Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон», охарактеризуйте основні етапи формування українських історико-етнографічних регіонів.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.

Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

      Регіони: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Середня   Наддніпрянщина, Південний регіон.

Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі — України (від VІІ ст. н.е.).

український етнос автохтонний концепція

Питання про походження та формування українського етносу представлено багатьма концепціями та теоріями. Серед різноманітних теоретичних конструкцій можна виділити два підходи: автохтонний та міграційний. Прихильники першого відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненною, тому саме ці автохтони становили головну «етногенетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші елементи.

Прихильники міграціонізму доводили, що постійні потужні переселенські хвилі по території України були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей. Так, згідно норманській теорії варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й в етнічному процесі - формуванні східних слов'ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження етноніма «Русь», який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов'ян, землі літописних полян - Россю, Росавою та ін.

Дослідженню і вивченню цих процесів присвячена фундаментальна праця М. Грушевського «Історія України Руси». На основі археологічних та писемних джерел вчений засвідчив, що давнє населення території України не було етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть. Міграції певних груп населення були звичайним явищем, але вони ніколи не призводили до повної заміни або зміни населення. Завжди значна його частина продовжувала стабільно проживати на своїх предковічних землях. Це стосувалося в основному землеробського етносу на території лісостепу України.

Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. До «нашої історії» включається все, що з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців. Історія українського народу уявляється як просте продовження історії тих народів і культур, які колись жили на території України. Прихильниками автохтонного підходу до проблеми походження українського етносу є В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков.

Відгалуженням автохтонної теорії вважається Трипільсько-арійська концепція. Канадсько-український дослідник-археолог Я. Пастернак наприкінці ХІХ ст. етногенетичні витоки українців вбачав у наддніпрянських племенах часів трипільської культури; далі вони еволюціонували в одне з скіфських племен, потім - в антську культуру, і нарешті - у Київську Русь. Вони еволюціонували у спільноту часів Київської Русі, пройшовши декілька етапів і, ґрунтуючись на ідеї самобутності українців, які нібито не мали нічого спільного зі слов'янами.

У сучасних умовах дана теорія активно відроджується і має все більше прихильників як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних дослідників даної проблеми. У 1990-х рр. об'єктом гострої критики з боку українських учених став роман-есе Ю. Канигіна «Путь ариев» (К., 1995). Перенісши арійські міфи на давню Україну-Праукраїну, автор хотів довести, що людство саме з української території отримало санскрит, писемність, землеробську культуру та інші здобутки цивілізації. На цій основі проводиться ідея духовної вищості аріїв-орачів, які вважаються прямими пращурами українців.

Ранньослов'янська концепція багатьма вченими визнається найбільш прийнятною. Питання про витоки українців пов'язується із проблемою походження слов'ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд із територіальним аспектом важливим аргументом на її користь є фактор часу. Український етнос як частина слов'янського світу з'явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

На основі писемних джерел М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов'ян, відомий візантійським авторам VІ ст. під іменем антів. Відповідно до цієї концепції найдавнішою етнічною назвою українців були «русини» (руси, русичи, в латинській трансформації - rutheni), яка в Х-ХІІ ст. стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних слов'ян - росіян і білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву - «русские» (у первинному значенні - підлеглі Русі).

У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза дещо уточнена та розширена В. Бараном. Відомий сучасний археолог-дослідник давньої історії слов'ян доводить, що предків українців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров'я, залишений антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього Подніпров'я і Волині, де відкриті численні поселення склавинів.

Сучасний етнограф і історик Л. Залізняк зазначає, що корені українського етносу виникли на Волині, Прикарпатті, Київському Придніпров'ї. Етногенез слов'янства являв собою процес відокремлення слов'янських народів від праукраїнської етнокультурної спільноти. Разом з тим, Л. Залізняк визнає, що в культурі українців є також ірноаланські й тюркські (хозарсько-болгарські) елементи.

Києворуська (давньоруська) концепція представлена двома підходами. Перший - обґрунтовує консолідацію Київської Русі на основі праукраїнського субетносу, що склався з південноруських союзів племен - волинян, полян, древлян, хорватів, уличів, тиверців. Тобто руси-українці були консолідуючим ядром Давньоруської держави, а інші спільноти, зокрема пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього полі етнічного організму. Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником Київської Русі.

Другий підхід доводить існування так званої давньоруської народності, на основі якої потім почали формуватися три східнослов'янські народи - росіяни, українці та білоруси. Теорія «єдиної колиски» заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Тривалий час теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність - радянський народ.

Визначення етнічної структури в Київській Русі - проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києворуської культурно-історичної спадщини. Складна - тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов'язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у тому, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ - ХІІІ ст., а завершився лише у ХІV - ХV ст., після монголо-татарської навали. Яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки, що відроджувала реакційну великодержавну концепцію виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній саморозвиток.

Ідея етнічної єдності східних слов'ян у російських істориків - М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського - висвітлюється через історію Київської Русі як перший період існування Російської держави. Праукраїнці та прабілоруси зображувалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині ХІХ ст. пішов М. Погодін: за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Насправді, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування. З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної-структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін.

«Азіатська теорія». Ще у добу середньовіччя з'явилася версія слов'янського етногенезу -скіфо-сарматська або азіатська теорія,яка визнає предками слов'ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. До початку ХІХ ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян, зокрема українців, в Азії. Походження українців пов'язувалося зі сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема топонім «Русь» вважався іранського походження.Однак ці гіпотези не мають серйозного наукового обґрунтування.

Таким чином, дослідження етногенезу українського народу ґрунтуються на ідеї автохтонності. Рівень вивчення питання про походження українського народу свідчить, що одна з найважливіших і найскладніших проблем все ще чекає на своїх дослідників, представників різних галузей знань: археології, етнографії, історії, мовознавства, антропології.

4. Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави Антів.

Держава антів (слов'ян)

5. Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав.

6. Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать.

7. Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами.

8. Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248).З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях.

9. На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми.

10. text-align: justify;">Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями.

11. Який же державний устрій і яке право існували у слов'ян­ських князівствах з часу держави антів і до утворення Київсь­кої держави? Цього питання не прояснюють пізніші джерела, тож дати конкретну відповідь на нього неможливо. Зазначимо лише, що на території сучасної України у І—VIII ст. відбувався складний і суперечливий процес державотворення.