Закон єдності та боротьби протилежностей.

Тема 9. Основи філософського вчення про розвиток.

Мета:розкрити сутність діалектики, її об’єктивний та суб’єктивний характер, особливості формулювання її законів та категорій, альтернативних концепцій її розвитку; схарактеризувати становлення діалектичних ідей в історії людського пізнання та основні принципи діалектичного методу пізнання; формулювати основні діалектичні категорії та закони.

Основні проблеми: Чи змінюється навколишній світ? Якщо світ змінюється, то чи є в цих змінах первісна спрямованість? Зумовленість змін була викликана діяльністю матеріального чи духовного світу?

Ключові поняття: діалектика – теорія розвитку; матеріалістична діалектика; ідеалістична діалектика; зв’язок, взаємодія, рух, розвиток; об’єктивна діалектика, суб’єктивна діалектика; закони і категорії діалектики.

Література:

1. Філософія. Підручник. Г. А. Заїченко та ін. – К.: Вища школа, 1995, с. 205 – 247.

2. Філософія: підручник / О.П.Сидоренко, С.С.Королюк, М.С.Філянін та ін.. – К.: Знання, 2010. – С.228-244.

План.

1.Загальні ознаки і людські критерії розвитку. Діалектика як вчення про

розвиток і універсальні зв’язки.

2.Принципи та категорії діалектики.

3.Закони діалектики, їх методологічне та світоглядне значення.

4.Антиподи діалектики: метафізика, софістика, догматизм, релятивізм.

5.Становлення сучасної мілоської концепції розвитку. Синергетика.

Діалектика  є осягнення

суперечностей у їх єдності.

(Георг Гегель)

I. Загальні ознаки і людські критерії розвитку. Діалектика як вчення про розвиток і універсальні зв’язки.

                               Діалектикає сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах.

Що таке розвиток? – це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, яка має незворотний і спрямований характер; це загальна властивість матерії, її найважливіша ознака.

Розвиток– це, зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвиток.

В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення і саморозвитку. Саморух, саморозвиток відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей. Розвиток вважали вищою формою руху.

З давніх-давен людство хвилювали питання: – чи змінюється навколишній світ; якщо змінюється, то чим зумовлені ці зміни, яке їх джерело?

Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу (день – ніч, горе – радість). На основі цих роздумів виникає перша спроба філософської концепції розвитку – діалектики.

Грецькі мислителі (Геракліт) → світ вічно рухомий та мінливий, такий, що перебуває у вічному становленні та розвитку. Саме становлення є результатом вселенської роздвоєності світу на протилежні сторони (сухе – вологе, праве – ліве, добро – зло), єдність та взаємоперехід яких і є джерелом розвитку світу. Уявлення давньогрецьких філософів склали ядро сучасного розуміння діалектики.

Вперше поняття «діалектика» застосував Сократ, позначивши ним мистецтво вести ефективну дискусію, діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини.

Платон розумів діалектику як діалог, як логічні операції розчленування й пов’язування понять, здійснювані за допомогою запитань і відповідей.

Аристотель тлумачив діалектику не просто як абсолютне знання, а як знання того, що тільки ще можливе або ймовірне.

У середньовічній релігійній філософії джерело розвитку було перенесено в сферу духу. Бог має нескінченні творчі сили; він створює світ і є постійним джерелом його розвитку.

Філософія Нового часу ідею буття як процесу замінила уявленням про світ як про механічний агрегат. Цей період характеризується панування метафізичного мислення. Метафізика тут розуміється як антидіалектика. Чому ж на тлі природознавства, яке швидко розвивалося в період Нового часу, панувала метафізична концепція розвитку? Тому, що природознавство ще не проникло в глибинну сутність природи, а займалося в основному збиранням та систематизацією матеріалу (аналізом). Класичної стадії розвитку досягла в той час тільки механіка і тому, механічні закони руху тіл були перенесені на світ в цілому. Але діалектичні ідеї все таки розвивалися, зокрема в ідеї Спінози про субстанцію (природу) як «причину самої себе», у гіпотезах французьких матеріалістів ХVІІІ ст.. про самодостатність, само рухомість матерії тощо.

Німецька класична філософія розробила на ідеалістичній основі цілісну концепцію діалектики як універсальної теорії та методу пізнання світу.

У І. Канта → діалектика – це засіб викриття ілюзій людського розуму, який бажає досягти цілісного і абсолютного знання; досягається це через опору на почуттєвий досвід.

У Г.Гегеля → діалектика є умінням відшуковувати протилежності в самій дійсності речей. Проте у Гегеля логікою розвитку виступає «світовий розум» або «абсолютна ідея». – Світ як вторинний повинен підпорядковуватись законам діалектичної логіки. Саме тому концепція розвитку Гегеля має назву – «ідеалістична діалектика».

Німецький матеріалізм (К. Маркс, Ф. Енгельс), критично переробивши діалектику Г. Гегеля, створив відносно завершену класичну теорію розвитку – матеріалістичну діалектику:

– розвиток є вічним та безкінечним процесом заміни старого новим, на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії.

Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття як зв’язок, взаємодія, рух, розвиток та відношення.

 Зв’язок: Вихідним є твердження про те, що єдність і цілісність матеріалістичного світу полягає у вічних та універсальних взаємозв’язках . Тому базисною основою або принципом діалектики є принцип зв’язку. Є багато видів зв’язків: фізичні, біологічні, хімічні, суспільні. Наприклад, суспільні зв’язки можуть бути виробничі, класові, національні; об’єктивні і суб’єктивні; суттєві і несуттєві; необхідні і випадкові, одиничні, загальні і всезагальні.

Взаємодія: Відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід з одного стану в інший. Взаємодія носить об’єктивний і універсальний характер: це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає «взаємною причинністю» взаємозумовлених субстанцій.

Відношення: У світі існують тільки речі, їх властивості і відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є певним відношенням з іншими. Річ має здатність бути сама собою й іншою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Отже, відношення – це взаємозалежність елементів певної системи.

Взаємодія, зв’язок, відношення проявляються тільки в русі. Рух відбувається в усіх напрямках, а от розвиток може мати свої властивості, хоч розвиток також є рухом: – спрямованість змін, їх незворотність, спадковість, виникнення нового – саме це відрізняє розвиток від руху.

Таким чином, діалектика це вчення про універсальні зв’язки та розвиток матеріального та духовного світу.

Діалектика матеріального світу об’єктивна.

Діалектика духовного світу – суб’єктивна, бо вона є похідною від об’єктивної і вимагає гнучкості та змінності понять свідомості.

II. Принципи та категорії діяльності.

Принцип (з латині – начало, основа) – це вихідна ідея теорії, науки або внутрішнє переконання людини. (Кажуть: «принципова людина» – тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; «у нього немає ніяких принципів» – немає волі, переконань).

Принципи діалектики – це об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами та категоріями відображає найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності.

Діалектичний підхід до аналізу об’єкта характеризується трьома основними принципами:

1. Принцип розвитку виходить із того, що любе явище, подія – це процес,Ю у якому завжди є народження (виникнення), становлення, загибель (знищення) і поява на старій основі нової якості і так нескінченно.
2. Принцип загального зв’язку  визначається як взаємозумовленість існування явищ, розділених у просторі та часі. Конкретним проявом принципу загального зв’язку є системний підхід – орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта, на виявлення різноманітних типів зв’язків і зведення їх в єдину теоретичну картину.
3. Принцип протиріччя  орієнтує нас на виділення основних суперечливих зв’язків, які постійно перебувають в єдності і боротьбі. Таке відношення формулюється як єдність і боротьба протилежностей.

Отже, діалектика виходить з того, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, і існують через єдність цих протилежностей.

Важливе значення у розвитку розуміння діалектики відіграють категорії → це універсальні форми мислення, це універсальні поняття. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш суттєві ознаки – зв’язки, властивості, відношення речей. Ці загальні ознаки з’ясовуються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності, і це має для людини важливе значення. Людина може висловлювати свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами тощо). Однак, універсальним способом вираження думки є мова. І чим духовно багата людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини.

Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування → це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. В категоріях фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Наприклад: слово «троянда» має конкретну визначеність; «квітка»→ охоплює всі квіти; «рослина» → включає весь рослинний світ; «живе» → це вже високий рівень абстрагування; «матерія» – має найвищий рівень узагальнення і тому має статус категорії.

Отже, категорії діалектики мають статус всезагальності, бо можуть застосовуватися в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності.

Категорії діалектики – це універсальні, логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності.

Усі категорії діалектики можна поділити на два види:

– Субстанційні (непарні) – через які формулюються закони діалектики (це поняття: матерія, простір, час, стрибок, міра, суперечність, кількість, якість, заперечення, становлення, відношення, зв’язок).

  Вони (субстанційні категорії) фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв’язки цих категорій з іншими.

 – Співвідносні (парні) → Арістотель назвав їх «малими законами» → це категорії, які органічно пов’язані одна з одною і в процесі пізнання передбачають одна одну:

– (загальне та одиничне → особливе);

– причина та наслідок;

– необхідність та випадковість;

– сутність та явище;

– зміст та форма ;

– дійсність та можливість;

– частина і ціле.

Загальне та одиничне → риси та зв’язки, які притаманні лише одному матеріальному об’єктові, складають категорію одиничного; повторювальні, спільні, типові риси та зв’язки окремих матеріальних утворень складають категорію загального.

Причина та наслідок → причина – це явище, дія якого з необхідністю приводить до виникнення іншого явища, яка називається наслідком. Причина завжди передує наслідку, викликаючи його. Наслідок чинить активний зворотний вплив на «свою» причину, стаючи в свою чергу, причиною іншого наслідку. Тому об’єктивний матеріальний світ «пронизаний» причинно-наслідковими ланцюгами, які складають зміст принципу детермінізму – твердження, що в світі абсолютно все має свою причину.

Необхідність та випадковість→ необхідність – це те, що повинне бути неминуче; випадковість – необов’язкова, її неможливо передбачити. Випадковість є формою вияву необхідності та її доповнення, вона є побічною і може лише прискорювати або сповільнювати необхідний процес.

Зміст та форма → зміст – це сукупність елементів, їхній взаємозв’язок одного з одним із навколишнім середовищем. Форма – це засіб вираження змісту. Зміст має здатність руйнувати форму, при цьому він і сам змінюється.

Сутність та явище → сутність – це те, що є головним у змісті, це внутрішня сторона об’єкта. Явище – це категорія, що відображає зовнішні характеристики об’єкта.

Можливість та дійсність → «можливість» – це об’єктивно існуюча тенденція виникнення об’єкта; «дійсність» –це реалізована можливість, це все те, що має наявне буття.

Частина і ціле→ «частина» – це матеріальне утворення, що входить до складу іншого матеріального утворення, яке в сукупності складає «ціле».

Отже, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні зв’язки між ними як результат відображення необхідних зв’язків, що існують у реальній дійсності.

III. Закони діалектики їх методологічне та світоглядне значення.

Закон – це зв’язок між сутностями, який є – об’єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім, суттєвим і повторювальним.

 Виділяють три групи законів:

1) часткові → притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології);

2) загальні → притаманні усім або багатьом формам руху матерії (математики, кібернетики);

3) універсальні → закони діалектики.

Розрізняють закони природи і закони суспільства; динамічні закони (так, а не інакше); статистичні → (може бути, а може й ні).

Закон єдності та боротьби протилежностей.

 Цей закон вважається ядром діалектики, бо саме він вказує на внутрішнє джерело саморозвитку світу, відповідаючи на питання:

                – чому світ розвивається ?