Соціально-економічний розвиток України у другій половин. XIV - першій полов. XVI ст.

Розділ 2

Українські землі у XII - першій половині XIV ст.......21

2.1. Розпад Давньоруської держави на окремі князівства-землі......... 21

2.2. Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток

у XII-першій половині XIII ст.........25

2.3. Монголо-татарська навала в Україну........28

2.4. Галицько-Волинське князівство

у другій половині XIII - на початку XIV ст..... 31

Розділ 3

Становище України у другій половині XIV-XVI ст.....36

3.1. Захоплення українських земель Литовським князівством і Польщею..... 36

3.2. Соціально-економічний розвиток України

у другій половині XIV - першій половині XVI ст.... 44

3.3. Розвиток культури наприкінці XIV - у першій половині XVI ст.... 47

Розділ 4

Становлення українського козацтва.......52

4.1. Виникнення українського козацтва.... 52

4.2. Запорозька Січ..... 54

4.3. Національно-релігійний рух і культура України

наприкінці XVI -на початку XVII ст.......59

4.4. Селянсько-козацькі повстання в Україні

наприкінці XVI -на початку XVII ст.......63

Розділ 5

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр....72

5.1. Початковий період визвольної війни (1648-1649 pp.).......72

5.2. Військові дії в 1650-1653 рр......... 75

5.3. Переяславський договір....... 80

Розділ 6

Руйнування української державності......85

6.1.Україна після смерті Б.Хмельницького.

Поділ земель України між Росією і Польщею.... 85

6.2. Суспільство. Економіка. Культура..... 92

Розділ 7

Україна у другій половині XVIII ст..........99

7.1. Економіка. Соціально-політичний розвиток.

Поділ земель України між Росією й Австрією...99

7.2. Культура і наука......... 105

Розділ 8

Україна в першій половині XIX ст......... 110

8.1. Наддніпрянщина під владою самодержавства .......... 0

8.2. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії.... 118

8.3. Розвиток культури України в першій половині ХКст... 120

Розділ 9

Україна у другій половині XIX ст... 124

9.1. Україна після скасування кріпосного права .... 124

9.2. Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст... 131

9.3. Розвиток культури України в другій половині XIX ст.... 136

Розділ 10

Політичний та економічний розвиток України в період між буржуазно-демократичними 

революціями(1905 -лютий 1917 pp.).... 140

10.1. Наддніпрянська Україна на початку XX ст... 140

10.2. Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр.......... 151

10.3. Розвиток культури України в 1900-1917 рр... 156

Розділ 11

Національно-визвольна революція в Україні...... 159

11.1. Проголошення Української Народної Республіки........ 159

11.2. Війна радянської Росії проти УНР.......... 166

Розділ 12

Україна в боротьбі за державну незалежність (1918-1920 pp.)........ 171

12.1. Брестський мир і Україна........ 171

12.2. Військово-політичне становище України (1918-1920 pp.)..... 173

Розділ 13

Соціально-економічне та політичне життя України у 20-30-ті роки..... 187

13.1. Україна і утворення Союзу РСР...... 187

13.2. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924-1938 рр....... 193

13.3. Українська культура 20-30-х років......... 205

Розділ 14

Західноукраїнські землі у 20-30-х роках......212

Розділ 15

Україна в роки Другої світової війни.

Возз'єднання українських земель (1939-1945 pp.)......220

15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна........ 221

15.2. Початок Великої Вітчизняної війни і Україна....... 227

15.3. Корінний перелом у ході війни (листопад 1942 - 1943 p.).

Початок визволення України.......... 235

15.4. Завершення війни (1944 - вересень 1945 p.).

Остаточне визволення території України....... 240

Розділ 16

Україна в повоєнні роки. Криза тоталітаризму..........244

16.1. Відбудова народного господарства України

в перше повоєнне десятиріччя......... 244

16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні

  (друга половина 40-х - 50-ті роки) ....... 249

16.3. Діяльність України на міжнародній арені після Другої світової війни.. 254

16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток

культури України (середина 50 - перша половина 60-х років) ... 256

16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України

(друга половина 60 - середина 80-х років).... 263

Розділ 17

Нове національне відродження українського народу........271

Розділ 18

Україна на шляху незалежності (1991-1999 pp.).........281

18.1. Розгортання державотворчого процесу і творення

національної економіки... 281

18.2. Зовнішньополітичний курс незалежної України.... 299

18.3. Розвиток культури в умовах перехідного періоду......... 307

Головні події в історії України........ 312

Список використаної та рекомендованої літератури......... 323

ПЕРЕДМОВА

Основна мета пропонованого посібника - показати складний іс-торичний шлях українського народу; розкрити багатогранність історичного минулого та сучасності в органічному взаємозв'язку із загальноісторичним процесом; показати боротьбу нації за незалежність і соціальне визволення, що сприяло створенню самостійної держави; висвітлити загальні закономірності історичного процесу та його особливості в Україні.

Значну увагу приділено висвітленню причин тривалого періоду бездержавного розвитку.

Фактичний матеріал взято з численних підручників, монографій і статей, що спираються на широку джерельну базу - археологічні пам'ятки, літописні хроніки, акти, записи, укази, щоденники, мемуари.

Структурно посібник побудований так, щоб дати всебічне уявлення про основні періоди історії України у хронологічній послідовності.

3

Розділ 1

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. КИЇВСЬКА РУСЬ

1.1. Формування і розвиток первісного ладу на території України

Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала давню історію, а її населення підтримувало зв'язки з цивілізованими народами стародавнього світу. Сліди перебування людини на тери-торії України збереглися з найстарішої доби існування людини взагалі - з часів раннього палеоліту (кам'яної доби). Стоянки первісних людей епохи раннього палеоліту (близько мільйона років тому) було виявлено в селі Королеве на Закарпатті, поблизу міста Амвросіївка на Донбасі, у селі Лука-Врублевецька на Подністров'ї. Люди жили невеликими групами, видобували вогонь, полювали на дрібних тва-рин і займалися збиранням. Колективне виробництво і колективне споживання становили суть їхнього суспільного життя. Община була як родовою, так і соціально-економічною одиницею.

Археологи на території України виявили поселення людей часів пізнього палеоліту (35-10 тис. років до н. є.). Із цих поселень, де знай-дено знаряддя праці з кременю і кісток мамонта (окремі навіть з ор-наментом), найбільше досліджені стоянки в Києві на Подолі, у селі Мізин на Чернігівщині, поблизу Кривого Рогу. Загалом на території України знайдено близько 500 поселень, де проживало до 20 тис. осіб. Тогочасний клімат України характеризувався різким похолоданням, що було пов'язане з наступом льодовика. Земля перетворилася на лісотундрову зону. Змінився тваринний і рослинний світ. Характер-ною особливістю пізнього палеоліту була відносна осілість населен-ня. Села складалися з 5-8 житлових споруд, насамперед зимових у вигляді яранг, де мешкало 40-50 осіб. Удосконалилися й урізноманітнилися знаряддя праці. У цей час завершується фізичне й розумове формування людини сучасного типу (Homo sapiens).

У добу мезоліту клімат стає набагато м'якшим, оскільки останній льодовик у Європі зник приблизно 2 тис. років до того. На території України виявлено сотні мезолітичних поселень: поблизу сіл Білоліс-ся та Мирне на Одещині, села Осокорівка Запорізької області, у Кри-му. Населення було відносно осілим. А наявність багатьох маленьких стоянок свідчить про розпад общин на невеликі мисливські колекти-ви. У цей період почали використовувати лук і стріли, приручати ди-ких тварин, спочатку собак, а згодом - свиней. Поширилося рибальство. Індивідуалізація виробництва і споживання підвищила роль парної сім'ї.

Останньою стадією кам'яного віку була доба неоліту, що тривала з VI до III тисячоліття до н. є. Найхарактернішою для цього періоду була поява нових форм господарської діяльності людини - скотар-ства і землеробства, тобто перехід до свідомого виробництва продуктів харчування. У цьому зв'язку з'явилися досконаліші типи кам'я-них сокир, ножів, виникли нові способи обробки каменю - шліфу-вання, свердління, розпочалося виготовлення керамічного посуду.

В Україні виявлено близько 500 неолітичних поселень у районах річок Дніпра, Південного Бугу, Десни, Дністра, Сули та ін. їх можна поділити на дві культурно-господарські зони: південно-західну (зем-леробсько-скотарську) і північно-східну (мисливсько-риболовну). Перша охоплювала територію Лісостепу Правобережжя, Західну Волинь, Закарпаття, Подністров'я, друга - Лісостеп Лівобережжя, Полісся.

У цей період підвищується роль сім'ї. Зміцнюється родова община. Основу виробничих відносин становить спільна власність роду на знаряддя й продукти праці та на певну територію. Починають вини-кати територіальні зв'язки, які сприяють появі сусідських общин, а згодом і племені.

У IV III тисячоліттях до н. є. на території України відбувається перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), для якого характерні ви-робництво і обробка міді. Цей період залишив численні пам'ятки, які знаходять на всій території України. Особливо багато їх на околицях Києва і в долині Дніпра. Від села Трипілля на Київщині до Карпат та нижнього Дунаю залишилися сліди життя людини доби енеоліту, і культура цього періоду дістала в науці назву трипільської (на-прикінці XIX ст. саме в Трипіллі вперше виявлено її пам'ятки). Проживали трипільці в поселеннях поблизу річок по 600-700 осіб. Будівлі поділялися на житлові й господарські; розміщувалися рядами або колом. На пізньому етапі поселення значно збільшилися й налічували 1-1,5 тис. будинків. Трипільці займалися орним землеробством і скотар-ством. Використовувалося рало. Великого розвитку досягло виробництво кераміки, яка була позначена вишуканістю й розмаїттям форм, оздоблена різноколірним орнаментом. Особливо були поширені жіночі статуетки.

На основі територіальних общин формуються племена, виникають міжплемінні об'єднання, починають виокремлюватися найзнатніші роди на чолі з патріархами. Підвищується роль чоловіків у суспіль-стві, господарською основою стає патріархальна сім'я, що свідчить про перехід від матріархату до патріархату.

Долю трипільських племен остаточно не з'ясовано. Мабуть, вони розпалися на кілька груп. Частина їх залишилася на місці, інші започаткували нові етномовні групи Східної Європи та Азії.

У другій половині III тисячоліття до н. є. на території України розпочалася бронзова доба. її характерна особливість - поширення виробів з бронзи. Це сприяло появі нових видів знарядь праці і зброї. Основними видами господарської діяльності залишалися землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Розвиток землеробства й обміну, а також боротьба за території спричинилися до створення великих союзів племен на чолі з вождями. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, проте суспільні відносини там грунтувалися на патріархальній сім'ї і племінній організації.

З відкриттям і використанням заліза в історії України почалася нова доба, що характеризувалася руйнуванням старих соціально-економічних структур. У цей період завершується процес розпаду первіснообщинного ладу і розпочинається перехід до станово-класового суспільства. Поява додаткового продукту призвела до створен-ня військово-політичних об'єднань, а це, у свою чергу, сприяло виок-ремленню військово-аристократичної верхівки суспільства. В її ру-ках тепер була влада. Значно розширилися торговельні контакти із сусідами, особливо між Півднем і Північчю.

З початку VII ст. до н. є. історичний процес на території України був позначений впливом давньогрецької цивілізації - як у матері-альному, так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло за-родженню державної традиції.

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (передусім грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в І тисячолітті до н. є. стали кочові племена Північного Причорномор'я - кіммерійці, скіфи, сарма-титаін.

На початку І тисячоліття до н. є. у степах Північного Причорномор'я оселилися кіммерійці - найдавніший історичний народ на те-риторії України, про який, зокрема, писав Гомер в "Одіссеї" (VIII ст. до н. є.). Вчені припускають, що кіммерійці належали до одного з фракійських племен. Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони мали військові кінні загони, здійснювали воєнні походи, поступово переходили від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва. Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. є. і розпалося під натиском скіфських племен.

У VII ст. до н. є. в південноукраїнських степах з'являються скіфи - племена іранського походження. Вони захопили територію лісостепової зони України. Давньогрецький історик Геродот поділяв скіфів на чотири групи: царські, кочовики, скотарі й орачі. Із сучас-ного погляду, останні були нащадками трипільців, протослов'янами, які проживали на території між Дніпром і Дністром і були завойовані скіфами. Наприкінці VI ст. до н. є. у причорноморських степах фор-мується велике державне об'єднання, очолюване скіфами, до якого ввійшло місцеве населення степових і лісостепових районів. Верхов-на влада у Скіфії належала царям, столиця розміщувалася поблизу міста Кам'янки Дніпровської (Нижній Дніпро). Розквіту скіфська державність досягла в VI-IV ст. до н. є. Про це свідчать, зокрема, відомі скіфські кургани. Скіфи створили високу матеріальну культу-ру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової Украї-ни. Наприкінці III ст. до н. є. під натиском сарматів скіфи відійшли до Нижньої Наддніпрянщини і у Степовий Крим. Тут утворилося нове державне об'єднання - Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (залишки цього міста знаходять на околицях Сімферополя). У III ст. до н. є. Мала Скіфія внаслідок нападів сарматів з півночі і римлян з півдня припинила існування.

З III ст. до н. є. в Північне Причорномор'я зі сходу почали проникати сарматські племена (також іранського походження). За два століття вони захопили межиріччя Дону і Дніпра, а згодом - Дні і Дністра. Шість століть вони правили у степах Північного Причорно-мор'я, мали зв'язки з грецькими і римськими містами Причорномор'я.

На зміну сарматам з'являються алани, так само кочовики. Вони не зводили будинків, не займалися землеробством, мали багато коней, жили на возах.

Загалом на території України, за свідченням грецьких і римських авторів, протягом І II ст. н. є. проживало багато племен і народів, що змінювали одне одного.

Наприкінці II - на початку III ст. н. є. на території України з'являються германці - готи, вихідці з Прибалтики. Просуваючись че-рез Полісся, готи розселилися на півдні України від Дністра до Ду-наю і Карпат. Поблизу Дніпра вони створили власну державу. Періодично готи здійснювали напади на римські провінції. У IV ст. готи прийняли християнство. У тому ж IV ст. зі сходу розпочинається рух гунів - народу урало-алтайського або тюрко-фінно-монгольського походження. Близько 370 р. гуни знищили аланів, розбили готів і ви-тіснили їх за Дунай. Проте вони довго не затрималися в Україні й у середині V ст. на чолі з Аттілою почали просуватися на захід. Заснована Аттілою держава з центром на середньому Дунаї (сучасна Угор-щина) розпалася після його смерті в 453 р.

Велику роль в історії України відігравали античні міста-держави Північного Причорномор'я. Заселення греками-колоністами цих зе-мель почалося в VII-VI ст. до н. є.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я виок-ремлюються два основних періоди. Перший період V середина І ст. до н. є. - характеризується відносно самостійним життям і мир-ними відносинами зі скіфськими племенами. Для другого періоду -середина І ст. до н. є. - 70-ті роки IV ст. н. є. - характерним є те, що міста-держави поступово потрапляли в коло інтересів Риму і водночас зазнавали нападів з боку готів і гунів.

У процесі античної колонізації в Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні центри. Перший - побережжя Дніпровсько-Бузького і Березанського лиманів (міста Борисфеніда на сучасному острові Березань під Очаковим, Ольвія поблизу сучасного села Па-рутиного Очаківського району Миколаївської області). Другий -побережжя Дністровського лиману (міста Никоній, Тіра - нині Біл-город-Дністровський). Третій центр - у Південно-Західному Криму (міста Херсонес, Керкінітіда - нині Євпаторія). Четвертий центр -на Керченському і Таманському півостровах (міста Пантікапей, Феодосія, Горгіпія). Усі ці центри були рабовласницькими демократич-ними республіками, які підтримували тісні зв'язки з Грецією і Римом. Таким чином, давнє населення сучасної України пройшло всі ос-новні етапи розвитку: кам'яний, мідно-кам'яний, бронзовий і залізний віки. Згідно з цим створювались типи суспільно-господарської організації життя: первісна і родова общини, племінна структура, станово-класове рабовласницьке суспільство.

Східні слов'яни

Слов'яни - одна з найчисленніших груп давньоєвропейського насе-лення. Точно час виокремлення її з індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій про прабатьківщину слов'ян. Так, згідно з дунайською концепцією, яка походить з найдавнішого літопису - "Повісті временних літ" літописця Нес-тора, слов'яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали розселятися. За другою концепцією - вісло-одерською - прабать-ківщиною слов'ян була територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує переважна більшість дослідників, давні слов'яни розселялися між Дніпром і Віслою. Грунтуючись на археологічних даних, багато вчених роблять висновок, що слов'яни (про-тослов'яни), принаймні від часу виокремлення їх у II тисячолітті до н. є. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й підтверджено археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з на-ведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення слов'ян на початку їхньої історії.

Писемні джерела І тисячоліття до н. є. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані. Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. є. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. є. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.

 Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав актив-ну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.

Анти (східні слов'яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі спра-ви вирішували на віче.

У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: бол-гари, за ними авари. Тюркська орда болгар з'явилася в Європі на-прикінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії. Авари, або обри, як їх називав найдавні-ший вітчизняний літопис, у середині VI ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньодунай-ській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.

Назва "анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвіс-тичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою "слов'яни".

В арабських джерелах згадується про союзи слов'янських племен - об'єднання східних племен ще до створення Київської Русі. Слов'яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис, згадуючи про розселення слов'ян у Східній Європі в IX ст., на-зиває різні племена: словени, кривичі, поляни, в'ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін.

Починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов'ян пройшла кілька етапів роз-витку. Слов'янські племена найчастіше селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або дерев'яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання - спалення трупів. Археологи при роз-копках знаходять багато різноманітних знарядь праці і прикрас.

Основними заняттями східних слов'ян були землеробство і скотар-ство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші куль-тури. У слов'ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в напрямку від первісної общини в перших століттях

до н. є. до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економіч-них і політичних центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов'янських земель, -усе це сприяло утворенню східно-слов'янської держави - Київської Русі.

 1.3. Київська Русь (ІX-XП ст.)

На межі VIII-IX ст. у результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома "Пісня про Роланда" свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візан-тію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Бал-тійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.

Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці - плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, яч-мінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були розвинені чорна металургія й металообробка. Тоді вже виготовляли понад 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і міжнародної торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські кра-їни. На міжнародні ринки Русь вивозила хутро, мед, шкіру, різнома-нітні ремісничі вироби. Ввозила золото, срібло, дорогі тканини, ви-на, посуд, зброю. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а в розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки - гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціальне розшарування населення. Існували феодальні двори - замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень - укріплені "гради", де жили ремісники, торгівці. Саме з таких "градів" виросли стародавні міста - Київ, Чер-нігів, Новгород, Ізборськ та ін. У "Повісті временних літ" зазначало-ся, що в ІX-X ст. на Русі було 20 міст, у XI ст. - 32, а за іншими лі-тописами у XIII ст. - понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським ви-робництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільському господарстві, були вільні селяни - смерди. Вони мали власне гос-подарство, проте повинні були також працювати й на феодала. В іс-торичних джерелах згадуються й інші категорії населення - дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й за-купи - колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.

Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас ста-новила його дружина (старша - бояри, молодша - звичайні дружин-ники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі "Повість временних літ" літописця Нестора, свідчать про перші кроки східноєвропейського державниц-тва ще в VI ст., коли в Середній Наддніпрянщині склався військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними - у V ст.). Згідно з літопи-сом першим київським князем був Кий. У VIII-IX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об'єднання - Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією в генезисі Давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з'явилися на слов'янській землі в IX ст. Вони нападали на міста і селища слов'ян, розташовані навколо озера Іль-мень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов'янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у "Повісті временних літ", у 862 р. варязького конун-га Рюрика ільменські слов'яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882 р.) один з варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Киє-ва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними куп-цями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

Існують два погляди щодо походження Київської держави. Перший - представлений германістами (О. Шахматов, Л. Нідерле та ін.), - виходить з того, що нормани (варяги) зробили вирішальний внесок у створення Давньоруської держави. Другий - антинормансь-кий (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій) -заперечує це. За даними сучасних істориків, Давньоруська держава -Київська Русь - сформувалася до приходу норманів.

З проблемою виникнення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження слова "Русь". Окремі вчені вважають, що це слово варязького походження. Так, Д. Дорошенко наголошує, що вирішаль-ний доказ на користь норманської теорії полягає в тому, що західні фіни й досі "Руссю" називають Швецію. О. Єфименко вважає, що слово "Русь" південного (причорноморського) походження. М. Ти-хомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін та інші на основі аналізу різних джерел наголошують на місцевому походженні назви "Русь". Харак-терно, що саме в Середній Наддніпрянщині збереглося багато назв, пов'язаних зі словом "Русь": Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. На думку Б. Рибакова, союз слов'янських племен у VIII-IX ст. запозичив назву одного з племен - народу "рос", або "рус", відомого з VI ст. за межами слов'янського світу.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик - герої легенд про Київ, то князь Олег (882-912 pp.) - перша історична особа в Київській Русі. Відомо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов'янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 р. князь Олег здійснив ус-пішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку: Київсь-ка Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної, куль-турної консолідації східних слов'ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ігорі (912-945 pp.). У 941 р. Ігор здій-снив похід на Візантію, у 944 р. у результаті воєнного походу до За-кавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Уранії місто Бердаа. Під час правління Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися пече-ніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Ду-наю, але вже в 930 р. Ігореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. поза-чергова поїздка Ігоря з дружиною за даниною до древлян заверши-лася трагічно - жителі міста Іскоростеня повстали й убили Ігоря.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова Ігоря княгиня Оль-га. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в зем-лю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Іскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів -по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив'язали до лапок голубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Іскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Свя-тослава. За часів її правління (945-964 pp.) підвищився міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині Оль-ги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи роз-вивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Оль-га здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964-972 pp.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав просту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був дуже сміливим пол-ководцем. "Іду на Ви!", - так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965-967 pp. Святослав розбив Хозарський каганат, Бол-гарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в'ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу.

З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Бол-гарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столи-цю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балкан-ські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імпера-тора Йоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: "Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!" Воїни відповіли: "Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо". Нерівний бій три-вав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор, переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від ду-найських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дру-жини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього не-сподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Пе-ченізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. З цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим він перейме розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980-1015 pp.). Він очолив боротьбу проти пече-нігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981-993 pp. Володимир здійснив походи на ятвагів, в'ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з автономією давньоруських земель.

З метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив низку релі-гійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет язичницьких богів і для цього збудував у Києві нове святилище - пантеон усіх слов'янських богів1.

Проте зрозумівши, що язичництво віджило своє, Володимир покінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релі-гією стає християнство (у його візантійсько-православному варіан-ті). Запрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, ча-сто примусово. Дерев'яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. Запровадження християнства на Русі розширило її економічні зв'язки. За часів правління Володимира крім Візантії Київська Русь підтримувала зв'язки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, Скандинавськими країнами.

Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між яки-ми почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволо-дів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князі

   1Давні слов'яни були язичниками. Вони поклонялися предкам. На їхню думку, най-старіший засновник роду - цур - охороняв своїх родичів. "Цур мене!", тобто "Діду, захисти мене!", - казав слов'янин, коли йому щось загрожувало. Життя слов'ян бага-то в чому залежало від природи, тому вони обожнювали численні сили природи. Сло-в'яни мали багато богів: Сварог - бог сонця і вогню, Перун - бог грому і блискавки, Ярило - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Велес - покровитель скотини та ін. Вважа-лося, що в лісі живе лісовик, у воді - водяний з русалками, у хаті - домовий.

Борис і Гліб стали першими руськими християнськими святими). Про-ти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав. Князь Ярослав народився в 978 p., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад три тисячі новгородців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і не-забаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019-1054 pp.) позначені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 p., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію.

Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх ве-ликих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі - Софія Київська; було засновано багато монастирів. Най-більший з них - Києво-Печерський - став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча Іларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розши-рились її торговельні й політичні зв'язки з європейськими держава-ми. Королі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київсь-ким князем. Донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті вона стала королевою Франції. Інша донька - Єлизавета - вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ізяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів; ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дру-жину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та куль-турну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава Мудрого в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054- 1072 pp. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Все-володом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики - половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві поча-лося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем князя Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув'язненні. Полов-цям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073-1076 pp.), Ізяслав (1077-1078 pp.), Всеволод (1078-1093 pp.). А наприкінці XI - на початку XII ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяс-лавич (1093-1113 pp.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами.

У 1097 р. в Любечі відбувся з'їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. З'їзд поділив Україну на кня-зівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське.

У квітні 1113 р., дізнавшись про смерть Святополка, кияни повста-ли і розгромили будинки багатіїв. Повстання тривало чотири дні. Налякані бояри і купці сховались у Софії Київській. Вони вирішили запросити на княжий престол шестидесятирічного Володимира Все-володовича (Мономаха) з Переяслава, внука Ярослава Мудрого, який мав великий авторитет у народі. Батьком його був Всеволод Ярославич, а матір'ю - донька візантійського імператора Констан-тина IX Мономаха.

У роки правління Володимира Мономаха (1113-1125 pp.) становище Київської Русі стабілізувалося. Він здійснював переможні походи на половців. Велику увагу Мономах приділяв законодавству: розробив "Устав", або доповнення до юридичного кодексу законів "Поширена Руська правда" Ярослава Мудрого. "Устав" помітно обмежував безконтрольну діяльність князівської адміністрації. Мономах підкорив своїй владі всіх князів, поклав край князівським між-усобицям.

Київська Русь у цей період мала тісні зв'язки з Європою: дружина Володимира Мономаха була з Англії, син був одружений із шведською королевою, доньки вийшли заміж за королів Данії і Норвегії, внуком Мономаха був відомий датський король Вольдемар, назва-ний на честь діда. Шостий син Мономаха - Юрій Долгорукий -заснував Москву.

Після смерті Мономаха київський престол перейшов до рук його сина Мстислава (1125-1132 pp.), авторитет якого визнавали всі князі. Він здійснював походи проти половців, литви, чудських племен. Дружні відносини встановилися з Візантією, де імператором був зять Мстислава Йоанн II Комнін. Неускладнені міжусобицями роки князювання Мстислава позначились стабільним економічним і культур-ним піднесенням.

Культура Київської Русі

Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства, об'єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої ук-раїнської культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем куль-турного процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ре-місничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домаш-нього вжитку, виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з'явилися на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов'яни вміли писати. Про це свідчить "Софійська азбука", знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов'янські - б, ж, ш, щ. Поши-рення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці - слов'янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дру-жинників, духівництва. Крім державних у Київській Русі були й при-ватні школи. При храмах і монастирях, у князівських садибах створю-валися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід (1037-1039) - відоме "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено "Ізборник" - фак-тично першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XI - на початку XII ст. інок Києво-Печерського монастиря літописець Нестор написав "Повість временних літ". У XII ст. як публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, перу якого належало "Повчання" дітям. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім". Значного поширення набула водночас усна народна творчість: епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм корінням була пов'язана з язичницькими віруваннями. Ще в давні часи східні слов'яни супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З музичних інструментів були відомі труби, дудки, флей-ти, гуслі. Про це свідчать фрески Софії Київської, де зображений ор-кестр із семи виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах-хори.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святосла-вичі в Києві було збудовано соборну Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на зразок Константинополя. Як і в Констан-тинополі, у Києві було збудовано Золоті ворота - головний в'їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів прекрасний Софійський собор -високу муровану споруду, увінчану 13 банями. Всередині собор оз-доблений мармуром, мозаїками, фресками. На одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції Десятинної церкви.

З архітектурою був тісно пов'язаний розвиток живопису і худож-нього різьблення. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками, іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монумен-тальний живопис, найкращі зразки якого прикрашають Софію Київсь-ку. Мозаїчні композиції виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески вкривали всі стіни собору. Серед тогочас-них ікон вирізняються такі, як "Дмитро Солунський", "Печерська бо-гоматір", "Борис і Гліб". У Києві було кілька іконописних майсте-рень. Одна з них діяла в Печерському монастирі, де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських майстрів. Прекрас-ними зразками різьблення на камені є плити Михайлівського і Печер-ського монастирів, капітелі Борисоглібського собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр'єві.

Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі. Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину.

Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

Розділ 2

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У XII -ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст.

 2.1. Розпад Давньоруської держави НА ОКРЕМІ КНЯЗІВСТВА - ЗЕМЛІ

Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важ-ливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов'яни, які об'єднались в єдину міцну дер-жаву, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на XП-XШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.

Для земель Давньоруської держави у XП-XШ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зрос-танням феодального землеволодіння і феодальної залежності смер-дів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з'являється й умовне зем-леволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служи-тимуть їм.

Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві гру-пи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої "належності" князеві з періодичною ви-платою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.

У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв'язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відок-ремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники -колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.

Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і тор-гівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Ба-гато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Во-лодимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.

Великому київському князеві важко було управляти великою краї-ною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі усклад-нювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.

Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і села-ми у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів наба-гато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньорусь-ка держава остаточно розпалася.

Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвит-ку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, ос-кільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь.    

Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князів-ства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, вида-вали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолю-вав землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князів-ства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Ок-ремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Ве-ликого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важли-вих питань, скликалися також земельні князівські з'їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єди-на православна церква з номінальним центром у Києві.

На території України існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внут-рішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.

Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодаль-ної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 pp.), Всеволод Ольгович (1139-1146 pp.), Ізяслав Мстиславич (1146-1154 pp.), Юрій Долгорукий (1155-1157 pp.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 pp.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 pp.), Гліб Юр'євич (1169-1170 pp.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 pp.). У 1183 p. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об'єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб'як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.

Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з міс-тами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Олеговичів - наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.

У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половець-кого полону з допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб ут-римати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернув-ся до батька. Про це розповідає "Слово о полку Ігоревім".

Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяс-лаві). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чер-нігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.

Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об'єктом литовської експансії.

У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепа-дати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, тор-гівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штур-мом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володи-миро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Ве-лике Гніздо у 1203 p., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці XII - на початку XIII ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні переміс-тився на Захід -до Галицько-Волинського князівства.

2.2. Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток

У XII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИН. XIII СТ.

У XП-XШ ст. на території України підносяться Галицьке і Волинське князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів'ях річок Дністра і Пру-та. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство. На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів -литовських племен. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені. А їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі - товару, який був потрібний усій Русі.

Протягом 980-990 pp. київський князь Володимир відвоював у поляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він за-снував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу кар-патських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були заможні та владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повнова-ження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпування общинних земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпе-чувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них істотніший політичний вплив, ніж на Галичину. Волинські бояри одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому більше підтримували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростисла-вичі - Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів- суперників та угорців у 1099 р. Після їх смерті син Володара Володимирко (1124-1152 pp.) об'єднав у 1141 р. галицькі землі у князівство з центром у Галичі. Він розширив межі князівства, боровся проти Угорського королівства, успішно протистояв прагненню Великих князів київських підкорити собі Галичину. Син його Ярослав Осмомисл (1152-1187 pp.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею.

Проте Осмомислові не вдалося обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира (1187-1198 pp.). Він змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела III захопив у 1189 р. Га-лицьке князівство і посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і вигнали загарбників. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р. Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще більше посилилася.

У середині XII ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяс-лавича Волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 pp.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв'язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти аг-ресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об'єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Рома-на княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Роман зумів захопити Галич і об'єднати Галичину з Волинню.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні князівської влади, тобто на ослабленні бояр. Багатьох з них він відпра-вив на каторгу або стратив. Союзниками князя в боротьбі з боярами були міські жителі та дрібні бояри. Князь Роман успішно здійснював і зовнішню політику. Він двічі, у 1202 і 1204 p., очолював об'єднані походи українських князів на половців, які завершилися вдало. Роман здійснив кілька походів у литовські та польські землі й у 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвагів. У 1203 р. поразки в боротьбі з ним за Київ зазнали суперники із Суз-даля, і князь Роман заволодів Києвом.

Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українсь-кі князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув.

Незабаром після смерті князя Романа знову почалися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося іноземне втручання, що врешті призвело до розпаду держави. Синам його Данилові та Ва-силькові було відповідно три та один рік, і галицькі бояри вигнали їх разом з їхньою матір'ю княгинею Анною. При цьому визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку - прагнення до збереження і зміцнення князівства, з іншого - до поділу і роздробленості його те-риторії. За об'єднання земель під владою Великого князя виступали дрібні й середні бояри та городяни. Вони боялися необмеженої влади боярської верхівки, яка зосередила у своїх руках великі земельні ба-гатства. Підтримувала князя також група володимирських бояр. Бояри, які були проти князівської влади, запросили княжити трьох Іго-ревичів, синів героя "Слова о полку Ігоревім". Та для багатьох бояр це стало великою помилкою. Не бажаючи ділитися владою з бояра-ми, Ігоревичі знищили майже 500 бояр. Однак бояри з допомогою угорців стратили Ігоревичів. Скориставшись обуренням мас, поль-ські й угорські феодали, прикриваючись захистом прав Данила і Ва-силька, захопили й поділили між собою Галичину. Данило і Василько у 1215 р. дістали батьківську вотчину - Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили кня-жити Мстислава Удатного, і він княжив у Галичі до 1228 р. Водночас Данило і Василько об'єднали землі Волинського князівства і в результаті воєнних дій тільки у 1238 p., спираючись на городян і ду-хівництво, заволоділи Галичем. Так була відновлена єдність Галиць-ко-Волинського князівства.

У цей самий період виникла загроза німецької феодально-католицької агресії. У 1237 р. німецькі лицарі-хрестоносці захопили місто Дорогичин і хотіли перетворити його на опорний пункт для дальшого просування в Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. Данило розбив хрестоносців і звільнив Дорогичин.

Данило Галицький і далі здійснював політику об'єднання українських земель. У 1240 р. він захопив Київ і посадив там свого воєводу Дмитра. Взявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь.

Проте обидва князівства ще протягом певного часу існували як єдине ціле під орудою старшого брата Данила.

У внутрішній політиці Данило, як і його батько, намагався забезпечити собі підтримку серед селян і городян, щоб не залежати від бояр. Він побудував багато міст, у тому числі в 1256 р. Львів, який був названий на честь його сина Лева. Для заселення нових міст Да-нило запрошував ремісників і купців з Німеччини й Польщі, а також руських земель. Багатонаціональний характер галицьких міст підси-лювався великими вірменськими і єврейськими громадами, які після занепаду Києва переселилися на захід. У селах для захисту смердів від бояр призначалися спеціальні чиновники, створювалися військові загони із селян. Та монголо-татарська навала перешкодила Данилові здійснити його плани.

 2.3. Монголо-татарська навала в Україну

У степах Центральної Азії здавна жили численні племена кочовиків - монголів, яких називали також татарами (за назвою одного з їхніх племен). Наприкінці XII ст. тут виникла могутня військово-феодальна держава. Між ватажками племен - ханами - точилася боротьба, яка скінчилася перемогою хана Темучіна. У 1206 р. Темучіна оголосили ханом усієї Монголії і дали йому ім'я Чингіс-хан. Він створив величез-ну кінну армію. В армії була сувора дисципліна. За найменший прояв боягузтва і нерішучості страчували. Монгольські воїни були спритні й безжальні. Про воїна казали: "Він володіє безстрашністю лева, хитрі-стю лисиці, хижістю вовка, бойовим запалом півня". Стрімкою лави-ною, зі свистом і виттям воїни кидалися на ворога. Під час облоги міст застосовували стінопробивні машини, а через стіни кидали глиняні горщики із запаленою нафтою.

Спочатку Чингіс-хан завоював якутів, бурятів, ойротів та інші на-роди Східного Сибіру. Потім він напав на Китай і в 1215 р. захопив Пекін. Тисячі китайських ремісників, перетворених на рабів, почали виробляти зброю і спорядження для армії Чингіс-хана. У 1221 р. він завоював Середню Азію і Хорезм. Перед монголами відкрився шлях на Закавказзя і Причорномор'я. Розграбувавши міста Хорезму, Чин-гіс-хан з основними силами пішов у Монголію. Для подальших завоювань він залишив у Середній Азії великі військові загони під коман-дуванням Джебе і Субедея. Вони захопили і спустошили Іран, а згодом вторгайся в Закавказзя. Після цього монголи рушили на північ і вийшли до причорноморських степів. Тут загони Джебе і Субедея зу-стрілися з половцями і розбили їх. Залишки половецьких військ втек-ли за Дніпро, де розміщувались половецькі кочів'я на чолі з ханом Котяном.