Літературна мова, її ознаки

Загальнонародна українська мова функціонує у таких формах:

- літературна мова;

- територіальні діалекти;

- соціальні діалекти (жаргони, сленг);

- просторіччя.

Територіальний діалект (від гр. διάλεκτος – розмова, говір, наріччя) – це один із варіантів національної мови, яким послуговуються як засобом спілкування у мовленнєвих колективах, виділених за географічною ознакою. Українська мова має три основні діалекти, кожен з яких має ряд особливостей на фонетичному, лексичному, словотвірному та граматичну рівнях                   1) північний (поліський), поширений на території Волинської області, півночі Рівненської, Житомирської і Київської областей та Чернігівській області; 2) південно-західний, поширений на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької, південної частини Рівненської та Житомирської областей, західній частині Черкаської області, 3) південно-східний, що побутує на території східної частини Черкаської та південної частини Київської областей, Полтавської, Сумської, Харківської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Луганської, Донецької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей.

Соціальний діалект (соціолект) – варіант національної мови, який обслуговує мовленнєві потреби соціальної групи населення: учнів середніх навчальних закладів, студентства, представників певної професії тощо. Формами соціального діалекту є жаргон і арго.

Використання соціальних діалектів можливе лише зі стилістичною метою в текстах художнього та публіцистичного стилів, у побутовому мовленні.   

Просторіччя – на відміну від територіальних та соціальних діалектів, які становлять відносно закриті системи (мовлення однієї територіальної чи соціальної групи може бути незрозумілим представникам іншої групи), просторіччя є однією з загальнозрозумілих форм національної мови, яка перебуваючи “на межі народно розмовної мови з літературною як особливий стилістичний пласт слів, фразеологізмів, форм, об’єднаних яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості, фамільярності”[1].

Для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного мовлення просторіччя є неприпустимими.

Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова.

Літературна мова – це унормований варіант загальнонародної мови, який в писемному та усному різновидах обслуговує всі сфери суспільного існування народу, функціонуючи на всій території України без просторових обмежень.

Ознаками літературної мови, які відрізняють її від інших форм національної мови є:

1. Унормованість.

2. Кодифікація (від лат. codex – дощечка для писання, книга та facere – робити) – зведення (визначення) мовних законів, правил вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація), словотворення і сло­вовживання, побудови речень і закріплення їх у правописі, словниках, підручниках.

3. Наддіалектна форма існування.

4. Багатофункціональність.

5. Стилістична диференціація.

6. Усна і писемна форми існування.

Свідченням рівня сформованості літературної мови є наявність і фіксованість її норм — фонетичних, орфоепічних, акцентуаційних, графічних, орфогра­фічних, лексико-семантичних, граматичних, пунктуаційних і стилістич­них) — у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енциклопедіях.

Норми сучасної української літературної мови

Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мов­ної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації.

Норми надають мові характеру впорядкованості і за­гальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збі­гаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.

Будь-яке мовне явище може вважатися нормативним, якщо воно ґрунтується на трьох ознаках:

1) відповідності того чи іншого явища структурі мови;

2) регулярності відтворюваності відповідного явища в процесі комунікації;

3) суспільному схваленні і визнанні відповідного явища як нормативного.

Розрізняють такі типи літературної норми:

1) акцентуаційнінорми регламентують правильне наголошення слів;

2) орфоепічні норми вимовляння слів, звукосполучень;

3) графічні визначають норми позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків (апострофа, дефіса, розділових знаків);

4) орфографічні норми – правила написання слів та їх частин, які регламентуються чинним “Українським правописом” 1993 року, орфографічними словниками, довідниками з українського правопису, підручниками та посібниками;

5) пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері. Пунктуаційні норми реалізуються лише в писемному мовленні й регламентуються чинним правописом, підручниками та посібниками;

6) морфологічні норми визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні форм слів;

7) синтаксичні норми передбачають усталену побудову словосполучень, речень;

8) лексичні – встановлюють правила вживання слів відповідно до їх лексичних значень;

9) фразеологічнінорми врегульовують особливості творення й використання у текстах різних стилів сталих мовних зворотів, які характеризуються стійкістю лексичного складу;

10) стилістичні – регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування.