Зв’язок перекладознавства з іншими філологічними науками

Практика перекладу художньої літератури

Матеріали до семінарських занять.

Семінар 1. (4 години)

Місце художнього перекладу у загальній теорії перекладу.

1. Типи та види перекладу:

а) усний та писемний,

б) жанрово-стильові різновиди писемного перекладу.

2. Галузі перекладознавства:

а) загальна теорія перекладу та часткові теорії перекладу,

б) стильові теорії перекладу,

в) художній переклад як складова стильової теорії перекладу.

3. Зв’язок перекладознавства з іншими філологічними науками (літературознавчий аналіз твору, структурне дослідження художніх творів, наука про мову художнього твору).

4. Історія художнього перекладу.

Типи та види перекладу

У найзагальнішому плані переклад можна визначити як збереження змісту повідомлення при зміні його мовної фор­ми. Таке визначення цілком задовільне, коли ми маємо на увазі найдавніший тип мовного спілкування за допомогою перекладу, а саме - усний переклад висловлювань пред­ставників різномовних племен у ті віддалені часи, коли ще не існувало писемності. Проте після виникнення писемності розвивається писемний переклад, який враховує не тільки зміст повідомлення, але й певні особливості виражен­ня цього змісту. Найдавнішими писаними перекладами, які збереглися до нашого часу, є вавилонський переклад шу­мерського епосу «Гільгамеш», а також перекладні тексти до­кументів з бібліотеки ассирійських царів у Ніневії, які дату­ються II тисячоліттям до н. е., отже, віддалені від нас на три з половиною тисячі років.

У наші дні усний переклад продовжує існувати у вигляді так званого синхронного (тобто одночасного) пере­кладу. Перекладачі-синхроністи обслуговують міжнародні конференції та з'їзди, політичні наради, дипломатичні пере­говори. Вони перекладають наукові доповіді та політичні ви­ступи паралельно з їх виголошенням рідною мовою автора.

Але основний тип перекладу в наш час - переклад писем­ний. Поряд із традиційними перекладами, які виконуються людьми, в середині XX століття виник переклад автома­тичний (або машинний). Цей переклад здійснює електрон­но-обчислювальна машина, на основі спеціально складеної для неї програми. Комп'ютер може перекладати лише порівняно нескладні тексти зі спрощеною граматикою та стандартизованим словником. Слова в таких текстах не по­винні мати переносних значень, отже, автоматичний пере­клад художніх творів неможливий. Проте машинний пере­клад науково-технічної літератури виправдовує себе, в основ­ному, завдяки величезній швидкості, з якою його здійснює електронно-обчислювальна машина.

Інші види писемного перекладу характеризуються насамперед жанрово-стильовими різновидами текстів оригіналів. Так, розрізняємо переклад офіційно-ділових текстів, наукових творів, газетно-інформаційних пові­домлень і публіцистики. Особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів.

У зв'язку з тим, що форма і зміст художнього твору пере­бувають у нерозривній діалектичній єдності, найважливішим завданням художнього перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки правильно відтворити ідеї ав­тора роману, драми чи поеми, а й відобразити спосіб худож­нього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив його автор. Звідси пильна ува­га перекладача художнього твору до його семантики і до його стилістики. Досконалим перекладом худож­нього твору може вважатися лише такий переклад, який пе­редає ідейно-образну суть першотвору через відображення його семантико-стилістичної структури. Всі важливі склад­ники оригіналу в їх взаємозв'язках між собою і художньою цілістю твору мають бути відтворені в перекладі.

Переклад поезії істотно відрізняється від перекладу прози, оскільки сама природа поетичного твору має чима­ло відмінностей від природи твору прозового (значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних за­собів організації тексту, ритміко-інтонаційна своєрідність і т.ін.). Певні особливості має й переклад драматургії, в якій надзвичайно важливу роль відіграє індивідуалізація мови персонажів як основний засіб розкриття їх внутрішньо­го світу.

Існує також специфіка перекладу дитячої літерату­ри, оскільки перекладач має враховувати особливості сприй­мання художнього твору неповнолітнім читачем.

Крім перекладу, розрахованого на цілісну репрезен­тацію читачеві іншомовного художнього твору, мають певне поширення також переклади, які переслідують спеціальну мету: надавати допомогу фахівцям, не обізнаним з мовою оригіналу. Наприклад, режисер, що здійснює постановку дра­матичного твору, зацікавлений мати в своєму розпорядженні поряд із повноцінним художнім перекладом, адресованим широким колам читачів, також переклад, який наближався б до підрядкового і давав би уявлення про найменші дрібниці змісту. Саме з такою метою відомий шекспірознавець M. М. Морозов переклав прозою «Гамлета» і «Отелло» В. Шекспіра. Так само деякі стародавні художні твори мо­жуть перекладатися не для того, щоб діставати від них есте­тичне задоволення, а, скажімо, з науковою метою, для того, щоб видобути з них максимум відомостей про віддалену від нас епоху. В окремих випадках (наприклад, для публікації в журналі, який має обмежений обсяг) може бути виправданий і скорочений переклад великого прозового твору. Пе­реклади фрагментів прозових, поетичних або драма­тургічних текстів великого обсягу бувають потрібні для ство­рення навчальних хрестоматій з зарубіжної літератури, анто­логій, тематичних збірників і т. ін.

Окремо слід сказати про адаптовані переклади тво­рів, складних для сприймання (наприклад, переклади для ді­тей таких оригіналів, призначених за авторським задумом для дорослих читачів, як «Дон Кіхот» М. Сервантеса чи «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Ф. Рабле). У кожному конкретному випадку адаптація-пристосування має здійснюватися за пев­ними принципами. Але усування непотрібних для дітей дру­горядних деталей не може переростати у відмову від збере­ження ідейно-художньої основи першотвору.

Важливу роль у перекладі відіграють жанрові особли­вості оригіналів. Переклад афоризмів чи прислів'їв, у яких кожне слово - на вагу золота, безперечно, відрізняється від перекладу народного епосу з типовими для цього жанру ба­гатократними повторами так званих фольклорних формул. Відтворення в перекладі такої класично строгої, канонічної форми, як сонет - 14-рядковий вірш певної строфічної будо­ви з чітко визначеним членуванням змісту, з установленою системою римування, потребує іншого підходу, ніж праця над перекладом верлібру - вільного віршу, який не має ні ри­ми, ні окресленого розміру.

Галузі перекладознавства

Серед численних галузей науки про переклад насамперед виокремлюємо загальну теорію перекладу, яка досліджує універсальні закономірності збереження вираже­ної засобами однієї мови інформації при її перевиразі засоба­ми іншої мови. Загальна теорія перекладу, спираючись на по­няття структурної лінгвістики та теорії інформації, розгля­дає переклад як міжмовну комунікацію, а сам процес пере­кладу як такий, що складається з двох основних етапів - аналізу (розуміння повідомлення) і синтезу (творення пові­домлення). У центрі уваги загальної теорії - типи реалізації процесу перекладу, різноманітні перетворення текстів при перекладі.

Положення загальної теорії перекладу конкретизують на матеріалі двох мов, які вступають між собою в контакт у процесі перекладу, часткові теорії перекладу (наприклад, перекладу з російської мови на українську, з англійської мови на французьку і т.ін.). Часткові теорії аналізують під кутом зору процесу перекладу лексичні, морфологічні, синтаксичні особливості двох мов і виробляють рекомендації щодо най­більш ефективних способів перекладу текстів.

З частковими теоріями перекладу взаємодіють стильові теорії перекладу, які узагальнюють практику перекладу текстів, що належать до певного функціонального стилю. Отже, маємо теорії перекладу наукових і технічних текстів, офіційно-ділових текстів, газетно-інформаційних повідом­лень, публіцистики. Найрозвиненішою з-поміж стйльових те­орій є теорія художнього перекладу. Мета цієї галузі перекладознавства - виходячи з найвищих досягнень пере­кладацької практики, шукати шляхів подальшого вдоскона­лення мистецтва перекладу, всебічно досліджувати особли­вості творчого процесу перекладу літературних творів та розробляти принципи його аналізу й критерії його оцінки.

З теорією художнього перекладу щільно пов'язана його історія. Ця галузь науки про переклад досліджує та уза­гальнює досвід перекладачів минулого, з'ясовує, як і чому змінювалися методи перекладу, що нового ніс із собою той чи інший метод. Без історії художнього перекладу неможли­ва побудова його теорії: адже сучасний стан перекладу обу­мовлений попередніми етапами його розвитку. Історія пере­кладу висвітлює також різноманітні зв'язки перекладної лі­тератури з літературою оригінальною, їх взаємовпливи. Во­на аналізує обумовлене історичними причинами переосмис­лення творчості тих чи інших письменників у перекладі, роз­глядає запозичення образів, ідей та мотивів із творів зару­біжних авторів через переклади й переспіви.

Положеннями теорії та історії перекладу послуговується критика художнього перекладу, завдання якої - давати обґрунтовану оцінку нових перекладів. Критика перекладу не тільки розглядає переклад у зіставленні з оригіналом, а й оці­нює доцільність добору для перекладу творів іншомовної лі­тератури; аналізує текст перекладу не лише в порівнянні з оригіналом, а й з погляду відповідності мови перекладу нор­мам літературної мови, якою перекладено твір. Критика ху­дожнього перекладу спирається на розроблені теорією прин­ципи та критерії оцінки. Вона відіграє істотну роль у розвит­ку художнього перекладу, популяризуючи його найкращі здо­бутки й засуджуючи хибні тенденції - формалізм, довіль­ність, прояви неповаги до автора оригіналу й читача пере­кладу.

Отже, розвиток усіх трьох галузей науки про художній пе­реклад взаємообумовлений розвитком кожної з них.

У той час як загальна і часткові теорії перекладу виявля­ють найбільшу близькість до таких лінгвістичних наук, як лексикологія і граматика (часткові теорії перекладу безпосе­редньо ґрунтуються на порівняльній лексикології та грама­тиці двох мов), теорія художнього перекладу закономірно пов'язана і з лінгвістикою, і з літературознавством.

Серед галузей лінгвістики найближча до теорії художньо­го перекладу стилістика, зокрема стилістика художнього мовлення. Зв'язок між теорією художнього перекладу і тео­рією літератури (як і між історією перекладу та історією літе­ратури) зумовлюється тим, що зусилля перекладача й до­слідника зосереджуються не просто на тексті, а на тексті ху­дожнього твору, в якому знаходять прояв закономірності функціонування художньої літератури як мистецтва слова.

Зв’язок перекладознавства з іншими філологічними науками

Наука про переклад тісно пов'язана з іншими галузями філології. Вона виникла на перехресті літературознавства й лінгвістики, але не всі розділи цих двох наук мають до неї безпосередній стосунок.

Оскільки перекладач завжди працює над текстом кон­кретного художнього твору, то для нього велике значення має заглиблення в літературознавчий аналіз цього твору. Такі класичні праці, як «Із секретів поетичної творчості» І. Я. Франка чи «В майстерні художника слова» О. І. Білецького, дуже багато дають і перекладачеві, і дослід­никові перекладу. Вони вчать уважно вчитуватися в текст, за­мислюватися над проблемами психології творчості, зважу­вати роль окремої деталі щодо цілого твору. Вони вчать сприймати текст на тлі всієї творчості автора в її взаємо­зв'язках із суспільним життям, проникати в глибини ідейно-художнього задуму письменника, розуміти багатогранність створених ним образів.

Значну допомогу перекладачеві може подати й струк­турне дослідження художніх творів. Єдність форми й зміс­ту художнього твору переконливо розкривається в процесі проникнення в його структуру. На перший погляд дрібні й малопомітні елементи художнього тексту виявляють у про­цесі структурного аналізу свою необхідність і значущість для створення художніх образів.

Неабияке значення для перекладача має й наука про мову художнього твору. Уважне вивчення мовно­го арсеналу письменника, розуміння функції тих чи інших мовних засобів у контексті його творів роблять ясними для перекладача чимало творчих завдань, підказують правильне їх розв'язання.

Перекладачам і дослідникам перекладу всі ці галузі філо­логії, їх методи та здобутки потрібно сприймати в їх взаємопов'язаності та взаємодоповнюваності. Перекладач має бути водночас і літературознавцем, і лінгвістом, бо в його праці ніби «знімається» протиставлення цих двох філологічних на­ук. Відійшли в минуле наївні суперечки про те, до якого «відомства» належить наука про переклад - літературознав­чого чи лінгвістичного. У наші дні все більш поширюється погляд на перекладознавство як на повноправний розділ філології, що має свій предмет і методи, що співвідноситься з окремими галузями наук про літературу і про мову, але не розчиняється ні в лінгвістиці, ні в літературознавстві.

Це, певна річ, не означає, що ті чи інші лінгвістичні чи літературознавчі ідеї не можуть прищепитися на ґрунті на­уки про переклад. Навпаки, вони можуть бути дуже корисни­ми для її розвитку. Прикладом такої актуальності для перекладознавства наукової ідеї, висловленої свого часу без будь-якого зв'язку з перекладом, може служити положення вели­кого українського філолога О. О. Потебні про будову худож­нього твору.

Уподібнюючи структуру художнього твору структурі сло­ва, О. О. Потебня вважав, що вона складається з трьох ком­понентів: зовнішньої форми,тобто обробленого відповідним чином матеріалу (мови), змісту і внутрішньої форми, тобто способу уявлення змісту (у поетичному творі це образ). Ці три компоненти має оригінал, і так само твір, що з'являється внаслідок процесу перекладу, має три відповідні компоненти. Але ставлення перекладача до кожного з них зовсім різне. Якщо - в ідеалі, принаймні, - зміст твору має лишатися незмінним, а зовнішня форма підлягає цілковитій заміні, то основною сферою застосування майстерності, здібностей, вправності перекладача залишається саме внутрішня форма, тобто образність художнього твору. Аналогічний процес (але, зрозуміло, в простішому вигляді) маємо при перекладі нехудожнього тексту: зміст висловлювання вихідною і цільо­вою мовою має бути тотожнім, зовнішня форма висловлю­вання (звучання слів, їх порядок, притаманні їм граматичні категорії тощо) замінюється відповідно до специфіки цільо­вої мови, а внутрішня форма слів і словосполучень трансфор­мується таким чином, щоб забезпечити адекватний зв'язок між успадкованим змістом і новонародженою формою.

Якщо це так, то можна поставити на службу науці про пе­реклад усе багатство думок О. О. Потебні про внутрішню форму слова і художнього твору