Конституційно-правові основи взаємовідносин Президента України з Верховною Радою України.

Організація роботи Президента України у взаємодії з парламентом здійснюється у процесі реалізації таких повноважень, як: а) призначення позачергових виборів до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією; б) припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

в) підписання законів, прийнятих Верховною Радою України;

г) застосування права вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Виконання своїх повноважень у Верховній Раді України Президент України організує через Постійного представника

Президента України у Верховній Раді України (далі — Постійний представник). Це посадова особа, яка уповноважена Президентом України забезпечувати взаємодію між ним і Верховною Радою України щодо розв'язання питань, які виникають у взаємовідносинах Президента України та Верховної Ради України. У своїй діяльності Постійний представник керується Конституцією України, законами України, указами і розпорядженнями Президента України та Положенням про Постійного представника. Його призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Строк його повноважень обмежується строком повноважень Президента України. Він підпорядковується безпосередньо Президентові України. Його посада за своїм статусом прирівнюється до посади заступника Глави Адміністрації Президента України.

Основні завдання Постійного представника:

• представлення пропозицій Президента України у Верховній Раді України при розгляді на її пленарних засіданнях питань щодо вето Президента України, застосованого ним до законів, які надіслані йому Верховною Радою України на підпис;

• інформування Президента України про хід та результати розгляду у Верховній Раді України та її органах внесених Президентом України документів.

На виконання основних завдань Постійний представник:

1) взаємодіє з комітетами і тимчасовими комісіями, депутатськими групами, фракціями, робочими органами Верховної Ради України, а також структурними підрозділами її апарату;

2) бере участь у засіданнях Верховної Ради України, її постійних та тимчасових комісій, депутатських груп, фракцій та також в інших заходах, що здійснюються Верховною Радою України, її органами та посадовими особами;

3) виступає на засіданнях Верховної Ради України, комітетів, тимчасових комісій та інших органів з обгрунтуванням внесених Президентом України проектів законів, пропозицій Президента України щодо прийнятих Верховною Радою України законів;

4) представляє подання Президента України до Верховної Ради України щодо одержання згоди на призначення осіб на посади, передбачені пунктами 11 і 14 ст. 106 Конституції України та кандидатури для призначення їх на посади Верховною Радою України відповідно до пунктів 18 і 21 ст. 85 Конституції України;

5) вносить пропозиції щодо кандидатур членів Уряду України та відповідальних працівників Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які представлятимуть у Верховній Раді України, законопроекти, внесені Президентом України;

6) бере участь у роботі узгоджувальних та інших комісій, експертних груп, що їх утворює Верховна Рада України за участю представників Президента України та Уряду України;7) організовує зустрічі Президента України з головами комітетів та тимчасових комісій, керівниками депутатських груп і фракцій Верховної Ради України для обговорення актуальних питань, що мають взаємний інтерес;

8) знайомиться з проектами актів, що подаються Президентом України на розгляд Верховної Ради України;

9) взаємодіє під час підготовки необхідних матеріалів з радниками, помічниками, науковими консультантами, допоміжними органами і службами Президента України;

10) взаємодіє з посадовими особами Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з питань зв'язків з Верховною Радою України;

11) виконує інші доручення Президента України.

Для здійснення своїх завдань Постійний представник має право: а) брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, колегій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади під час розгляду ними проектів нормативних актів, що готуються для подання на розгляд Верховної Ради України; б) одержувати необхідні матеріали та інформацію від Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади; в) вносити пропозиції щодо підготовки законопроектів, інших документів, які вносяться до Верховної Ради України Президентом України, здійснення експертизи проектів законів, постанов Верховної Ради України, внесених іншими суб'єктами законодавчої ініціативи та інших питань, що виникають у взаємовідносинах Президента України з Верховною Радою України; г) утворювати експертні та робочі групи з окремих напрямів своєї діяльності, залучати спеціалістів, науковців та експертів для сприяння у здійсненні своїх функцій; д) користуватися інформаційними банками даних Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Організаційне забезпечення діяльності Постійного представника здійснює Управління забезпечення діяльності Постійного представника Президента України у Верховній Раді України (далі — Управління), яке є структурним підрозділом Адміністрації Президента України.

Керівника Управління призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Структуру і штатну чисельність Управління Постійного представника затверджує Глава Адміністрації Президента України.

Працівників Управління за поданням Постійного представника призначає на посаду і звільняє з посади Глава Адміністрації Президента України.

Білет № 31.
1.Принципи громадянства України

Принципи громадянства України - це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.

Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України "Про національні меншини в Україні", в Законі України "Про громадянство України".

Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про громадянство України" законодавство України про громадянство грунтується на таких принципах (це спеціальні принципи).

1. Принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, Який закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає існування двох аспектів:

виключення можливості існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, що є умовою існування унітарної держави, якою є Україна;

заборона існування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні, оскільки якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. По суті зміст цього принципу зводиться лише до невизнання правових наслідків біпатризму.

Заборона біпатризму в Україні відповідає існуючій щодо цього питання світовій практиці, яка виходить із того, що подвійне громадянство (у розумінні існування громадянства кількох держав, а не громадянства федерації та її суб'єкта або громадянства держави і громадянства міжнародного утворення) створює значні труднощі як для держав, так і для осіб, які є носіями подвійного громадянства (зокрема, стосовно виконання обов'язків тощо). З огляду на це держави укладають угоди про запобігання випадкам подвійного громадянства, зобов'язуючи осіб, які мають громадянство обох сторін угоди, обрати одне з них і тим самим припинити інше. У деяких державах особи, які мають подвійне громадянство, обмежуються в окремих правах (Румунія). Хоча є держави, які через низку причин (переважно історичного характеру) дозволяють існування подвійного громадянства (Іспанія, Австрія).

2. Принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства. Цей принцип спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом - особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про громадянство України" однією з умов прийняття до громадянства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство. Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України.

3. Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України Закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Закріплення цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини. При цьому втілення такого принципу є порівняно новим явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство СРСР аж до закону 1991 р. закріплювали таку форму втрати громадянства, як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в односторонньому порядку і не передбачало згоди громадянина. Як правило, позбавлення громадянства застосовувалося як форма репресії.

Отже, позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками.

У СРСР громадянства позбавляли переважно за політичними мотивами. Однак в умовах плюралістичної демократії, існування якої закріплене, зокрема, у ст. 15 Конституції України, таке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна європейська держава не передбачає у своєму законодавстві можливості позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях деяких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма заборона на позбавлення громадянства за політичними мотивами.

нення його там до кримінальної відповідальності або для приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу громадянина виникає у випадку, коли такий громадянин, учинивши злочин за кордоном, повертається в країну своєї громадянської належності. Основна проблема стосовно видачі полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу громадянства. Як засвідчує практика укладення міждержавних договорів про видачу, переважним є принцип громадянства. Цей же принцип закріплений у ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу України, відповідно до якої громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

У світовій практиці існують два підходи до регулювання цього принципу:

1) громадянин не може бути виданий іншій державі за жодних умов (Україна, Росія);

2) громадянин може бути виданий іноземній державі, але в порядку винятку, тобто на умовах, передбачених міжнародним договором (Білорусь).

Від видачі необхідно відмежовувати таке поняття, як вигнання (експатріація). Слід мати на увазі, що заборона на вигнання з України не поширюється на іноземців та осіб без громадянства. Це відповідає ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Статтею 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачаються підстави та порядок видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України1.