Принципи  та методи земельного права України.

Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки. Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно. Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені в діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які виражаюють сутність норм земельного права й головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

У системі основних принципів земельного права слід виділити такі:

1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна й приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними;

2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю у сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності;

3) принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно з правилами встановленими чинним законодавством;

4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості грунтів, підвищення врожайності, запобігання негативному впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовиша. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права;

5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно з їх цільовим призначенням. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами;

6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно з Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним;

7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей.

3. Земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна.

земельне право як галузь права як систему правових норм, що регулюють відносини, пов´язані із використанням, охороною та відтворенням землі як частини земної поверхні із простором над та під нею, необхідним для її цільового використання (у тому числі будівництва), включаючи розташований у межах цього простору ґрунтовий покрив.

Від земельного права як галузі права необхідно відрізняти земельне право як науку та навчальну дисципліну. Земельне право як наука - це система знань про земельне право як галузь права (систему правових норм), про практику застосування цих норм, про напрямки вдосконалення системи правових норм тощо. Земельне право як навчальна дисципліна - це спосіб подання знань, що складають земельне право як науку, у навчальному процесі.

У правовій доктрині деяких пострадянських країн зустрічається також інше, широке розуміння земельного права як галузі права, яка регулює не лише земельні відносини, а і відносини щодо використання, охорони та відтворення інших природних ресурсів - надр, вод, лісів, тваринного світу, ресурсів континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Для української доктрини таке розуміння загалом не є характерним.

4. Поняття та загальна характеристика земельної реформи в Україні.

Формальний старт дала постанова ВРУ «Про земельну реформу» від 18.12.1990р. Земельна реформа – це врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різних суб’єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвиткусуспільства, держави і забезпечення земельних потреб громадян України.

Сучасна земельна реформа в Україні спрямована на:

забезпечення багатоманітності та рівноправності форм власності на землю;забезпечення багатоманітності організаційно-правових форм господарювання на землі; найбільш ефективне і раціональне використання, відтворення тазахист ґрунтів, особливо сільськогосподарського призначення;введення платності земле використання;підвищення ефективності праці на землі;охорону земель як специфічних цілісних екосистем;задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих та інших потреб людини; захист прав суб’єктів земельних правовідносин. Земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на землевпорядну та кадастрову.

На даний час завершення реформи пов»язується насам перед із 1) створенням системи реєстрації прав на землю у складі державного земельного кадастру та розмежування земель державної та комунальної власності .

5. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права України.

Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.

Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні.

Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін.

Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.

Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України.

Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та ін.

6. Закони України як джерела земельного права.

закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР87). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов´язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства.

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного - Конституції"), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у п. 7.3 ст. 7 ПКУ передбачено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім залу VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «вимоги державних та інших стандартів, обов´язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін.

7. Підзаконні акти як джерела земельного права

Підзаконні нормативні акти як джерела земельного права — це нормативно-правові акти, що виражають земельну політику держави, не суперечать Конституції України, Земельному кодексу України, законам України і розвивають та деталізують їх положення. Функціонування підзаконних нормативних актів у системі джерел земельного права зумовлене в першу чергу багаторівневою структурою самих земельних відносин, які потребують не тільки законодавчого, а й підзаконного (у тому числі локального) нормативного регулювання. Крім того, існування таких актів пов'язане з необхідністю оперативного вирішення конкретних питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства, пов'язаних з використанням та охороною земель.

Підзаконні акти як джерела земельного права утворюють складну ієрархічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:

1) за суб'єктами видання — земельно-правові акти глави держави, уряду, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;

2) за компетенцією правотворчого органу і сферою дії акта — загальні, відомчі, локальні. До перших належать, зокрема, нормативні акти, наприклад, Президента, уряду, які обов'язкові для виконання на всій території держави. Відомчими джерелами земельного права є земельно-правові нормативні акти органів спеціальної компетенції (міністерстві державних комітетів), які поширюються тільки на організації та осіб даного міністерства. Існують і міжвідомчі джерела земельного права. До локальних джерел земельного права належать нормативні акти місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, сфера дії яких обмежена відповідною територією;

3) за зовнішньою формою акта—укази, постанови, розпорядження, рішення, накази і т. ін.;

4) за характером правотворчої компетенції (наприклад, нормативні акти глави держави) і прийняті в порядку реалізації делегованих повноважень (наприклад, нормативні акти органів місцевого самоврядування);

5) за часом дії — постійні й тимчасові;

6) за порядком прийняття — земельно-правові акти, вида ні особисто (наприклад, керівником міністерства), і прийняті колегіально (наприклад, Кабінетом Міністрів).

З урахуванням положень Конституції та законів України розрізняють такі види підзаконних актів як джерел земельного права: постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти міністерств та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також нормативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування.

До підзаконних правових актів як джерел земельного права належать і закони Автономної Республіки Крим, які регламентують суспільні земельні відносини.

8. Поняття  та зміст права власності на землю.

Право власності на землю традиційно розглядається у суб»єктивному та об»єктивному розумінні.Перелік прав власника землі міститься у ч.1 ст.90 ЗКУ

У суб»єктивному – повноваження суб»єктів по відношенню до землі (зем.ділянки) як об»єкт права .ч.1 ст 78 ЗКУ визначає як право володіти, користуватись та розпоряджатися. Право найбільш повного панування над землею(зем.ділянкою) з обмеженнями встановленими законом або договором, або судом.

У об»єктивному розумінні –система правових норм , що регулює відносини щодо набуття та здійснення суб»єктивного права власності на землю.

Зміст права власності на землю (зем.ділянку) складають повноваження з володіння , користування та розпорядження.

Ознаки права власності:1.Врегульовані правом відносини власності на землю є однією з умов суспільного виробництва 2. Історичний характер 3. є різновидом природних прав 4.Абсолютний характер

Особливості права володіння –юридично забезпечена можливість панування над річчю .

Особливості права користування –юридично забезпечена можливість застосувати корисні властивості речі.Обсяг права корист. є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки . Спеціальний порядок отримання плати за землю, яке може виступати у форм земельного податку або орендної плати за земельні ділянки .

Особливості права розпорядження- юридично забезпечена можливість визначити долю речі шляхом вчинення щодо неї юридичних актів .

Режим характериз.специфікою : особливі правила відчуження , особливі правила надання земельних ділянок в користування особливі правила щодо обмеження і обтяження особливий порядок зміни цільового призначення пошкодження і знищення зем.ділянок заборонене і тягне юр.відповідальність.

Форми права власності на землю : приватна(фіз. та юр. осіб),державна, комунальна. 

З метою захисту права власності на землю діюче законодавство встановило спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності на землю, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. В Державному акті вказуються: підстави виникнення права власності на дану земельну ділянку, найменування власника, форма земельної власності, плоша земельної ділянки, цільове призначення землі, обмеження в використанні земельної ділянки. Державний акт складається у двох примірниках, з яких перший видається власнику землі, а другий зберігається у відповідній Раді народних депутатів. Державний акт на право власності на землю засвідчує право власності, а також є підставою для здійснення земельно-правових та цивільно-правових угод, а також інших дій шодо розпорядження земельною ділянкою у відповідності з діючим земельним законодавством.

 Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити права власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, в випадках, передбачених законодавством. Якшо за рішенням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задоволення державних або громадських потреб, колишньому власнику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави припинення права власності на землю передбачені земельним законодавством. Так, право власності на земельну ділянку припиняється в разі: добровільної відмови від земельної ділянки; відчуження земельної ділянки Раді народних депутатів; викуп земельної ділянки для держави або громадських потреб; використання землі не за цільовим призначенням та ін.

9. Форми права власності на землю в Україні.

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права становив інститут права виключної власності держави на землю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земельних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти землею лише на праві землекористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р. скасував монополію державної власності на землю. Поряд з державною, були введені приватна та колективна власність на землю.

Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування у країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, у тому числі й на землю.

Світовий досвід свідчить, що економічна та юридична інфраструктури країн з ринковою економікою базуються на двох формах власності — публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і недержавних юридичних осіб. Інститут права колективної власності на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільськогосподарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям чинного Земельного кодексу.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. В юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктам, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала виявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у країні. Це було зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності.

Право власності за своїм змістом є єдиним. За таким принципом побудовано і цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності з 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України відбулася імплементація цього принципу і до земельного законодавства нашої країни.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово різний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм земельної власності. Відповідно до вищевикладеного в земельному законодавстві України закріплено дві основні форми земельної власності — суспільну (публічну) та приватну. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди — державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди — приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на землю є забезпечення та обслуговування земельних інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — територіальних громад. Приватна власність на землю спрямована перш за все на забезпечення та обслуговування земельних прав приватних осіб — громадян та недержавних (некому-нальних) юридичних осіб. Проте суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. Приватна власність на землю має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільській, так і в інших галузях економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на землю чітко виявляється у положеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

10.  Набуття права власності на земельні ділянки за цивільно-правовими угодами.

Цивільний кодекс України у ст. 374 встановлює суб’єктів права власності на землю (земельну ділянку). Ними є юридичні особи, держава, територіальні громади. Однак не встановлює порядок набуття ними права власності на землю. Це питання регулює Земельний кодекс України.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставах:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності у разі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

• прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ст. 81 Земельного кодексу України).

Юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у таких випадках:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

• прийняття спадщини;

• виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

• у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

• за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року (ст. 82 Земельного кодексу України).

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

• передачі їм земель державної власності;

• примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• прийняття спадщини;

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• виникнення інших підстав, передбачених законом (ч. 4 ст. 83 Земельного кодексу України).

Держава набуває права власності на землю у разі:

• відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• прийняття спадщини;

• передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

• конфіскації земельної ділянки (ч. 5 ст. 84 Земельного кодексу України).

11.  Підстави припинення права власності на земельні ділянки.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється на основі певних юридичних фактів, серед яких виокремлюють чотири основні групи:

обставини, пов’язані з припиненням існування об’єкта права власності;

обставини, пов’язані з припиненням існування суб’єкта права власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридичної особи);

добровільна відмова (договори купівлі-продажу, дарування тощо);

примусове відчуження у власника природного об’єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об’єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що призводять до його знищення).

До останньої групи підстав можна також віднести конфіскацію, реквізицію, вилучення об’єкта з мотивів суспільної необхідності. Подібний перелік підстав припинення права власності містить ст. 346 Цивільного кодексу України.

Ці положення є справедливими і тоді, коли йдеться про підстави припинення прав на землю.

Глава 22 Земельного кодексу України має назву «Припинення прав на землю» і визначає перелік підстав для припинення права власності на земельну ділянку:

добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

конфіскація за рішенням суду;

невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк.

Земельним законодавством також передбачено перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будову, споруди, що знаходяться на ній, якщо інше не передбачено договором відчуження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. І тоді органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

конфіскація;

викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

примусового звернення стягнення на земельну ділянку з зобов’язань власника;

невідчуження земельної ділянки іноземцями та особами без громадянства у встановлений строк;

неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

При цьому під допущеними порушеннями законодавства розуміють:

забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами;

засмічення земель забороненими рослинами;

пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем;

порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються;

використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення.