ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського

кафедра історії України

Упорядник професор А. А. Непомнящий

Методичні рекомендації
до виконання завдань модульного контролю, семінарських занять та самостійної роботи з історії України
(сер. XIII – сер. XVII ст.)

Для студентів I-II курсів денної форми навчання спеціальності 6.030300 «Історія», рівня «бакалавр» професійного напрямку «історія»

Сімферополь 2011

Друкується за рішенням редакційно-видавничої ради Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського

ЗМІСТ

1. Тезисний зміст курсу історії України
(сер. XIII – сер. XVII ст.)..............................................................

2. Основна література до курсу.............................................

3. Завдання та література до семінарських та самостійних занять (теми 1-19)      

4. Контрольні питання до модульного контролю з курсу (модулі 1.1; 1.2; 2.1; 2.2)          

5. Критерії оцінок модульного контролю............................

6. Контурні карти з історії України
(сер. XIII – сер. XVII ст.)..............................................................

ТЕЗИСНИЙ ЗМІСТ КУРСУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
(сер. XIII – сер. XVII ст.)

При вивченні icтоpiї українського козацтва до середини XVII століття дослідники звертали увагу переважно на військову діяльність запорожців, їx участь у визвольній боротьбі проти польсько-шляхетського гноблення i турецько-татарської агресії. Водночас спроби оцінки козацтва як соціального явища мали місце вже у творах aвтоpiв XVI – XVII століть. Польські хроністи Мартин Бельський та Олександро Гваньїні вбачали у козаках воїнів-служебників, що перебували у підпорядкуванні адміністрації прикордонних старост[1]. Французький дворянин Гійом Левассер де Боплан зобразив козаків трударями i воїнами, які складали значний відсоток української людності напередодні Визвольної війни 1648-1657 pp[2].

Добре обізнані з вітчизняними й іноземними джерелами та літературою козацькі літописці другої половини XVII – XVIII ст. – Григорій Грабянка i Самійло Величко[3] ставили co6i за мету показати український народ рівним серед європейської спільноти. Вони вбачали у козаках рицарську верству, яка віддавала перевагу військовій справі перед традиційним заняттям українців – землеробством. Погляд на козацтво як українське рицарство знайшов довершеність у творах істориків П. І. Симоновського, Д. М. Бантиш-Каменьського i М. А. Маркевича[4].

Наукове дослідження coціальних основ українського козацтва було започатковане в середині ХIХ ст. В працях М. О. Максимовича, В. Б. Ан­тоновича, М. І. Костомарова[5]. Воно постало як результат народної колонізації степового прикордоння, при якій важлива роль відводилася південноукраїнським старостам. Автори відзначили широкий спектр джерел формування козацтва, його прогресивне значення в розвитку українського cycпільства. Козацька тематика знайшла відображення i в польській історіографії XIX ст. Вона зводилась до показу козацтва як антидержавної сили, яка стояла на перешкоді «польському культурному плугу» на теренах «Дикого поля». Майже aналогічну характеристику українського козацтва зустрічаємо i в працях російських істориків С. М. Соловйова та М. К. Любавського[6]. Разом із тим, останній акцентував увагу на економічному аспекті колонізації степових пpocтopiв, заклавши основи так званої «уxoдницькoї теорії» походження козацтва.

Широкого розвитку дослідження козацької проблематики набуло на межі ХIХ – ХХ ст. в українській історіографії. Введення до наукового oбiгу великого масиву архівного матеріалу дозволило зробити узaгaльнюючi висновки щодо походження козацтва, його участі у національно-визвольному pyci. Окремо проблема формування козацького стану в Укpaїнi не ставилася, хоча чимало її аспектів присутні, насамперед, у працях М. С. Грушевського[7]. Вчений детально зупинився на генезі козацтва, участі запорожців у визвольній боротьбі, ставленні козаків до конфесійного питання.

Він поділяв процес становлення козацтва на дві стадії: а) як побутового явища від княжих часів до другої половини XVІ ст., б) як орга­нізованої «суспільної верстви», яка формувалася протягом XVІ ст. Перша теза цілком очевидна, але, разом з тим, вагомим аргументом, що заперечує функціонування козацького стану до Визвольної війни, є постанови сеймів про обмеження i навіть ліквідацію прав i привілеїв козацтва. Крім того, масове зростання козацьких лав припадає на першу половину XVII ст., що остаточно визначило ментальні установки «людей рицарських». До витоків козацтва, eкoнoмiчних основ його становлення зверталися П. Г. Клепацький та І. М. Каманін[8]. На думку останнього, необхідність для козаків захищати свої землі далеко від постійного місця проживання через відсутність державних органів сприяло створенню військового стану з відповідним організаційним устроєм.

Вже на початку XX ст. з’явилися розвідки, присвячені процесу легітимації українського козацтва у Великому Князівстві Литовському та Речі Посполитій шляхом прийняття запорожців на державну службу. Андрій Яковлів акцентував увагу на причинах i початках цього явища[9]. Ґрунтовний аналіз так званої «Бaтоpiєвої реформи» здійснили А. В. Стороженко, В. М. Дома­ницький, І. П. Крип’якевич[10], довівши безпідставність теорії про реформування козацтва в часи правління Стефана Баторія. Подібних поглядів на згадану «реформу» дотримувався і польський icтopик Олександр Яблоновський[11], називаючи її «легендою» або ж «байкою». Однак він вбачав у козаках виключно воїнів, яких обходили справи релігійні та національні. Певне уявлення про усвідомлення запорожцями свого місця в суспільному житті України кінця XVI – першої половини XVII ст. значення конфесійного фактора у розгортанні визвольного руху, дали праці pocійського icтоpикa П. М. Жуковича[12] та польських дослідників Едварда Ліковського i Казимира Ходініцького[13].

Вивчення історії українського козацтва продовжувалось i в радянський час. Проте, в умовах тоталітарної системи ґрунтовні праці відомих вчених К. Г. Гуслистого та В. О. Голобуцького[14] втискувалися в рамки існуючої ідеології. Визначення козацтва як окремого стану феодального суспільства України в радянській історіографії вперше дав І. П. Крип’якевич[15]. Творчий розвиток поглядів останнього знайшов втілення у працях Ф. П. Шевченка[16], який, зокрема, звернув увагу на тривалий період становлення козацької верстви.

На генетичному зв’язку козацтва з боярською верствою насамперед, щодо походження станових прав наголошує С. А. Леп’явко[17], відзнaчaючи привілейованість козацького стану з другої половини XVI ст. Але на генезу станових привілеїв мали вплив не лише представники дрібної шляхти і боярства. Одним із cyттєвих прав привілейованого стану феодальної доби була участь у політичному житті держави. До Визвольної війни такої діяльності з боку козаків не спостерігалося.

Національній свідомості української шляхти і козацтва наприкінці XVI ст. – першій половині XVIІ ст. присвячена праця сучасної польської дослідниці Тереси Хинчевської-Геннель. Авторка розглянула зокрема такі питання як роль мови, традицій та peлігії у розвитку свідомості козацтва. Проте не можна погодитися з її висновками, що носіями національної свідомості «народу руського (українського) почувалися насамперед шляхта, вище духовенство і міщанська еліта»[18].

Широкий спектр поглядів на генезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Існуючі джерела не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої руської людності, яка проживала в цьому регіоні у XІІ – XIV ст. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних факторів, що сприяли формуванню своєрідного захисного пояса на межі зі степом в різні історичні епохи. Археологічні та письмові джерела переконливо свідчать про постійне проживання слов’янського населення серед тюркомовних кочовиків у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю навіть після ординських спустошень протягом XII-XIV ст. Серед нього помітно вирізнялися бродники. Пристосовані до кліматичних та ландшафтних умов краю, вони займалися мисливством, рибальством, а також військовою справою. Бродники, які інколи виступають в історичних джерелах під iм’ям берладників, постійно перебували у напіввоєнному стані і привертали до себе увагу як потенційні союзники руських князів. Це дало підставу історикам (Пашуто В. Т., Мавродін В. В., Козловський А. О.) вбачати у бродницьких громадах прообраз інституту козацтва.

Становище на південному прикордонні суттєво змінилося у другій половині XIV ст., коли українські землі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Спостерігалася нова спроба відновлення державного життя шляхом спорудження укріплених замків та їx заселенням. Великого значення цьому надавав литовський князь Вітовт (1392-1430), а згодом київські князі Олелько Володимирович (1443-1455) i Семен Олелькович (1455-1470). Протягом кількох десятиліть тисячі представників військово-службової людності, які мали офіційну назву бояр, отримали землі в широкій передстеповій смузі, ставши надійною опорою Литовської держави на південних рубежах.

На кінець XV ст. колонізаційна хвиля української людності зуст­ріла протидію Кримського ханату. В 1475 р. останнє опинилося під владою Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали кордонів Волині та Північної Київщини. Потреба в обороні зумовлювала постійну бойову готовність населення, а походи проти татар дістали назву козакування. Термін «козак» тюркського походження і запозичений українцями у південних сусідів. Він вживався у кримських татар для означення прикордонника, шукача пригод, найманого воїна, вправного вершника.

Заняття уходництвом– мисливством, рибальством – вимагало відваги та певних військових навичок, тому що здебільшого не обходилося без сутичок з татарами. Уходники об‘єднувалися у загони, споруджували тимчасові стоянки – засіки для первинної обробки і зберігання здобутого, а також оборони на випадок нападу ординців. Згадки про охоронців південного прикордоння й уходників – промисловців, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою «козаки». З цього часу документальні свідчення про українське козацтво простежуються систематично.

Зародження та становлення козацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел його формування. Протягом тривалого часу воно відбувалося під впливом різноманітних факторів еволюції українського суспільства. За наявними актовими та наративними джерелами до середини XVI ст. козаками називали переважно вихідців з міст Подні­пров’я: Черкас, Канева, Києва. Проте, власне міщани-ремісники чи торгові люди складали незначний відсоток населення прикордонних міст, призначених для оборони краю. В них проживала значна кількість представників військово-службової людності, місцевої адміністрації. Документальні свідчення про участь у козацьких походах південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Якуба Струся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їx історіографією XVII – XVІІI ст., організаторами козацтва, першими гетьманами i т.п. Насправді ж, виконуючи обов‘язки по охороні кордону, старости замовчували факти спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплату з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками.

У більшості міст та містечок України проживали й селяни, які, очевидно, також брали участь у козакуванні, як і сільські мешканці, насамперед ті, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок – городники, халупники, комірники, підсусідки – не були тісно пов‘язані із землеробством і могли займатися допоміжними промислами, в тому ж числі козакуванням, але конкретних свідчень про це на сьогодні не виявлено.

Після Люблінської унії 1569 р. консолідація панівних верств відбувалася шляхом ліквідації різноманітних ступенів ієрархії та ревізії прав на шляхетство. Підставою визнання їх на цей час стало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Якщо для князів і зем’ян ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боярами вона поставала з усією гостротою. Лише не багатьом вдалося документально підтвердити своє шляхетське походження через представлення жалуваних грамот на землеволодіння. Тому бояри намагалися відстоювати попередній статус в інший спосіб. Об’єктивно цьому сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої yкpaїнського населення до військових кампаній. Бояри i дрібна шляхта склали нове джерело формування козацтва.

Помітний вплив на формування козацької верстви мали заходи уряду Речі Посполитої по колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їx заселення практикувалася ще за Литовської доби. Більш широкі можливості для утвердження шляхетського панування на українських землях відкрила конституція вального сейму 1590 р. Її реалізація супроводжувалася посиленням coцiaльнoгo гніту в Україні.

З’являються магнатські латифундії Bишнeвeцькиx, Корецьких, Збаразьких, в яких поступово впроваджується праця кріпаків. Для залучення нових поселенців на так звані «слободи» феодали встановлювали там пільги. Протягом кількох років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачуючи податків i вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння земель було вигідне шляхті, оскільки пізніше вони могли використати їх для розширення власного фільварку. Проте здебільшого з наближенням кінцевого тер­міну слобод їx мешканці відходили на нові місця проживання або ж відмовлялися підпорядковуватися феодалу, оголошуючи себе козаками

Лише третина козацтва вступала у відкриту конфронтацію з владою. Частина запорожців не підтримувала повстанських сил i займалася походами в степ i на Чорне море навіть у роки широкого розгортання боротьби з урядовими силами (1630, 1637, 1638). Після розгримів пов­станських сил відзначається масовий відхід козацтва на Слобожанщину та в межі Московської держави. Спираючись на документальні свідчення та досягнення досліджень в галузі демографії (Крип’якевич І. П., Баранович О. І., Крикун М. Г.) можливі причини до висновку, що напередодні Визвольної війни загальна кількість козаків з членами сімей становила близько 270 тисяч чоловік. Тобто кожний четвертий мешканець Центральної України та Брацславщини належав до козацтва.

Фактичний поділ козацтва на два прошарки-старшину і рядових простежується вже з другої половини XVI ст. Суспільне становище відповідно визначало їx соціальне обличчя. Дoкумeнтaльнi дані свідчать про походження козацької старшини: Петра Сагайдачного, Оліфера Голуба, Івана Сулими, Михайла Дорошенка, Якова Острянина, Тараса Федорóвича, Івана Виговського, Богдана Хмельницького з середовища зем’ян, бояр i шляхти. Матеріальне становище, освітній рівень та бойовий гарт дали змогу їм здобути авторитет у запорозькій громаді i займати вищі урядові посади в реєстровому війську. Характер занять, етнічна належність, усталені цінності сприяли консолідації козацької верхівки в єдиний соціальний прошарок. Вагомим чинником у цьому процесі була боротьба за відстоювання станових прав i підтримка православ‘я перед засиллям уніатства i католицизму.

Рядове козацтво, яке формувалося з різних соціальних верств, формально юридичного статусу не мало. Але його реальне становище в тогочасному cycпільстві дозволяє нам вжити саме такий термін. Переважну кількість рядових козаків складали ті, що перебували поза межами реєстру. Як правило, вони проживали на волостях i лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Головним джерелом поповнення козацьких лав була участь у військових кампаніях, які час від часу організовував уряд Речі Посполитої. На час походу його учасникам та їx сім‘ям гарантувалися козацькі права як запорука надійної служби. Водночас, показачені таким чином селяни та міщани по завершенні кампанії здебільшого відмовлялися виконувати попередні фeoдальнi повинності. Вони повідомляли місцеву адміністрацію про право користуватися «вольностями», оскільки запрошувалися до війська у якості козаків. На цьому ґрунті точилася запекла боротьба урядовців з новими контингентами козаків для повернення останніх у підданство колишнім господарям. Ситуація була надзвичайно складною, адже козаки володіли зброєю та діяли загонами, вимагаючи від шляхти «леж» за аналогією жовнірів коронного війська. Достатніх засобів для протидії цьому явищу старости не мали, тому, як правило, скаржилися на дії козаків у місцеві судові органи.

Невід’ємним атрибутом життя козацтва були походи за здобиччю. Піші експедиції організовувалися переважно в степ для погрому татарських улусів, морські – до міст Чорноморського узбережжя. До рядових козаків зараховуємо також городових, приватних i більшість тих, що перебували на державній службі. Крім військового ремесла, козаки займалися традиційним землеробством та промислами.

Для Війська Запорізькогохарактерними були республікансько-демократичні засади. Стрижневу роль в політичному устрої запорізької спільноти відігравала пряма демократія козацького кола. Усталеною практикою була інституційна самовладність i політична суб‘єктність Війська Запорозького поза рамками інституційного ядра політичної системи Речі Посполитої. Істотним напрямком політичних орієнтацій запорожців став православно-руський універсум України. Загалом запорозька громада демонструвала високий ступінь соціальної пластичності та відкритості.

Наріжними підпорами політичного устрою Війська Запорізького була козацька рада і інститут гетьманства. Рада поставала як інструмент прямої демократії запорозької спільноти, а також виконувала роль верховної законодавчо-розпорядничої інституції. Виборний гетьман виступав у військовій і політичній сферах насамперед як головнокомандувач, наділявся повноваженнями вищої виконавчої влади у Війську та функціями політичного представництва. Нижчий структурний горизонт козацького устрою складала курінно-кошова система. До Визвольної війни вона являла собою архетипну форму соціального і господарського співжиття козацького населення, мала адміністративно-господарське спрямування і пов‘язувалася з табірним життям козаків.

Коригуючий вплив на напрямок та історичний ритм еволюції традиційного козацького устрою справили заходи організаційного і законодавчого характеру польського уряду. Антикозацькі сеймові конституції, інші правові документи подібного спрямування, а також penpecивно-o6межувальні заходи правлячого режиму проти Війська Запорізького справляли гaльмівний, деструктивний вплив на козацький устрій. Окремі ж законодавчі акти та владні розпорядження центрального уряду посилювали, закріплювали i коригували oб’єктивний процес станового та інституційного розвитку козацької спільноти. Українськими козаками була адаптована організаційно-штатна структура регулярного полку, що запроваджувалася відповідно до універсалу Стефана Баторія 1578 р. Важливу політичну перспективу для запорожців відкрив «козацький» універсал згаданого короля від 9 квітня 1582 р. Згідно з цим документом відбулося політично-правове оформлення козацького імунітету в Україні, який поширювався як на реєстрових, так i на нереєстрових козаків. 3 точки зору перспектив історичного розвитку укpaїнської козаччини iстотне значення мала санкціонована центральним урядом в середині 20-х років ХVІІ ст. aдміністративно-тepитopiaльнa схема побудови козацького реєстрового війська. На волості в королівщинах утворилося 6 територіальних полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Переяславський та Канівський. Така принципова схема адміністративно-територіальної «прив‘язки» козацького війська до волосного регіону середнього Подніпров’я стала зразком в процесі творення полкового i сотенного устрою Української держави середини XVІІ ст.

Запорозька спільнота поставала достатньо гомогенною у соціальному і політичному відношеннях сутністю. До кінця 20-х років XVII ст. стійкою тенденцією в історичному бутті запорозької громади було те, що реєстрові i нереєстрові козаки творили спільне радне коло i мали одного гетьмана. У 30-х роках цього ж століття відбулося фактичне розділення військового проводу Війська Запорозького на реєстровий i нереєстровий. Місцем дислокації реєстрової старшини (а також більшості реєстровців) стали насамперед полкові міста. Нереєстрова ж старшина виконувала свої функції серед козаків, які збиралися в Запорізькій Січі. У цей період обидва старшинських угруповання вступали у міжусобну боротьбу з метою встановлення втраченої єдиної владної вертикалі Війська Запорізького. Незважаючи на факт виділення на волості та Запоріжжі двох конкуруючих осередків влади у Війську Запорізькому, козацька спільнота, як показав історичний досвід повстань 30-х років XVII ст., зберігала чуття соціальної і інституційної тотожності, а також продовжувала виступати носієм єдиної політичної культури.

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків.– К., 1991.– 335 с.

Археологія доби українського козацтва XVI – XVIII ст. / Нац. ун-т ім. Тараса Шевченка; Телегін Д. Я. та ін.– Київ, 1997.– 336 с.

Блок М. Феодальне суспільство.– К., 2002.– 528 с.

Володарі гетьманської булави: Історичні портрети.– К., 1995.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество.– К., 1957.– 462 с.

Грушевский М. С. История украинского казачества до соединения с Московским государством: В 2 т.– К., 1914.

Довідник з історії України / За ред. І. Підкови і Р. Шуста.– 2‑е вид.– К., 2002.– 1134 с.

Запорожці: До історії козацької культури.– К., 1993.– 398 с.

Історія України: Курс лекцій: У 2 кн.– К., 1991.– Кн.1: Від найдавніших часів до кінця XІX століття.– 576 с.

Історія України: Навчальний посібник.– К., 1997.– 424 с.

Історія України в особах: Литовсько-польська доба.– К., 1997.– 272 с.

Історія української культури: У 5 т.– К., 2001.– Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століть / Гол. ред. Я. Д. Ісаєвич.– 848 с.

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України.– К., 1993.– 382 с.

Мицик Ю. А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIII ст.– Дніпропетровськ, 1997.– 176 с.

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ – XVIII ст.– К.: Основи, 1998.– 578 с.– Див. рец.: Портнов А. В. [Рецензія] // УІЖ.– 2003.– № 1.– С. 130-132.

Народна пам’ять про козацтво.– Запоріжжя, 1991.– 303 с.

Русіна О. В. Україна під татарами і Литвою.– К., 1998.– 320 с.– (Україна крізь віки; Т. 6).

Русіна О., Горобець В., Чухліб Т. Незнайома Кліо: Українська історія в таємницях і курйозах XV – XVIII століття.– К.: Наукова думка, 2002.– 312 с.

Смолій В. Українське козацтво: особливості та закономірності становлення і розвитку // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина.– К., 1993.– Вип.1.– С. 4-10.

Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ.–1991.– № 5.– С. 61-72.

Терещенко Ю. І. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця XVI cт.– К., 1996.– 496 с.

Українське козацтво: Мала енциклопедія.– К.; Запоріжжя, 2002.– 568 с.

Уривалкін О. М. Нарис історії України (середина XIII – середина XVII с.): Навч. посібник.– Ніжин, 2003.– 232 с.

Чабаненко В. А. Великий луг Запорозький: Історико-топонімічний словник.– Запоріжжя, 1999.– 331 с.

Швидько Г. К. Історія держави і права України: Хрестоматія.– Дніпропетровськ: Днепрокнига, 2004.– 344 с.

Шевченко І. Польща в історії України // УІЖ.– 2001.– № 2.– С. 12-24.

Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану: Друга половина XV – середина XVII ст.– К., 2000.– 300 с.

Яворницький Д. І. Історія запорізького козацтва: У З-х кн.– К., 1990-1991; 2-е вид.: У 3-х кн.– Львів, 1991.

Dubrowska A., Zaryn M., Zaryn J. Dzieje Polski.– Warszawa: Wydawnictwo naukowe, 1995.– 381 s.

ТЕМА 1

Українські землі в XV – перший половині XVI століття: політичне становище та

соціально-економічний розвиток

1. Політичне становище українських земель в складі Великого Князівства Литовського. Віленська унія 1401 р., Горо­дельська унія 1413 р. Ліквідація українських удільних князівств.

2. Адміністративно-територіальний устрій українських земель наприкінці XV – на початку XVI ст.

3. Соціально-економічний розвиток.

а) сільське господарство, феодальні повинності селян; етапи поступового закріпачення селянства;

б) міста, магдебурзьке право, соціальні верстви населення в українських містах;

в) ремісництво та промисли;

г) внутрішня та зовнішня торгівля.

ЛІТЕРАТУРА

Балушок В. Г. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників.– К., 1993.

Білецька О. В. Грамоти подільських князів Кориятовичів як джерела до вивчення історії Поділля в XVI ст. // Записки історичного факультету / Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова.– 2002.– Вип. 12.– С. 415-423.

Білоус Н. Розвиток самоврядування в Житомирі в XV – першій половині XVII ст. // Київська старовина.– 2001.– № 3.– С. 73-86.

Боряк Г. В. Административно-территориальное устройство украинских земель в конце ХV – середине ХVI вв.: Анализ документальных источников.– К., 1987.

Ващук Д. П. Привілеї Київщини та Волині: Проблема походження, датування та характеру (друга половина XV – початок XVI ст.) // УІЖ.– 2004.– № 1.– С. 90-100.

Гурбик А. А. Сельская община на Украине в ХV – 60-х годах ХVI в. (социально-экономический аспект проблемы).– К., 1991.

Михайловський В. Початки уряду Кам’янецького генерального старости (1431-1446) // Київська старовина.– 2001.– № 3.– С. 163-169.

Поліщук В. Князь Богуш Корецький як землевласник та уряд­ник (1510-1576) // Київська старовина.– 2001.– № 3.– С. 56-72.

Русіна О. В. Проблеми політичної лояльності населення Великого Князівства Литовського у XIV – XVI ст. // УІЖ.– 2003.– № 6.– С. 3-15.

Сас П. М. Деякі питання розвитку ремесла у містах України в кінці XV – 60-х роках XVI ст. // Феодалізм: економіка, класова боротьба, культура.– К., 1986.– С. 18-31.

Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в.– К., 1989.– 231 с.

Сидоренко О. Ф. До питання про участь України в європейській торговлі Речі Посполитої // Україна і Польща в період феодалізму: Зб. наук. праць.– К., 1991.– С. 47-59.

Сидоренко О. Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі.– К., 1992.– 230 с.

Сюндюков І. Вітовт, король литовців і русинів // Україна Incognita.– К., 2004.– С. 74-78.

Швидько А. К. Социально-экономическое развитие городов Украины в XVI – XVIII вв.– Дніпропетровськ, 1979.– 99 c.

ТЕМА 2