Початок другої світової війни і приєднання західноукраїнських земель до СРСР.

У кінці 30-х років Радянський Союз став сформованим типом тоталітарної держави, хоча Конституцією 1936 року і проголошувався як добровільний союз соціалістичних республік. У 1937 році до складу СРСР входило 11 союзних (однією з яких була Українська Радянська соціалістична республіка) та 22 автономні республіки, 9 автономних областей, 9 національних округів. Фактично ж Україна, як і інші республіки, являли собою частину більшовицької держави, яка мала всі риси і ознаки імперії, керованої з Москви.

Напередодні Другої світової війни мілітарізація суспільства і держави набула безпрецедентного рівня, значно зросли асигнування на воєнні потреби: якщо у 1939 році на оборону виділялося 25,6% державного бюджету, то у 1940 – 32,6%, а на 1941 рік планувалося витратити 43,4% бюджету. Оскільки Україна залишалася основною вугільно-металургійною базою СРСР, то виснажливий тягар лягав, насамперед, на український народ. Прискорений розвиток металургії, машинобудування і хімічної промисловості в умовах відсутності екологічного захисту, інтенсифікація праці, тяжкі умови праці і побуту, жахливий рівень травматизму тяжко відбивалося на рівні життя населення України. Але сталінська репресивна система загрозами покарання постійно підвищувала трудові завдання, планові показники, фабрикувала “трудові ініціативи” працівників, “соціалістичне змагання”, що певною мірою стимулювало виробництво і сприяло зростанню продуктивності праці. Кількісні показники, навіть в умовах статистичних фальсифікацій, постійно зростали. В 1940 році продукція промисловості України зросла більш ніж у 7 разів у порівнянні з 1913 роком. В 1940 році Україні належало значне місце у виробництві промислової продукції. Вона давала 65% загальної виплавки чавуну, 49% сталі, 68 % залізної руди, 50,5% вугілля, 26% електроенергії. У сільському господарстві, попри всі перешкоди, теж відмічалося зростання виробництва. Цьому сприяли непогані погодні умови, збільшення техніки на ланах та інтенсифікація праці колгоспників. Україна виробляла 1/5 частину товарного хліба і м’яса, ¾ загальносоюзного цукру, понад 50% кукурудзи.

Соціально-політичне і культурне життя українського суспільства розвивалося на основі тоталітарної ідеології та моралі. Сталінська держава виділяла на це великі грошш і охоплювала своїм впливом усе населення України. З наймолодшого віку людина опинялася у сфері комуністичного виховання, яке супроводжувало її на протязі усього життя. Його забезпечувала як система народної освіти, так і засоби масової інформації, державні установи, політичні, громадські і суспільні організації, література та мистецтво. Це була послідовна державна політика “культурної революції”. Але, об’єктивно, незважаючи на мету більшовицьких ідеологів, ліквідація неписемності, розвиток народної творчості, розширення мережі освітніх закладів сприяло поступальній ході суспільства і служило прогресу. Напередодні війни в республиці працювало 30881 загальноосвітня денна школа з 6,7 млн. учнів, з них 4435 середніх шкіл, в яких навчалися 2,5 млн. учнів, тоді як у 1932 році їх було усього 232 тисячі. У 1940 році функціонувало 25 тис. клубних закладів, 22 тисячі бібліотек, сотні музеїв. Було видано 4836 назв книг загальним тиражем 51,4 млн. примірників, з них українською мовою 41,3 млн. В республіці працювало 10 радіостанцій і 1,3 млн. радіоточок слухав увесь 41-мільонний український народ. У 173 вузах і 693 технікумах і училищах навчалось понад 390 тисяч студентів. Треба також відзначити, що, попри згортанню українізації, поширення і вкорінення української мови в культурному житті суспільства все ж таки продовжувалося, хоча і обслуговувало “тріумф соціалістичного будівництва”.

“Велика криза” 1929 – 1933 років і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, привела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цих проблем вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Iталія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР і своїх конкурентів. Сталінський стратегичний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю наступного втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги “cвітової комуністичної революції”.

Вже весною 1938 року при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. У травні – серпні 1939 року радянські і монгольські війська завдали нищівної поразки японськії армії у районі річки Халхін – Гол у Монголії. В результаті Японія так і не наважилась напасти на СРСР у роки другої світової війни, не зважаючи на свої зобов’язання перед союзниками по “антикомінтерновському пакту” 1936 року – Німеччиною і Iталією. У березні 1939 року Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції і Англії. Радянсько-англо-французські переговори про заключення військово-політичного союзу проти агресора, які точилися у березні – червні 1939 року, закінчилися повним провалом, і тоді радянська дипломатія наважилася на неймовірний крок. 23 серпня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад, або “пакт Молотова-Ріббентропа”. Довгий час радянська історіографія кваліфікувала його як успіх, який дозволив відвернути війну у 1939 році, категорично заперечувала наявність секретних протоколів договору про розподіл сфер впливу в Європі. Сьогодні це безперечний факт і можна констатувати, що цей пакт перетворив СРСР у фактичного союзника фашистської Німеччини. Це довів Радянський Союз 17 вересня 1939 року, коли порушив договір 1932 року з Польщею про ненапад і почав проти неї агресію.

Радянсько-німецький договір розв’язав руки Гітлеру, і вже через тиждень він віддав наказ атакувати Польшу. 1 вересня 1939 року за заздалегідь розробленим планом німецько-фашистські війська почали війну проти Польщі. 3 вересня, формально виконуючи свої договірні зобов’язання перед Польщею, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Почалася друга світова війна. У відповідності до радянсько-німецького пакту СРСР теж почав військові акції по захопленню територій, які, згідно з таємним протоколом, ввійшли до сфери його інтересів. 17 вересня радянські війська без оголошення війни перейшли кордони Польщі і за 12 днів майже без опору зайняли Галичину і Західну Волинь. В цій операції було задіяно 54 стрілецьких і 13 кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад і 11 артилерійських полків. Було створено 2 фронти: Український, яким командував С. Тимошенко і Білоруський під командуванням М. Ковальова. Загальна чисельність війська становила 600 тисяч червоноармійців; вражала і кількість застосованої техніки: 4 тисячі танків, 5500 гармат, 2 тис. літаків. А Польща на кордонах з СРСР, які становили 1400 км., мала лише прикордонну охорону з 25 батальонів. Вона не чекала удару зі сходу і всі сили кинула для відбиття нападу Німеччини.

Парадоксальність цієї розбійницької акції СРСР проти Польщі полягає в тому, що об’єктивно інтереси українського населення, яке впродовж віків боролося проти національного гніту, співпали з загарбницькими планами Сталіна. Саме тому західні українці дивилися на Червону Армію як на визволительницю і зустрічали її хлібом та сіллю.

Таким чином, агресія Гітлера і Сталіна проти Польщі була брутальним порушенням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, не була юридично обгрунтована, отже, мала незаконний характер. Це визнав навіть Сталін у радянсько-польській угоді від 30 липня 1941 року, коли радянсько-німецькі домовленності щодо Польщі були анульовані. Але восени 1939 року радянсько-німецький яльянс ставав все міцнішим і був закріплений договором “Про дружбу і кордони” від 28 вересня 1939 року.

У жовтні 1939 року на зайнятих радянськими військами західноукраїнських землях відбулися вибори в народні зібрання. Вони проводилися на основі Конституції СРСР 1936 року під контролем радянських представників, за їх сценарієм і режисурою. В виборах прийняли участь майже 93% виборців, які фактично проголосували за радянську владу. В кінці жовтня на своїх перших засіданнях народні зібрання звернулись з проханням прийняти західноукраїнський регіон у склад УРСР і СРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року задовольнила ці прохання.

Ще одна частина західноукраїнських земель – Північна Буковина, яка знаходилася у складі Румунії з кінця 1917 року, повернулася до складу Радянської України у червні 1940 р. після задоволення радянського ультиматуму Румунією. I тільки Закарпаття в результаті таємних угод між Німеччиною і Угорщиною опинилось у складі останньої. 15 березня 1939 року після ліквідації проголошеної Августином Волошиним Карпато-України, уся територія Закарпаття була окупована угорськими військами. Лише у 1945 році за договором між Чехословаччиною і СРСР Закарпаття увійшло до складу УРСР.

Населення Української РСР у 1940 році після приєднання західноукраїнських земель збільшилося на 8,1 млн. і досягло 41 млн. чоловік, а територія – 560 тис. км².

У 1939 – 1941 роках в Західній Україні почалися “cоціалістичні перетворення” з метою уніфікації радянських порядків. Ці заходи місцеве населення спочатку зустріло прихильно і навіть надало підтримки, сподіваючись на вільне і щасливе майбутнє, але дуже швидко розчарувалося, коли відчуло, що таке тоталітарна дійсність. Насильницькі методи колективізації, суцільна націоналізація засобів виробництва, депортація класово-ворожого населення, репресії, русифікація та бюрократія влади затьмарювали всі, навіть позитивні, заходи більшовиків: “українізацію”, ліквідацію неписьменності і бізробіття, охорону здоров’я. До 1 червня 1941 року в Західній Україні було створено 38 МТС, 529 колгоспів, які об’єднали 15% усіх селянських господарств. Було відкрито 6900 початкових шкіл, філіал Академії наук УРСР; Львівський університет став українським імені I. Франка. Але одночасно і значно активніше шла “совєтізація”. Були заборонені усі політичні партії, кооперативні, молодіжні, жіночі організації, “просвіти”, осередки організації українських націоналістів, зазнала сильних утисків греко-католицька церква. Весною 1940 року почалися масові репресії: арешти і депортація. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн. поляків. Смертність серед депортованих сягала 16%. Тисячі громадян були знищені органами НКВС, чисельність жертв яких важко встановити.

Приєднання Західної України було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за кілька століть українці об’єднались в межах однієї держави. Але це було насильницьке об’єднання і нав’язаний ззовні “соціалістичний лад”.

Весною 1940 року у Європі закінчився період “дивної війни”, коли гітлерівська Німеччина не вела військових дій і вичікувала слушного моменту для нападу. З цього часу розгорілася справжня пожежа світової війни. Гітлер у 1940 – 1941 роках підкорив майже всю Західну Європу і, згідно плану “Барбаросса”, який було розроблено у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР.

Йдучи слідами Гітлера, Сталін напав на Фінляндію у листопаді 1939 р. і після короткочасної, але кривавої війни приєднав до СРСР частину Фінляндії – Карелію, за що Радянський Союз був засуджений світовою громадскістю як агрессор і виключений з “Ліги Націй”. Але це не зупинило Сталіна, який згідно з радянсько-німецькими договорами окупував Прибалтику, і в липні 1940 р. Литва, Латвія і Естонія опинились у складі СРСР. Німеччина і Радянський Союз, закінчивши поділ Європи, готувалися до вирішального двобою. Стан обороноздатності СРСР у цей час значно посилився: було різко збільшено державні асигнування збройних сил і воєнної промисловості, подовжено термін дійсної служби рядового і молодшого командного складу Червоної Армії, зменшено вік призову до лав армії з 21 до 18 років. Восени 1939 року в СРСР була запроваджена військова повинність. До червня 1941 р. чисельність Червоної Армії досягла 5,3 млн. бійців і командирів, було сформовано 125 нових дивізій. У 1940 р. розпочато серійне виробництво нової досконалої військової техніки: літаків “Як - 1”, “МіГ - 3”, “Пе - 2”, танків “КВ” та “Т-34”, реактивної артилерії – “БМ - 13” “катюш ”, військових кораблів, підводних човнів та інше. Однак більшість бойової техніки, до 80%, випускалася застарілою.

В умовах підготовки до війни радянська держава посилила контроль за трудовою діяльністю населення. У червні 1940 р. було прийнято указ “Про перехід на 8-годинний робочий день, на 7-денний тиждень та про заборону самовільного виходу робітників і службовців з підприємств та установ”. На початку жовтня 1940 року указом “Про державні трудові резерви СРСР” запроваджувалася мілітарізація молоді країни через мережу спеціальних училищ і шкіл.

Але всі ці заходи в обставинах того часу були малоефективними, оскільки помилкова воєнна доктрина передбачала наступальну війну на ворожій території і швидку перемогу “малою кров'ю”. З цією метою довготривалі оборонні укріплення на старих кордонах 1939 року були демонтовані, а нові не побудовані; великі військові з’єднання (механізовані корпуси) розформовані і техника розпорошена по полках і батальонах, величезна кількість війск знаходилась надто близько до кордону. В результаті сталінських репресій 20% командного складу Червоної Армії було знищено і, насамперед, постраждало вище командування: так, з п’яти маршалів було репресовано трьох. Нові командири були погано підготовлені, безініціативні і некомпетентні.

У першій половині 1941 року Німеччина закінчила підготовку до агресії і було призначено дату нападу. Ця інформація через радянських розвідників, дипломатів, іноземні уряди потрапляла до Сталіна, була достовірною і незаперечною. Але замість відповідних адекватних заходів радянський уряд опублікував повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 року, в якому засуджувалися чутки про війну і містилися запевнення в міцності і непорушності радянсько-німецького пакту. Таким чином, напад гітлерівської Німеччини виявився несподіванним для командування Червоної Армії, населення СРСР і мав жахливі наслідки. Як стало відомо зовсім недавно,Ста-лін у середині 1941 підписав розроблений генштабом план наступальної війни проти Німеччини, який мав назву «Гроза» і згідно якого СРСР мав напасти на Німеччину 6 липня 1941 року, але Гітлер випередив його.