Криза і поразка революції. (1668-1676 рр.).

Iсторичне значення революції.

    Влітку 1668 року ситуація в Україні значно погіршилася. Росія ще готувалася до реваншу, коли польський король спрямував свою армію на Київщину. Це примусило П. Дорошенка у липні 1668 року вирушити на Правобережжя, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом (заступником) полковника Дем'яна Многогрішного. П. Дорошенкові вдалося розбити поляків біля Паволочі, але на Чернігівщину напали російські війська Г. Ромодановського. Наказний гетьман Д. Многогрішний, замість того, щоб боронитися, пішов з росіянами на переговори і присягнув на вірність цареві. В грудні 1668 року на старшинській раді в Новгород-Сіверському було обрано гетьманом Д. Многогрішного (1668-1672), який підписав з Москвою у березні 1669 року в м. Глухів “Глухівські статті”. Вони свідчили про посилення позицій Росії на Лівобережжі. Майже одночасно на Правобережжі під м. Корсунь відбулася козацька рада, яка ухвалила прийняти протекцію Туреччини і підтвердила повноваження гетьмана Петра Дорошенка. Він усі свої зусилля спрямував на захист правобережних земель від поляків, які у 1671 р. під проводом коронного гетьмана Я. Собеського почали великий похід на Україну. В серпні 1671 р. вони окупували все Поділля. Але це спровокувало турецько-польську війну 1672 р., бо султан розглядав землі Південної України як свій протекторат. На боці турків і татарів виступив і П. Дорошенко. Союзникам вдалося розгромити поляків, захопити наймогутнішу на Сході Європи фортецю – Кам’янець-Подільський і окупувати усе Поділля і частину Галичини. В 1672 р. король Польщі Михайло Вишневецький уклав з турками Бучачський мир, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина залишалися у складі “Української держави”(до речі, це перше застосування такої етнополітичної назви в міжнародних документах), решта території Правобережної України і Галичини – в складі Речі Посполитої.

    Після турецько-польської війни позиції і авторитет П. Дорошенка сильно похитнулися. Туреччина розглядала Україну як завойовану колонію, і встановила тут окупаційний, грабіжницький режим. Тим часом, на Лівобережжі знову міцніли антиросійські настрої, які поділяв тепер і гетьман Д. Многогрішний. Це примусило Москву посилити свою присутність і скинути неугідного гетьмана. В червні 1672 року за рекомендацією Кремля гетьманом було обрано Iвана Самойловича (1672-1687) – прибічника Росії.

    Влітку 1674 року майже одночасно почали наступ на Правобережжя російсько-українська і польська армії. На допомогу П. Дорошенкові посунуло величезне турецько-татарське військо на чолі з султаном Мехмедом IV. Правобережжя стало кривавою ареною битв декількох армій, що привело до жахливих руйнувань міст та сел і знелюднення первинної батьківщини козацтва. Саме в цей час починається масовий перехід правобережного населення на Лівобережжя і Слобожанщину (Харківщина і Сумщина). На протязі майже двох років на Правобережжі з перемінним успіхом точилися бої між арміями загарбників, від яких, насамперед, страждало українське населення. З гетьманом П. Дорошенком вже ніхто не рахувався і його становище було безнадійним. Більшість правобережних полків (10) перейшли під протекцію Росії, всі покинули нещасного гетьмана, навіть охоронці і родичі. П. Дорошенко був примушений зректися турецької протекції і присягнути на вірність цареві. У вересні 1676 року у Чигирині (столиці правобережного гетьмана) Петро Дорошенко здав гетьманські клейноди (символи влади – булава, печатка, бунчук і інше) російським представникам і зрікся влади. Це був останній акт української національної революції, яка закінчилася поразкою. Екс-гетьмана було вислано до Росії, але не покарано. Він отримав маєток під Москвою, де і помер у листопаді 1698 року.

    Головною причиною поразки революції був комплекс несприятливих внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних обставин. Насамперед, це незавершеність процесу формування української нації, відсутність досвіду державного будівництва, диференціація еліти українського суспільства і її міжусобна політична боротьба. Причинами поразки було і те, що в ментальності значної частини суспільства інтереси особисті, групові і станові переважали загальнонаціональні і державні, а також нерозвиненість національної державної ідеї і утвердження республікансько-олігархічної моделі з елементами охлократії та анархії. І, нарешті, перманентна агресія і експансія з боку феодально-кріпосницьких держав: Польщі, Росії, Туреччини і Криму, які не могли допустити існування самостійної козацької України. Революція закінчилася поразкою і українському народові не вдалося ані створити незалежну соборну державу, ані втримати те, що було виборене такою дорогою ціною: загинуло або потрапило у рабство близько 70% населення. Найстрашніші були демографічні втрати Правобережжя – до 90% мешканців краю.

    Попри всі трагічні обставини, революція мала велике історичне значення. По-перше, вона дала українцям безцінний досвід державотворчості та істотно збагатила традиції боротьби проти соціального і національно-релігійного гніту. У ході революції була створена, уперше в новому періоді всесвітньої історії, українська держава. З цього часу етнічні терміни “Україна” і “український народ” закріплюються і набувають поширення, що значною мірою сприяло розвитку національної самосвідомості і зміцненню волі народу до самовизначення у формі незалежної соборної держави. По-друге, у ході революції було підірвано фундамент феодально-кріпосницької системи і закладено підвалини буржуазної, ринкової моделі соціально-економічних відносин. I хоча вони були зруйновані наступною реставрацією кріпацтва у XVIII столітті, сила їх переваг далася взнаки вже в I половині XIX століття. По-третє, трагедія революції послужила своєрідним катарсісом (очищенням) душі українського народу, дала імпульс і натхнення його творчим силам.

    Українська національна революція була складовою, органічною частиною європейського революційного руху XVI-XVII століть. Вплив могутніх і благотворних ідей Реформації на розвиток самосвідомості українців є фактом безперечним. В XVII ст. революційні події відбулися у багатьох країнах Європи: Англії, Франції, Iталії, Австрії, Нідерландах. Тож Україна не стояла осторонь. Не випадково українська революція мала багато спільних рис з Нідерландською (1566-1609 рр.) і Англійською (1640-1660 рр.) революціями, як то: переплетіння національно-визвольної, конфесіональної (релігійної) та соціальної боротьби, довготривалість її, непослідовність, запеклість і жорстокість, прагнення до національного самовизначення і державотворчості, відсутність єдності серед політичної еліти, і, нарешті, негативна роль геополітичного фактору.

    Отже, вивчення історії української національної революції дозволяє дійти важливого висновку: етнічна спільнота лише тоді стає нацією, коли пробуджується, розвивається і міцніє національна самосвідость, яка реалізується в побудові самостійної держави, що створює, в свою чергу, життєво необхідні політичні умови для повноцінного і прогресивного розвитку нації.