Поняття та особливості права постійного користування землею.

Право землекористування в об’єктивному значенні розглядається як сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини у сфері використання, відтворення та охорони земель, визначають суб’єктивний та об’єктивний склад, особливості використання різних земельних ділянок на юридичному титулі права землекористування, закріплюють права та обов’язки землекористувачів, підстави набуття та припинення земельної право суб’єктивності осіб щодо конкретних земельних ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою – це різновид права користування земельною ділянкою, коли об’єкти використовують надані їм земельні ділянки без заздалегідь визначених термінів.

Зміст права користування полягає у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Насамперед слід зазначити, що право землекористування є не тільки правом, а й обов’язком землекористувача. Усі землекористувачі зобов’язані використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Землекористувачі мають право: самостійно господарювати на землі; використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати житлові будинку, виробничі та інші будівлі й споруди тощо.

Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності мають підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності.

Земельний кодекс України встановлює єдиний виняток набуття права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності недержавними суб’єктами. Таким правом наділені громадські організації інвалідів України, їх підприємства, установи та організації, загальні засади діяльності яких визначені у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

13.  Істотні умови договору оренди землі. 

Під час використання земельних ділянок найчастіше використовується договір оренди землі.

Слід зазначити, що чинне українське законодавство виходить з того,

що земля є специфічним об’єктом цивільних правовідносин,

і у зв’язку з цим потребує спеціального регулювання.

Ст. 792 Цивільного кодексу України, яка регулює найм земельної ділянки, є бланковою і відсилає нас до відповідного закону.

1. Отже, оренда земельних ділянок регулюється спеціальним законом - Законом України «Про оренду землі»

від 02.10.2003 р. №1211-IV.

У ст. 14 Закону зазначається договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі,

за бажанням сторін або на вимогу однієї сторони він може бути посвідчений нотаріально.

Крім того ст.15 Закону України «Про оренду землі» встановлюються істотні умови такого договору.

Відсутність хоча б однієї з цих умов є підставою для визнання договору оренди земельної ділянки неукладеним.

Відповідно підчас укладання договору слід пам’ятати про всі істотні умови та обов’язково їх прописати, а саме:

А) об’єкт оренди. У договорі слід, конкретизувати об’єкт оренди, слід зазначити адресу,

за якою знаходиться земельна ділянка та її площу, вказати цільове призначення земельної ділянки.

Б) строк дії договору. Строк дії договору визначається сторонами договору, але не може бути більшим за 50 років.

В) орендна плата. Вона фіксується в договорі з обов’язковим зазначенням її розміру, індексації,

форми оплати, строків і порядку її сплати та її перегляду, а також відповідальності за її несплату.

Річна орендна плата за земельну ділянку, що є державною чи комунальною власністю, зараховується у відповідні бюджети і не може бути більше 10% від нормативної грошової оцінки землі. Орендна плата може встановлюється у грошовій або натуральній формі.

Г) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, що надається в оренду.

Д) умови збереження стану об’єкту оренди.

Е) умови та строки передачі землі. Передача здійснюється шляхом підписання уповноваженими представниками сторін Акту прийому-передачі, який є невід’ємною частиною договору оренди.

Ж) умови повернення земельної ділянки орендодавцю.

З) обтяження на використання земельної ділянки. Тобто право земельного сервітуту,

тобто право третьої особи на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

И) визначення яка з сторін несе ризик випадкової загибелі або пошкодження об’єкту оренди в цілому або частково. Згідно Закону такий ризик несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди.

Проте у випадку, якщо орендар або орендодавець допускають прострочку при передачі об’єкту оренди, ризик його випадкового знищення або пошкодження несе сторона, вина у такому простроченні.

К) відповідальність сторін.

Але договір оренди земельної ділянки вступає в силу лише після його державної реєстрації. Реєстрація здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельних ресурсах України за місцем розташування земельної ділянки.

Для реєстрації договору оренди зацікавлена особа подає наступні документи:

1. Заяву про державну реєстрацію договору оренди.

2. Договір оренди (3 екз.)

3. План (схему) земельної ділянки, що надається в оренду (3 екз.)

4. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що знаходиться у державній чи комунальній власності.

5. Проект відведення земельної ділянки – у разі надання його в оренду зі зміною цільового призначення.Реєстрація здійснюється в 20-дений строк.

Договір оренди припиняє свою дію у наступних випадках: — закінчення строку, на який він був укладений; — викупу земельної ділянки для суспільних потреб і примусового відчуження земельної ділянки в порядку встановленому чинним законодавством;

14. Система органів управління у сфері земельних правовідносин.

Залежно від обсягу

компетенції виділяють органи загальної, міжгалузевої, галузевої компетенції, спеціально

уповноважений орган з питань земельних ресурсів. Крім цієї класифікації можна привести ще іншу щодо

системи органів управління. Систему органів управління в галузі земельних відносин можна поділити

на дві групи: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин. Функції

управління — це види (напрями) діяльності, яку здійснюють уповноважені органи щодо забезпечення

організації раціонального

й ефективного використання та охорони земель. На сучасному етапі розвитку земельного законодавства,

особливо з прийняттям нового Земельного кодексу України, функції управління землями набули нових

акцентів і змісту. Вони передбачають необхідність всілякої підтримки розвитку ринкових відносин в

агропромисловому комплексі України, побудови приватноправових засад використання земель країни 

 з безумовним та обов'язковим здійсненням

державного публічно-правового впливу на процес експлуатації земель та їхньої охорони. Повноваження

державних органів реалізуються і через певні функції, якими наділені відповідні державні органи.

Незалежно від видів та компетенції органів державного регулювання земельних правовідносин кожен із

них прямо чи опосередковано бере участь у виконанні наведених певних функцій. Ця функція є базовою

для всіх інших функцій державно-правового регулювання земельних  правовідносин, оскільки від 

точних даних про наявність і стан

земель залежать ефективність планування, розподіл і перерозподіл земель,

контроль та їхня охорона.

Основні повноваження Президента України, Верховної Ради України,

Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування.

15.  Правове забезпечення планування використання земель.  

Управління в галузі використання та охорони земель є різновидом у правління в галузі природокористування та охорони довкілля. Основним національним багатством є земля, яка перебуває під особливою охороною держави.

 Управління в сфері використання та охорони земель – це організаційно-правова діяльність уповноважених органів із забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма суб’єктами господарювання в межах, визначених земельним законодавством України.

 Набули широкого застосування економічні методи управління у галузі використання та охорони земель.

Суб’єктом управління є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. До їх числа належать:ВРУ;ВР АРК;Обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районів у містах, міські, селищні та сільські ради;КМУ;Центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів;Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів;Рада міністрів АРК;Місцеві державні адміністрації.Органи загальної компетенції:

ВРУ: 1) прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; 2) визначення засад державної політики; 3) затвердження державних програм; 4) затвердження та зміна меж районів і міст;

ВР АРК: 1) розпорядження землями що перебувають у спільній власності територіальних громад; 2) підготовка висновків щодо викупу земельних ділянок; 3) координація та здійснення контролю за використанням земель;

КМУ: ст. 13 ЗК України, ЗУ «Про КМУ» 1) п. 2 ст. 84 ЗК здійснює повноваження власника щодо земель державної власності; 2) п. 1 ст. 129 ЗК має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави іноземним державам та ЮО; 3) ст. 149, 150 ЗК передавати у власність або користування земельні ділянки із земель державної власності 4) приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок, що перебувають у державній власності для суспільних та інших потреб; 5) ст. 20 ЗК визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель; 6) п. 3 ст. 97 ЗК надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на «природоохоронних землях»;

Рада міністрів АРК: п. 2 ст. 38 Конституції АРК 1) землеустрій; 2) зрошувальне землеробство; 3) архітектура та містобудування; ст. 16 ЗК України 4) розпорядження землями державної власності; 5) участь у розробці та запровадження загальнодержавних програм; 6) координація та здійснення контролю за використанням земель; 7) підготовка висновків;

Органи місцевого самоврядування:виконують управлінські функції у сфері використання та охорони земель відповідно до ст. 8, 9 ,1 ,12 ЗК України, ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», повноваження Київської міськради також визначені ЗУ «Про столицю України – місто-герой Київ» 1) розпорядження землями територіальних громад (у комунальній власності); 2) підготовка висновків щодо вилучення або викупу земельних ділянок; 3) встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; 4) землеустрій; 5) забезпечення державної політики.

Місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації): ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» 1) розпоряджаються землями державної власності у межах; 2) беруть участь у розробці та забезпечують виконання державних програм; 3) здійснюють державний контроль щодо охорони земель; 4) надають висновки та здійснюють викуп земельних ділянок для суспільних потреб; 5) готують висновки щодо змін меж адміністративно-територіальних одиниць.

Органи спеціальної компетенції:

Центральний орган виконавчої влади в галузі екології та природних ресурсів (Міністерство охорони навколишнього природного середовища України): 1) участь у розробці загальнодержавних та регіональних програм; 2) моніторинг земель; 3) державна екологічна експертиза 4) пропозиції щодо державної політики з питань охорони земель;

Центральний орган виконавчої влади в галузі земельних ресурсів (Державний комітет України по земельних ресурсах): Положення про Держкомзем (Постанова КМУ від 12.03.2008 року) 1) вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері земельних відносин; 2) ведення земельного кадастру; 3) управління та міжгалузеву координацію;4) координація робіт з питань проведення земельної реформи; 5) розробка економічного та правого механізму регулювання земельних відносин.

16.  Система речових прав на земельні ділянки.

Обмеженим речовим правом є визначене законом право володіння, користування, а в деяких випадках, і розпоряджання чужим майном у своїх інтересах незалежно від волі власника.

Ознаки обмежених речових прав:

1) похідний характер від права власності (встановлюються лише на речі, які є об’єктом права власності; відсутність або припинення права власності на річ робить неможливим виникнення обмеженого речового права);

2) обтяження права власності (перехід права власності на майно від власника до іншої особи не є підставою для припинення обженого речового права, за винятками, встановленими законом);

3) обмежений характер цих прав (обмежені речові права за змістом є вужчими ніж право власності, суб’єкт обмеженого речового права не наділени йв повній мірі тим ж правомочностями, що власник);

4) визначеність виключно законом(характер і зміст обмежених речових прав визначаються виключно законом і не можуть бути визначені договором, рішенням суду, заповітом чи іншим правочином; тому закон містить вичерпний перелік обмежених речових прав);

5) здійснення їх незалежно від волі власника (їх здійснення не потребує згоди власника);

6) абсолютний характер їх захисту(захищають від усіх осіб, в тім числі, і від власника).

Види обмежених речових прав :

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) емфітевзис;

4) суперфіцій;

5) довірча власність;

Особливими формами користування чужими земельними ділянками є емфітевзис та суперфіцій.

       -      Емфітевзис –це тривале, відчужуване і таке, що успадковується, право користування чужою земельною ділянкю для сільськогосподарських потреб.

       -      Суперфіцій –це тривале, відчужуване і таке, що успадковується, право користування чужою земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. 

Підстави виникнення емфітевзису та суперфіцію :

1) договір між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб чи для будівництва;

2) суперфіцій також на підставі заповіту.

3. Сервітут –це право обмеженого користування чужими речами (майном).

Види сервітутів

- І За суб’єктом встановлення :

1) земельний, який встановлюється на користь власника земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна;

2)особистий,який встановлюється на користь певної особи, зокрема, членів сім’ї власника житла.

-          ІІЗа від платністю :

1) відплатний;

2) безвідплатний.

       -      ІІІ За строком встановлення :

1) встановлений на певний строк;

2) встановлений без визначення строку.

-      Земельним сервітутом визнається право обмеженого користування чужою земельною ділянкою, природними ресурсами та іншим нерухомим майном (будівлями, спорудами тощо).

17.  Правові засади землеустрою.

Чинний Земельний кодекс визначає землеустрій як “сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил” (ст. 181). Зазначене визначення землеустрою, продубльоване Законом України “Про землеустрій”. Чинний Земельний кодекс України, як і Закон України “Про землеустрій” не містять правових положень щодо поділу землеустрою на окремі види.

Система землеустрою включає:
а) законодавчо визначену діяльність у сфері землеустрою;
б) органи, що здійснюють державне регулювання у сфері
землеустрою;
в) організацію, регулювання та управління у сфері
землеустрою;
г) здійснення землеустрою на національному, регіональному,
локальному і господарському рівнях (далі - загальнодержавному,
регіональному і місцевому рівнях);
ґ) державний і самоврядний контроль за здійсненням
землеустрою;
д) наукове, кадрове та фінансове забезпечення землеустрою;
е) суб'єкти та об'єкти землеустрою.

     Суб'єктами землеустрою є:
органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи
місцевого самоврядування;
  юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій;
землевласники та землекористувачі.
    

Об'єктами землеустрою є:
територія України;
території адміністративно-територіальних утворень або їх
частин;
території землеволодінь та землекористувань чи окремі
земельні ділянки.

Землеустрій здійснюється на підставі:
а) рішень органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою;
б) укладених договорів між юридичними чи фізичними особами
(землевласниками і землекористувачами) та розробниками
документації із землеустрою;
в) судових рішень.

18.  Правові засади ведення державного земельного кадастру.

19.  Правові засади контролю за додержанням законодавства у сфері використання та охорони земель.

Земля є основним національним багатством, ще перебуває під особливою охороною держави. Основні положення про охорону земель в Україні регламентуються Земельним кодексом України (2001 p.), Законом України "Про охорону земель" ( 2003 p.), Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" (2003 p.), Постановами Кабінету Міністрів України та іншими нормативно-правовими актами. Враховуючи неоцінене, незамінне значення земельних ресурсів у житті та розвитку людського суспільства, підтриманні екологічної рівноваги як в окремих регіонах, так і в цілому на планеті, територіальну обмеженість продуктивних земель їхня охорона повинна базуватися на концепції природоохоронного, ресурсозберігаючого, екологічно безпечного та економічно ефективного використання природно-ресурсного потенціалу земельного фонду.

Охорона земель – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення [5, 6].

Основним завданням охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Охорона земель передбачає наступні заходи:

 - обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

 - захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необгрунтованого вилучення для інших потреб;

 - захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

 - збереження природних водно-болотних угідь;

 - попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

 - консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Земельним кодексом України встановлені нормативи у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів:

 1) оптимального співвідношення земельних угідь;

 2) якісного стану ґрунтів;

 3) гранично допустимого забруднення ґрунтів;

 4) показники деградації земель та ґрунтів.

Вперше у Земельному кодексі законодавчо закріплюється охорона ґрунтів і зазначається, що ґрунти земельних ділянок є об'єктом особливої охорони. Але чомусь їхня охорона зводиться тільки до заборони власникам земельних ділянок і землекористувачам здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Хоча ґрунти земельних ділянок зазнають набагато ширшого спектру пошкоджень, що призводить до зниження їхньої продуктивності та деградації. Перелік порушень земельного законодавства приведений у таблиці 13.2.

Невтішній стан використання земельного фонду держави, відсутність централізованої служби і відповідальних за стан земельних ресурсів осіб змусив Верховну Раду України у 2003 р. прийняти Закони України «Про охорону земель», «Про державний контроль за виконанням та охороною земель».

У Законів України «Про охорону земель» вперше законодавчо регламентовано повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування в галузі охорони земель, вказано принципи державної політики у цій сфері, основними з яких є:

 - забезпечення охорони земель як основного національного багатства українського народу;

 - пріоритетність вимог екологічної безпеки у використані земель як просторового базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва;

 - відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель;

 - нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси;

20.  Поняття правової охорони земель в Україні

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це положення Основного Закону країни відображено і деталізовано у Земельному кодексі України, Законі України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року1 та інших актах земельного законодавства.

Правова охорона земель являє собою систему врегу-льованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціональ-ного використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земель-них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання ряду своїх функцій.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції — регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть встановлюватися, наприклад, у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Стимулююча функція правової охорони земель поля-гає в запровадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів, які передбачені, зокрема, ст. 205 ЗК України.

Контрольна функція правової охорони земель зводиться до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель.

Каральна функція правової охорони земель виявляєть-ся у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання і охорони земель та їх застосуванні до порушників земельного законодавства. Такі санкції застосовують суди, а також державні інспектори з контролю за використанням і охороною земель та деякі інші посадові особи.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель є стандартизація і нормування у галузі використання земель, які здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів. Вони визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на грунти та окремі території, а також щодо допустимого сільськогосподарського освоєння земельного фонду країни. В Україні застосовуються, зокрема, нормативи: оптимального співвідношення земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допус-тимого забруднення грунтів; деградації земель та грунтів.

Охорона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Згідно з Земельним кодексом при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару грунту, власники земельних ділянок і землекористувачі повинні забезпечувати зняття, складування, зберігання поверхневого шару грунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення Ті продуктивності та інших якостей. Нарешті деградовані і малопродуктивні землі, господарське використання яких є екологічно небезпечним та економічно неефективним, підлягають консервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення у забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Особи, винні в недодержанні передбачених законодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути притягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і до кримінальної відповідальності.

21.  Поняття та форми плати за землю.

Юридичною основою справляння плати за землю є статті 91 і 96 Земельного кодексу України та Закону України «Про плату за землю», який був прийнятий в 1992 році, до якого були внесенні зміни у 1996 по 2003 роках. Відповідно до цих Законів об’єктами плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, в тому числі на умовах оренди.

       Плата за землю справляється у виді земельного податку та орендної плати.

       Земельний податок – це обов’язковий платіж, що справляється із юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками.

       Орендна плата – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування певною земельною ділянкою.

        Розмір і форма орендної плати встановлюється за згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки. Типовий договір оренди земельної ділянки затверджений постановою КМУ від 3 березня 2004 року № 220.

       Відповідно до Закону України «Про плату за землю» розмір земельного податку залежить від місця розташування, функціонального використання і площі земельної ділянки. Звичайно розраховують ставку земельного податку.

       Ставка земельного податку – це законодавчо визначений розмір плати за одиницю площі оподаткованого земельної ділянки.

       В основу розрахунку ставок земельного податку покладена грошова оцінка земель, яка визначається відповідно до методик розроблених Держкомземом України. Грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах України.

22.  Поняття та види юридичної відповідальності за земельні правопорушення

Юридична відповідальність - це юридичний обов'язок порушника юридичної норми відповідати за свою суспільно-негативну поведінку та прийняти на себе негативні правові наслідки через заходи державного примусу.

Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства - важлива складова правового забезпечення раціонального використання та охорони земель. Вона має місце у межах правовідносин між суб'єктом, який порушив приписи земельно-правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів - з іншого. Юридична відповідальність спрямована на стимулювання додержання земельно-правових норм, відновлення порушених земельних прав, а також на запобігання вчиненню земельних правопорушень.

Юридичний зміст відповідальності полягає у безумовному обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру. Вид і міра цих наслідків передбачені відповідними санкціями правових норм.

Відповідальність за порушення земельного законодавства завжди пов'язана з негативними правовими наслідками як результатом неправомірних діянь (дій чи бездіяльності) винної особи. У тих випадках, коли, наприклад, при вилученні (викупі) земельних ділянок для державних або суспільних потреб власникам земельних ділянок або землекористувачам завдаються збитки, питання про відповідальність не виникає. Тут мають місце гарантії захисту порушених прав суб'єктів правомірними діями уповноважених державних органів.

Неправомірна поведінка можлива як з боку самих носіїв земельних прав, так і з боку сторонніх осіб. У зв'язку з цим серед негативних правових наслідків самостійне місце посідає примусове припинення земельних прав су''єктів (право власності на земельну ділянку і право на землекористування), яке іноді називають земельно-правового відповідальністю. Крім того, до винних осіб, які вчинили земельне правопорушення, можуть бути застосовані заходи адміністративного, дисциплінарного чи кримінального впливу, а за наявності заподіяної шкоди - її відшкодування.

Відповідальність за порушення земельного законодавства виконує ряд важливих функцій:

- по-перше, вона виступає як засіб забезпечення виконання вимог земельного законодавства;

- по-друге, відповідальність у зазначеній сфері є важливим елементом механізму гарантій земельних прав суб'єктів;

- по-третє, норми цього інституту стимулюють додержання принципів земельного законодавства;

- по-четверте, в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин зростає роль компенсаційної функції юридичної відповідальності.

У сучасних умовах земельних перетворень важливого значення набувають охоронна, превентивна та виховна функції відповідальності за земельні правопорушення. Вони є засобом охорони та забезпечення встановленого у державі земельного правопорядку.Нарешті, у деяких випадках юридична відповідальність за порушення земельного законодавства виконує каральну функцію, коли вона є наслідком вчинення кримінальних чи адміністративних правопорушень.

Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства залежно від вчиненого порушення, застосовуваних санкцій за юридичною силою впливу на правопорушників поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну.

У правовій літературі іноді обґрунтовується необхідність виділення, поряд із традиційними видами відповідальності, ще й спеціальної відповідальності за порушення земельного законодавства. Спеціального вважається відповідальність, яку становлять заходи правового впливу на порушників земельного законодавства, передбачені Земельним кодексом України та законодавством, що його доповнює. Так, до спеціальної земельно-правової відповідальності у зазначеній сфері пропонують віднести примусове припинення права користування земельною ділянкою, обов'язок знести власником земельної ділянки чи землекористувачем самовільно зведений об'єкт чи повернути самовільно зайняту ділянку та ін. Така точка зору дискусійна. Заходи впливу на правопорушників, які самовільно зайняли земельну ділянку чи вчинили інше порушення, дійсно передбачені чинним законодавством. Але за своєю суттю вони є специфічними санкціями, які в адміністративному порядку застосовують судові та інші органи до правопорушників. Ці санкції можуть стосуватися як носіїв земельних прав, так і інших осіб-правопорушників. Введення в обіг, поряд з традиційними видами відповідальності, інших її видів навряд чи доцільне.

Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства є міжгалузевим інститутом. Вона реалізується з використанням різних за характером заходів впливу па правопорушників.

23.  Поняття, склад та правові засади використання земель сільськогосподарського призначення.   

У структурі земельного фонду У. особливе місце посідають землі с/г признач., які пов'язані зі сфері с\г виробництва і на сьогоднішній день є осн. категорією земель, що забезпечує проведення у нашій державі земельної реформи. До цих земель належать усі землі, основ. цільовим признач. яких є їх використання в сільському господаві. Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Тоб то можна визначити 2 основні правові ознаки зазначених земель — надання для потреб сільського господарства і призначення для використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури (складу). Традиційно прийнято вважати, що у сільському господарстві земля функціонує в 2 якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Тому землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами їх використання поділяються на 2 основні види:

сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві;

несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є лише територіальним базисом і необхідні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

 2. До земель сільськогосподарського призначення належать:

 а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

 б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової онсервації тощо).

 3. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

 а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

 б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

 в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства.

 4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

24.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель населених пунктів.

Землі населених пунктів – всі землі в межах міської, селищної смуги та сільских населених пунктів. Ці землі обмежуються від інших категорій земель єдиного зем фонду встановленням їх адм кордонів. Міська смуга є зовнішньою межею міста, що відокремлює його землі від прилеглих земель інших категорій. Знаходяться у віданні міс, сіл, сел Рад.

Землі населених пунктів – територіальна база для забудови житловими, комунально-побутовими, промисловими, транспортними, та інш будівлями та спорудами в цілях задоволення жит-комун, культ-побут та інш потреб населення, що проживає на цій тер.

Скад:

Землі міст- в межах міста, у віданні міс Ради

Землі смт –у межах селища, у віданні селищної Ради

Землі сіл – у межах встановл у порядку землеустрою

Житловим, жит-буд, гараж-буд і дачно-буд коопер за ріш сіл, сел, міс Ради н/д надаються у пост користув зем діл для житл, гаражного, дачного буд-ва

Громадянам за рішенням сіл, сел, міс Ради н/д надаються у користув зем діл для буд-ва інд жил буд, госп будівель..

Види за цільовим признач (см 57).

-землі міськ, селищ та сільск забудови

-землі загального користування

-землі с/г призначення та інш угіддя

-землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іст-культ призначення

-землі, зайняті міськими лісами

-землі промисловості, транспорту, зв”язку та інш прзнач

Правовий режим всіх цих видів земель призначений одній задачі – обслуговування потреб населенного пункту.

Землі населених пунктів – всі землі в межах міської, селищної та смуги сільских населених пунктів. Є територ базою для забудови житл, інш будівлями та спорудами в цілях задовол житл-комун та інш потреб насел, що проживає на тер. Ці землі обмежуються від інших категорій земель єдиного зем фонду встановленням їх адм кордонів. Міська смуга є зовнішньою межею міста, що відокремлює його землі від прилеглих земель інших категорій. Значення смуги – виділяє кордони міст, сіл, сел; кордон нас пункту як адм-тер одиниці, в межах якої здійснюється компетенція міс, сіл, сел Рад та їх виконкомів в області регулювання зем відносин на підвідомчий їм тер.

Складові частини мають різне цільове призначення, але правовий режим призначений одній задачі – обслуговування потреб населенного пункту.

Використання земель відбув у відповідн з проектами планування і забудови, планами.

Планом зем-госп устройства визнач режим використ земель: сан-захис зон шкідливих п-в; зон сан охор курортів;зон охорони ландшафта….Межі визнач ген планом, спец проектами і затвердж відп Радою, органами, які приймають рішен в галузі охор прир, створен іст-культ об.

Особливость прав реж – у їх складі землі з різним ціл знач:

-землі міськ, селищ та сільск забудови – перебувають у віданні відповідних Рад н/д. Надаються п-м, устан, орг-м для буд-ва і експлуатації пром, виробн, житл, культ-побут, інш будівель і споруд, а також громадянам для індив житл буд-ва.

-землі загального користування – використовуються як шляхи сполучення (вулиці, проїзди, набережні і інш визначені), для задовільнення культ-побут потреб населення (парки, сквери, пляжі…), полігони для захоронення неутилізованих пром відходів, інш що признач для задоволення потреб нас пункту. На них право загального землекористування і більша їх частина не надана конкретним орг-м (можуть надаватися в безстрокове користування п-м комун госп, громадянам –в оренду).-землі с/г призначення та інш угіддя- поля, сади, виноградники, присадибні ділянки, торф”яники, кар”єри. Вони розташовані в межах міс, сіл, сел смуги нас пунктів. Це резервні тер для забудови нас пунктів. На них не розповсюдж принцип пріоритетного використання земель с/г призначення.-землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та іст-культ призначення – будь-яка діяльн на цих землях, що протирічіть цільовому призначенню, заборонена. Знаходяться у віданні міс, сіл, сел адміністрацій.-землі, зайняті міськими лісами – служать цілям охорони ландшафтів, оточуючого середовища. Призначені для відпочинку, провед культ-оздоров заходів.-землі промисловості, транспорту, зв”язку та інш прзнач – надані п-м, установам, орг-м для здійснення покладених на них задач.

25.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель лісогосподарського призначення.

Визначення земель лісогосподарського призначення

 1. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

 2. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті:

 а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

 в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Власність на землі лісогосподарського призначення

 1. Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

 2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших

господарств.

 3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Використання земель лісогосподарського призначення

 1. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового

господарства.

 2. Порядок використання земель лісогосподарського призначення

визначається законом.

26.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель природно-заповідного фонду.

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст.43 ЗК). Вони є однією з категорій, що входить до складу земель України (п. «в» ст. 19 ЗК).

Землі природно-заповідного фонду за своїм цільовим призначенням складаються з двох видів: а) земель природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників,  

пам'яток природи, заповідних урочищ; б) земель, на яких людиною штучно створені ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки—пам'ятки садово-паркового мистецтва (ст.44 ЗК).

Правове регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду характеризується рядом правових рис, які є спільними для всіх об'єктів та територій природно-заповідного фонду та, відповідно, земель, на яких вони розташовані.

1- землям природно-заповідного фонду надано статус особливо цінних земель (ст. 150 ЗК України). Це означає, що за загальним правилом такі землі не можуть передаватися до інших категорій земель, що передбачає зміну їх цільового призначення. Єдиним винятком з цієї законодавчої заборони є передбачена законом можливість надання земель природно-заповідного фонду для будівництва лінійних об'єктів, деяких енергетичних та соціально-культурних об'єктів. 2- закон визначає не тільки цільове призначення земель природно-заповідного фонду як особливо цінних земель, що підлягають особливій правовій охороні, а й жорстко регламентує види діяльності, які можуть здійснюватися на таких землях у межах їх цільового призначення.3- природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами. Це означає, що земельні ділянки, на яких розташовані зазначені вище об'єкти природно-заповідного фонду, підлягають передачі у користування спеціалізованим юридичним особам, основним статутним видом діяльності яких є обслуговування відповідної території чи об'єкта природно-заповідного фонду.4- правовий режим земель природно-заповідного фонду визначається на пооб'єктній основі. Вона полягає у тому, що правове регулювання охорони і використання земель природно-заповідного фонду здійснюється не лише загальними нормами екологічного та земельного законодавства національного чи регіонального рівня, а й локальними правовими актами, в яких конкретизується правовий режим охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду та земельних ділянок, на яких вони розташовані. 5- правове регулювання охорони та використання земель природно-заповідного фонду характеризується наявністю спеціалізованого державного контролю за охороною та використанням цієї категорії земель— Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. 6- важливою особливістю правового режиму земель природно-заповідного фонду є виключення їх з числа об'єктів земельного оподаткування. Згідно зі ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» надання податкових пільг регулюється Податковим кодексом України.

27.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель історико-культурного призначення.

Склад земель історико-культурного призначення

 1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

 а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

 б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества,

садово-паркові комплекси, фонова забудова.

 Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

 1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

 2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

28.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель рекреаційного призначення.

Згідно зі ст. 50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Однак це не означає, що до категорії земель рекреаційного призначення входять всі земельні ділянки, які використовуються в рекреаційних цілях. ЗК України проводить чітку лінію між землями, які використовуються в рекреаційній діяльності, та землями рекреаційного призначення як окремої категорії земель. Згідно зі ст. 51 Кодексу до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва та спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Отже, земельні ділянки водного фонду, лісогосподарського, сільськогосподарського, природоохоронного та оздоровчого призначення, які використовуються в рекреаційних цілях, не належать до земель рекреаційного призначення.

Виділяють загальний і спеціальний правовий режим земель рекреаційного значення.

Загальний правовий режим рекреаційного призначення — це правовий режим, загальний для всіх земель зазначеної категорії, незалежно від того, які рекреаційні ресурси на них розташовані. Спеціальні правові режими — це правові режими окремих видів земель рекреаційного призначення, які відзначаються специфікою правового регулювання.

Загальний правовий режим земель рекреаційного призначення не обов’язково передбачає постійне використання їх для рекреаційних цілей.

Особливістю правового режиму земель рекреаційного призначення є те, що він у багатьох випадках визначається локальними землевпорядними і проектними актами, а тому має певну специфіку при встановленні для кожної конкретної земельної ділянки. Цей режим багато в чому визначається ініціаторами створення рекреаційних зон чи об'єктів рекреації у проектах організації останніх. За необхідності власники земель рекреаційного призначення можуть доручати землевпорядним організаціям розроблення проектів внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок. Згідно з ч. 1 ст. 186 ЗК такі проекти підлягають затвердженню власниками земель рекреаційного призначення і державній землевпорядній експертизі. Проекти внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок рекреаційного призначення можуть передбачати їх функціональне зонування з виділенням зон особливої охорони, пізнавальних зон, зон короткострокового відпочинку, обслуговування відвідувачів, господарського призначення та інших зон, передбачених проектами землеустрою.

29.  Поняття, склад та особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.

встановлюється ЗК,законами "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про курорти" та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" курортними та лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей.

Під курортом розуміється освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, яка має природні лікувальні ресурси, необхідні для їхньої експлуатації будинки і споруди з об'єктами інфраструктури, що використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань і для рекреації та підлягає особливій охороні. Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

До курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (особливо цінними та унікальними є лікувальні ресурси, що рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси в родовищах і є особливо сприятливими та ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань).

До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань (загальнопоширеними є лікувальні ресурси, що зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси і придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань).

Під лікувально-оздоровчою місцевістю розуміється природна територія, що має мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів і озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, що суперечить їхньому цільовому призначенню чи може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється передача земельних ділянок у власність і надання в користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення. Отже, віднесення земель до категорії оздоровчого призначення передбачає обов'язкову наявність у них як цінних природних властивостей, так і лікувальних якостей, що мають природне походження. При цьому, лікувальні якості мають не землі оздоровчого призначення, а розташовані на них лікувальні ресурси.

Відповідно до ст. 5 Закону "Про екологічну мережу України", землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами є складовим структурним елементом екомережі, як єдиної територіальної системи, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні.

30. Поняття, склад та особливості правового режиму земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення

Землі для потреб оборони – землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військ-навч закладів, п/в і орг-й Збр Сил Укр, інш військ формувань та внутр військ.

Порядок надання земель для потреб оборони визначається зак-м Укр.

Землі надаються в користування військ частинам для спец цілей. Військова частина зобов”яз використовувати її за прямим призначенням, визначеним актом відведення. Мін оборони не має права змінювати цільове призначення наданої зе діл. Військовим частинам дозволено, за певних обставин, надавати с/г п-м землі полігонів, аеродромів, інш для сінокосіння, випасу худоби, посівів. Таке використан має тимчас хар-р. Відводити зі складу обор зем присадибні діл, городи не дозволяється.

Для землекористувачів військ частин встановлено на суміжних діл особл режими обмеж землекорист: а)заборонений р-н (до 5 км навколо огорожі) – землі в користуванні с/г п-в (але не ставити споруди);б)заборонна зона (може всередині і зовні).

Землі транспорту – землі надані в користування п/м, орг-м зал, авто, морск, внутр водного, повітряного та трубопроводного транс для виконання покладених на них задач по експлуат, ремонту, розвитку об”єктів транс.

Розміри зем ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-тех документації, а відведення ділянок провадиться з урахуванням черговості їх освоєння

Особливості правового режиму:

-використовуються не для с/г вир-ва, а як просторово-територіальний базис для розміщення об”єктів нерухомості;

-правовий режим цих земель і земель суміжних ділянок підкоряється режиму експлуатації об”єктів транспорту;

-розміри зем діл нормуються;

-п-ва транспорту мають право надавати невикористовувані ними землі за рішенням сіл, сел, міськ Рад н/д у тимчасове користування гром, кол с/г п-м інш для с/г цілей;

-за надані землі п-ва вносять плату згідно з З-м “Про плату за землю”.

Землями промисловості визнаються землі, надані для розміщення і експлуатації осн, підсобних та допоміжних будівель і споруд пром, гірничодобувних, транспортних та інш п-в, їх під”їзних шляхів, інж мереж, адм-побут буд, інш споруд.

Ціль – для створення різного роду об”єктів нерухом та їх експлуатації. Зем діл надаються пром п-м для їх виробнич діяльн і використовуються для розміщення виробн об”єктів, цехів, складів, проведення комунікацій і інш цілей.

Найважлив ознака – несільскогосп використання.Знаходяться за територ нас пунктів.Правовий режим підкоряється режиму експлуатації об”єктів нерухомості, які тісно зв”яз з землею.

При виділенні земель для пром цілей точно вказується їх призначення, що є підставою віднесення їх до земель несільскогосподарського призначення.

Для будівництва пром п-в, об”єктів житл-комун госп,інш споруд надаються землі несільскогосоп призначення, не придатні для ведення с/г або с/г угіддя гіршої якості.

Розміри зем ділянок, що надаються для зазначених цілей, визнач відп до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-тех документац, відведення діл здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.

Пром п-ва зобов”яз використовувати свої зем діл за ціл признач, в зв”язку з їх виробнич діяльн.

Зем діл, що вівільн п-ми по видобуванню корисних копалин, інш пром або транс п-ми на наданих їм у користування с/г землях чи ліс угіддях, повинні бути приведені ними у стан, придатний для використання в сіл, ліс, риб госп, житл буд-ві або садівництві, а зем діл на наданих у користування інш землях – для використ за призначенням. П-ва мають право надавати невикористовувані ними землі за рішен Рад н/д у тимчасове корист гром, кол с/г п-м, інш для с/г цілей.

Навколо пром п-в залежно від хар-ру вир-ва повинні створюватися сан-захис зани відповідно до норм, затв у встановл порядку. В межах цих зон житлове буд-во забороняється.

Створення сан-захист зони не позбавляє власників землі та землекористувачів, землі яких опинилися в межах цієї зони, права власності або користування ними з обмеженнями, встановленими для цих зон.

При розміщенні, проектуванні, буд-ві і введенні в експл об”єктів, будівель і споруд, що негативно впливають на стан земель, повинні передбачатися заходи по охороні земель.

При розміщенні п-в, іншоб”єктів повинно бути забезпечено вик-ня вимог щодо охорони оточ прир середовища, рац використ прир рес.