Художньо-технічні особливості

Матеріал і техніка вишивання - важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць - у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту.

Як і в усіх східних слов'ян, в українській народній вишивці масово поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення - вовняні, конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних матеріалів. На території України різні природні умови, рівень взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

З давніх-давен поняття "вишивка" означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер'єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм.

Провідне місце на Середньому Подніпров'ї посідають полтавські вишивки. Ніжна колірна гама, різноманітні деталізовані орнаментальні мотиви — усе це надає одягові святковості. Основний художній ефект полягає у співвідношенні відтінків пастельних тонів. Більш поширені на Полтавщині відтінки голубого, вохристого, коричневого, зеленуватого, сірого. Тут ми не побачимо «відкритого» кольору, всі барви м'які, приглушені (за винятком червоного, синього в рушниках).

Використання домотканого полотна, що має крупне переплетіння ниток, застосування рахункової техніки зумовили загальний характер полтавської вишивки, геометричні й геометризовані орнаментальні форми.

Найпоширенішою є вишивка «білим по білому» («біллю»). Вона створює рисунок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» — своєрідний художній прийом. Вона асоціювалась у народі з красою морозних візерунків.

Для більшої контрастності додавали суворі небілені нитки або ж підфарбовані в попелясті тони («куниці»). Підготовка ниток для вишивок «біллю» — складна копітка робота, яку виконували дівчата.

Нині провідними майстрами вишивки «білим по білому» є заслужені майстри народної творчості України Олександра Великодна з Полтави та Олена Василенко з Решетилівки. Роботи цих майстринь демонструють досягнення сучасного мистецтва вишивки. Застосування нових матеріалів істотно вплинуло на її художньо-виражальні засоби. Для жіночих блуз беруть тонкі прозорі тканини: маркізет, батист. У 1960-х роках починають широко використовувати штучні матеріали: капрон, віскозу, шовк. Сучасні тонкі матеріали надали вишивці легкості, вишуканості, а застосування ювелірних технік виконання — більш тонкої, ретельної проробки орнаментальних мотивів. Щоб підсилити оптичні якості білого кольору, майстрині вводять незначну кількість жовтих, сірих, голубих ниток. Вони часто застосовують протиставлення холодних і теплих тонів. У цьому разі основні елементи орнаменту — розетки, ромби, трикутники — вишиваються теплими тонами. Вони виступають на перший план, а дрібні частини вишиваються в холодних тонах і тому відходять на другий план, підкреслюючи рельєфність узору.

Вишивка здавна приваблює не тільки жінок. Відомі за межами нашої країни талановиті митці — художники Григорій Гринь та Михайло Півторацький з Опішні. Вони спеціалізуються на створенні ескізів для чоловічих сорочок. Творча манера Григорія Гриня вирізняється застосуванням напруженої колірної гами, іноді побудованої на контрастних поєднаннях теплих і холодних тонів. Широко використовує художник полотно сірого, зеленого, голубого, коричневого тонів.

На Полтавщині до традиційних осередків народного мистецтва належать Решетилівка, Опішня, Кременчук, Нові Санжари, Лубни, Великі Сорочинці. Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного, рослинно-геометричного та геометричного орнаментів, використання мотивів, характерних для даної місцевості.

Це «барвінок», «хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька». Улюбленим мотивом полтавських вишивальниць є «гілка», «ламане дерево». Основу геометричного орнаменту становлять найпростіші фігури: скісний і прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви. Комбінації їх у різноманітних сполученнях створюють розмаїтість і величезну кількість варіантів композиційних побудов. Відмітною рисою геометричних орнаментів є віртуозність внутрішньої розробки мотивів у поєднанні з чіткою лінією, що об'єднує всю композицію, створює спокійно-розмірений ритм. Усі композиції геометричного орнаменту мають безперервний ритм руху, тому важко знайти його початок. Це ланцюг, у якому одні елементи є водночас частинами інших. Множинність мотивів досягається за рахунок використання величезного арсеналу технік, якими оздоблюють сорочки, різноманітні доріжки, скатерки, наволочки. Це техніки наскрізного вишивання: «вирізування», що утворюють чіткі ажурні квадрати на полотні; «виколювання», «довбанка», що складають сіточку з дірочок, з яких виникають усілякі геометричні фігури, а також ажурні мережки. Класичною технікою Полтавщини є «лиштва», або «лічильна гладь», пов'язана з точним рахунком ниток полотна. Відома величезна кількість узорів, вишитих «лиштвою». Залежно від зображувального мотиву узори «лиштви» мають відповідні назви: лиштва «клинцева», «човникова», «хмельова», «сніжкова», «яблучкова», «ключова». Поєднання разом цих технік збагачує виражальні засоби орнаментальних композицій, надає їм схожості з мініатюрою. Вишивки Полтавщини потрібно довго й уважно розглядати зблизька. Тільки тоді розкриваються розкіш і краса узорів, ювелірність їх виконання.

Лічильна пряма гладь. Популярна всюди і самостійно, і як доповнення до інших швів. Залежно від орнаментів, застосування й територіального поширення є дуже багато назв прямої гладі. На Полтавщині, Чернігівщині білу лічильну гладь називають «лиштвою». На Поділлі люблять «качалочкову лиштву». її вишивають різнобарвними нитками на рушниках, хустках та інших виробах. У цих випадках її обшивають нитками чорного кольору двобічною «штапівкою». Стібки цієї гладі кладуть тільки вертикально, причому всі вони мають бути однакової довжини.

 «Лиштва». Вишиваючи «лиштвою», стібки кладуть паралельно ниткам тканини — основи та утоку. Кожний стібок віддалений від попереднього на одну нитку тканини (рис. 1, додаток 1). Робочу нитку після утворення стібка повертають назад, а голку вколюють поруч із прокладеним стібком, пропустивши одну нитку тканини. Рисунок формується з обох боків тканини.

 «Вирізування». Цей шов у поєднанні з лічильною гладдю, мережками та іншими видами швів дуже поширений на Полтавщині (рис. 2, додаток 1)й виконується білими або сірими нитками на білому полотні. Він також побутує на Київщині, але виконується червоними або чорними нитками.

Спочатку качалочками обшивають контур фігурки (елемента узору), стежачи за тим, щоб одні й ті самі нитки з обох сторін контуру потрапляли в стовпчики. Як тільки фігура буде обкидана ниткою, вирізують нитки біля качалочок і висмикують. Виходить сіточка всередині фігурки. Стовпчики утвореної сіточки щільно обкидають робочою ниткою, одночасно виконуючи в центральних клітинках накидні петлі (рис. 3, додаток 1). Перехрещення стовпчиків закривають двома перехрещеними діагональними стібками. Порядок виконання вишивки всередині фігурки показано стрілочками.

«Виколювання», або «солов'їні вічка». Цей шов самостійно не застосовується, а входить як складова частина у великі композиції поряд з іншими швами, як-от: «лічильна гладь», «зерновий вивід».

Шов «виколювання» являє собою квадратик з дірочкою посередині.

Стібки, якими обкидають дірочку, роблять різної довжини по одній нитці тканини. Щоб мати правильний квадратик з дірочкою посередині, беруть парну кількість ниток для кожної сторони квадратика (рис.4, додаток 1). Під час вишивання стібки треба стягувати, щоб утворилася дірочка.

 «Верхоплут». Цю техніку в побуті називають «поверхниця», «морока», «кручений Марко» (рис.5, додаток 1). Найпоширеніший «верхоплут» на Полтавщині, Чернігівщині й частково на Київщині. Зазвичай його застосовують у поєднанні з «прямою гладдю» («лиштвою» та «вирізуванням»).

Красивий вигляд цей шов має з мережками, його застосовують в оформленні орнаментів.

Особливість шва полягає в тому, що кожний горизонтальний ряд орнаменту, вишитого «верхоплутом», виконують у два прийоми. Спочатку вишивають лише вертикальні стібки, які потім обкручують по черзі горизонтальною ниткою без закріплення за тканину, тобто робоча нитка лише обвиває послідовно всі вишиті вертикальні стовпчики.

На рис. 6 (додаток 1) штриховою лінією показано проходження нитки на вивороті тканини й добре видно положення голки з робочою ниткою під час обвивання вертикальних стібків. Якщо за рисунком треба виконати другий, третій чи більшу кількість рядів, то для них також спочатку вишивають вертикальні стібки, а потім їх обвивають.

 «Зерновий вивід» (рис.7, додаток 1). Цей шов надає вишивці легкості й ажурності. Самостійно не застосовується, а лише як композиційне вкраплення в орнаменти, вишиті іншими швами — «лічильною гладдю», «виколюванням».

Кожний стібок повторюють двічі й нитку при цьому натягують, за рахунок чого виходить ажурний шов.

Залежно від густоти тканини набирають різну кількість ниток для одного стібка. На рис. 8 (додаток 1) цифрами показано послідовність виконання «зернового виводу». Голку з робочою ниткою на лицьовий бік виводять у точці 1. Виконавши перший вертикальний стібок 1-2, виводять голку на лицьовий бік і знову вколюють у ту саму точку 1, повторенням стібка 1-2 проводять робочу нитку в точку 3. Таким чином, з вивороту виконують діагональний стібок. Вишивши горизонтальний стібок 1-3 й вивівши голку на лицьовий бік знову в точці 3, наступним рухом переводять голку з робочою ниткою в точку 4, тим самим повторюючи вдруге горизонтальний стібок 1-3. Виконуючи ці стібки, треба голку вколювати (як і при всіх глухих лічильних швах) між нитками тканини. Тоді від незначного натягування робочої нитки в точках 1, 2, 3 і т. д. утворюватимуться дірочки.

Повторивши двічі вертикальний стібок 3-4, переходять у точку 5. У такий спосіб вишивають потрібну кількість горизонтальних і вертикальних стібків, які чергуються. Щоб мати квадратики, поряд з уже вишитою зиґзаґоподібною лінією вишивають другу.

Далеко за межами України славиться мистецтво вишивальниць Київщини.

Типовим для вишивок Київщини є контрастне зіставлення білого поля сорочки із звучним мажорним акордом червоного й червоно-чорного рисунка. Тут усталилася оригінальна композиція вишивки на рукавах жіночих сорочок. Нижче від горизонтальної лінії полика на всьому полі рукава в шаховому порядку розміщені окремі орнаментальні мотиви, які іноді відокремлені лініями ажурних мережок здебільшого червоного кольору, або ж суцільна орнаментальна сітка, на перехрестях і в центрі якої — червоні «зірочки». Широко застосовуються в жіночих і чоловічих сорочках ажурні мережки і змережування окремих частин «черв'ячком» чорного й червоного кольорів. Крім найпоширеніших на Київщині технік вишивки — гладдю, «зірочками», хрестиком, використовували «набірування». Ним часто прикрашали чоловічі сорочки. Щільність прокладених без пробілів стібків, різна забарвленість простих геометричних фігур у м'якій або насиченій колірній гамі створюють величезну різноманітність композиційних вирішень цієї техніки.

«Набірування» (рис. 9, додаток 1) поширене як різновид лічильної прямої гладі. Цим швом виконують геометричні узори. Нитки — найрізноманітніші: білі, червоні, чорні, жовті, сині.

Техніка «набірування» досить проста: довжина кожного стібка в узорі дорівнює парній кількості ниток тканини — 4, 6, 8, 10. Кожний наступний стібок починають від середини попереднього й на одну нитку вище чи нижче (рис. 10, додаток 1).

Гладь «подвійне набірування» відрізняється від попередньої тим, що кожний стібок повторюється двічі (рис. 11, додаток 1).

 «Коса гладь» називається так тому, що стібки її йдуть під кутом до ниток основи та утоку тканини. Узори, виконані «косою гладдю», набувають світлотіньового ефекту. Особливо поширена «коса гладь» на Київщині, де її виконують нитками червоного й чорного кольорів. Часто її називають «вісімковою гладдю», бо рисунки для неї складаються з восьми сусідніх елементів. На рис. 12 (додаток 1).показано виконання «косої гладі».

Вишивка тканин інтер'єрно-обрядового призначення мав специфічні художні засоби, її художня образність зумовлена функціональною роллю декорування інтер'єру, емоційно-символічною роллю.

Рушники — найпоширеніша типологічна група — відігравали важливу роль у сімейному та громадському житті. Вони були необхідним атрибутом під час урочистих подій, зустрічі гостей, закладання нових житлових та громадських будівель, відзначення народження дитини, сватання, весілля, похоронних обрядів. У народі збереглася споконвічна віра у життєдайну силу рушників, їх символічне значення у людському житті. Дослідники стверджують, що у далекому минулому під час поганських свят дівчата прикрашали рушниками гілки дерев. Зображувані на рушниках ромби, розетки, квадрати символізували сонце, землю, рослини, їм вклонялись як явищам, котрі дають життя, оберігають від різних бід, страждань, злих сил. Центральний кут хати — покуття — споконвічне місце для поганських убрусів, а полотно відігравало роль іконної дошки, на нього наносили священні поганські зображення, які передували іконам 6.

Рушники, вишиті різними нитками (шовк, білі, памуть, золоті, сріблі, бісер тощо), мають певні типи композицій, різняться технічним виконанням, кольоровим вирішенням. На Полтавщині, Київщині, Чернігівщині рушники вишивали переважно так званими рушниковими швами, де поєднані такі техніки, як стебнівка — просо, полтавська гладь, шахматка, стебелевий шов і т. ін. З середини XIX ст. почали використовувати настил, гладь, вирізування, «через чисницю»; на Поділлі — пряму гладь, «качалочку», низь; на Волині — занизування; на Харківщині, Сумщині — двосторонню гладь, настилування; на півдні України — хрестик, гладь і под. Переважають доцентричне розташування дерев життя, квіткових вазонів та стрічковий уклад мотивів в поперечні смуги. Рідше зустрічаються рушники з орнаментальною смугою при одній широкій стороні.

Скатертини вишивали на центральній площині і каймі з чотирьох боків, тільки по каймі; двома-трьома рядами тільки у вужчих краях.

Пілки, плати, хустини на відміну від хустин — головних уборів мають інше, інтер'єрно-побутове, обрядове призначення. Невипадковим є прямі аналогії вишивок за орнаментальним, технічним, композиційним, колористичним рішенням з вишивкою тканин інтер'єрного призначення, зокрема рушників, скатертин.

Рідше побутували білі простирадла, до одного краю яких пришиті лиштви — підзори. Це полотнища (2 м х 40 см), вишиті в орнаментальні ряди з розеток, хвилястих стрічок або дрібних квіткових галузок.

Вишивка на наволочках розташована переважно з одного боку на прошвах. На дитячих подушках центрально-кругова композиція — переважно по центральній частині верхньої площини наволочки. На Закарпатті поширені два принципи вишивок: рядове з двох сторін наволочки і один звеличений ромб-розетка по верхній центральній площині.

Вишивки на тканинах інтер’єрного й обрядового призначення відрізняються продуманою конструктивністю. Візерунки переважно в усталеному порядку: на центральній площині, по краях, з боків, по кінцях з урахуванням їх доброго огляду.

Білий колір тканини, вибілених ниток, а також червоно-сині, багатоколірні візерунки збагачували живу гру світлотіней у вишивках, які ярусами спадали на ліжках, жердці, столах, стінах, посилювали їх звучання в інтер'єрі хат, культових приміщень.

       2.4.Предмет трудового навчання у системі інших предметів початкової школи.
   Демократизація суспільства, вільний розвиток особистості по-новому ставлять питання про якість перебудови навчально-виховного процесу, створення цілісної системи змісту освіти, реалізації в педагогічному процесі принципу гуманізації. Нова методологія виховання ґрунтується на гуманістичних цінностях і спрямована на підвищення моральності суспільства. Це вимагає від педагогічної науки нових виховних систем, здатних готувати громадян з високими почуттями відповідальності й обов’язку, свідомою дисципліною, безкорисливим внесенням особистого потенціалу на благо розбудови Української держави. Потрібна розробка нових підходів до обґрунтування наукових засад морального, трудового, естетичного, фізичного і родинного виховання для здійснення широкої програми оздоровлення суспільства.
Одним із напрямів такого оздоровлення є трудове виховання молоді і підготовка її до самостійного життя та праці в сучасних умовах школи.
Найважливішим аспектом цієї проблеми є праця як засіб всебічного і гармонійного розвитку особистості, як основа виховання громадянськості, умова розумового, фізичного та естетичного становлення особистості.
Праця задіює учнів у складній системі суспільних відносин, формує морально-ціннісні орієнтації.

“Праця як виховний засіб можлива лише як частина загальної системи” Макаренко А.С. // Збірник творів. – М. 1958. – T.V. – с. 116, – писав А.С. Макаренко.
Трудове виховання починається з 1 класу і органічно зливається з навчальним процесом, з усім життям колективу. В трудовій діяльності відшліфовуються світоглядні позиції школярів, у праці формується особистість людини як творця, який діє в ім’я гуманних ідеалів суспільства.
Важливе місце серед навчальних дисциплін у початкових класах займає трудове навчання, на яке за навчальним планом відводиться 1 год. на тиждень (34 год. на навчальний рік). Трудове навчання у початкових класах є важливою ланкою в єдиній системі навчання, виховання й розвитку учнів і має визначені певні цілі:
-повідомлення початкових відомостей про різні галузі виробництва, матеріали, інструменти, приладдя, які часто зустрічаються;
-формування трудових умінь і навичок, прищеплення елементів трудової культури;
-виховання працелюбності, старанності, охайності.
   Програмовий матеріал розподілений у певній послідовності з урахуванням поступового розвитку учнів відповідно до їхніх вікових особливостей і досвіду, нагромадженого на уроках трудового навчання. У зв’язку з цим співвідношення видів навчальної роботи протягом усього навчального курсу змінюється.
    У процесі трудового навчання школярі отримують відомості з графічної грамоти, оволодівають комплексами знань, умінь і навичок обробки різних матеріалів, вчаться планувати роботу, правильно розташовувати на робочих місцях матеріали і інструменти, виконують розмітку деталей виробів за допомогою креслярських інструментів, вчаться читати прості креслення, технологічні карти.
Учні обробляють папір, тканину, пластилін, природні матеріали, метали, працюють з конструкторами. Вивчаючи сільськогосподарську працю, учні обробляють ґрунт, готують насіння до висівання, вирощують рослини.
     У “Пояснювальній записці” до “Програми з трудового навчання для 1-4 класів загальноосвітньої школи” говориться:
“Програма з трудового навчання складається із стабільної і варіативної частин. Вибір варіантів здійснюється в залежності від регіонів країни, з урахуванням місцевих трудових традицій, особливостей шкільної навчально-методичної бази, підготовленості вчителя до проведення окремих видів робіт. Зміст варіативної частини допускається розробляти на місцях і затверджувати адміністрацією школи.
Уроки варіативної частини (крім сільськогосподарської праці) доцільно проводити у класах з наявністю більше двадцяти учнів по підгрупах (за рахунок факультативних занять). Так, уроки розділів “Народна вишивка”, “В’язання і макраме” може проводити класовод або вчитель обслуговуючої праці...
Це сприятиме наступності в навчальному процесі.
Приблизно 80 % часу на роках відводиться на виконання трудового завдання, решта – на актуалізацію опорних знань, повідомлення технологічних і агротехнічних відомостей, аналізу і оцінці учнівських робіт.
Всі роботи проводяться при обов’язковому дотриманні правил безпеки праці й санітарно-гігієнічних вимог. Інструменти і сільськогосподарський інвентар повинні відповідати віковим особливостям учнів.
Особливу увагу слід приділяти організації практичної діяльності учнів не лише на уроці, а й позаурочний час. Орієнтуючись на інтереси і нахили дітей, давати їм посильні завдання на удосконалення або оздоблення виробів, виготовлених на уроці, підбір матеріалів до майбутніх виробів. Засобом активізації трудової діяльності учнів має бути проведення в позаурочний час дидактичних ігор, змагань діючих моделей.
Програмою визначено для кожного класу рівень знань і вмінь учнів на кінець навчального року”.
Серед багатьох видів діяльності, якими займаються школярі на уроках трудового навчання, важливе місце посідає робота з текстильними матеріалами, а зокрема – вишивання.
Загальновідомо, що ручна вишивка сприяє розвитку особистості, її образному мисленню, естетичному вихованню, а також координації рухів, відчуттю відстані та інших функціональних дій учнів початкових класів. У майбутньому, особливо дівчаткам, це дасть можливість створити своїми руками затишок у домівці, а, можливо, й передбачити професію вишивальниці.
Навчально-виховні завдання на уроках вирішуються, головним чином у процесі практичної роботи. Особлива увага звертається на оволодіння різноманітними прийомами праці, дотримання правил санітарії та гігієни, технологій і виконавчої дисципліни.
Учні оволодівають уміннями і навичками практичного виконання відомих і невідомих технік вишивки. Під час теоретичного навчання вони ознайомлюються із загальною теорією української народної вишивки, її історією, символічними значеннями і художніми особливостями вишивки деяких регіонів України.
Метою вивчення тем з вишивання є:
-оволодіння учнями трудових навичок мистецтва вишивки;
-формування розвитку здібностей, естетичного сприймання творів декоративно-прикладного мистецтва;
-розвиток зацікавленості до народної вишивки і розшифровки її символіки (ознайомлення з елементами “знакового письма”);
-ознайомлення з художніми традиціями нашого народу.
Під час уроків, на яких вивчаються теми з вишивання, учні повинні навчитися:
-організації робочого місця;
-техніки безпеки під час вишивання;
-правил санітарії і гігієни;
-основ виконавчої дисципліни;
-правильного дотримання тканини, голки і затягування нитки в голку;
самостійного шиття швів та оздоблення ними речей.

Вишивка в житті людини

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу. У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини, створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток, голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було, створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи всенародного вишивального мистецтва.

Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг, вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб, коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та мистецтва.

Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в культурі інших народів.

Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня пам’ять, естетичні ідеали краси.

Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий, чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами, а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава. Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності. У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях (Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку. В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками, розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало, високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові, Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева розетка, ламана лінія, ромби, виконані вирізування, коленням. Чоловічі і жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”. Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому. З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які, крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження. Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами, птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї, Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок, виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

      2.6. Розвиток сучасної народної вишивки Покуття.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його запальним основам.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін.

У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села (наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева) автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах, майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа досвіду, своя історія”.

Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є безперервний розвиток народних художніх традицій, в який таїться оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.

Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою, індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів краси природи і краси колективного досвіду, повагою до нього. Вони обізнані з досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів, розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.

Підготовка до вишивання

Перш ніж приступити до вишивання, тканину вирівнюють, намічають на ній розташування візерунка, переносять на тканину візерунок. Для того, щоби вирівняти краї тканини, потрібно витягнути крайню нитку і по її сліду вирізати зайву тканину. Ширину і довжину виробу намічають таким же способом.

Якщо візерунок геометричний, а тканина має чітке переплетення ниток, то його можна виконувати рахунком ниток тканини. При вишивці, не зв'язаній із структурою тканини, рисунок необхідно перенести на тканину.

Перенесення рисунка на тканину

Рисунок на тканину можна перенести кількома способами:

1. Перенесення рисунка за допомогою копіювального паперу.

Кальку з візерунком прикріплюють булавками до вирівняної тканини. Між калькою і тканиною легенько розміщують копіювальний папір жирною стороною до тканини і обводять візерунок гострим олівцем.

2. Перенесення рисунка “на просвіт”.

На тонкі світлі тканини можна перенести візерунок способом підсвічування. На скло, від яким розміщена лампа, кладуть кальку з візерунком, а поверх неї розстелюють тканину (бажано зап'ялену). Гостро підструганим олівцем на тканині малюють візерунок, який видно “на просвіт”.

3. Перенесення рисунка за допомогою сигаретного паперу.

На тканину візерунок переносять способом промітки через сигаретний папір з рисунком, який прошивають дрібними стібками швом “вперед голку”. Потім папір зривають. Після виконання вишивки промітку витягують.

Робоче місце

Щоб виконувати вишивку було зручно, потрібно правильно організувати робоче місце. Стіл повинен стояти так, щоб світло падало зліва. Інструменти та приладдя для вишивання необхідно зберігати в коробочках, зразки візерунків, кальку, копіювальний папір - в папці.

При вишиванні слід слідкувати за положенням тулуба, не сутулитись, не схиляти низько голову. Відстань від очей до роботи повинна мати в середньому 25-30 см.

Стілець підсувають до столу так, щоб можна було обпертись на його спинку.

Інструменти та приладдя

Великою мірою вигляд речей залежить від матеріалів, з яких вони виготовлені, а також від інструментів, якими користувались під час роботи.

Тканини. Найзручнішим для виконання вишивок є тканини з полотняним переплетенням ниток. Для скатертин беруть щільну тканину (льон, сіре полотно), для серветок - бавовняну, льон, шовк, шерсть, штапель. Блузки-вишиванки краще виготовляти з тонких тканин (батист). Для чоловічих і дитячих сорочок можна використати біле й сіре лляне полотно, льон з лавсаном. Часто у вишиванні застосовують спеціальну тканину - канву, яка буває різної густоти.

Нитки для вишивання вибирають залежно від призначення майбутнього виробу, характеру візерунка і способу його виконання. Користуються нитками: муліне, ірис, лляними, шовковими, шерстяними, синтетичними. Перед вишиванням нитки перевіряють на міцність фарбування. Часом перед роботою нитки протирають прозорим воском - вони стають міцнішими.

Голки бувають різної довжини і товщини. Для вишивання використовують довгі голки з великим отвором. Номери голок для вишивання, як правило непарні.

Зберігати голку бажано разом з ниткою, зав'язаною вузликом.

Шпильки використовують для приколювання кальки, копіювального паперу до тканини, для з'єднання окремих деталей розкрою. Шпильки зберігають разом з голками.

Наперсток необхідний для проштовхування голки через тканину при вишиванні без п'ялець. Він захищає палець від уколів голкою. Одягають наперсток на середній палець правої руки, добирають точно за розміром пальця.

Ножиці для роботи добре мати трьох видів: маленькі з гострими кінцями для підрізування і витягування ниток з тканини; середніх розмірів із затягнутими кінцями - для обрізування ниток при вишиванні; великі- для розрізування ниток (що у лотках) і розкрою тканини.

Кілочок може бути дерев'яний чи пластмасовий. Ним видаляють нитки, якими зметували тканину, виправляють ріжки на виробах, проколюють дірочки.

Шило застосовують у роботі з товстими та щільними тканинами: сукном, повстю, а також у роботі зі шкірою.

П'яльця - спеціальний пристрій для вишивання. Вони бувають дерев'яні і металеві, різного розміру і форми.

Інструменти та матеріали для вишивання

Подушечки для голок і булавок:

а) приклеєна до коробочки з булавками;

б) з кишенькою для зберігання дрібних інструментів;

в) ручна, прикріплена до гумки на пасочку.

Міліметровий папір необхідний для складання орнаментів.

Калька використовується для підготовки рисунка до перенесення його на тканину. Орнамент з оригіналу переносять на кальку, а з кальки - на тканину.

Копіювальний папір необхідний для перенесення рисунка з кальки на тканину.

Сантиметровою стрічкою визначають розміри виробу, виконують розмітку візерунків на тканині, при виконані швейних робіт.