У чому полягає зміст права власності?

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власностів об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини влас­ності.Суб'єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є право­мочності: володіння, користування і розпорядження реча­ми. Названі правомочності становлять юридичне забезпе­чені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння —юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявлен­ням. Для власника право володіння забезпечує мож­ливість у будь-який час вирішувати долю речі, викори­стовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що озна­чає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, закон­ним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), дав­нішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наяв­ності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого

володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іме­нувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову осно­ву і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне.Добросовісним є володіння, за якого володі­лець не знав і не повинен був знати про його незаконність (осо­ба придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісно­го володіння є володіння за набувальною давністю. Цивіль­ний кодекс України встановив, що фізична чи юридична осо­ба, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, без­перервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як влас­ним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'я­ти років, набуває права власності на це майно.

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називаєтьсянезаконним недоб­росовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим).

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є почат­ком володіння.

Право користування — юридична забезпечена мож­ливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може вияв­лятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, об­робляючи землю, користується нею. Власник будинку, про­живаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення госпо­дарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, до­тримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може нале­жати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на під­ставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використо­вувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, також може бути закон­ним і незаконним.

Право розпорядження — юридична забезпечена мож­ливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права влас­ності. Але якщо право власності припиняється в резуль­таті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припи­нення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права влас­ності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосеред­ньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживан­ня власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне пра­во власності єабсолютним правом. Власникові як уповно­важеній особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володін­ня, користування і розпорядження майном, а також обо­в'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та ви­падковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обо­в'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому май­ном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.