Мова й література в системі культурних цінностей українського суспільства.

З давніх-давен люди постійно висловлювали свої думки, почуття, переживання, мрії в худ творах, виражали в них свій життєвий і трудовий досвід.Література – це мистецтво слова. За допомогою слів автор створює худ образ – поетичне відображення уявлювальних письменником подій, людей, явищ. Кожний образ складається з тісно повязаних між собою худ деталей. Вони становлять широку картину реальної дійсності.Література відіграє віжливу роль в житті суспільства. Твори мистецтва через худ образи пропагують передові ідеї часи, відображають боротьбу народу за волю, показують рушійні сили цієї боротьби, викривають недоліки й пороки громадського та побутового життя, збуджують у людей пргнення усунути їх.Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Заслуга всіх тих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України. . Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених.Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

2. Мова – суспільне явище. Функції мовиМова-духовненадбаннявсьогонароду, всієї нації , цесуспільнеявище  безпосередньопоязане з усім матеріально-виробничим,загальнокультурним, інтелектуальним ,психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які змінив житті людей безпосередньо видбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства.
У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називаються такі:1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві.2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.3.Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.5.Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін. людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей.6.^Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу-мовотворця.9.Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.10.Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажагий хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

3. Українська літературна мова й мова професійного спрямування.Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, побут людей.Сучасна укр. літ. мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та ін. культурними діячами. Вона за своїм походженням зв”язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літ. мова і місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв”язку, вона безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Літ. мова впливає на місцеві говори і сприяє їхньому зближенню із загальнонародною національною мовою.Укр. літ. мова, єдина для всієї укр. нації, є найважливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.Багато відомих людей відзначали велич і красу укр.мови. В.Сухомлинський так характеризує укр. мову: “Надзвичайна мова наша є таєм=ицею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших.. Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупне, зернисто, як самі перла”.Укр. літ. мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон- досконалу літ. мову. Щоб досягти цього еталону, треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовній практиці.

4.Специфіка мови професійного спілкування.Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова, декція. Типи доповіді:1. ділова доповідь – містить виклад питань із визновками і пропозиціями (розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому значенні, речення чіткі, аргументовані);2. звітна доповідь – містить об”єктивні факти за певний період роботи підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний період роботи. Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичений. Типи промови:1. ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю, полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;2. мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність залежить від індивідуального стилю оратора;3. агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній пропагуються думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за їх втілення в життя.4. лекція – це одна із форм розв”язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу;5. бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум ( один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких заслуховують і обговорюють наукові доповіді);Однією із специфічних форм усного професійного мовлення є телефонна розмова. Має три типи: 1) момент встановлення зв”язку (привітання відповідно до мовного етикету, звертання); 2) виклад справи; 3) заключні слова.До форм писемного професійного спілкування належить текст – синтаксична одиниця, що складається із речень різниї типів і характеризується специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види текстів:власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники, енциклопедії);технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);науково-публіцистичні.Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням речень з тексту.Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох різних авторів, але на одну і ту саму тему.Конспект (від латинського “огляд”) – це короткий виклад запису змісту якогось твору або усного викладання.Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю. Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата, печатка.

5.Складники національної мови.Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалектиІсторична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу. Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

6. Мовне законодавство в Україні.Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу. Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.Ст.12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за її межами.

7.Статус української мови як державної.

Державна мова – це офіційна мова державних установ, мова освіти й культури, науки, телебачення, радіомовлення. Це мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжнародному спілкуванні. Статус державної в Україна має з 1989 року українська мова, бо вона є мовою корінної нації й рідною для більшості населення України. Державний статус української мови закріплено в Конституції України. Україна також дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Саме державна мова є важливим чинником консолідації нації, єдності держави. У країнах, що утворилися шляхом об’єднання територій, населених різними етносами не одна державна мова.

На сучасному етапі розвитку літературної мови значно активізувалися процеси подальшого утвердження української мови як державної в усіх нішах того гігантського соціального організму, яким є життя держави.

8.Основні характеристики сучасної української літературної мови. Види мовних норм.Від часів Шевченка і Франка нова українська літературна мова, живлена чистими джерелами народно розмовної стихії й мовотворчою діяльністю письменників, науковців, діячів культури, стала на важкий, але плідний шлях розвитку, нормативної стабілізації. Сучасна українська літературна мова – це мова від доби І. Котляревського до наших днів; по-друге, це мова, яку використовують три останні покоління мовців, тобто мова другої половини 20 ст. – початку 21 ст.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі говірок південно-східного наріччя, увібравши чимало елементів південно-західного й північного наріч. Однак утиски й заборони українського друкованого слова в 19 ст. гальмували розвиток української літературної мови й обмежували функціонування: її розвиток відбувався переважно в межах розмовного й художнього стилів мови. Розбудова публіцистичного, наукового стилів, які є атрибутом високорозвинених літературних мов, почалася в 2 половині 19 ст. на теренах Зх України, а офіційно-ділового – лише на початку 20 ст.

Основні ознаки сучасної української літературної мови: унормованість, стандартність, наддіалектність, поліфункціональність, стилістичнадиференціація, наявність усної і писемної форм вираження.Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Види літературних мовних норм1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. (грип – гриб)
2. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі.
3. Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графічних варіантів. 4 Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті. За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Пунктограми є різних типів - одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту.5. Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. 6. Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями.7. Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, узгодження, керування слів, утворення словосполучень та речень.8. Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мови. 9.Морфологічні норми визначають правильне вживання морфем і форм слова.10. Синтаксичні норми – це система усталених зразків побудови словосполучень, речень і тексту.

11. Фразеологічні норми – правильне вживання, використання фразеологічних одиниць.

9. Основні характеристики мовної норми на сучасному етапі розвитку літературної мови.Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.
Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.
Мовна норма — категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким слова, що не відповідають нормам мови - випадкові або під впливом білінгвізму - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності.Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників, напр.: директорові — директору, товаришеві — товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - роботу закінчено тощо;- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм.Головне, потрібно пам’ятати, що з часом норми можуть змінюватися, старі можуть виходити з ужитку. Але все-таки основною ознакою сучасної мовної норми є динамічна стабільність.

10.Поняття культури мови. Комунікативні якості культури мови.

Поняття культури мови тісно пов'язане з літературною мовою. Уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, говорити грамотно, вміння не тільки привернути увагу своєю промовою, а й впливати на слухачів, володіння культурою мовлення - своєрідна характеристика професійної придатності для людей самих різних професій: дипломатів, юристів, політиків, викладачів шкіл і вузів, працівників радіо і телебачення, менеджерів, журналістів. Культурою мовлення важливо володіти всім, хто за родом своєї діяльності пов'язаний з людьми, організовує і направляє їх роботу, веде ділові переговори, виховує, піклується про їх здоров'я, надає людям різні послуги.

 Культура мовлення — це дотримання мовцями усталених мовних норм усної і писемної форм літературної мови та ціле­спрямоване майстерне використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу мовлення і відповідна лінгво- методична наука про це, бо «лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо»

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками: правильністю , тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень; точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту.виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення доцільністю та доречністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

11.Поняття професійної мовнокомунікативної компетенції.
Мовна компетенція–знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літератур­ної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.Мовна компетенція передбачає наявність мовних умінь, які визначають мовну поведінку.

Мовнокомунікативна компетенція базується на знанні функцій спілкування та особливостей комунікативного процесцу, на знанні основних характеристик, видів і засобів спілкування, на знанні способу зворотнього зв’язку, психічних та комунікативних типів партнерів, мовних стратегій, тактик впливу на людей, на формування умінь та навичок мовної самопрезентації.

Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може протікати в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації. Наприклад, від умов спілкування (офіційних — неофіційних) зале­жить лексико-семантичний склад мовлення: офіційне спілкування передбачає лексику офіційно-ділового сти­лю, неофіційне — лексику розмовного стилю.Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно вміти складати резюме, спілкуватися по телефо­ну, писати електронні повідомлення і листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібними ста­ють уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорю­вати контракти, надавати й отримувати зворотну інформа­цію тощо.Комунікативна компетенція передбачає володіння мовленнєвими уміннями й навичками, необхідними для спілкування, сукупність знань про норми й правила ведення природної комунікації.

12.Давня література й початки формування літературної мови. Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов'янська (церковнослов'янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов'янська мова релігійної літератури.Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми )

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.
Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

13. Усна і писемна форми укр літ мови.

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:- писемна мова фіксується графічними знаками;-писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова – це форма в основному монологічна;-писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим доборомвідповідної лексики;-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

14. Функціональні різновиди укр літ мови Їх основні ознаки.

Сучасна укр літ мова багатофункціональна, вона обслуговує всі потреби життя і діяльності укр нації. Використання її в найрізноманітніших сферах і зумовило виділення в ній функціональних стилів. Функціональний стиль – це різновид укр літ мови, який відзначається сферою її функціонування і характеризується специфічними мовними засобами. У зв”язку з тим, що укр літ мова має дві фрми – писемну і усну, існують стилі писемні, або книжні, й усні.

До усних належать стилі:-розмовний – це стиль побутового спілкування (використовуються просторіччя, прості речення); -ораторський – виклад певної інформації, дотримання літ мови, використання звертань, вставних слів, міміки, жестів. До писемних належать стилі:

-науковий стиль – це стиль наукових праць із різних галузей науки і техніки. Він характеризується широким використаням термінології, іншомованої та абстрактної лексики. Слова вживаються тільки у прямому значенні, використовуються складні речення. Існують підстилі: науково-популярний (теми подано доступно для масового читача), газетно-інформаційний. У науковому стилі не використовуються образні засоби мови, діалектні й вульгарні слова.- офіційно-діловий – це стиль ділових паперів, різних документів, законів, постанов. Характеризується використанням канцелярської термінології, деяких застарілих слів, мовних штампів, мовних кліше (стандартні усталені вислови, які використовуються в документах), простих речень.

15. Стильові різновиди сучасної літературної мови й фахова мова.

Стиль (з лат. в Шов) у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення* Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.Фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;

2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність

16. Науковий, офіційно-діловий, розмовний (кодифікований) стилі літературної мови як основа мови фаху.Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення,тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, науковастаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності. 1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.ПідстиліДипломатичний — використовується в сфері між­державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів,постанов, за­питів, повідомлень тощо.Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв'язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).Розмо́вний стиль мо́влення — це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні у побуті, у родині, на виробництві.Основне призначення розмовного стилю — бути засобом невимушеного спілкування, живого обміну думками, з'ясування побутових стосунків.У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми,жаргонізми тощо. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, частки, вставні слова, неповні речення, повтори, неузгоджені словосполучення тощо.У розмовній мові велику роль грають нелінгвістичні засоби спілкування: міміка, жестикуляція, ситуація.Сфера використання розмовного стилю — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета і зміст значним чином визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.Якщо звичайне спілкування попередньо не планують, не визначають його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.У повсякденній розмові мовці можуть зачіпати різні, здебільше не пов'язані теми, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер.Ділова ж розмова не виходить за межі визначеної теми, є конструктивною і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

17. Роль художнього стилю у формуванні інтелектуального потенціалу фахівця-економіста.Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка тощо. Різнобічний вплив на почуття, думки за допомогою художніхобразів, формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Застосовується у мистецтві слова, творчій діяльності, літературі, різних видах мистецтва, культури, освіти.Худ. стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літ мови, бо він включає в себе ( з певною метою) й позалітературні мовні засоби- діалектизми, жаргонізми тощо.Однак достоїнства художнього мовлення визначаються не тільки незвичайною широтою охоплення засобів загальнонародної мови. Художнє мовлення – це ще й зразкове мовлення.

Худ. стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Основним завданням худ. стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів.При цьому широко використовуються всі можливі експресивно-емоційні засоби мови, її лексичне, фонетичне багатство, вся різноманітність фонетичних форм і конструкцій.Щодо форми мовлення худ. стиль є досить своєрідним. Основна його форма – писемна, однак і в усному мовленні широко використовуються його елементи. У текстах цього стилю використовуються синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, слова в переносному значенні.

18. Класична українська література як етап формування й утвердження норм літературної мови.Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше).Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.
У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.
Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролисяза надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.
Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

19. І.Котляревський – зачинатель нової української літератури та нової української літературної мови.

Література – це сукупність писаних і друкованих творів того чи іншого народу, епохи або людства; сукупність творів писемності для вивчення якогось питання або предмета; художня – різновид мистецтва, мистецтво слова, що відображає суспільне життя в художніх образах.

Літературна мова – це унормована, оброблена майстрами слова, відшліфована суспільною практикою, загальнонародна мова. Вона обслуговує усі сфери життєдіяльності суспільства.Етапи розвитку української літературної мови:1)Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).3) Давньоруська мова. Писемна форма. Церковнослов’янська та юридично-правова мови Київської Русі. (X – перша пол. XIII ст.).4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).5) Нова українська мова (кінець XVIII – XX ст.6) Сучасна українська мова (XX – XXI ст.).1-ша половина ХІХ століття:Цей період у розвитку української поезії характеризують такі риси:співіснування у літературному процесі традицій класицизму, романтизму і частково реалізму;популярність бурлескно-травестійної манери письма;тенденція до вживання живої народнорозмовної мови.У поезії панує давня традиція використання світових образів і тем, сюжетів (від Овідія і Шекспіра до Пушкіна). В українській поезії того періоду теж з’являються спроби створення травестійних поетичних творів, хоча й менш вдалих, ніж у Котляревського: П. Білецький-Носенко («Горпинида, або Вхоплена Прозерпина»; К. Думитрашко («Жабомишодряківка»), Яків Кухаренко («Харко, запорозький кошовий»).Саме в цей період сформувалася нова українська література та нова українська літературна мова. Зачинателем нової української літератури та нової української літературної мови вважають Івана Петровича Котляревського.

Іван Петрович Котляре́вський (* 29 серпня (9 вересня) 1769, Полтава — † 29 жовтня (10 листопада) 1838, там само) — український письменник, поет, драматург, громадський діяч. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

І. Котляревський є одним із фундаторів нової української літератури, а його «Енеїда» — найвидатнішим досягненням української поезії того періоду і початком національного відродження українців. Новаторство І. Котляревського виявилося перш за все у національному забарвленні етнографічного матеріалу, можливості двопланового прочитання поеми (іронічно-побутовий і героїчний зміст). І. Котляревському вдалося не просто відтворити життя українців того часу, а й передати дух народу завдяки використанню живої народно-розмовної мови, а саме київсько-полтавського діалекту. У мовній тканині твору вдало поєднуються багата народна фразеологія, лексика з давніми традиціями українського віршування (напр., автор використовує вірші-іграшки, макаронічну мову). «Енеїда» Котляревського є новим етапом розвитку українського силабо-тонічного віршування.Отже, «Енеїда» є новим, самобутнім літературним явищем, що було суголосним новій історичній добі, сприяло пробудженню національної свідомості в освічених верствах українського громадянства. Це перша друкована книга, написана живою мовою, перша високохудожня поема. І. Котляревський є зачинателем нової української літератури новою мовою — живою народною, що стало знаменною сторінкою в історії української літератури.Для українського письменства «Енеїда» стала епохальною подією, «можливо, єдиним у всесвітній літературі щасливим винятком, коли травестована переробка оригіналу піднялася до рівня справді класичного взірця, який за своєю культурно-історичною значущістю, неперевершеними художніми якостями залишив далеко позаду всі попередні травестії. Більше того, поема І. Котляревського започаткувала нову добу в історії української національної культури»

20. Г.Квітка-Основ’яненко – фундатор нової української прози й нової мови прозового твору.Проза (з лат. prosa від prorsa — пряма, проста мова; невіршована мова; від proversa — звернена вперед): 1) літературний жанр; 2) художній твір, написаний невіршованою мовою; 3) твори окремого автора, періоду, народу, епохи; 4) перен. буденність. Становлення української прози як літературного жанру на початку ХІХ ст. відбувалося під впливом кількох літературних напрямів: бароко, класицизму і просвітительського реалізму. В українській прозі найяскравіше виявилися риси бароко і класицизму: естетичний ідеал античності (краса та велич), що втілювався у поетичному зображенні звитяжців (царів, князів та ін.) поступово еволюціонує до зображення нового героя (проста людина з народу); звернено увагу на національні традиції, що зосереджують повчальну інформацію для сучасника (моральність, духовність людини з народу); фольклор залишається джерелом тем, сюжетів, образів, художніх засобів, літературних творів; прозове слово набуває принципово виражально-го характеру, безпосередньо розгортає сюжет.

Як і українська поезія, проза цього часу перестає бути «повною», перетворюється на «додаток» до польської, французької, російської літератур. Перед українськими прозаїками постає завдання літературного ре-

формування жанру, створення нових мистецьких форм.Поступове набуття народною мовою статусу літературної є прикметою прози початку XIX ст. Важлива роль Григорія Квітки-Основ’яненка. Зачинатель нової української прози, культурний і громадський діяч, перу якого належать 80 творів. Його прозу характеризують такі новаторські риси: прості й цільні сюжети творів, деталізована оповідь, оригінальність авторського стилю, що виявляється в оповіді від першої особи, виклад зрозумілою мовою навіть складних філософських понять (напр., ідеалу філософської любові Платона на початку повісті «Щира любов»), повчально-моралізаторський характер прози, що базується на християнських ідеях (заклик дотримуватися основних християнських заповідей), новий герой, що вперше з’являється у прозі Квітки-Основ’яненка (проста людина з народу, яку змальовують як високоморальну особистість). Багатоманітне народне буття, що відбиває основні етичні цінності нації (книги «Малоросійські повісті…» (1834, 1836—1837)), завжди перебуває у центрі уваги митця.Квітка розвиває нові прозові жанри: фейлетони, гумористичні оповідання («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі й скарб», «Купований розум», «Підбрехач»), гумористичні й сентиментальні повісті («Конотопська відьма», «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана»), сатиричний родинний роман-хроніка («Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова»).У творчості Квітки-Основ’яненка виявилась ознака літературного процесу того періоду — двомовність у написанні творів. Але він утверджує і палко обстоює живу народну мову як мову художньої прози: «Ця мова має свою силу, свої красоти, які не можна передати іншою…».

Отже, творчість Г. Квітки-Основ’яненка засвідчила оновлення жанрово-стильової системи української прози, утвердження в ній ідеалів гуманності, моральності людини з народу.

21. Українські поети-романтики як зачинателі літературної норми у творах художньої літератури.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.

Літературна норма – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи у вимов, слововживанні, граматиці, які закріплені в суспільній практиці комунікації, якими користуються мовці в усному та писемному спілкуванні; це найбільш природні для вживання мовні засоби, які вважаються правильними на певному історичному етапі.

Водночас із творами, написаними в дусі класицизму, у 20 — на початку 30 рр. ХIХ ст. в українській літературі з’явилися твори, позначені рисами романтизму. Одним із найбільш яскравих поетів-романтиків став Петро Гулак-Артемовський, відомий насамперед як байкар («Пан та Собака», «Тюхтій та Чванько», «Солопій та Хівря»). Його перу належать перші українські балади «Твардовський» і «Рибалка» (переробки балад А. Міцкевича та Й.-В. Гете), яким притаманні багата народнопоетична образність, ліризм, поетичність і комічність.

Для романтизму характерне превалювання лірики, що істотно впливає на інші жанри та роди літератури. Романтизм став тією течією, що найбільш повно виявила свої особливості в українській поезії аналізованого періоду і повністю вкладалась у європейський контекст [поети німецької школи «бурі й натиску» (Ф. Шиллер, Г. Гейне); англійські (В. Вордсворт, Д. Байрон, П. Шеллі); польські (А. Міцкевич, З. Красіцький); російські (О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь); угорські (Ш. Петефі)].

Сам термін утворився від поняття «романс», яке в середні віки вживалося для позначення ліричної героїчної пісні, написаної не латиною, а іспанською мовою. Романтики приділяли велику увагу перекладу, що сприяло поширенню ідеалів романтизму в літературах різних країн, зокрема України.

Для авторів цього напрямку характерне оригінальне переосмислення традиційних тем і оновлення тематики поезії. У центрі їхньої уваги історичне минуле України, фольклор (фольклорні сюжети, образи), сильна особистість у виняткових обставинах, фантастика, божевілля, містифікація смерті.

Слід пам’ятати, що стильова система жанрів романтизму набагато мобільніша, ніж її попередниця — класицистична. Саме ця «рухливість» сприяла виникненню в українській тогочасній літературі нових жанрів: ліро-епічної драматичної поеми, балади (перша оригінальна українська балада — «Бандурист» Л. Боровиковського), елегії, літературної пісні, романсу, віршованої казки.

Український романтизм, під безперечним впливом англійської і німецької шкіл, найбільш розвинув народно-фольклорну й історико-поетичну течії. Одним із популярних був своєрідний міжлітературний сюжет про прихід мертвого нареченого: В. Вордсворт («Балада»), В. Скотт («Вільям і Хелін»), Л. Боровиковський («Маруся»), С. Руданський («Безнадія»). Характерним для тогочасної поезії було літературне обігрування мотивів чеських, румунських, сербських, грецьких народних пісень (М. Костомаров «Грецька пісня», сербські і чеські пісні М. Шашкевича).

У літературній критиці існує досить умовний поділ українських романтиків першої половини ХIХ ст. на школи:

―                                       харківська школа (Л. Боровиковський, А. Метлинський,

І. Срезневський, О. Бодянський, М. Петренко);

―                                       київська школа (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш);західноукраїнські романтики (поети «Руської трійці»: М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).Історична заслуга романтиків полягає у «відкритті» народної поезії, збагаченні системи художніх засобів. Переклади поетичних творів з інших мов сприяли популяризації української літературної мови, доводячи її дієздатність на літературній ниві.Отже, в українській літературі романтизм складається у 20 — на початку 30-х років, його розквіт —
22. Новаторство мовно-поетичної творчості Т. Шевченка.Тематика і проблематика поезії Ш наскрізь національна. Новаторською і оригінальною є історіософія Ш, що поєднувала особистісне і народне у поглядах на минуле Укр., яку поет обов’язково включав у загальноєвроп істор контекст. Своєрідною є форма шевченк вірша, поет відмовляється від традицій наслідування рос вірша, пов’язуючи авторську віршову ритміку з народним розміром, оригінальним є використання неповної, неточної рими, внутрішньої рими, що дає змогу уникнути одноманітності викладу. Романтизм виявився у використанні жанру байронічної поеми (поеми «вільної форми»), де до вірша приєднується проза і наявне формальне вираження авторських почувань і думок («Катерина», «Гайдамаки»).З творів Кобзаря світ довідується про основні дух цінності нашого народу: мову, звичаї, побут, культуру. Ш синтезує мистецький досвід минулих поколінь одночасно творячи новий рівень культурного, філософського, духовного розвитку українців як нації, з геніально простотою розв’язуючи «вічні» проблеми свободи, добра і зла, справедливості, сили слова. Ш – основоположник нової укр. літ мови. Мова його творів багата на поетичні паралелізми, антитези та інші худ засоби; відзначена високою афористичністю, відсутністю вульгаризмів, «просторічної мови».

23. Орфографічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.Орфографія – це система загальноприйнятих правил про способи передачі мови на письмі. Орфографія, як і орфоепія, має велике значення у спілкуванні людей. Вона визначає письмові норми укр літ мови, єдині і обов”язкові для всіх, хто цією мовою користується. Єдина орфографія полегшує спілкування, сприяє піднесенню мовленнєвої культури мовців.Орфографія- невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що написання слів має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм написання слів. Отже, норми правильного написання слів обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її письмовій формі.Орфографія має практичне значення для всіх, оскі;ьки вивчення правил написання слів є одним з основних компонентів форму2ання мовної компетенції фахівця, а також сприяє подоланню помилок в написанні слів.

24. . Принципи укр правопису…Укр. правопис дотримується таких принципів: не змінювати традиційної укр. графіки;не ускладнювати принципи написання слів новими правилами і винятками;по можливості спростити правопис складних слів;критично ставитися до тих правописних моментів, які не випливають із мовної структури;враховувати, що укр. мова постійно розвивається, але правопис повинен відповідати живій народній мові. В 1993р. в правопис було внесено такі зміни: м’який знак було поставлено 3-ою з кінця буквою в алфавіті; було відновлено букву “ґ”; спрощено правила написання запозичених і складних слів, зменшено кількість винятків за рахунок уніфікації однотипних явищ, введено зміни щодо написання географічних назв та найменувань людей.

25.Науковий стиль сучасної української літературної мови.

Сфера поширення – наукова діяльність і освіта.

Основні ознаки:ясність (понятійність) і предметність тлумачень,логічна послідовність і довідність викладу,узагальненість понять і явищ,об'єктивний аналіз,точність і лаконічність висловлювань,аргументація й переконливість тверджень,однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,докладні висновки.Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення данихнауково-популярний. -з метою зацікавлення читача.науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації.

До основних жанрів наукового стилю належать: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та ін.

Для синтаксису наукового мовлення є характерним:сполучниковий зв'язок;складні конструкції;двоскладні речення з простим дієслівним присудком: Студент урахував зауваження наукового керівника...;простий дієслівний присудок, виражений дієсловом активного стану у формі 3-ї особи однини чи множини теперішнього,минулого чи майбутнього часу: Рада директорів розгляне це питання на засіданні...;

безособові речення із присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то та об'єктом - прямим додатком у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника (застосовано метод, прочитано дисертацію); *

складні речення з чітко вираженим складносурядним або складнопідрядним зв'язком (що, оскільки ксіва, в наслідок того, у зв'язку з тим, бо, тоді як тощо)

26.Писемні форми репрезентації результатів студентських досліджень (конспект, тези, реферат).

Конспект – це письмовий текст, що систематично, коротко, логічно і зв’язно передає зміст основного джерела інформації (статті, книги, лекції та ін.). Це запис, основу якого становлять план, тези, цитати та виписки (щонайменше два типи запису). Це спосіб роботи з текстом, ціль якого – зафіксувати і опрацювати його. Конспект - це виписка із тексту-джерела, яка здійснюється у формі згорнутого і переосмисленого подання інформації. Вона відтворює не лише головні ідеї тексту, що конспектуюють, але й зв’язок між ними. Стиль написання конспекту має бути наближений до оригіналу.

Види конспектів:Плановий конспект (план-конспект),текстуальний довільний конспект схематичний конспект (контекст-схема) тематичний конспект опорний зведений конспект вибірковий конспект.Тези — коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо.Реферат — це стислий виклад змісту кількох наукових робіт, що стосуються певної проблеми.Основна мета реферату — передача цілісної інформації, одержаної з різних джерел. На основі кількох текстів потрібно створити один відповідно до теми реферату.

27.Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови.

Офіційно-діловий стиль — це сукупність мовних засобів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).

Головні ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу актів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).3. Діловий текст характеризується як зростаючою стандартизацією мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керуючого слова; обставинні слова — якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.5. Часте вживання словосполучень з дієсловами у формі теперішнього часу зі значенням позачасовості, постійності діїПідстилі офіційно-ділового мовного стилю. Системи документаціїВ офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2.Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.4.Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.