Виразність та образність мовлення, його чистота. Просторічні слова, жаргонізми, діалектизми, канцеляризми та професіоналізми, лайливі та вульгарні слова у лексиці та лексиконі.

Укр літ. мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літ-ру, науку, театр, держ.установи, освіту, побут людей. Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами.. Вона, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою нац. культури, засобом її відродження.Як відомо, мова відіграє надзвичайно важливу роль у спілкуванні людей. Тому необхідно боротися за її виразність та чистоту, не вживати жаргонізмів, лайливих та вульгарних слів.У словниковому складі укр мови є значна частина діалектизмів, тобто слів, які вживаються лише на окремій території України. Діалектизми не входять до лексичного складу укр літ мови, але використовуються у художніх творах для змалювання життя та мови людей, що проживають на певній території.Жаргон – соціальний діалект, що відрізняється від загальновживаної мови специфічною лексикою і експресивністю зворотів, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Розвивається у середовищі замкнутих колективів: школярів, студентів, військовослужбовців, різних професійних груп. Жаргони лексично і стилістично різноманітні. Вони проникають в художню літературу і використовуються для характнристики мови героїв. Крім жаргонів, які виникли на основі загальнонародної мови, існують жаргони, що з”явилися в результаті спілкування різномовного населення в прикордонних областях.

Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Ці слова називаються професіоналізмами. Професіоналізми – це вирази і звороти, що характерні для певної професії, не мають чіткого наукового визначення. Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів –це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними.До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери.

Просторічні слова – слова, що використовуються у повсякденній мові людей.

Канцеляризми – слова і звороти мови, що характерні для стилю ділових паперів та документів. Документи, акти, заяви, справки пишуться згідно з прийнятою формою.Вульгаризми – слова та звороти, що використонуються в просторіччі, але є недопустимими для літературної мови. Для таких слів характерним є сильне емоційне забарвлення.Лайливі слова – грубі, нецензурні слова, що використонуються в просторіччі при виникненні конфліктів між некультурними людьми, і є недопустимими для літературної мови.

38.Поняття про фразеологію.Типи фразеологізмів.У лексиці укр мови поряд з окремими словами існують стійкі словосполучення, вирази і навіть цілі речення (вислови), що мають одне лексичне значення, яке подібне (синонімічне) до значення окремого повнозначного слова: байдики бити (ледарювати), накивати п”ятами (втекти), замилювати очі (брехати), пекти раків (червоніти).Такі стійкі вирази називають фразеологізмами (від грецького слова фразис, що означає вислів), а розділ мовознавства, що їх вивчає, наз. фразеологією.В укр літ мові широкого значення набули фразеологізми, що походять з інших джерел, зокрема:виробничо-професійні вирази, що набули метафоричного значення:сім раз одміряй, а раз одріж (з мови кравців), грати першу скрипку (з мови музикантів);вислови з античної культури: золотий вік (епоха розквіту), золотий дощ (несподіване багатство);переклади виразів видатних людей: Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах (Д.Ібаррурі);крилаті вирази укр письменників: Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Панас Мирний);переклади крилатих виразів рос письменників: Насмішки боїться той, хто вже нічого не боїться (М.Гоголь);переклади крилатих виразів зарубіжних письменників: / дим вітчизни нам солодкий і приємний (Гомер);біблійні й євангельські вислови: Берегти, як зіницю ока.Фразеологічні вислови за будовою бувають 3-х типів: фразеологічні зрощення – це вислови, в яких значення слів не співпадають зі значенням самого виразу; фразеологічні єдності –вислови, у яких значення слів певною мірою пов”язані зі значенням фразеологізмів;фразеологічні сполучення – вислови, в яких існує головне слово, а залежні можуть змінюватися і утворювати новий фразеологізм. “Він відразу запалився бажанням вилити хоч раз перед живою, чужою людиною свою душу” (Степан Васильченко)….“А мені так і кортить розпитати про Марію, так і крутиться на язиці ймення її, та ніяково розпитувати” (Михайло Коцюбинський)…“З перших же днів закохався в неї, як сам признався собі, по самі вуха” (Андрій Головко).

39.Поняття граматична норма.Норма граматична — правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень. ГРАМАТИЧНІ НОРМИ — це вибір правильного закінчення відмінкових та особових форм, синтаксичної форми. Дотримуватись граматичних норм — значить стежити за будовою речення, вислову, фрази. Граматичні норми визначають правила зміни слів, зв’язку їх у реченні і надають мові стрункого, осмисленого характеру. Серед граматичних норм виділяють словотвірні, морфологічні та синтаксичні норми.
Важливе значення граматичних норм у сучасній українській літе-ратурній мові зумовлене провідною роллю граматики у збереженні

стійкості мовної системи, адже утримання процесів словотворчості у межах тієї самої системи для забезпечення зв’язку між поколіннями здійснює граматичний ярус мови.
У результаті тривалого складного розвитку української мови і складних взаємовпливів мови і її відгалужень (діалектів, говорів, про-фесійних сфер мови) у граматичній будові української мови немає й на сьогодні чіткої однотипності. Динамічна картина у сфері грама-тичних норм української літературної мови, що спостерігається ос-таннім часом, викликана, з одного боку, оживленням багатьох форм, що зумовлено максимальним розширенням і поглибленням сфер функціонування української мови як державної, з другого боку — нор- малізаційними тенденціями. У нашій мові існують численні дублетні граматичні форми, одна з яких нормативна і завжди більш вживана, друга — просторічна, діалектна чи застаріла, тобто вужча за сферою вживання, наприклад: штанями — штаньми — штанами.
Вироблення граматичних норм української мови сьогодні не пе-ретинає шлях говірковому мовленню, хоча його вживаність перебу-ває у прямій залежності від рівня унормованості та опанування нормами літературної мови. Так, обидві форми іменника тато у Р. відмінку множини (тат — татів) за новим правописом є нормативними, хоча нещодавно словоформа татів вважалася розмовною, нелітературною.

40-43. Синтаксис(ну нету в нете просто и вс’)Синтаксис (також синтакса, складня, грец. σύνταξις — «розкладання по полицях») — розділ граматики, що вивчає словосполучення таречення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.Синтаксис • граматична будова речень та словосполучень у мові та закономірності їхнього функціонування в мовленні; • галузь мовознавства, розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і предикативних одиниць у реченні, будову, ознаки й типи речень і висловлень. Розмежовують: синтаксис словосполучень, який установлює синтаксичні властивості окремих слів як частин мови, тобто правила їхньої сполучуваності з іншими словами; синтаксис речень, спрямований на дослідження типів, ознак речень, зв'язків слів і сполук у складі речення і висловлення.Одиниці синтаксису:Речення та Висловлювання (мовознавство)Напрями сучасних синтаксичних досліджень:Структурно-статичний - розглядає синтаксичну будову словосполучень і речень, їх типи і ознаки, структурні схеми, не пов'язані з контекстом і ситуацією мовлення.Семантичний - вивчає семантичну природу предикативності речень, їхні синонімічні перетворення, пропозиційну відповідність, позиційні схеми, їхнє варіювання в мовленні й парадигматику, типи функцій синтаксем (мінімальний носій елементарного змісту, конструктивний компонент речення) як складників речення, імпліцитність і компресію предикативних одиниць.Генеративний - дослідником був Хомський Ноам, цей напрям оперує універсальними глибинними й поверхневими синтаксичними структурами, встановлює універсальні правила синтаксичних трансформацій й обмеження на них, виявляє вроджені принципи й параметри, що коригуються процесом мовної соціалізації.Комунікативний - спрямований на динамічний бік мовленнєвих одиниць - висловлень, на особливості їхнього актуального членування (Актуальне членування речення ) в конкретних комунікативних ситуаціях, на встановлення мовленнєвих варіантів речень, комунікативної парадигматики, особливостей модальності і перформативності, ролі порядку слів й інтонації у формуванні змісту висловлень тощо.Стилістика тексту - дослідження правил адаптації та зв'язності речень у контексті і ситуації мовлення, референційної природи висловлень у конкретних текстових масивах, ролі синтаксичних одиниць у формуванні концепту тексту, його тематичних ліній, образності, експресивності тощо.Когнітивний - аналіз проекції синтаксичних конструкцій на структури знань людини.Комп'ютерний - моделювання синтаксичних структур, яке ґрунтується на доробку семантичного й генеративного синтаксису.Логічний - розгляд синтаксису як учення про способи вираження думки й розроблявся філософськими граматиками під кутом зору раціоналізму й універсалізму (речення дорівнювало судженню, умовиводу, члени речення розглядалися як виразники логічних складників).Психологічний - дослідники: Г. Пауль, Г. Штейнталь, О. Потебня, В. Вундт; за своєю сутністю близький до логічного, однак зміст речень мав комунікативно-психологічну інтерпретацію.

44.Правила оформлення наукової роботи : структура,нумерація,ілюстративний матеріал…
агальне враження і оцінка наукової праці визначається не тільки її змістом, а й її структурою, мовою, оформленням, виглядом ілюстративних матеріалів, правильністю посилання на літературні джерела та оформленням списку використаних літературних джерел.

Курсова чи дипломна робота виконуються на стандартних листах формату А4 (210Û297) чітким почерком або машинописно.

Поля зліва 25-30 мм, вгоpі і знизу – 20 мм, спpава – 10 мм.

Рамка не обов'язкова, але може допускатись.

Об'єм pоботи: куpсова – 25 – 30 стоpінок, дипломна (магістерська) – 80 – 100 стоpінок.

Титульний лист: університет; кафедpа; назва; автор; науковий кеpівник; pік.

Зміст: пишуться pозділи, паpагpафи, з якої стоpінки вони починаються. Нумеpація стоpінок починається з дpугої. Кожен pозділ і паpагpаф в тексті виділяється.

Стpуктуpа pоботи: обов'язковий Вступ. У ньому наводиться науковий апаpат дослідження, дається актуальність, наводяться мета, об'єкт, предмет, гіпотеза, завдання.

Обсяг вступу 1-3 стоpінки.

Розділ І. Як правило присвячується теоpетичному обгрунтуванню проблеми.

Розділ ІІ. У більшості випадків присвячується емпіричній перевірці висунутих теоретичних положень.

Не допускається називати pозділи загальними фразами “Теоpетична частина”, “Пpактична частина”. У назвах розділів має відображатись сутність досліджуваного питання.

У теоpетичному І pозділі "Комп'ютеризація навчання як педагогічна проблема" може міститись 2-3 паpагpафи.

Назви паpагpафі мають відповідати логіці поставлених завдань.

1.1. Напpямки комп'ютеризації навчального пpоцесу в початковій школі.

1.2. Можливості застосування ЕОМ в початкових класах.

1.3. Застосування комп'ютеpа на уpоках математики в пpактиці вчителів.

Кожен паpагpаф містить 3-6 стоpінок.

У емпіричному ІІ розділі “Експеpиментальна пеpевіpка шляхів комп'ютеpного вивчення математики в початкових класах” також може містити 2-4 параграфи.

2.1. Оpганізація експериментального дослідження (2-3 стоp)

2.2. Методика оцінки pівня знань з математики.

2.3. Методика фоpмування математичних знань за допомогою комп'ютеpа (6-7 стоp.) та її пеpевіpка.

2.4. Рекомендації по застосуванню ЕОМ на уpоках математики (1-3 стоp.)

Висновки. У висновках – подаються у стислому вигляді основні результати по пpоведеному дослідженню (1-3 стоp.). Висновки зручно складати відповідно до логіки поставлених завдань дослідження.Наприклад: перше завдання дослідження полягало у виявленні функцій комп’ютеризації навчального процесу, а також можливостей комп’ютерів у підвищенні рівня оволодіння школярів навчальним матеріалом з математики. На основі аналізу літератури нами встановлено, що комп'ютер у навчальному процесі може виконувати функції джерела інформації, засобу контролю засвоєння знань, засобу активізації навчальної діяльності та засобу комунікації.

Виразність і мова тексту. Назви і заголовки окремих частин наукової праці повинні бути короткими і відображати головну сутність викладеного у них змісту.

Братися за написання тексту слід тільки після того, як попередньо складено план його побудови. План можна складати за принципом від загальних положень до часткових і навпаки. Головне, щоб він враховував специфіку дослідження, був чітким і логічним.

Кожна наукова праця (особливо, коли вона призначена для публікації) повинна мати реферат і висновки. Вони, як правило, пишуться після завершення усієї

 45.Усна форма літературної мови.Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією. Важко переоцінити значення мови в житті народу. Мова – одне з найскладніших творінь народу: це океан, що увесь час змінюється, ніколи не перебуває у стані спокою, постійно вбирає в себе і дорогоцінності, і шумовиння.
Опанувати її не так-то легко. А оволодіти нею повинен кожен член нашого суспілства. Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, неможливе виробництво, трудова діяльність, творча праця. Щоб мова якнайкраще виконувала належні їй суспільні функції, треба дбати про її правильність. Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки.
Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається ця розмова. Отже, реальна життєва ситуація є одним з найважливіших чинників, що характеризують усне мовлення. Щодо основних причин низької культури усної мови , то виділяють значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови. Вислів древніх „Заговори, щоб я тебе побачив”,- красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.
Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій або письмовій формі.

46. Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови.

Дотримання норм наголошування, як і вимови, є одним з найістотніших показників культури усного мовлення. В українській літературній мові наголошення більшості слів регулюється певними правилами.

У словниковому складі СУЛМ існує чимало слів, які вживаються з подвійним (дублетним) наголосом. До них належать:1) віддієслівні префіксальні та префіксально-суфіксальні іменники із префіксами за-, до- пере-, роз-, при-, під-, у-:за'чин і зачи'н, до'говір – догові'р;2) іменники чоловічого роду із суфіксами –ник-, -ач-, -ар-, -ер-: дові'дник і до'відник, допові'дач і доповіда'ч воло'дар і волода'р, комба'йнер і комбайне'р;

3) деякі іменники жіночого роду: бле'шня і блешня', ча'йна і чайна', на'пасть і напа'сть, по'стіль і пості'ль;4) іменники із суфіксами –ин-, -иц(я) –ість, -изн-: самоти'на і самотина', покупни'ця і поку'пниця, безза'хисність і беззахи'сність, жовти'зна і жовтизна';5) деякі іменники середнього роду: пода'ння і подання', срі'бло і срібло', зе'рно і зерно';6) прикметники із суфіксами –ов(ий), -н(ий), -ан(ий), -ян(ий), -ськ(ий):листко'вий і листкови'й, на'рисовий і нарисо'вий, світа'нковий і світанко'вий, безза'хисний і беззахи'сний;

7) прикметники, утворені від власних назв: дніпро'вий і дніпрови'й, дністро'вий і дністрови'й;

8) дієслова: бо'втнути і бовтну'ти, шере'хнути і шерехну'ти, шту'рхати і штурха'ти;

9) деякі прислівники: ба'йдуже і байду'же, за'вжди і завжди', слі'дом і слідо'м.З єдиним наголосом в українській мові вживається більшість слів: сантиме'тр, предме'т, цеме'нт, листопа'д, кварта'л, завда'ння, чита'ння, запита'ння, описа'ння, пере'пустка, украї'нський, ви'падок, катало'г та ін. Наголос в українській мові виконує смислорозрізнювальну функцію. Для сучасної української літературної мови характерна тенденція до розрізнення за допомогою наголосу іменників, що вживаються на позначення завершеності дії (наголос падає, як правило, на корінь або префікс), та іменників, які називають незавершену або постійну дію (наголос падає переважно на суфікс): ви'конання і викона'ння.Кожній частині мови притаманні певні особливості щодо наголошування. Наприклад, у двоскладових віддієслівних іменниках на –ння, -ття, які втратили відтінок дії, наголос падає на останній склад: знання', життя', буття'; у трискладових і багатоскладових віддієслівних іменниках, що зберігають зв'язок з дієсловом, від якого вони утворені, наголошується той самий склад, що й у дієслові: бажа'ння, завда'ння, запита'ння.

Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом –к(а) у множині переходить на закінчення: вказі'вка – вказівки', ла'стівка – ластівки', пи'санка – писанки', але ро'дичка – ро'дички, сусі'дка – сусі'дки, верхі'вка – верхі'вки. Для іменників називного відмінка множини характерне, як правило, наголошене закінчення: зайці', береги', шляхи', слова', моря', але ві'кна, доро'ги, костю'ми.

У словах із суфіксами –щин(а), -ччин(а) наголос сталий (падає на основу): Су'мщина, Ві'нниччина, Черніве'ччина, Оде'щина, але Галичина'. В іменниках із префіксами ви-, по- наголос падає на префікс: ви'падок, ви'пуск, ви'тяг,ви'клик, але вимо'ва; поз'начка, по'смішка, по'друга, але пока'зник, по'ку'пка.

Для складних іменників характерне наголошування, як правило, сполучного голосного: руко'пис, літо'пис, життє'пис, але лісосте'п, пішохі'дНорми наголошення у сучасній українській літературній мові є стійкими, загальнообов’язковими. Проте в деяких випадках мовцям складно визначити, на який склад у слові падає наголос. Це зумовлене впливом близькоспоріднених мов, насамперед російської та польської. Причинами розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектного наголошення у літературну мову, надмірне використання в деяких художніх творах, особливо сучасних, поетичних вільностей.Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Евфонічність мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слів, словосполучень, речень і тексту загалом, розташування звуків, особливо наголошених і ненаголошених голосних. Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту. До засобів евфонії належать:

А) спрощення у групах приголосних. Випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях /ждн/, /здн/, /стн/,/стл/;

Б) вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель замість вихр, капль;

В) протеза – розташування звука на початку слова/Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда;

Г) евфонічні чергування. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/.

До евфонічних чергувань належать також чергування паралельних форм:Прийменників від – од, з – із – зі, префіксів від- - од-, віді- - оді-, з- - із- - зі-.Постфіксів –ся – сь у дієслівних формах.Часток б – би, ж – же.Сполучників хоч – хоча, щоб – щоби, ні – ані.Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. З метою досягнення милозвучності вживаються варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.

47. Публічний виступ як різновид усної мови. Підготовка публічного виступу.Публічний виступ – це активізація аудиторії до розширення її політичних, економічних чи спеціальних наукових знань через виголошення якогось тексту у вигляді лекції, доповіді, повідомлення (бажане не читання, а розмова (бесіда) з присутніми). Точність формулювань, стислість, небагатослівність, доречність, зрозумілість, виразність, своєрідність, бездоганність мови, логічність і доступність викладу, простота і природність поведінки – складники успішного публічного виступу, який може реалізовуватися через діалог з аудиторією (доповідач – аудиторія) та полілог. У першому випадку лекція (доповідь) або сприймається аудиторією мовчки (сприймання почутого на слух, конспектування тощо), або викликає дискусію, спонукаючи до бесіди (при цьому діалог доповідача з аудиторією зберігається). У другому випадку сама аудиторія веде полілог-дискусію, полілог-диспут, полілог-обговорення (теоретична конференція, круглий стіл тощо).Писемні та усні форми ділового спілкування обов'язково повинні підпорядковуватися одній меті – своєчасному ефективному розв'язанню конкретного ділового питання.Публічна мова – це різновид усної літературної мови, форма спілкування з колективним слухачем. Вона співвіднесена з такими поняттями, як красномовство, ораторське мистецтво, риторика, оскільки усна мова, кріінформативної, виконує ще й функцію впливу на слухача.Велику роль відіграють і вербальні, й візуальні, й акустичні чинники. Необхідність донести до слухача зміст повідомлюваного, розширюючи у зв’язку з цим можливості усного слова, дбати про чітку артикуляцію, дикцію, про звукову силу, темп, ритм, паузи під час виступу – основні вимоги до публічної мови.Існують три основні етапи підготовки до публічного виступу:докомунікативний етап: вибір теми, визначення мети й виду промови; добір матеріалів; логічна організація промови; докази й аргументація; робота над мовою і стилем; прогнозування питань;комунікативний етап: поведінка оратора і вміння встановити контакт з аудиторією; техніка проголошення промови; мистецтво дискусії, відповіді на запитання;посткомунікативний етап: аналіз виступу; удосконалення матеріалів для виступу.Необхідними умовами культури усної мови є вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела, причини явищ, висувати положення, давати їм обґрунтування й пояснення, вмотивовувати висновки. Адже без культури думання не може бути культури мови.

48. Публічний виступ і функціональні типи мовлення (розповідь, опис, роздум).Тип мовлення - спосіб викладу, що обирається автором і орієнтований (в залежності від змісту висловлювання і характеру текстової інформації) на одну із завдань: статично зобразити дійсність, описати її; динамічно відобразити дійсність, розповісти про неї; відобразити причинно-наслідкові зв'язки явищ дійсності. У відповідності з цими цілями комунікації виділяються три основні типи мови: опис, розповідь, роздум. Стилістичні функції розповіді різноманітні, пов'язані з індивідуальним стилем, жанром, предметом зображення. Розповідь може бути більш-менш об'єктивувати, нейтральним або, навпаки, суб'єктивним, пронизаним авторським. Опис - один з найпоширеніших компонентів монологічного авторській мові. У логічному плані описати предмет, явище - значить перелічити його ознаки.
Виділяють статичне опис, який перериває розвиток дії, і динамічний опис - зазвичай невелика за обсягом, яке не припиняє дії, будучи включеним у подію. Опис як тип мовлення залежить від точки зору автора або оповідача, від жанру, стилю, приналежності автора до певного літературного напряму.
У художній літературі, публіцистиці опис-найважливіший елемент промови, що дозволяє яскраво, живо, наочно, образно уявити предмет, людини, подія, явище. Опис як тип мовлення тісно пов'язане з особою, з місцем, з умовами (ситуативність), в яких протікає дія. Описи можуть бути портретними, пейзажними, подійними і т. д. Вплітаючись в авторську мову, вони виконують різноманітні стилістичні функції.
Важко назвати всі стилістичні функції опису в художньому творі - вони надто різноманітні і залежать від індивідуального стилю, жанру, конкретного відрізка тексту, в якому використовується опис. Але важливо підкреслити, що завжди опис - істотний компонент словесно-художньої тканини.
Різновид опису в нехудожньої прозі - характеристика, різновидом якої є технічний опис.Міркування, або роздум, - це функціональний тип мови, основна мета якого - виклад, роз'яснення, підтвердження якої-небудь думки.
Текст міркування складається з трьох частин: тези, доводів цієї тези, виводу.
Міркування може бути присутнім в різних жанрах: у листах, наукових статтях і підручниках, у рецензіях, доповідях, в дискусійних виступах і полеміці, в учнівських творах. У художніх творах цей тип позбавлений, як правило, тез і висновків. Найчастіше міркування властиво публіцистичного стилю. Воно може супроводжуватися описом і розповіддю.
Міркування має на меті з'ясувати яке-небудь поняття, розвинути, довести або спростувати яку-небудь думку. З логічної точки зору роздум - це ланцюг умовиводів на яку-небудь тему, викладених у послідовній формі. Міркуванням називається і ряд суджень, які стосуються будь-якого питання, які слідують одне за іншим таким чином, що з попередніх суджень необхідно випливають інші, а в результаті ми отримуємо відповідь на поставлене питання. Отже, в основі міркування лежить умовивід.Проте умовивід рідко зустрічається у промові в чистому вигляді, частіше воно виступає у формі міркування.

49. Специфіка публічної монологічної мови.Усна монологічна мова більшою мірою близька до письмової. Як правило, це підготовлена ​​мова. У ній рідше зустрічаються застереження, паузи хезитации, заповнювачі пауз (слова-паразити, десемантізірованних висловлювання, вступне слово і т.п.). Для неї більшою мірою характерні риси книжкового синтаксису - значна довжина, поширеність, конструктивна ускладненість пропозицій, панування принципу розташування над інтонацією, свій набір зв'язкових засобів.
Монологічна публічна мова - це мова розгорнута, тому що мовець звертається не до одного, а до багатьох слухачів і не може розраховувати на розуміння «з півслова» завдяки загальному знанню (його немає).Фактор усності і спонтанності не дозволяє монологічній мові досягати тієї мірою точності, яка властива письмовій, фіксованого мови. Неминучі самоперебіги, застереження, повтори, додавання, розриви і зміщення перспективи висловлювання, властиві підготовленої, але не читається мови, не дозволяють їй фіксувати правові відносини так само, як фіксує їх письмова мова.За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактерістіка і т. п.). Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій. Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно-наслідкові, умовні, допустові, і ін.). Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і, експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови.
Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови.
Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації. Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.Монологічна ділова мова, представлена ​​такими жанрами, як вступна промова, урочиста промова, усний виступ, вже не відповідають вимогам, які висуваються до мови документів.

50. Специфіка публічної діалогічної мови.Публічна промова є особистісною, досвідчені оратори виробляють власний індивідуальний стиль, що безумовно відображає психолого-соціальне та інтелектуальне спрямування їх особистості. Науковці наголошують на монодіалогізмі текстового утворення, тобто йдеться про "/.../ наявність у ньому як монологічних, так і діалогічних ознак, в кожній з яких чітко прослідковуються і індивідуальні, і соціальні аспекти мовленнєвої творчості мовної особистості". Отже, публічний виступ – це не однобічна спроба впливу оратора на аудиторію, а – взаємодія, співпереживання. Імпліцитно-експліцитному діалогу між оратором та аудиторією передують декілька етапів підготовки, під час яких на основі аналізу особливостей аудиторії обираються відповідні формально надмірні мовленнєві засоби. Усе вищевикладене та відібраний лінгвістичний матеріал дозволяє дійти висновку, що в англомовних публічних промовах експлікаційні моделі розширення структури репліки, а саме питально-відповідні елементи, спрямовані на оптимізацію мовленнєвої взаємодії та вживаються з метою досягнення інтелектуального та емоційного співпереживання.

52.Мовний єтикет Етикет (з французької еtiquette — ярлик, етикетка) — це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості.Якщо поняття "етикет" містить у собі обов'язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки і спілкунання у різних ситуаціях, то поняття "службовий ети­кет" визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет— це правила мовленнєвої поведінки на роботі.Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, людина підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. І тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні ви­брати доречну форму привітання чи прощання.

53.Традиційні формули звертання в діловому та науковому стилі.
Зустрічаючись з колегами, з керівником, ми вітаємося: вранці - “Добрий ранок”; “Доброго ранку”вже стало традиційним; удень - “Добрий день”; “Доброго дня”; “Добридень”; увечері - “Добрий вечір”; “Доброго вечора”;“Добривечір”.У всіх словосполученнях присутній корінь добр-. Уживаючи форму називного відмінка, ми констатуємо факт щодо ранку, дня чи вечора. Використовуючи форму родового відмінка, ми бажаємо один одному доброго ранку, дня чи вечора.Вітання доповнюється звертанням, яке може містити ім’я або ім’я, по батькові. Разом із власними іменами використовуються загальні слова: іменники пане, пані, панове; добродію, добродійко, добродії; громадо, спільното, товариство; рідшегромадянине, громадянко, громадяни; товаришу, товариші; прикметники шановний, вельмишановний, високоповажний.Коли ми звертаємося до вищих посадових осіб, потрібно використовувати такі мовні формули: до Президента -Ваша Високодостойносте Пане Президенте;до міністрів і послів - Високодостойний пане Міністре;Високодостойний пане АмбасадореабоВисокодостойний пане Посол.Хоча, на нашу думку, доцільніше використовувати такі засоби мовленнєвого етикету у звертаннях:до Президента -Ваша Високоповажносте Пане Президенте;до міністрів і послів - Високоповажний пане Міністре;Високоповажний пане АмбасадореабоВисокоповажний пане Посол.Кожна розмова має свій зачин : “Як справи?”, “ Як здоров’я?”- особливий тип мовлення, де простий обмін звичайними фразами наштовхує співрозмовників вести ділову чи товариську розмову, психологічно підводить їх до суті справи.Ділові засідання є складовою державної служби. У процесі підготовки до ділових засідань треба пам’ятати про вплив вербальних і невербальних засобів спілкування на слухачів. Тому доречним буде підбір слів, словосполучень, фраз, які найкращим чином допоможуть досягти мети ділового засідання.Ділові засідання завжди починаються з вітання й звертання до аудиторії. Можна звернутися, використавши фрази:“Доброго ранку, шановне товариство”; “Добрий день, шановні колеги” тощо.У кінці засідання можливі запитання, тому потрібно врахувати це і заздалегідь підготувати відповіді.Іноді в усному діловому мовленні доречним може бути використання цитат, фразеологізмів (берегти, як зіницю ока; бити байдики; брати близько до серця; гав ловити; ні те ні се), крилатих фраз (А хура й досі там(Л.Глібов); У ріднім краю навіть дим солодкий та коханий(Леся Українка), афоризмів.У мові є багато формул етикету, ще більше буває ситуацій, коли їх треба використати, тому не можна їх усі передбачити. Знання основних засобів мовленнєвого етикету, внутрішній такт, загальна культура допоможуть державному службовцю підібрати найефективніший і найдоречніший спосіб висловлення ставлення до особи, до дій, до вчинків.

54.Сучасні лінгвістичні словники як основне джерело фахової та мовної інформації.
Лінгвіністичні словники, їх роль у навчанні та професійній діяльностіУ лінгвіністичних, або філологічних словниках предетом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвіністичні словники бувають різних типів.Тлумачні словники, в яких дається поснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові. В цих словниках фіксуються лексичні норми укр. літературної мови. Вони є найважливішими серед одномовних словників.Перекладні словники, в яких подається переклад слів з 1-єї мови на іншу. Вони є найпопулярнішими серед різних типів словників. Перекладні словники бувають двомовні, чотиримовні та ін.Термінологічні, або номенклатурні словники, в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правльні граматичні форми вміщених у ньому слів.Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.Словники іншомовних слів, які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.Історичні словники, в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.Синонімічні словнки, в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови.Діалектологічні словники, в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території, незалежно від того, поширена вона в літературній мові чи ні.Фразеологічні словники,в яких дається поснення значеньфразеологічних зворотів (тлумачні фразеологічні словники) або подається їх переклад з 1-єї мови на ін. чи вказується відповідник в ін. мові.Частотні словники, в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення.Словники власних імен,в яких фіксуються вживані в даній мові власні мена.Обернені, або зворотні словники, в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотньому порядку літер: не з початку слова, а з кінця, тобто за “оберненим алфавітом”.Топонімічні словники, в яких описуються назви географічних об”єктів (топоніміка – це розділ мовознавства, що вивчає географічні назви).Словники мови окремих письменників, в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.

54.Змістовна організація основної частини публічного виступу(викладу матеріалу,доказ спростування). Доказ і спростування виконують у процесі аргументації протилежні за своєю інформативною спрямованістю функції. Для доказу характерна конструктивна функція обґрунтування будь-якої ідеї. Операція спростування спрямована на руйнування обґрунтування, яке відбулося раніше, і тим самим виконує критичну функцію. Спростуванням називається логічна операція установлення хибності або необґрунтованості положення, яке висунуте як теза.Поняття спростування - відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, називають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, - опонентом.Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами. Перший спосіб - спростування тези, другий - спростування демонстрації, третій - спростування аргументів.

55. Термінологічні словники як основне джерело фахової інформації.

Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається термінологічна лексикографія. Розроблення загальної класифікації документів є одним із провідних напрямків документознавства, класифікація термінологічних словників розглядається в колі проблематики термінографії. У системі типологічної класифікації термінологічні словники належать до довідкових документів, оскільки містять короткі відомості наукового або прикладного змісту, викладені, оформлені й розміщені в порядку, зручному для їх швидкого знаходження. Характеризують високим ступенем узагальнення інформації шляхом стислого викладу відомостей у вигляді готових висновків. Водночас інтеграція ознак, властивих термінологічним словникам, зумовлює значно ширше їхнє функціональне призначення і використання. Це дає підстави визначати їх належність не тільки до довідкових документів, але й інших типів. Термінологічні словники можна класифікувати як наукові документи, оскільки вони містять результати теоретичних або експериментальних досліджень у вигляді наукових понять та їх номінативних одиниць. Головною їхньою функцією є документальне забезпечення науковою довідковою інформацією різних сфер діяльності суспільства: науки, виробництва, освіти, культури, управління.

Термінологічний словник укладають за таким алгоритмом:

· систематизують поняття певної галузі науки чи техніки; переділяють їх з категоріями (предмети, процеси, якості, величини тощо);

· розмежовують родові та видові поняття;

· відбирають усі терміни галузі, узятої для стандартизації, зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел:

· розподіляють терміни за групами: а) вузькоспеціальні терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні);

· визначають з групи термінів-синонімів нормативні (інші терміни також подають, але з позначенням нерекомендований);

· добирають еквіваленти англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів; формулюють українською мовою означення (дефініції) поняття;

· мовознавці рецензують словник.

56. Типи економічних словників, їхня характеристика

На початку 90-х років нинішнього століття в економічній системі України відбулися важливі зміни: значно зменшилася питома вага державної власності, виникли якісно нові форми недержавної, з'явилися десятки тисяч фермерських господарств, введено нову грошову одиницю, розпочато здійснення власної зовнішньоекономічної політики, формується новий тип економічного мислення населення. Саме життя є нині досить ефективною економічною школою. Тому потреба в сучасній систематизованій, конкретній економічній інформації є гостро актуальною не лише для студентів, учнів, викладачів, учителів, спеціалістів-практиків, а й для кожної людини. Адже, реалізуючи свій діловий, інтелектуальний потенціал, хочеться, щоб він був адекватно оцінений, у тому числі й у фінансовому аспекті. Кожен замислюється, як розпорядитися заробленим, як краще діяти під час роздержавлення і приватизації майна, яка вигода чи небезпека в операціях з цінними паперами, і чи варто брати в них участь. Безліч таких питань. І щоб правильно діяти, потрібні не лише інтуїція, на яку найчастіше доводиться покладатися, а передусім глибокі економічні знання.

Економічні словники є першою сучасною спробою відображення нових реалій економічного буття Української держави через систему економічних законів і категорій, розширення категоріального апарату вітчизняної економічної науки шляхом запозичення раціональних надбань західних економічних шкіл, які донедавна розвивалися і діяли на значній ідеологічній віддалі від нас.

Економічні словники є корисними для всіх, хто хоче поглибити свої знання з економічної теорії. З цією метою подається оригінальне трактування як уже відомих нашій економічній науці законів, закономірностей, категорій, так і розкривається зміст нових.

Серед головних принципів укладання таких словників — принцип історизму — з'ясування генезису того чи іншого явища, відповідних економічних законів та категорій, а також висвітлення їх сучасних форм, тенденцій розвитку.