Економіка. Соціально-політичний розвиток. Поділ земель України між Росією й Австрією

У другій половині XVIII ст. основою економіки України залишаєть-ся сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці, поліпшується система землеволодіння - здійснюється перехід від трипілля до багатопілля. Нарівні з традиційними починається вирощування но-вих культур: кукурудзи, картоплі, соняшнику, цукрового буряку.

Подальшого розвитку дістало й тваринництво. У маєтках козацької старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець.

У другій половині XVIII ст. володіння козацької старшини безпе-рервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських дарувань. Найбільшим землевласником був гетьман. Останній гетьман України Кирило Розумовський володів майже 100 тисячами селян; йому належало багато хуторів і невеликих міст.

Великими землевласниками стали царські чиновники і російські поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30 маєтків.

Зазначений період - час різкого посилення феодального пригноблення селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівниц-тві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.

Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60-70-ті роки царський уряд і гетьманська адміністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від 3 травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Лівобережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що вияв-ляли непокору.

Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфак-турного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі біль-шою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.

У нових економічних умовах поступово втратили значення цехи. Вони стримували індивідуальну ініціативу ремісників, обмежували кількість і асортимент продукції.

Великі зміни стались і в організації промислів: поглиблювався поділ праці, ще ширше почала використовуватися наймана сила. Особливо великого розвитку дістали виноробство, чумацтво. Збільшила-ся кількість підприємств з обробки шкіри. Значні прибутки приносив риболовецький промисел. По всій території України поширюється млинарство.

Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві почав працювати державний збройовий завод "Арсенал". Значно роз-ширився пороховий завод у Шостці. У 90-х роках XVIII ст. на ньому було зайнято 500 селян і робітних людей. У 1774 р. на Слобожанщині засновано великий шовковий завод. У велику мануфактуру перерос-ли Ряшківське і Глушковське суконні підприємства, які виробляли понад 80 % сукна в Україні. Загалом у другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло майже 250 мануфактур.

Значно розширили межі міста України. Міські будівлі виходили за кріпосні стіни, забудовувались околиці. Збільшувалась чисельність населення. У Києві, наприклад, налічувалося майже 42 тис. жителів. Сталися зміни і у складі міських жителів: збільшилась частка робіт-них людей, ремісників і торгівців.

Правове становище міст Лівобережної і Слобідської України регламентувалося жалуваною грамотою 1785 р. Згідно з цим докумен-том у містах діяли магістрати, обиралися думи, скликалися міські збори.

У другій половині XVIII ст. швидко формується єдиний всеросійський ринок, і українські землі стають його частиною. Торгівля між Україною і Росією особливо пожвавилася в 1754 р. після скасування між ними митних кордонів.

Українські купці жваво торгували й на зовнішньому ринку. Зміцнювалися торговельні зв'язки України із сусідніми білоруськими та молдавськими землями. Українські товари йшли до Польщі, Німеч-чини, Угорщини, Туреччини.

 Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характери-зується залишками української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Ро-зумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам козацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього почала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: "Румянцеву - Головному Малоросійському Командиру - надати таку владу, як генерал-губернатору і Президенту Малоросійської колегії". До складу колегії входило 8 осіб - четверо російських чиновників, а решта - пред-ставники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки ав-тономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі час-тіше застосовував норми російського законодавства в судовій прак-тиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 pp.) відкривав шлях до остаточ-ного руйнування української державності. Академік В. Вернадсь-кий так писав про ці трагічні сторінки української історії: "У XVII і XVIII ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і переварювання Росією України як чужорідного полі-тичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи національного культурного життя (школа, книговидання). До кінця XVIII ст. за-лишки адміністративної автономії України були остаточно стерті..."

Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лі-вобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а піз-ніше - губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнюва-лася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамоту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.

У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роззброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві-дацію запорозького козацтва: "... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені..."

За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишев-ський був заарештований і засланий на північ Росії - у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра І П. Кални-шевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преоб-раженським собором Соловецького монастиря лежить гранітна брила з епітафією: "Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишев-ського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду".

На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови-ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 pp.).

З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за-лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.

Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль-ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським. Так, у складі володінь сім'ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл.

Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.

Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися поміт-ні зрушення, пов'язані з виникненням мануфактур. Почали діяти мідноливарна мануфактура в Зінькові (Поділля), суконна в Тульчині, полотняна в Немирові. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки, на яких збувалися найрізноманітніші товари, збира-лися в Бердичеві, Кременці, Луцьку, Житомирі.

  Українське населення Правобережжя і західноукраїнських земель підтримувало зв'язки з Лівобережною Україною. Долаючи кордони і митниці, селяни і міські жителі приїжджали на базари і ярмарки до Києва, Ромен, Ніжина. Чимало вихідців з Правобережжя вчилися в Києво-Могилянській академії, Переяславському і Харківському колегіумах.

Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль-шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівнювання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика-ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде-рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува-лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації.

Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе-реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").

Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба-ром вони підійшли до Умані - добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за-хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення - форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи вла-ди і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царської Росії і королівської Польщі об'єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Ґонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру.

Образи героїв-повстанців надовго збереглися в народній пам'яті. Цим подіям Т. Шевченко присвятив один з найкращих своїх творів - поему "Гайдамаки". Коліївщина відіграла значну роль в історичній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.

У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці гальмували розвиток господарства країни.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої воло-діння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Гали-чину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.

Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до знач-них змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідальність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз'єднання Правобе-режжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало відновлення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміні-стративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а зго-дом губернські управління, царські судові органи.

У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорного моря. Північне Причорномор'я і Крим у 1783 р. увійшли до скла-ду Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор'я і Криму мало велике значення для політичного і госпо-дарського розвитку Російської імперії.

Зазначимо, що інтереси російської експансіоністської держави і ук-раїнського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на бере-гах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України - Запорозька Січ.

З кінця XVIII ст. степи Північного Причорномор'я почали швид-ко заселятися. На нові землі прибували селяни з Лівобережної і Пра-вобережної України. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам, чиновникам та офіцерам, які поселяли у своїх володін-нях кріпосних. Сюди прибували також колоністи-іноземці - серби, болгари, молдавани, німці.

На освоєних землях вирощуються зернові культури, тютюн і виноград. Швидкими темпами розвивається тваринництво. Швидко ос-воюються степи Північного Причорномор'я. Закладаються нові міс-та, зокрема Олександрівськ (сучасне Запоріжжя, 1770 p.), Катеринослав (нині Дніпропетровськ, 1776 p.), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779 p.), Миколаїв (1789 p.), Одеса (1794 p.). У Криму в 1783 р. за-сновано Севастополь. У 1784 р. починає будуватися Сімферополь.

Завдяки використанню покладів корисних копалин у краї розвивається промисловість. Великим районом видобутку вугілля посту-пово стає Донбас. Виникають суконні мануфактури в Катеринославі і Новомосковську, ливарні - у Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будуються військові й торгові кораблі. Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші торгові міста стають морськими воротами Російської держави, через них відбувається торгівля з Півден-ною і Західною Європою, східними країнами.

 7.2. Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт ук-раїнського мистецтва і літератури, з іншого - умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури - російської й австрійської.

Характерним для української культури XVIII ст. був процес "вимивання" високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від ректорів ви-щих навчальних закладів до різних державних адміністраторів. Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмай-лово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської ака-демії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.

У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Ук-раїні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здобували у школах при церквах і монастирях, середню - у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами -представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.

На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу за-уважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неод-норазово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української самобутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський на-вчальний заклад.

Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упродовж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивіль-ним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.

Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З'явилися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.

Математична наука також почала набирати практичного спряму-вання. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені еле-менти практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.

Чільне місце у розвитку української культури того періоду належить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він подорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідува-ний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмови-тися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандру-вав Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх творах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя - у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: "Світ ловив мене, але не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явились історичні праці, написані як козацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Моги-лянської академії Г. Граб'янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки дже-релами для авторів були господарські, військові та дипломатичні документи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.

У зазначений період працювали відомі українські історики П. Си-моновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський. Останній був одним з перших дослідників історії Києва.

У розвитку української літератури з'явилися нові ознаки: вона поступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського характеру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів'ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Кот-ляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми "Енеїда".

У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петер-бурга.

Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поколінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.

Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра-корпус на території Києво-Печерської лаври - названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського - надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан "Самсон" у Києві.

Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролю-вали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще в 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полоні-зації та покатоличення українців.

У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. - академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.

Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Ук-раїні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, са-мобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілковито зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764-1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об'єднання її з іншими українськими землями мали ве-лике значення для українського народу - було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Ук-раїна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські зем-лі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угор-щині.

У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються економічні зв'язки між окремими місцевостями, розширюються національний ринок, завершується процес формування української мови.

Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні на-біги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою стала оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турець-ких війнах і її занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.

Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внут-рішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв'язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння пів-денних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.

У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські господарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можли-востей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.

XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в розвитку культури українського народу. Література й мистецтво звіль-нились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумов-лювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.

Розділ8

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Наддніпрянщина під владою

САМОДЕРЖАВСТВА

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія по черзі приєднала до себе такі частини України:

1772 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Авст-рією та Пруссією (за першим поділом Польщі) - територію між Дніп-ром та Сожем;

1774 р. - згідно з миром у Кучук-Кайнарджі, що поклав край війні (1765-1774 pp.) між Росією та Туреччиною, - територію між Дніп-ром та Бугом і узбережжя Азовського моря від Берди до Міуса;

1783 р. - Таврію, Крим і Кубань;

1793 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією та Прус-сією (за другим поділом Польщі) - Правобережжя від Дніпра до Пінська і Кам'янця;

1795 р. - згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Авст-рією та Пруссією (за третім поділом Польщі) - західну Волинь до річки Буг;

1812 р. - згідно з миром у Бухаресті, що поклав край війні (1806 1812 pp.) між Росією і Туреччиною, - Бессарабію з фортецями Хоти-ном, Бендерами, Аккерманом, Кілією та Ізмаїлом. Поза російським кордоном залишилися тільки західні землі - Галичина, Буковина і Закарпаття, що належали до володінь Габсбургів. Протягом майже 150 років - від кінця XVIII до початку XX ст. - українці перебува-ли під владою двох імперій: 80 % їх були підданими Романових, а решта-Габсбургів.

Україна знову потрапила в пастку бездержавності й змушена була пристосовуватися до життєвих форм, які диктували їй чужі імперії.

В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись пе-редусім знищити сліди давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній. Кожна гу-бернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл. У 1796 р. змінився адміністративний устрій України.

Лівобережжя було перетворено на Малоросійську губернію, а Слобожанщину - на Слобідсько-Українську губернію, згодом (1835 р.) перейменовану на Харківську.

Правобережжя було розбито на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XX ст. Малоросійська губернія була пере-творена на Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями.

Південна Україна разом із Кримом утворили Новоросійську губернію, яку в 1802 р. було поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання Бесарабії (1812 р.) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство, що охопило Катеринославську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область. У лютому 1832 р. після придушення польського повстання (1830-1831 pp.) царський уряд створив Київське гене-рал-губернаторство, до складу якого ввійшли Київська, Подільська і Волинська губернії.

Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику ца-ризму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання 50-тисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, спираючись на російських поміщиків, які отримали в Ук-раїні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на Південну Україну. Так, починаючи з 1796 р. селяни Південної України, Криму і окремих інших районів були позбавлені пра-ва переходу, що, по суті, означало закріпачення.

Імператор Микола І (1825-1855 pp.) утворив окремий комітет, що мав завдання знищити на українських землях, особливо на Правобережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікува-ти населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у 1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в 1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов'язковими стали паспорти. Протягом 1847-1848 pp. навчальні округи перейшли під владу генерал-губернаторів.

На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної влади.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав за-кладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи вій-ськову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві. У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816-1821 pp.) осілим стало майже 300 тис. населення.

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. історії України ознаменувалися посиленням кризи феодально-кріпосницької системи і подальшим розвитком у її надрах капіталізму. У той час селяни Украї-ни поділялися на групи, які різнилися ступенем особистої залежності, характером повинностей, розміром наділу тощо. Основними група-ми в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Чи-малий прошарок становили козаки і селяни, перетворені на військових поселенців. На кінець 50-х років XVIII ст. поміщики мали у володінні 5,4 млн селян-кріпаків, що становило майже 40 % населення частини України, яка входила до складу Російської імперії. Панщи-на, що охоплювала в Україні до 99 % загальної кількості поміщиць-ких селян, становила три дні на тиждень. Проте уряд поміщиків не контролював.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на Південь, де бракувало робочих рук. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Хтось за згодою поміщиків одержував паспорт, а дехто йшов самовільно.

Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною, хоча поміщицькі господарства збільшували обсяги продажу та виробництва хліба, особливо пшениці. Лише окремі поміщики, здебільшого на Півдні, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовували машини і новітній сільськогосподарський інвентар, передусім для вирощуван-ня цукрових буряків.

Поряд із товарним виробництвом поміщики розвивали торговельне тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, особливо тонкорунних. Однією з найважливіших ознак роз-кладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. був стрімкий розвиток промисловості. Уже наприкінці XVIII ст. збільшилась кількість великих мануфактур. Як зазначалось, у 1764 р. у Києві запра-цював державний збройовий завод "Арсенал", у 1774 р. на Слобожанщині - великий шовковий завод. Почався перший етап промислового перевороту. Засновувалися машинобудівні заводи, що постачали промисловість і сільське господарство машинами, робочими механізмами, удосконаленими знаряддями, а також паровими двигунами. Якщо в 1825 р. налічувалося близько 650 промислових підприємств (без вино-курень), то в 1860 р. їх було майже 2330. Збільшувався прошарок робочого люду. Якщо наприкінці XVIII ст. в Україні налічувалося близь-ко 10 тис. робітників, то наприкінці 60-х років XIX ст. їх було вже 115 тис. Серед напрямків виробництва переважало суконництво, дедалі більше виробляли шкіряних виробів, свічок і мила, скла та ін. Відповідні майстерні були різні за розміром (окремі мали по кілька со-тень робітників). Промисловість спочатку зосереджувалася в руках поміщиків, згодом туди почали проникати капіталістичні купці. Здеб-ільшого це були росіяни, але з'являлися й українські капіталісти. До них належали брати Яхненки і зять одного з Яхненків - В. Симирен-ко. Вони були кріпаками, але надбали майно на оренді баштанів і зав-дяки діяльності у шкіряній промисловості. Пізніше викупилися на волю, почали орендувати млини й торгувати збіжжям, і згодом це при-несло їм капітал. У 1840 р. Яхненки та В. Симиренко побудували у Млієві велику цукроварню, а також фабрику, де виготовлялись сільськогосподарські машини, пароплави та ін. Ці багаті люди були характерними постатями нової економічної сили, що зароджувалася, -капіталізму.

Розвиток хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Ознаками цього був розвиток українських ярмарків - у Києві, Бер-дичеві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Харкові, Сумах та інших населе-них пунктах. Ярмарки досягли небувалого розвитку: на київські "контракти" приїздило до 5000 купців; на роменському ярмарку, що тривав два місяці, оборот у 40-х роках XIX ст. становив 20 млн крб.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного устрою загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Селянський протест наби-рав різних форм (відмова платити оброк, відбувати панщину, непоко-ра поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розп-рави над поміщиками, управляючими та прикажчиками, втечі на Дон, у Таврію).

Поширювалися відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні відбулося 103 за-ворушення кріпаків. Наймасовішими в першій половині XIX ст. були виступи селян на Правобережній Україні. У 1819 р. повстали війсь-кові поселенці Чугуєва, що на Харківщині. Вони відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, вимагали ліквідувати військові поселення. їх підтримали в сусідніх селах. На придушення виступу були кинуті війська з 12 гарматами. Понад тисячу повсталих були за-арештовані. Керівників повстання покарали, завдавши численних ударів шпіцрутенами. Із 33 осіб, котрі зазнали принизливої публічної розправи, 20 померли на місці, а решта стали каліками.

Особливо загострився селянський антипоміщицький рух у першій чверті XIX ст. на Поділлі, захопивши окремі повіти Волині та Київ-щини. Очолив рух Устим Кармелюк (1787-1835), в якому широкі се-лянські маси вбачали свого захисника. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Воно жахало панів і давало надію кріпакам. З одно-думцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно, худобу і роз-давав їх біднякам. Кілька разів Кармелюка заарештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, знову ставав на шлях боротьби з гнобителями.

Антикріпосницький рух селян під проводом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. До 1840 р. су-дові інстанції ухвалювали кармелюківцям суворі вироки.

Селянські рухи не стихали й пізніше. Протягом 1840-1851 pp. було зареєстровано понад 100 виступів у різних окраїнних повітах. Особливо гострі заворушення виникли через так звану інвентарну форму київського генерал-губернатора Д. Бібікова (1848 p.). Він оголосив про нові "інвентарні правила", згідно з якими селян забезпечували землею, скасовували данину в натурі і визначали дні панщини для різних категорій кріпаків. Ці правила мали на меті обмежити сваволю поміщиків і надати пільги селянам, але царський уряд не мав змоги контролювати свої постанови і насправді все залишилося по-старому. Серед розчарованого селянства почалися хвилювання, рух охопив усю Київщину.

Селяни відмовлялися від "робочих книжок". Та найбільше завзят-тя виявило село Жаботин, де були ще живі гайдамацькі традиції, - і тільки військо упокорило повстанців. За неповними даними, під час сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників антикріпосницьких виступів. Ще гіршим було становище робітників, кількість яких з роз-витком промисловості безупинно збільшувалась.

Праця на фабриках не була врегульована законами: робочий день тривав 12-17 годин, до роботи залучалися також діти віком 8-9 років.

Звичайною формою протесту були втечі з фабрики. Тим часом починалися вже й страйки: перший - у друкарні Києво-Печерської лаври (1805 p.), згодом - страйк робітників-кріпаків Писаревської суконної мануфактури на Харківщині (1817 p.), робітників казенного Луганського заводу (1818-1820 pp.), робітників-кріпаків Машин-ської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині (1823 p.).

Втечі й відмови від праці, страйки вважалися злочином, і непокір-них робітників карали різками, в'язницею, засланням.

На початку XIX ст. Російська імперія зміцніла і стала сильною структурою. Та в 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполе-она. Росія змогла, щоправда ціною величезних зусиль і втрат, не ли-ше відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. В Україні на-слідки навали були порівняно невеликими. Частини наполеонівських сил вдерлися на Волинь і завдали там значних збитків. У переважній більшості українці охоче відгукнулися на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих форму-вань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Ополченські козацькі полки брали участь у визвольному поході російської армії країнами Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій битві народів під Лейпцигом (жовтень 1813 р.) та у боях за взяття Парижа.

Багато царських офіцерів-дворян, які брали участь у наполеонівських війнах у Європі, зазнали впливу політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прихильниками. Невеликі групи самовідданих армійських офіцерів утворили таємні товариства з метою по-валити самодержавство і встановити конституційне правління.

Перше таке товариство - "Союз порятунку" - було засновано в 1816 р. у Петербурзі. Через п'ять років воно розкололося на дві ок-ремі групи: Північне та Південне. Перше перебувало в Петербурзі. Воно намагалося розвивати республіканські ідеї, але, не маючи силь-ного проводу, зробило небагато. Зате Південне товариство з осеред-ком у Тульчині на Вінничині, де служив його керівник Павло Пес-тель (1793-1826) - учасник Вітчизняної війни 1812 р. та походів під час наполеонівських воєн, лишило по собі великий слід в історії. П. Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу- "Товариство об'єднаних слов'ян", яка виникла в 1823 р. у Новограді-Волинському. Активними членами її були двоє україн-ців - брати Борисови з Полтави.

Сформульована в документі під назвою "Руська правда" програ-ма П. Пестеля була радикальнішою за програму північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід ре-волюційної верхівки, сувору централізацію управління. Проте ця програма не відбивала інтересів неросійських народів. Так, щодо ук-раїнців дворянин П. Пестель відверто заявляв: "Малоросія ніколи не була і бути не може самостійною". Проте є свідчення про діяльність водночас іншого, не пов'язаного з П. Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його В. Лукашевич, прихильник української автономії.

Раптова смерть царя Олександра І у грудні 1825 р. прискорила виступ учасників Північного товариства. Його керівники зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кількатисячне військо і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу І. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, завершилося не-вдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи під-няли на повстання Чернігівський полк, розташований під Києвом. П. Пестеля 13 грудня за доносом провокатора було заарештовано.

Повстанцям не вдалося здійснити свій план. їх не підтримали ні інші полки, ні Тульчинська та Кам'янська управи Південного това-риства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. П. Пестеля разом з чотирма іншими декабристами 13(25) липня 1826 р. повісили.

Минуло кілька років, і Україна стала ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне Товариство молодих польських офіцерів, яких надихнули революційні події, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла через внутрішні конфлікти. На початку 1831 p., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь. І хоча відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхтичів Правобережжя намагалися й далі чинити опір. Сподіваючись заручитися підтрим-кою настроєних проти царизму росіян і українців, поляки проголосили гасло: "За нашу і вашу свободу!" Однак селяни Правобережжя трималися нейтральної позиції. Вони вважали повстання справою поміщиків і не співчували повстанцям. До середини 1831 р. повстан-ня було придушене.

Проте гніт абсолютизму і нестерпне соціальне становище селянської маси створювали атмосферу, сприятливу для революційних ру-хів. У 40-х роках XIX ст. до боротьби з існуючим ладом втягувалися нові сили як дворянської, так і різночинної інтелігенції. Виникали таємні політичні організації, члени яких прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, заснова-не в січні 1846 р. у Києві. Тут зосередився цвіт української думки, і це мало величезний вплив на розвиток українського відродження. Чле-нами товариства були історик М. Костомаров, тоді професор Київсь-кого університету, талановитий письменник і громадський діяч П. Ку-ліш, професор математики М. Гулак, відомий фольклорист О. Мар-кович, видатний етнограф В. Білозерський і багато інших. Загальна кількість кирило-мефодіївців досягла майже сотні. Окрасою товариства був геніальний поет Т. Шевченко (1814-1861).

Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: "Статут і правила товариства", а також установчу "За-писку", написані В. Білозерським з урахуванням думок інших брат-чиків, "Книгу буття українського народу", основним автором якої був М. Костомаров. Члени товариства вважали за необхідне ліквіду-вати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні відносини між народами, насамперед слов'янсь-кими. Проте в них не було єдиного погляду на шляхи досягнення цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях. Т. Шевченко та його однодумці були за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське това-риство проіснувало недовго. У березні 1847 р. студент Київського університету О. Петров доніс царським властям про таємне товари-ство. Члени товариства були заарештовані, вивезені до Петербурга і там суворо покарані. Тільки через 10 років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності.

У Петербурзі після закінчення строків заслання осіли кирило-ме-фодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Навколо них утворився гурт письменників та публіцистів.

Тут із січня 1861 р. почав виходити українською мовою щомісяч-ник "Основа". Його засновниками були П. Куліш, М. Костомаров та В. Білозерський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. Головним у його діяльності був захист самостійності української нації та її літератури.

 8.2. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після першого поділу Польщі - Галичину; у 1774 р. до Галичини приєдна-но Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка зане-падала; у 1795 р. після третього поділу Польщі - землі між річками Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Кракі-вське, Сандомирське, Люблінське і частина Мазовецького, Під-ляшського, Холмського і Брест-Литовського воєводств.

Перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім ета-пом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарства. Гали-чина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Промисловість їх залишалася на мануфактурній стадії. Кріпосництво заважало розвитку промисловості, а також сільського господарства - провідної галузі в економіці Західної України. Вели-ке феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті та Галичині, тоді як на Буковині за відсутності панщинної системи перева-жали селяни-власники (до 30 %).

Посилюється селянська боротьба у формах скарг, втеч, підпалів, розправ, відмов сплачувати податки, виконувати розпорядження ад-міністрації маєтків. Своєрідною формою антифеодальної боротьби був рух опришків. Десятки й сотні селян Прикарпаття озброювалися і втікали в малодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби.

Славною сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині в 1847-1848 pp. під керівництвом Лук'яна Кобилиці (1812-1851), який був обраний селянами Буковини до авст-рійського парламенту. Він на чолі селянських мас боровся за під-тримку революції в Угорщині, за послаблення гноблення українського селянства в Північній Буковині. Антикріпосницький рух тривав півтора року. Схоплений у полон Кобилиця був страчений. Як і Кар-мелюк, він став героєм багатьох народних пісень та легенд.

Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку захід-ноукраїнських земель знову поставили на карту існування українського народу як такого. Визначну роль у духовному відродженні ук-раїнського народу відіграв гурток "Руська трійця". Я. Головацький, М. Шашкевич, І. Вагилевич започаткували розвиток нової літерату-ри, культури, пробуджували національну свідомість українців Галичини. Вони видали збірник "Русалка Дністрова" (1837)- першу книжку, написану українською мовою. В умовах політичного безправ'я та переслідування прогресивної думки цей літературний гур-ток проіснував недовго (1833-1837 pp.). Розбуджена, хоч і з труд-нощами, національна свідомість набирала сили, особливо під час ре-волюції 1848 р. Спалахнувши у лютому 1848 р. у Франції, полум'я революції перекинулося в Італію, Німеччину, а згодом і в багатонаціональну Австрійську імперію. Тут було проголошено буржуаз-но-демократичні свободи, скликано перший парламент. Революційні події у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті стали складовою Австрійської буржуазно-демократичної революції.

Протягом 1848-1849 pp. селянська боротьба все ще мала стихійний характер, але поступово аграрний рух набрав політичного змісту. Селянство висунуло своїх депутатів до парламенту. Австрійський уряд змушений був здійснити аграрну реформу на Західній Україні раніше, ніж в інших провінціях. Селяни дістали особисту свободу, але втратили право користуватись лісами, пасовиськами та іншими вкрай необхідними для ведення господарства угіддями. Мало того, магнати з допомогою австрійської бюрократії добилися багатомільйонного викупу, який змушені були заплатити селяни колишнім поміщикам за "даровану" волю.

Капіталізм, що розвивався на західноукраїнських землях, ліквіду-вав цехи в містах, старосвітські господарства в селах, але не сприяв ні виникненню фабричної промисловості, ні створенню високопродуктивної економіки в землеробстві. Капіталізм розорив дрібних виробників, різко збільшив кількість безробітних замість того, щоб створити осередки виробництва, які поглинали б робочу силу проле-таризованих верств. Зростали бідність і злидні, колишні виробники ставали пауперами (від лат. pauper - бідний). Особливо швидко па-уперизувалося село. Безземельні селяни перетворювалися на "халупників", які мали власну хату з городами, і "комірників", які не мали ні хати, ні землі. Тим часом окремим магнатам належали десятки й сотні гектарів найкращих земель, лісів та угідь.

Пролетаризоване селянство, яке становило абсолютну більшість населення Західної України, знемагало під тягарем визискування, здирства, деспотизму, зазнавало жорстокого національного гноблен-ня. Та його боротьба не зникла безслідно. Культурно-національним завоюванням українського селянства Галичини в 1848-1849 pp. ста-ло створення кафедри української мови при Львівському університеті, організація українських початкових та середніх шкіл, газети "Зоря галицька", створення культурно-просвітницького товариства "Галицько-руська матиця" та Народного Дому у Львові. У той час у Львові виникла політична організація - Головна руська рада. Пред-ставляли її духовенство та міська інтелігенція. Рада поділялася на відділи, кожний з яких опікувався певним колом справ: шкільних, се-лянських, фінансових. Рада вимагала поділу Галичини на українську і польську.