Київська сатирична журналістика.

Лекція №

ТЕМА: Сатирична преса періоду українського державотворення

План

1. Поява сатиричних видань на українських землях.

2. Характеристика журналів «Гедзь», «Реп’яхи», «Будяк».

3. Аналіз київської сатиричної журналістики.

4. Перша російська революція і харківська сатирична перса.

З початку революції 1917 р. у Росії стала розвиватися українська преса. З 6 органів, що виходили напередодні революції вона зростає до 106 органів. Тематично переважали тижневики, більшість з яких були інформаційними, меншість – літературно-науковими. Серед видань гумористично-сатиричного напрямку виділилося три видання: «Гедзь», «Реп’яхи», «Будяк».

Журнал «Гедзь» було першим виданням серед преси сатиричного напрямку. Збереглося кілька чисел журналу 1917-1918 рр. Видавцем двотижневика був Захар Біський. На першій сторінці були рядки: «Хай живе УНР». Журнал підтримував молоду державу. На 8 сторінках розміщувалися різножанрові сатиричні матеріали. У журналі можна було виділити три критичні напрями:

1. Критика тимчасового уряду;

2. Критика україн ського уряду;

3. Редакційна самокритика.

Найбільше критикували різноманітних противників самостійної держави. Журнал розумів, що українська самостійність навіть у вигляді автономії у складі Росії для ворогів річ непотрібна і нездійсненна. Це виразно простежується у багатьох матеріалах журналу.

Так наприклад, у серії карикатур «Про старі часи на Україні. Ілюстрована історія України не Грушевського і не Аркаса» були зображені різні історичні події 1917 р.

Друкували у журналі і дошкульні афоризми «Чеменеці від гедзенят». Висміював журнал невдачі своїх опонентів. У вірші «Україна тяжко плаче» В. Сивенького звучить іронія про відставку Кримського.

На сторінках журналу не раз була відображена і внутрішньодержавна критика. У фейлетоні «Інтерв’ю старого гедзя» дістається парламенту. Автор критикує такі його вади, як вживання російської мови, бюрократизм чиновницького апарату.

У творі «Писанки міністрам» критикується робота міністрів. Іронізують у журналі і над відсталістю технічного розвитку в Україні. Наприклад, на малюнку «Перший рейс нашої авіапошти з Вінниці до Одеси» зображено козака, який везе на волах літак.

Автори журналу ставилися з гумором і до самих себе. Наприклад, у серії малюнків «Гедз у редактора» журналіст Гедз кусає редактора, бо той не пускає його на вулицю.

Одне з чисел журналу присвячено було священикам. Журнал закликав їх вивчати українську мову, брати активну участь у громадському житті, а не переховуватися від нової влади.

Деякі сучасники відгукувалися про журнал не дуже прихильно. Так, літературно-мистецьке видання «Шлях» дало журналу негативну характеристику. Однак «Гець» був журналом, що відстоював інтереси українського народу, з іронією і сарказмом таврував усіх противників української національної ідеї.

Тижневик «Будяк» почав виходити 1917 р. у Києві за редакцією С. Паночіні. Зі змісту другого номеру, який зберігся, видно, що видання було антибільшовицьким і антиросійським за своїм спрямуванням. Більшість малюнків подавалися під псевдонімами та криптонімами, без підписів. Журнал порушував різні проблеми та суспільні теми.

Наприклад, у гуморесці «Комуніст» О. Грудницького дотепно висміяна система комунізму з її відмовою від приватної власності та ідеєю комуни, через змалювання побутових стосунків двох товаришів-студентів.

Зачіпала журналістів будь-яка тема продажності у політиці і роль жіноцтва у цій справі. У фейлетоні О. Бородая «Свідомі українки» увага спрямована на тих, у кого рухливий політичний світогляд. Автор заперечує жінку в політиці, вважаючи її зразком чудового поетичного натхнення.

У журналі було опубліковано чимало журналів антиросійського спрямування. Один з них – це фейлетон-репліка «По вітру листя. За крашанку писанка». У фейлетоні показано ставлення росіян до українського руху.

Дуже добре ілюструє проблеми молодої української держави сатиричний проект «Герба України». На передньому плані, на синьому тлі триголова корова – символ плодородія нашої землі. Перша голова песиголовця (мавпи, які разом з неграми мешкають в Африці) – це символ нашої громадськості, потягу до гуртування. Друга голова єврейська – символ національних меншин з Подолу. Третя голова – ґудзик від електричного дзвінка, який символізує нашу майбутню велику промисловість. Верхи на корові сидить прем’єр-секретар Винниченко, а перед ним усі проблеми українського уряду.

«Хвалили» журналісти «Будяка» і більшовицькі програми. На цю тему у журналі друкувалися анекдоти та карикатури («На погромі», «До революції», «Тил військових»).

Відомі причини закриття журналу. У газеті «Нова рада» за 1918 р. 22 березня було надруковано лист редактора «Будяка» Паночіні, який повідомляв про припинення виходу журналу через те, що редакція була зруйнована більшовицькою навалою і відновлена не може бути.

Отже, тижневик гумору та сатири «Будяк» займав виразну антибільшовицьку та антиросійську позицію, нещадно висміював погляди опонентів, жваво відгукувався на актуальні події свого часу.

Журнал «Реп’яхи» почав виходити 1918 р. У вступному слові «Од редакції», яке було підписане Ґедзем, було зазначено, що «навкруги тьма паразитів, що звуться тепер меншостями, а насправді – бур’ян та колючки, через які ледве пролазиш, а якщо пролізеш, то весь в реп’яхах». Під бур’яном і колючками автор мав на увазі меншин, які активно протистояли пробудженню української національної свідомості.

Новий журнал ставить собі завдання якомога пильніше стежити за творцями нашого життя і показувати в якім саме місці їм треба почиститись від тих осоружних реп’яхів. Журнал закликає не гніватись, бо гнів є ознакою неправди.

Матеріали журналу антибільшовицькі, автори не просто іронізують, а саркастично викривають своїх політичних опонентів. Автори реп’яхів зображували більшовиків як деградованих осіб. На цю тему була серія карикатур Стецька «В Києві на вулиці як погасне електричність»зображено пияків та злодіїв, що націоналізують буржуйські капітали. В дошкульному фейлетоні П. Михайловича «Казка про красногвардєйца» подано цілісний сатиричний образ такої людини.

Другий напрям критики реп’яхів – проблеми Української держави та уряду. Висміювалися пихатість, самовдоволення генерального секретаріату у сатиричному вірші Дзиги «Присвята секретарям». Ще один сатиричний герой – образ українського обивателя, він добре описаний у різних матеріалах журналу.

На малюнку «На бульварі» Безрулі зображено чим були зумовлені політичні симпатії деяких сучасників. Інші теми, які порушувалися у журналі – зволікання із визнанням УНР, мовна тема порушена в анекдоті Осія «В національній хаті». Гість свариться з касиркою, бо вона в українському національному театрі розмовляє російською мовою і грубо його виганяє.

Надзвичайно цікаво виглядає сатиричний огляд преси «Шевченкові роковини»без підпису. Показано як словами Шевченка маніпулюють видання різних політичних сил, перетворюючи їх на свої лозунги.

Журнал «Реп’яхи» можна вважати гідним продовжувачем традицій «Шершеня».

Сатиричні журнали періоду будівництва УНР дотримувалися національної лінії, виступали проти ворогів української влади і народу, не забуваючи про негативи у власному суспільстві.

Київська сатирична журналістика.

Українська сатирична періодика 1905-1907рр. революційно-демократичного напрямку представлена невеликою кількістю видань. Серед них чільне місце посідає «Шершень» - «український тижневик сатирично-гумористичний». Як зазначає дослідник П. Лопата: «Т. Шевченко за звірську поведінку царату над українським народом боровся своїми малюнками та поезією, чи радше своїм українським пророчим словом, а мистецтво і сатиричну літературу і графікою підняв боротьбу уявленої України проти царських кайдан журнал «Шершень» та його редколегія».

Перший номер «Шершеня» вийшов у Києві 6 січня 1906 р., останній – 14 липня того ж року. Видавцем журналу був В. Лозинський, ініціаторами і організаторами – Коваленко, Тешенко, Федорченко та художники Різніченко, Будячок, Красицький, Сластьон та ін.

Появилося 26 чисел. З них – три подвійні. Журнал був придушений жорстокою поведінкою царських жандармів. Програма журналу революційно-демократична. У першому номері «Шершеня» у статті «До читачів» вказано, що журнал вбачає своє завдання у захисті інтересів трудящих. «Шершень» був наскрізь червоним. Кращі матеріали «Шершеня» написані під впливом більшовицьких ідей.

Видавався групою київської революційно настроєної інтелігенції. Переважна більшість матеріалів підписувалася псевдонімами: «Чміль», «Шершень», «Оса», «Д-зззз» та ін. Встановлено, що в ньому співробітничали І. Франко, Леся Українка, Коцюбинський, О. Олесь, Кримський та ін.

Усі рубрики журналу сатиричні і однаково дотепні, цікаві. «Шершень» вів рубрику «Про українську печать», в матеріалах якої гостро засуджував буржуазний націоналізм, юродство ліберальної буржуазії, проповідь на сторінках ліберально-буржуазних органів, ідеї «класового миру» в ім’я «національних інтересів». Цікаві рубрики «Політичний огляд», «Внутрішній огляд», «Провінціальні чудасії», «Телеграми», «Оголошення», «Театр і музика», «Повідомлення», «З життя політичних партій», «Загадки», «Гадки» та ін.

Сатиричні мініатюри з політичним змістом, з підтекстом ненав’язливо агітували за встановлення революційним шляхом соціальної справедливості, викривали облудність царських реформ, справжню суть дарованих буржуазних свобод, антинародну діяльність ліберально-буржуазних і буржуазно-націоналістичних партій та їхніх органів.

Сатиричні мініатюри «Шершня» свідчать про високу професійну майстерність авторів журналу. Наприклад: із рубрики оголошення «Шершня»: «Потрібні для кабінету Вітте редактори, які мають по 10 000 крб. готових грошей, щоб було чим окупитись, як посадять…».

«Збігла незалежність з судових урядів. Послано гонців розшукать її…».

«Бідна вдова» конституція бажає вийти за графа або принца. Приданого ніякого: було чотири свободи, але, нажаль украдено…».

Із рубрики «Загадки «Шершня»:

«Загадаю загадку, закину за грядку, нехай моя загадка до літа лежить (Державна дума)».

«Лежить Гася, простяглася, - якби встала, то б неба достала (Вся Росія)».

«Ходить пані по майдані, куди гляне – трава в’яне (Каральна експедиція)».

«Де найбільше хрестів? (У Росії)».

Із рубрики «Приказки й прислів’я» «Шершеня»:

«Люди не свині: що не дай, то поїдять, думали, складаючи «положеніє» про Державну думу 6-го серпня 1905 року». «Цієї честі я і в цигана запобіжу», - почали гомоніти люди після 6-го серпня».

У двадцяти шести номерах «Шершня» надруковано близько 100 сатиричних малюнків. Майже дві третини з них виконані чотирма художниками журналу: В. Різниченком, Ф. Красицьким, І. Бурячком, М. Яковлєвим. По кілька робіт опублікували художники О. Бабенко, П. Наумов, О. Суров, О. Сластьон, В. Тихачек.

Мистецькі виступи «Шершня» не лише формували громадську суспільно-політичну думку. На його традиціях виховувалось покоління майстрів політичного малюнка і карикатури, що почали працювати в радянській пресі.