Культура мовлення особистості

Тема 1. Теоретичні засади курсу. Поняття сучасної літературної мови.

Мовні норми. Функціонально-стилістична диференціація сучасної української літературної мови

План:

1. Місце української мови серед інших мов світу.

2. Українська мова - національна мова українського народу, державна мова України

3. Культура мовлення особистості.

       4. Літературна  мова,  її  ознаки.

5. Норми літературної мови.

6. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.

Місце української мови серед інших мов світу

Мова — це величне надбання людства. Вона не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Мова спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських взаємин. Вона є осно­вою зростання особистості.

На Земній кулі сьогодні існує 3 – 5,5 тисяч мов, об’єднаних у понад 200 сімей. Найчисленніша з них – індоєвропейська, до якої належать понад 150 мов, які входять до 12 груп. Носіями індоєвропейських мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. Слов’янськими мовами користується понад 300 млн. осіб. Усі ці мови походять з праслов’янської, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племінних діалектів приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. до V ст. н. е.

Ураїнська мова – національна мова близько 50 млн. українців і одна з робочих мов ООН.

Поза межами України українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 млн. чоловік) та східної (близько 7 млн. чол.). Більше 75% зарубіжних українців західної діаспори живуть у Північній та Південній Америці. В умовах багатоетнічного оточення вони зберігають свою національну самобутність: мову, звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції.

Східна діаспора численніша (у Казахстані – 3 млн., на Кубані – 2 млн., у Москві – 1 млн., на Далекому Сході – 500 тис. тощо), але належних умов для задоволення своїх культурних запитів східна українська діаспора не мала внаслідок насильницької русифікації як за часів царату, так і в СРСР. Лише у 20-і роки XX ст. були створені сприятливі умови, діяло 2,5 тис. українськомовних шкіл, 16 педтехнікумів, педінститути, працювали видавництва, театри, видавалася преса. Але невдовзі все це було ліквідовано. Українська мова продовжувала функціонувати в усній формі лише на побутовому рівні. Розпад СРСР і відродження державності в Україні дали поштовх піднесенню етнічної свідомості українців східної діаспори. У Москві, Алмати, Єревані, Таллінні, Вільнюсі, Ризі відкрилися недільні школи, створено культурно-громадські товариства, земляцтва.

Українська мова - національна мова українського народу,

Державна мова України

Українська мова – державна мова України.

Державна (офіційна) мова - це закріплена традицією або законодавством мова,вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Функції державної мови:

1. Інтегруюча: державна мова є спільною мовою спілкування в офіційній сфері для представників різних етносів, що населяють Україну, різних діалектних груп.

2. Регулятивна: мова є засобом матеріального оформлення правових приписів, правового регулювання.

3. Суспільно-виховна: моральні принципи, ідеологічні засади функціонування держави засвоюються людиною через мову.

4. Акумулятивна: мова є засобом збереження інформації про історичні події, культурні й духовні надбання.

Статус української мови як державної закріплено Конституцією України, частинами 1 та 2 десятої статті:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Конституція України визначає гарантії розвитку та використання російської, інших мов національних меншин України та вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування:

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом

Можливість різного тлумачення, а отже, й застосування статті 10 Конституції України зумовила необхідність тлумачення цієї статті Конституційним Судом України (від 14 грудня 1999 року): “1. Положення ч.1 ст. 10 КУ, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 КУ)... 2. Виходячи з положень ст. 10 КУ та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних та комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень КУ, зокрема ч. 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин”.

Статтею 11закріплюються гарантії розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів та національних меншин України. Уточнюється це положення у статті 53, де зокрема зазначається, що “громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства”.

У статті 12йдеться про те, що “Україна дбає про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави”.

Конституція визначає обов’язковість оволодіння державною мовою представниками різних гілок влади. Зокрема у статті 103 зазначається: “Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою”.

Статтями 127та148передбачено, що державною мовою мають володіти професійні судді та судді Конституційного Суду України.

Культура мовлення особистості

Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неод­мінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу.

У культурі мови виділяють кілька рівнів:

граматична правильність,

стилістична виразність,

комунікативна оптимальність (доцільність),

мовна майстерність.

Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Мовна май­стерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі оволодін­ня мовою. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності. Рівень правильності мовлення досягається із засвоєнням ос­новних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, сти­лістичних) літературної мови. Стилістична виразність і ко­мунікативна доцільність спираються на правильність. Проте без дотримання інших вимог, за якими формуються такі ко­мунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетич­ність виражальних засобів, правильності мови не досягти.

Становлення особистості відбувається завдяки мові і мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсена­лу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності лю­дини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), “мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства”.

Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мов­ної культури людини існує співмірність і залежність. Освіче­на людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нор­мами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних до­сягнень особистості і способом їх презентації в суспільстві.

Важливу роль у розвитку культури фахової мови відіграє мовна освіта, метою якої є формування професійної мовнокомунікативної компетенції індивіда.

Професійна комунікативна компетенція передбачає на­самперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція (лат. competens — належний, відпо­відний) — сукупність знань про спілкування в різноманітних умо­вах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного за­стосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду корис­тування не тільки рідною мовою, а й мовами інших наро­дів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов'язаними і взаємодіють між собою.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літератур­ної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, граматич­ної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепіч­ної та пунктуаційної компетенцій.

Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широ­кий словниковий запас, у т. ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець.

Граматична компетенція — це знання і вмін­ня користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфо­логічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні одиниці й категорії), що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності.

Семантична компетенція — це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати зміст висловлювання. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв'язки мають ве­лике значення в розумінні та продукуванні текстів.

Фонологічна та орфоепічна компетенції пов'язані із знанням звукових засобів сучасної літератур­ної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують правильне звукове оформлення мовлення.

Орфографічна компетенція полягає в оволо­дінні системою правил, що визначають правопис слів згід­но з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма.

Пунктуаційна компетенція відображає ло­гічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпе­чує легше сприймання і розуміння писемного тексту.