прокламації Єрмолова жителям Ширванського ханства.^[1] В ході кавказької війни, загинуло близько трьох чвертей всіх чеченців. Натомість російська армія втратила у цій війні близько 500.000 солдатів. Зрештою незважаючи на спротив народів Кавказу (що особливо затятим був у Чечні та Дагестані), який очолив полководець та політик Імам Шаміль, території північно-кавказьких держав все ж були захоплені Росією, імама Шаміля вислано до Калуги.^[2]