Тема 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД МІКРОЕКОНОМІКИ

Поведінка споживачів розглядається з позицій граничної корисності і кривих байдужностей.Термін "корисність" економісти вживають для позначення того стану задоволення або насолоди, який отримують люди від споживання товарів або послуг. Вперше цей термін ввів англійський філософ і соціолог Дж. Бентам (1748-1832).Сучасні економісти використовують термін "корисність" для позначення мети, яку переслідують споживачі, коли вибирають товари і послуги для свого користування.  Корисність – поняття індивідуальне, суб'єктивне і не має єдиного кількісного виміру. Корисність це властивість товару задовольняти потре-би споживача. Воно не тотожне поняттю "користь". Є речі, які не мають практичної користі, але мають корисність. Наприклад, твори мистецтв.Корисність речі суттєво відрізняється для різних людей. Споживання благ підвищує рівень добробуту споживача не однаковою мірою, що визначається особистими перевагами, уподобаннями. Іноді в результаті вибору спостерігається зниження рівня добробуту внаслідок споживання антиблага – блага, що набуває негативної корисності (взагалі – забруднене повітря, вибірково – дим від паління цигарки для того, хто не палить).

Для викладення теорії вибору споживача та інших досліджень корисності представниками кардиналістської школи, запропонована одиниця виміру "ютіль" від англійського слова utility - корисність.В такому випадку можна говорити про те, що рівень корисності людини, яка споживає набір із n товарів у кількості Х₁,Х₂,Х₃,...,Х_n, можливо виразити функцією корисності:

,

(2.1)

де  — рівень корисності;  — кількість споживаних благ, одиниць;  — кількість видів благ.

Корисність характеризує принциповий момент у поведінці споживача, який вибирає для себе той чи інший набір благ. Вона є критерієм відбору, показує, наскільки потрібний той чи інший об'єкт вибору цьому економічному суб'єкту за даних умов, тобто показує, до чого прагне споживач у кожній ситуації. Функція корисності - це деяка форма вираження упорядкованості переваг споживача.Коли споживання інших товарів залишається на постійному рівні, а споживання товару X зростає, то загальна корисність споживача також зростає. Але функція корисності у цьому випадку буде нееластичною, тобто в міру насичення потреби в товарі X задоволення від споживання кожної наступної одиниці цього товару падає.Для визначення прирісту загальної корисності товару при збільшенні обсягу його споживання на одну одиницю було введено поняття "гранична корисність" (marginal utility).В кінці XIX сторіччя В. С. Джевонс сформулював закон (принцип) спадної граничної корисності, якийговорить про те, що зі збільшенням кількості споживання товару його гранична корисність, або додаткова корисність, яку одержує споживач з наступною порцією, має тенденцію до скорочення. Закон спадної граничної корисності лежить в основі закону попиту.

Гранична корисність будь-якого блага визначається приростом су­купної корисності, яку одержує споживач внаслідок споживання наступної одиниці цього блага. Функція граничної корисності є спадною лінією, вона схожа на криву попиту, але це не одне і те ж. Крива граничної корисності відноситься до психологічної величини корисності - ютіля, а крива попиту – до ціни блага.Гранична корисність може бути обчислена не тільки відносно фізичних одиниць благ, але й до їх вартісного виразу.

Споживач, вибираючи блага, керується певними послідовними індивідуальними вподобаннями. Вони формують систему переваг, яка базується на таких положеннях:

· повна упорядкованість переваг і принципова зіставленість благ та їх наборів;

· транзитивність переваг споживача та його здатність до послідов-ного перенесення переваг з одних благ та їх наборів на інші;

· раціональність вибору;

· ненасиченість споживача благом.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою (ординалістською) функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого.На обмежений доход споживач прагне придбати такий набір товарів, що дозволив би йому в максимальному ступені задовольнити потреби. Це досяжне лише при дотриманні правила максимізації корисності, за якого граничні корисності товарів, що придбаються, у розрахунку на одну грошову одиницю виявляються однаковими.Певне спрощення вибору споживача зводиться до вибору набору двох благ, кількість яких відкладено по осях системи координат X та Y. Лінії з’єднання точок на площині, що означають однакові за своєю корисністю набори благ, називаються кривими байдужості. Підхід з позиції кривої байдужості припускає не кількісне порівняння потреб, а лише їхнє ранжирування. Чим далі від початку координат знаходиться крива байдужості, тим більшу корисність вона відображає. Безліч кривих байдужості, кожна з яких відбиває різний рівень корисності, складає карту байдужості. Набори товарів, що виражаються більш високими кривими байдужості, мають для споживача відносно велику корисність.

Аналіз поведінки споживача за кривими байдужості дає змогу визначити, від якої кількості одного блага (Y) згоден відмовитися споживач задля збільшення іншого блага (X) на одиницю за умов незмінності рівня корисності від набору благ. Показник, який кількісно визначає цей процес, носить назву граничної норми заміщення MRS_XYі обчислюється таким чином:

,

(2.2)

де DY — втрати у споживанні Y, од.; DX — вигоди у споживанні Х, од.

Звичайно крива байдужості має спадний характер (опукла вниз, до початку координат). Це відображає ту обставину, що MRS зменшується в міру руху вниз вздовж кривої байдужості, тобто зі збільшенням споживання одного блага замість іншого (рис.2.1).

Ціни на блага та рівень споживчого бюджету враховуються за допомогою бюджетної лінії. Вона являє собою пряму лінію з від’ємним нахилом, що графічно відображає безліч наборів із двох продуктів (груп продуктів) потребуючих однакових витрат на їхнє придбання (рис. 2.2).

Рис. 2.1. Крива байдужості	Рис. 2.2. Бюджетна лінія

Кожна точка бюджетної лінії означає для споживача набір товарів, що обходиться йому в однакову суму грошей за незмінних цін на блага. Бюджетна лінія є прямою, її рівняння:

,

(2.3)

де В — бюджет споживача, грош. од.

Чим далі бюджетна лінія розміщена від початку координат, тим більші бюджетні можливості споживача вона ілюструє.

Бюджетна лінія характеризує реальну купівельну спроможність споживача і співвідношення цін товарів, що купуються. При зміні купівельної спроможності бюджетна лінія переміщується у відповідну сторону і займає положення, паралельне первісному. Зміна співвідношення цін на товари призводить до зміни кута нахилу бюджетної лінії.

У геометричній інтерпретації задачі споживчого вибору оптимальне рішення досягається у точці, де найвища з можливих кривих байдужості дотична до бюджетної лінії, що й означає найбільш високий з можливих рівнів добробуту (рис. 2.3).

У цій точці нахили кривої байдужості та бюджетної лінії збігаються, тому

.

(2.4)

Виходячи з (2.2), умова рівноваги мо­же бути виражена таким чином:

або

.

(2.5)

Це означає, що споживач у стані рівноваги розподіляє свій бюд­жет таким чином, щоб остання грошова одиниця, витрачена на кожне благо, давала таку саму граничну корисність (еквімаржинальний принцип рівності зважених граничних корисностей).

1. Яку інформацію містить у собі крива байдужості? Які характерні риси кривих байдужості?

2. Що таке «гранична норма заміщення одного товару іншим» і як її розрахувати? Як змінюється її значення в міру руху вздовж кривої байдужості?

3. Що показує бюджетна лінія? Які фактори визначають її положення на графіку?

4. Яку точку на бюджетній лінії, нанесеній на карту кривих байдужості, вибере споживач, що веде себе раціонально?

5. Охарактеризуйте стан рівноваги споживача, використовуючи основні положення концепції кривих байдужості.

6. Як графічно відобразити функціональні залежності “дохід-споживання” і “ціна-споживання”?

7. Розкрийте сутність ефекту доходу і ефекту заміщення. Як вони впливають на величину споживчого попиту?

Тема 4: АНАЛІЗ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА

Рішення споживача щодо придбання блага Х залежить від доходу, яким він розпоряджається в певний проміжок часу. Зміни у доході (бюджеті) можуть привести до зміни кількості блага Х, що купується. Моделювання цього явища здійснюється за допомогою переміщення бюджетної лінії паралельно самій собі (нахил залишається без змін, оскільки незмінним є співвідношення цін) та знаход­ження нового положення точок оптимуму (рівноваги) споживача. Крива, що проходить через усі точки рівноваги, які відповідають різ­ним величинам доходу, називаєтьсялінією «дохід—споживання» (рис. 2.4).Для нормальних товарів лінія «дохід—споживання» має позитивний нахил, для блага з низькою споживчою цінністю (неповноцінного)-від’ємний нахил.Лінія «дохід—споживання» може бути використана для побудови лінії Енгеля,яка показує взаємозв’язок доходу споживача і кількості придбаного блага Х (рис. 2.5).

Рис. 2.4. Лінія «дохід—споживання»	Рис. 2.5. Побудова лінії Енгеля на основі лінії «дохід—споживання»

Якщо за незмінної величини бюджету змінюється ціна блага Х, то бюджетна лінія здійснює поворот навкруги точ­ки свого перетину з вертикальною віссю, досягаючи більш віддалених кривих байдужості. Всі точки оптимуму, які утворюються дотиком бюджетної лі­нії, що повертається, до кривих байдужості, визначають лінію «ціна—споживання». Вона показує, як реагує споживач на зміну ціни одного із благ. Різновид такого взаємозв’язку, в свою чергу, залежить від пов’язаності благ у споживанні. Для благ-замінників лінія «ціна—споживання» має від’ємний нахил, а для доповнюючих благ — додатний (рис. 2.6 і 2.7).

Лінія «ціна—споживання» може бути використана для побудови лінії індивідуального попиту шляхом встановлення графічної відповідності певних оптимальних кількостей даного блага і цін цього ж блага (рис. 2.8).

Необхідно враховувати два окремих ефекти, що впливають на величину споживчого попиту. Ефект доходу виникає внаслідок того, що при зниженні ціни споживач може пред'явити зростаючий попит за незмінної величини доходу. Ефект заміщення вказує на те, що споживач заміщає товаром, що подешевів, інші продукти.Рішення про кількість, в якій варто споживати будь-яке благо, — це результат зіставлення споживачем вигод і витрат. Виражаючи корисність блага в грошових одиницях, отримуємо цінність блага.Витрати споживання або вартість даної кількості блага — це грошові кошти або ринкова ціна одиниці блага, помножена на кількість одиниць блага. Вигода (цінність) перевищує витрати (вартість), оскільки споживач готовий заплатити за попередні одиниці блага більш високу ціну, ніж ту, яку він реально платить при купівлі.

Різниця між цінністю і вартістю блага називається споживчим надлишком(надлишком споживача). Графічну ілюстрацію формування надлишку подано на рис. 2.9. (вартість блага — площа ОВБГ, цінність — АБГО, споживчий надлишок — АБВ). Надлишок споживача можна розглядати як різницю між максимальною ціною, яку споживач заплатив би за кожну кількість блага Х, і ринковою вартістю цієї кількості.
	Рис. 2.9. Надлишок споживача

Стан ринкової економіки, рівень та механізм її розвитку характеризують за допомогою таких понять, як попит та пропозиція , способи їхньої координації і пристосування один до одного. Попит характеризується шкалою, що визначає готовність покупців у даний відрізок часу придбати продукт за кожною із запропонованих на ринку цін. На динаміку попиту впливають цінові і нецінові фактори. Залежність обсягу попиту від цін фіксується законом попиту і представлена кривою з від’ємним нахилом. Зворотна залежність динаміки попиту від рівня цін визначається трьома причинами. По-перше, зниження цін збільшує число покупців. По-друге, зниження цін розширює купівельну спроможність споживачів. По-третє, насичення ринку призводить до зниження корисності додаткових одиниць продукту, тому покупці готові купувати його тільки за більш низькими цінами. Дія цінових факторів приводить до зміни величини попиту, пересуваючи його в інші крапки постійної кривої попиту. На попит впливають і нецінові фактори: переваги і смаки споживачів, розміри ринку, доход («ефект доходу»), ціни на сполучені товари (субститути і компліменти), споживчі очікування. Дія нецінових факторів призводить до зміни в попиті й виражається переміщенням кривої попиту праворуч (якщо він зростає) і ліворуч (якщо він падає).

Пропозиція також характеризується за допомогою шкали. У ній представлені різні кількості продукту, які виробник бажає і має можливість виготовити і продати за кожною ціною з даного ряду цін у конкретний часовий період. Залежність обсягу пропозиції від цін фіксується законом пропозиції й графічно зображується кривою з позитивним нахилом. Прямий зв'язок пропозиції і рівня цін пояснюється дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Зміна цін призводить до зміни величини пропозиції й ілюструється рухом її уздовж постійної кривої пропозиції від однієї комбінації «ціна – обсяг пропозиції» до іншої. Дія нецінових факторів приводить до зміни в пропозиції, що виражається в переміщенні кривої пропозиції праворуч (якщо вона зростає) і ліворуч (якщо вона скорочується). До нецінових факторів, що впливають на пропозицію, відносяться: ціни на виробничі ресурси, зміни в технології виробництва, державна політика в області оподатковування і субсидування, структура ринку. Взаємодія попиту та пропозиції, їхня координація здійснюються на основі цінового механізму й конкуренції.

Ця взаємодія призводить до формування рівноважної ціни, за якої величини попиту та пропозиції збалансовані. Рівноважній ціні властива врівноважуюча функція. Як правило, в ринкових умовах господарювання діють або фактори попиту, або пропозиції. Однак можливі і більш складні ситуації, у яких вони діють одночасно. Якщо їхній вплив на попит та пропозицію протилежний, то зміна рівноважного обсягу продукції залежить від відносних параметрів зміни попиту та пропозиції. Якщо фактори, що діють на стороні попиту та пропозиції, змінюють їх в одному напрямку, то рівноважна кількість продукції змінюється на величину більшу, ніж під впливом кожної групи факторів, що діє окремо. У тому випадку, коли зміна попиту та пропозиції нейтралізують один одного, рівноважна ціна залишається незмінною. Суспільний механізм координації попиту та пропозиції діє й на товарному ринку, й на ринку ресурсів. Збої в цьому механізмі породжують надлишки або дефіцити, що знижують ефективність ринкової економіки.Попит на товари по-різному реагує на зміни їх цін, доходів споживачів та цін інших товарів. Коефіцієнт еластичності попиту за ціною показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту при зміні ціни товару на 1%:

Оскільки обсяг попиту знаходиться в оберненій залежності від ціни, то коефіцієнт цінової еластичності — величина від’ємна. Як правило, увага звертається на абсолютне значення коефіцієнта. Розрізняють попит нееластичний (Е_р < 1), одиничної еластичності (Е_р = 1) та еластичний (Е_р > 1). У випадку абсолютної нееластичності (Ер = 0) крива попиту являє собою лінію, паралельну вертикальній осі; у випадку абсолютно еластичного попиту (Ер → ¥) вона паралельна осі абсцис.

Формула для обчислення Е_р така:

Якщо процентні зміни ціни та обсягу попиту досить великі, тобто такі, що ведуть до істотного просування вздовж кривої попиту, то коефіцієнт Е_р обчислюється за формулою дугової еластичності:

; .

(2.8)

Еластичність лінійної функції попиту змінюється в залежності від рівня ціни. Попит є еластичним при високих цінах і нееластичним при низьких.

Цінова еластичність попиту впливає на розмір загальної виручки від продажу даної кількості товару. Якщо попит нееластичний, то загальний виторг продавця змінюється в тому же напрямку, що і ціна реалізованого товару. За умови еластичного попиту напрямки зміни згаданих величин протилежні. Якщо попит характеризується одиничною еластичністю, виторг залишається незмінним.

Товар має тим більшу цінову еластичність, чим більше в нього є замінників (тобто чим менш він необхідний споживачеві), а також, чим вище частка витрат на його придбання в бюджеті споживача. На еластичність впливає також тривалість досліджуваного періоду часу. Чим триваліше цей період, тим вище цінова еластичність попиту.

Коефіцієнт еластичності попиту за доходом (Еі) показує ступінь реакції обсягу попиту на продукт при зміні величини доходу споживача. Товари називають недоброякісними, якщо величина Еі є негативною. Нормальні товари відрізняються позитивною величиною коефіцієнту. Вони можуть відноситися до предметів першої необхідності (0 < Еі< 1), другої необхідності (Еі = 1) і до предметів розкоші (Еі > 1).

Коефіцієнт перехресної еластичності (Еху) характеризує ступінь реакції обсягу попиту на один товар (X) при зміні ціни іншого товару (У). Величина даного коефіцієнту залежить від того, у якому відношенні один до одного знаходяться ці товари. Вони можуть бути взаємозамінними (Еху > 0), взаємодоповнюючими (Еху < 0) і нейтральними (Еху = 0). Еластичність пропозиції показує зв'язок між змінами в цінах на товар і обсягах його пропозиції. Вирішальну роль у визначенні величини коефіцієнту еластичності пропозиції грає фактор часу. Чим більше часовий відрізок, який має у своєму розпорядженні товаровиробник, тим більше можливості його пристосування до зміни ціни і перерозподілу ресурсів між альтернативними областями їх використання.

Мікроекономіка розглядає підприємство як цілісний об’єкт, що здійснює перетворення ресурсів на готову продукцію, як один з найважливіших різновидів мікросистем.Підприємство є ринково-виробничою системою. Воно водночас виступає у ролі споживача факторів виробництва (купує ресурси на ринках факторів), виробника продукції та її продавця на ринках товарів і послуг. Аналіз виробництва формально аналогічний аналізу споживання. Процес виробництва розглядається як перетворення ресурсів у продукти. Технологічна залежність між структурою витрат ресурсів (факторів виробництва) і максимально можливим випуском продукції виражається за допомогою виробничої функції. Виробнича функція показує залежність між максимально можливим обсягом випуску продукції (Q) та обсягом ресурсів (Х), що для цього використовуються:

Якщо весь спектр комбінацій факторів виробництва прийняти як витрати праці (L) і капіталу (К), то виробнича функція може бути визначена так:

де Q — максимальний обсяг продукції, що виробляється за даною технологією (даного співвідношення праці та капіталу).

У короткостроковому періоді принаймні один фактор виробництва є фіксованим, а в довгостроковому періоді усі фактори змінюються. Виробнича функція в короткостроковому періоді (так звана однофакторна) відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосованих інших виробничих факторів:

Загальний обсяг виробництва, який досягається за певного кількісного поєднання змінного ресурсу з незмінною кількістю інших ресурсів, називається сукупним продуктом (ТР). Величина сукупного продукту змінюється зі зміною обсягів використання змінного фактора.В умовах, коли один ресурс є перемінним, використовуються поняття середнього продукту перемінного ресурсу і його граничного продукту. Середній продукт (AР) відображає середню віддачу (продуктивність) змінного фактора, тобто загальний обсяг продукції, який припадає на одиницю фактора Х:

.

(2.12)

Граничний продукт (МР) — це приріст загального обсягу вироб­ництва (додатковий продукт), здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва:

.

(2.13)

де DТР — приріст обсягу виробництва; DХ — приріст змінного фактора.

Якщо витрати змінного фактора збільшувати в нескінченно малих кількостях, то граничний продукт саме й виражатиме граничну продуктивність фактора(наприклад, гранична продуктивність пра­ці, гранична продуктивність капіталу). Це поняття посідає центральне місце в теорії фірми, оскільки зіставлення продуктивності та ринкової ціни фактора виробництва обгрунтовує рішення фірми щодо доцільності залучення додаткових одиниць змінного фактора.

Виробнича функція графічно зображується за допомогою карти ізоквант. Ізокванта (крива рівного продукту) відбиває різні комбінації витрат факторів виробництва, що можуть бути використані для випуску визначеного обсягу продукту. Нахил ізокванти вимірює граничну норму технологічної заміни ресурсів (МRST). Остання виражається в кількості одиниць даного ресурсу, що може бути заміщено одиницею іншого ресурсу при збереженні незмінним обсягу виробництва.

Закон спадної граничної продуктивності показує, що, починаючи з визначеного періоду часу, збільшення обсягу використання одного ресурсу при незмінному обсязі використання іншого призводить до зменшення граничного продукту змінного фактора. Правило заміщення факторів виробництва полягає в тім, що відношення приростів двох ресурсів знаходиться в зворотній залежності від величини їхніх граничних продуктів.

Інформація про рівень витрат дозволяє побудувати ізокости (лінії рівних витрат), що є аналогами бюджетних ліній. Фірма мінімізує витрати в точці дотику ізокости з ізоквантою за такого обсягу випуску продукції, при якому співвідношення граничних продуктів факторів виробництва дорівнює співвідношенню цін на них.

В довгостроковому періоді фірма вибирає оптимальний шлях зростання, що виражається у виді лінії, яка проходить через точки дотику ізокост і ізоквант.

До найважливіших параметрів підприємства як мікроекономічної моделі належать витрати виробництва, виторг і прибуток. Загальні обсяги витрат ресурсів (факторів виробництва), або грошові витрати, здійснювані підприємством для виробництва певного обсягу продукції, становлять його витрати виробництва.Бухгалтерські витрати — це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі.

З огляду на обмеженість ресурсів доходимо висновку: використання будь-якого ресурсу для виробництва певного товару виключає можливість його використання у виробництві іншого (альтернативного) товару. Витрати, що виникають як результат втрачених можливостей через альтернативне використання ресурсів, називаються альтернативними або економічними. Для окремого підприємства економічні витрати — це безпосередні витрати підприємства на ресурси разом із недоотриманим виторгом від найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів.

Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних ще й тим, що вони не містять у собі вартість тих послуг факторів виробництва, використовуваних у відповідному процесі, які є власністю підприємства. Витрати, обумовлені використанням факторів виробництва, які є власністю підприємства, називаються неявними витратами.

Явні витрати— це витрати підприємства, спрямовані на прид­бання необхідних виробничих ресурсів. Бухгалтерські витрати містять у собі лише явні витрати. економічні (альтернативні) витрати охоплюють явні та неявні витрати.Витрати на виробництво певного обсягу продукції (Q) називають сукупними витратами (ТС).У короткостроковому періоді витрати поділяються на постійні й змінні. У довгостроковому періоді всі витрати виступають як змінні.

Середні сукупні витрати (АТС) — це кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції:

.

(2.14)

Граничні витрати (МС) — це приріст сукупних витрат підприємства, пов’язаний із виробництвом додаткової одиниці продукції.

.

(2.15)

Залежно від змін граничних витрат вирішується питання про доцільність збільшення або зменшення обсягу виробництва.

У довгостроковому періоді фірма прагне збільшити обсяг виробництва за рахунок збільшення усіх факторів. Ефект росту масштабів виробництва може бути позитивний, незмінний або негативний, коли обсяг виробництва росте, відповідно, швидше, у такому ж ступені або повільніше, ніж витрати ресурсів.

Валовий (сукупний, загальний) виторг— це сума коштів, яку одержала фірма від реалізації товарів за певний час. Він дорівнює ціні (Р) проданого товару, помноженій на обсяг продажу (Q):

Сукупний прибуток — це величина, на яку валовий виторг (TR) підприємства перевищує його сукупні витрати (ТС). Розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток.Бухгалтерський прибуток дорівнює різниці між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Величина економічного прибутку встановлюється як різниця між економічними витратами та виторгом підприємства.

Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває усі свої витрати. Нормальний прибуток — це прибуток, від якого відмовляються власники підприємства на користь ресурсів на своєму підприємстві, але який вони могли б отримати, вклавши свої ресурси в інші напрями діяльності поза межами підприємства. Отже, до внутрішніх витрат відноситься й нормальний прибуток, необхідний для того, щоб залучити та утримати ресурси в межах даного виробництва.

зі зміною обсягу виробництва величини валового виторгу і сукуп­них витрат змінюються по-різному, а отже, величина прибутку підприємства залежатиме від обсягу випуску продукції. Саме тому підприємства намагаються встановити такий обсяг виробництва і реалізації продукції, за якого забезпечується найбільший прибуток. З цією метою обчислюється граничний виторг (MR), тобто приріст загального виторгу підприємства в результаті збільшення випуску продукції на одну одиницю:

..

(2.17)

Середній виторг (AR) — це виторг підприємства в розрахунку на одиницю продукції:

.

(2.18)